Всего книг во библиотеке - 048256 томов
Объем библиотеки - 003 гигабайт
Всего представлено авторов - 039711
Пользователей - 07961

Последние комментарии

Впечатления

юлина для Смит : Страшные сказки. Истории, полные ужаса равным образом жути (сборник) ( Ужасы )

Да уж,сказки сермяга страшные,даже шокируют некоторые.Тем никак не меньше увлекательно дорожить такие варианты известных из детства сказок.Чему-то они учат,новые мысли открывают.Сказка-ложь,да на ней намек.Особенно впечатлили сказки-По ту сторону черты,Лохматый Питер,Цепь Артемиды,Парчовый барабан.Только видишь с Нила Геймана большего ожидаешь-его притча искры с глаз посыпались короткая,и далеко не круглым счетом литоринх в надежде архи интересная пользу кого такого мэтра ужасов.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Чукк ради Smith : Special Purposes: First Strike Weapon ( Альтернативная деяния )

Больше советских прописная истина с целью бога советских клише!
Не вчитывался, а летучка спецназовцев (Фрейлина, Гулаг, Череп, Новенький, Принцесса, Монгол, Крестьянин, равным образом второго Вадим) попадает на нью-йорк, кто по сути захвачен зомби. Некоторые спецназовцы покусаны, хотя впредь до конца далеко не обращаются, а могут себя контролировать, равным образом пытаются взять в толк что такое? от ними случилось, равным образом с какой радости они далеко не првращаются на зомби.
В наличии Гулаг, политбюро, КГБ, РПГ, афган - прежде медведей вместе с балалайками никак не дошел.
Не думаю что-то имеет смысл предполагать перевода держи великорусский во ближайшее время...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
AN1317 для Земляной : Шагнуть из-за круг интересов ( Боевая фантастика )

Аннотация нетрудно жесть!

Рейтинг: -1 ( 0 за, 0 против).
Чукк насчет Голден : Чужой: Река боли ( Боевая фантастика )

Хорошо, только мало, нечистый дух возьми!
Являясь большим фанатом "Чужих", не без; удовольствием прочел произведение.
Книга по отношению том, равно как колонисты LV-426 нашли чужих, как бы принесли зараженных на колонию, равно что чужие развились равно стали фиксировать людей.
Немного скомкано во конце, вроде ми показалось, так всё а отлично.
Автор заложил последние главы в целях продолжения.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
sboir оборона Ермаков : Мир минус лжи. Древний представление бери отечественный Дом ( Философия )

тупой покамест тупее...

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
чтун ради Метельский : Призрачный учащийся ( Фэнтези )

В общем равным образом целом - Коля Александрович во своем - никак не постесняюсь отметить - репертуаре! Он у него сейчас есть; портфолио ЛИТАниме наработано. О книге - нонче читаю; тем малограмотный меньше замечу, аюшки? во прошлых произведениях составитель упирал для мистическую составляющую. Это - сплетается со спортом (в частности - не без; кэн-до). Если не замечать экзотическую хватает составляющую в целях европейца специфику - беда ажно читаемая книга. Несмотря сверху единообразную составляющую (сирота; да ОСОБЕННЫЙ) интрига совсем нечего делать удерживает заинтересованность одними фактиками изо жизни восточных соседей - нетрудно на начала.Да равным образом экшн тотально выдержан, рояльных заводов дополнительно малограмотный замечено... ну, кабы исключительно антикварная рояльная "лавочка"... НО! Жанр - обязывает. Оценку доколе безграмотный ставлю - благодаря этому по образу невыгодный дочитано.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT относительно Злотников : Орел взмывает вверх ( Альтернативная анналы )

Честно говоря поуже незаинтересованный будень пытаюсь кончить третью доза данной СИ, несомненно нечто заело... Нет! Ну много единаче дальше? Уже в другой части ГГ принято "лечь со счастливой улыбкой" на гроб, потому как неграмотный ведь аюшки? план минимальное значение - утилита высшая точка вроде говорится "во всю ширь": Русь около сверхдержава, довольство граждан равным образом ВВП заставило бы последних руководителей советское государство "посыпать голову пеплом" равно применяться застрелиться..., верные курсу президента... (прошу прощения) царя, сыновья уж "наблатыкались" равно совершают неепические похождения "втаптывая остатки неразумных государств" во грязь, а во Москве проводится очередная мегареконструкция... В общем... сижу да безграмотный пойму несравненно а расчёт автора заведет дальше? Сразу для звездолетам другими словами хоть бы бы ко танкам Т-35-85 от командирской башенкой... атлас в эту пору остается недочитанной...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Вечірній мед. Роман, повісті, есеї (fb2)

- Вечірній мед. Роман, повісті, есеї (и.с. Перлини сучасної літератури ) 0254K (скачать fb2) - Костянтин Москалець

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает на Internet Explorer)


Настройки текста:



ВЕЧІРНІЙ МЕД. интрига

КНИГА ПЕРША. Зима у Львові 

I



Вечірній сніг пахнув живицею і малограмотный танув. Хрести в соборах були золотими, а птахи — чорними. «Днесь безчадія узи розрішаются, Йоакима ибо і Анну услишав Бог», — і вони зустрічаються біля Золотих воріт, приголомшені і святі, обіймаються, і старий каштан, пролітаючий из-за вікном котрогось трамваю, нагадує тріщину, яка перетинає цю двоєдину постать получи и распишись Джоттовій фресці у Падуї; вечірній сніг і хризантеми, свіжі, блідо-жовті, ламкі; і чорні птахи колами літають у земному небі — безмовні кола, чіткі невидимі лінії, раптовий спалах свічки у шибі — а получай столі тонесенькі книжки.

Поверхом вище дівчина грає для флейті. Вона сліпа і неграмотный подвигаться давно школи, а флейту купили недавно. “О Mensch, bewein’ dein’ Sünde groß...” І вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, — а в дальнейшем сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і ваш покорный слуга отнюдь не знаю, як її звати.

Тут горить свічка, вслед за тем грає флейта, а сообразно суті, це одне і те саме, без труда вогонь стає голосом, так, як civitas terrena перетворюється на небі небес в civitas Dei ; і коль закінчаться мої тутешні мандри, если старий пілігрим повернеться нарешті прежде Дому, так серед книг, привезених звідси,

обов’язково будуть і ці, тонесенькі; ось, ми пливемо каналом, пропливаємо конференция і молимося забутою було держи землі мовою, а собрание такий високий, що круки по-над ним здаються завбільшки з чорних метеликів. Я предварительно тішуся тим, як засяду у теплому, затишному кабінеті, после письмовим столом, поперед якого невыгодный підходив стільки років; як почну розбирати записи, що нагромадилися з далеких часів і країв. Навмання розгорну одну з книжечок, бажаючи перечитати улюблений вірш, — і отнюдь не зможу стримати враженого вигуку, потому что це если пирушка вірш і водночас невыгодный той, трохи змінені синтаксичні і граматичні форми, менша або більша кількість рядків, іноді інший розмір, нова українська мова. Ось тоді автор этих строк й пригадаю фразы одного гіппон-ського єпископа относительно красу твору, яка приходиться від вищої краси, нагадує оборона неї і спонукає полюбити її.

Отже — зима, стос чистого паперу і речь твоєї флейти. Я розповім тобі трохи насчет кожного з цих поетів і ти виявишся уважною, вдячною слухачкою. Якомога старанніше мы намагатимусь пояснити тобі те, що іншим видається таким но неочевидним або самодостатнім як віра, як знехтувана метафізика; ваш покорный слуга допоможу тобі повірити во гірку й прозору смородину, надіятися держи сліпуче сяєво снігу, бачити свічку, яка горить у домі очерету; автор зможу це зробити, інакше, чому ж тоді станеться це невидальщина — ти побачиш мене?

Були часи, коль хворіла руководитель і печальні пахощі прив’ялої трави та диму від спаленого листя заповнювали всі шпарини свідомості, і вже отнюдь не можна було споглядати вследствие ті шпарки ясного сяйва вічності, у якій ваш покорный слуга — вільний, а ця желание подібна перед сніжинки, яка вічно є сніжинкою, але ніколи малограмотный повторюється на своїй формі; базисная точка істинний отражение цієї юної і архаїчної вічності: вода, яка кристалізується у чарівну й неповторну форму самості нате верховинах духу, -де озноб і розріджене повітря, а потім, низойдя сюди, знову стає водою, каламутною водой повені; але нічого страшного, дівчинко, — водичка вічна, зажор висока, як вічні і високі літо, осінь, зима, весна, — усе це тільки сніг, юний і вічний, вічно перший; завдяки йому ми живемо і ніколи невыгодный помираємо, — ибо ми теж свого роду святий сніг.


II

Це було дуже давно, здається, на лютому, Андрусю, напередодні мохо дня народження. Ми з Вовчиком довго блукали в области Бахмачу у пошуках преступление і нарешті відшукали його на невеличкому магазині біля птахокомбінату. Довкола лежали пурпурові призахідні сніги, обдавало живицею, останньою шкільною зимою, сосни починалися зразу вслед за муром, яким був обгороджений птахокомбінат. І ми рушили туди, во сосни з покорченими стовбурами, во сніги по мнению коліно, з-під яких стриміли уламки паркових лав та гіпсові статуї піонерів і піонерок з повідбиваними головами й руками. Назбирали хмизу і розклали невеличке багаття, відкоркували першу пляшку. Вино було дуже червоне і дуже холодне. Його було багато і ми більше нікуди безграмотный квапилися.

«Пий», — сказав Вовчик, запалюючи «Біломорканал». — «Ні, пий ти перший». — «Пий, адже твоє число народження, а далеко не моє. Вітаю тебе». — «Дякую». — «Рости великий». Я зробив кілька ковтків, віддав пляшку Вовчикові і теж закурив. Дим був дуже синій. Світ був дуже гарний. Світові виповнювалося сімнадцять років і він охоче виявляв усі ознаки досконалості. Вино цьому сприяло. Мороз сверху ніч кріпшав.

— Маразм кріпшав, — сказав Вовчик, відкорковуючи другу пляшку.

— Але, як стверджує Іванча, — соответственно фіг морозяка і берег закріплена.

— Вино теж закріплене.

— Вино пользу кого кріпаків.

— І чтобы Кріпке.

— Будемо кріпитися далі?

— Закропимо душі. Гей! Будьмо!

Вовчик зробив кілька потужних ковтків і віддав пляшку мені, а самолично знову закурив.

— Я забув тобі сказати. Рябчук надіслав книжку і кілька нових віршів.

— Покажи.

— Вірші можеш узяти з собою, ваш покорнейший слуга вже прочитав, а книжку — потім.

Книжка мала бляклий помаранчевий колір, називаючись около цьому «Структурализм: ради да против». Я навмання розгорнув її і прочитав уголос:

— Язык возможен потому, в чем дело? и оный и другой переговаривающийся представляет себя во качестве субъекта, указывающего бери самого себя наравне получи ваш покорнейший слуга во своей речи. В силу сего автор этих строк конституирует другое лицо, которое, суще начисто внешним по части отношению ко моему я, становится моим эхом, которому моя особа говорю твоя милость да которое ми говорит ты.

— Ти облиш, — сказав Вовчик. — Не констітуіруй. Пий вино, кури цигарки і святкуй своє праздник народження вместе зі мною.

Я повернув йому блякло-помаранчеву книгу.

Сніг довкола нас був подзьобаний пташиними слідами і загиджений послідом. Руки задубіли і мали колір державного прапора УРСР. Сутеніло, але на портфелі Вовчика лишалася ще пляшка, і ми знову пішли збирати хмиз. Небо було такого ж кольору як наші руки, а сніг здавався бузковим. Ми пили винишко і пхали грабки просто-напросто у вогонь. Долоні по-над полум’ям нагадували мание священика, який благословляє. Ми благословляли. Це був дуже древній і дуже значущий жест. Цей знак утворювала довколишня зима, яку ми, здається, любили, тому що безграмотный могли не принимая во внимание неї жити. Те, лишенный чего чого малограмотный можна жити, можна тільки любити, Андрусю. От, наприклад, автор этих строк безо тебе малограмотный можу жити. Це означає, що...

— Не збивайся, — сказала Андруся. — Я чудово знаю, що це означає. Розповідай далі. Я б беспричинно хотіла бути з вами тоді.

— Ти тоді була ще дуже маленькою.

— Як муха.

Атож, такою як мухач або горобеня. Тоді Вовчик і каже: «Колись ми пригадаємо цей день. Років вследствие двадцять. Тоді постоянно если по-іншому». — «Україна стане самостійною, Рябчук — редактором журналу, а ми во тому журналі будемо друкувати свої вірші і романи».

І ми зареготали, Андрусю; ми були п’яні, як двері.

— Як “Doors”, — підказала Андруся.

Авжеж, усе ти знаєш. Ми гойдалися від реготу і бралися вслед за животи, ми плескали единолично одного сообразно спинах і нам було жарко, ми казилися від щастя, яке було болт тут, у засраному птахами провінційному парку, из-за три тисячі кілометрів від структуралістів і постмодерністів, ми презрительно кричали «Слава Україні!», повними пригорщами брали сніг і підкидали його во небо, пташині гівна сипалися нам держи шапки, вслед за коміри пальт, на рукави, і тоді раптом Вовчик схопив мене из-за руку і промовив якимсь таким чудним голосом: «Дивись».

Спочатку аз многогрешный безграмотный побачив чогось особливого. Світився білий цегляний мур, стояли сосни, притрушені снігом, жевріло багаття. «Вище дивись», — сказав він. Я підвів очі й побачив. Вони скидалися сверху плоди. Але получи и распишись соснах отнюдь не ростуть такі великі плоди. На соснах ростуть маленькі шишки. А вони були дуже великі, дуже нерухомі і якісь потойбічні, ваш покорнейший слуга це зразу відчув, що вони з іншої реальності, що вони насичені іншим от случая к случаю і переповнені відмінним від нашого простором; вони мовчали і ваш покорнейший слуга подумав, що вони сплять. «Сплять?» — спитав я. — «Вони мертві», — відповів Вовчик.

На кожній сосні, майже бери кожній гілці, міцно вхопившись кігтиками, сиділи птахи; їх було багато, дуже багато, сотні, вони заповсюдили огулом парк, вони позамерзали уві сні, отнюдь не витримавши довгих лютневих морозів. На кожній сосні і майже сверху кожній гілці. Десятки й сотні, Андрусю, ти безвыгодный можеш цього уявити. Ми знехотя допили останню пляшку, закидали снігом погода і аз многогрешный провів Вовчика по автобуса бери Даньківку, а самопроизвольно пішов додому.

Під рестораном стояв мій однокласник Сергій, вимагаючи во перехожих цигарки або життя; ваш покорный слуга дав йому закурити. «Ходімо вип’ємо, старий, — сказав Сергій, — як автор этих строк їх усіх ненавиджу, сучі морди, совки, одинокий тільки ти молодець, пішли, вріжемо, источник їх усіх таково і наперекосяк, їх необ-ходімо вздрючить і висушить, ну-кась вип’ємо, малограмотный можу більше бачити цих, ну, ти понімаєш, ходім, ваш покорнейший слуга ставлю і ми їм покажемо, як нада обитать по-справжньому». Ми зайшли до самого ресторану і випили соответственно склянці сухого вина, від якого пишущий эти строки зробився напрочуд тверезим. «Ти, старий, посидь, а автор этих строк с ходу прийду», — сказав Сергій і щез в віки віків; туточки було дуже гаряче і гамірно, офіціантки сварилися з готовими бухарями, бухарі кричали і співали насчет воду, яку несла Галя, во якої гнулося коромисло, для дивовижно в’юнкого Іванка, словом, усе було так, як треба. Я встав і вийшов.

Біля пожежної частини стояли стенди, вслед повибиваним склом яких сиділи опудала птахів і білочок, підсвічені електричними лампочками, зі скляними очима і справжніми шишками во лапах. «Надто багато вы сьогодні», — сказав пишущий эти строки вголос і згадав, що давніше, років з дванадцять тому, ці самі опудала стояли в книжковій шафі на Нашому дитячому садку; тоді мені дуже кортіло поторкати їх руками, але вихователька чомусь отнюдь не дозволяла, а моя особа був переконаний, що коль візьму їх, притулю поперед грудей, подихаю нате них, погладжу, ведь птахи і білочки стрепенуться, затьохкають, закаркають, защебечуть, почнуть літати і бігати согласно всьому садку, а ми будемо радіти і ловити їх, і бавитися з ними во жмурки; інколи мені це снилося. Коли батько був п’яний, а мамашенька працювала на другу зміну, мене нікому було забрати з случка і моя персона допізна сидів серед цих птахів і білочок с налету з нянею-сторожихою, але вона теж безграмотный дозволяла брати опудала до самого рук, а потім одного разу дозволила, і я, с трудом стримуючи внутрішній трем, почав обережно гладити по части голові оцього маленького шпачка, дихаючи йому во скляні очі, які заходилися туманом, але вони никак не оживали, безграмотный оживали, хоч ти сядь та й плач; ні білочки невыгодный оживали, ні сороки-білобокі, ні галки, як автор далеко не говорив до самого них, якими пестливими іменами неграмотный кликав, ретельно наслідуючи маму, що вміла говорити і з собаками, і з котами, і з птахами, такою характерною інтонацією, якої ваш покорнейший слуга тепер неграмотный можу відтворити. Відтоді автор повністю збайдужів прежде всіх получи и распишись світі опудал, назавжди.

Шукаючи цигарки, наткнувся на кишені сверху якісь папери. Витягнув їх — це були вірші Рябчука; підніс аркуш перед світла з-за стенду і прочитав, з кожним рядком усе менше вірячи власним очам:

штифт і моя персона
любі мої поети
беруся следовать вірші
атож
і моя персона
впадаю во цю давню спокусу
досконалити світ
і центр
зігріваю
замерзлих птахів
випростую
обвуглені крила голубів
може щось зміниться
здійметься вітер
розправляться крила
і никак не посиплеться тирса
і очі скляні
оживуть

III

Четвертий з черги табель отнюдь не перестає падати дрібний холодний дощ — місто тоне во мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи насчет катастрофу, насчет італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими птахами та котами, для русла тісних вуличок, у яких безвыгодный вміщається виллята з небес вода, насчет нас, яким нікуди сходити нате каву й погомоніти ради картини Коха, Кауфмана та Саєнка, оборона осточортілу зливу, ради талановитого й безталанного Дема, относительно безграмотный менш безталанного Сюра, относительно те, що для нас пишуть сейчас романи, розповідають до радіо «Люкс», знімають кіна, ставлять балети, а також драматичні вистави, — ця клята, огидна, споконвічна, безкінечна злива.....................................

...........злива безкінечна, споконвічна, огидна, клята,

злива ця, четвертий день, четверте з черги століття, неграмотный вщухаючи ні для мить, одне й те саме: мокрі кам’яні леви, мокра бруківка, гуркіт трамваю, довжелезні черги під парасолями, далі автор цитую: « Ніхто нічого малограмотный купує, невыгодный заметно слоїків, сіток, пакунків, сумок, сыны Земли мовчки тупцюють держи місці, просочуючись з однієї черги во іншу, як молекули під мікроскопом», кінець цитати, кам’яна злива, немилосердна, якраз для це місто, цей останній з черги притулок митців, артистів і фільозофів, якраз получи цих чорних котів, вслед здоров’я котрих ми продовжуємо проголошувати тости під «Нектаром», якраз в цих перекупок і перекупців, — може, це вследствие них злива, може, при помощи цей споконвічний организация кара небесна, власне так, але хіба від того легше? Сухіше? Горілчані вироби, Ельжбета, горілчана злива, камерна духова оркестра виконує Скорика, і Кос-Анатольський систематично перекидається на труні, «куплю си телефон, зателефоную, бувай ми здорова, ваш покорнейший слуга тебе невыгодный чую».......... ... чуєш, Крілику? чуєш, Кактусе? Чемодане, чуєш?

чую, синку, чую: четвертий число неграмотный перестає падати дощ, чуєте ви це чи ні, чи вы позакладало від цієї зливи вуха і роти, і ще деякі отвори, які є на кожної людини, якщо вона нормальна, і для які кожна людина — Міську, ти ненормальний, сказала вона мені! — намагається во міру своїх внутрішніх сил невыгодный згадувати вголос, якщо нормальна, звісно, вона; яка людина? Звідки после этого узялася людина, коль кожен дурень потвердить, що досі йшлося для митців та інших спекулянтів, относительно повій і левів, насчет коти і рослини, які екзотично плавають у переповнених італійських двориках упереміш з композиторами; багато, чарльстонка возьми ваті, для кого і для що ішлося досі, але ж це никак не означає, що тут-таки обов’язково мусить з’явитися якась, следовать перепрошенням, людина; в такой мере принаймні вважаю я, міський Містик або місткий Місько, якщо це — місто, а автор — це пишущий эти строки етцетера ....

.........................людина ця — Троцький. У Троцького — бодун. Бодун у Троцького почався одночасно із дощем, тобто це майже споконвічний бодун. Троцький зі своїм бодуном ступать попри «Нектар» і виглядає.

Але, окрім зливи, нікого. Тільки злива, Троцький і бодун.

Аж штырь іде Дем.

Під «Нектар» ми отнюдь не підем,

Бо вслед за тем прогуливаться п’яний Дем! —

з надією во очах скандують а утром они проснулись і Троцький.

Але Дем тверезий, а замість бодуна у нього сверху плечах сидить кіт.

— Це кіт? Чи кац? — питає Троцький.

— Так, — погоджується Дем. — Це кіт під дощем.

— Дуже важливе уточнення. А на нього нет-нет да и нема карбіванця? — дипломатично цікавиться Троцький.

— Ні, во нього нема, а во мене є, але моя особа тобі його далеко не дам.

— Мені й безграмотный обряд твого паршивого, задрипаного, вошивого, придуркуватого, а може, ще й мокрого кота! — обурюється Троцький.

— Але тобі венчание карбіванця, — уточнює Дем.

— Треба. Інакше ваш покорнейший слуга здохну і здурію. Спочатку перше, потім друге.

— Я йду купувати квіти на Іри, — виправдовується Дем.

— Квіти?! Для Іри? Ні, це ти сьогодні здурів, Дем. На хріна Ірі квіти, получи іра Хріні квіти?

— Бо во неї воскресенье народження, — вагається Дем.

— Іди, — благословляє Троцький Дема. — Іди, і невыгодный просто-напросто іди, а іди ти хую на рога купувати іри с целью Квіти!

Дем усе ще вагається, роблячи відтак фатальну помилку.

Бо цієї миті впредь до них підходить Бєлов зі своїм бодуном, безвыгодный гіршим, ніж у Троцького, а може, й гіршим.

Усі шестеро мляво вітаються між собою.

Бодун Белова мляво вітається з бодуном Троцького, отходняк Троцького мляво вітається з бодуном Белова, Бєлов вітається з Демом, Дем мляво вітається з Бєловим, Троцький вітається з Бєловим, Бєлов мляво вітається з Троць-ким, отходняк Белова мляво вітається з Демом, Дем мляво вітається з бодуном Белова, Бєлов мляво вітається з котом получи и распишись Демових раменах, Демів кіт мляво вітається з Бєловим, будун Белова мляво вітається з котом Дема, кіт Дема мляво вітається з бодуном Белова, і если всі отак чемно привіталися, Бєлов каже, що во «Українських справах» є пиво.

Пиво — так є кляса. А на Дема є карбіванці, а Дем іде купувати следовать ці карбіванці квіти Ірі, а кіт — так теж непоганий подарунок, а Бєлов блискавично орієнтується і каже, що во його бабці для Левандівці росте стільки квітів, скільки зірок сверху небі, і тоді Дем нарешті далеко не витримує. Дем розколюється — спочатку навпіл, потім получи чотири частини, потім в области шість фляшок сверху писка, отнюдь не рахуючи кота; і всі дружненьким табунцем біжать объединение коліно на каламутній воді сьогоднішнього, вчорашнього, і післявчорашнього, і післяпіслявчорашнього дощового ранку, і пара бодуни неопределенно перезираються між собою, потому что їм судилося загинути вже, загинути вследствие утоплення во львівському пиві, — їм, двом бодунам, нещасним ефемеридам, їм, ворогам поступу, думки й волі, — бодуни тревожно перезираються між собой і посміхаються — вони чудово знають, що загинуть сьогодні задля того, щоб народитися завтра, тому що вони бодуни, фенікси і вічні революцьонери; посміхається Бєлов, посміхається Троцький, посміхається кіт Дема, який стане котом Іри; Іра годуватиме його яєшнею, горобцями, молочком і сметанкою, а во святкові дні наливатиме кілька крапель валер’янки; единолично тільки Дем безвыгодный посміхається; Дем гарячково моделює ситуації виходу з ситуації, але кожна фасон закінчується пивом, кожна модель, кожна ситуація, скрізь, завжди і повсюди закінчуються — або розпочинаються — пивом, кожна ситуація, кожна модель, скрізь і повсюди, завжди і повсякчас, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кож...

Дем спересердя плюнув і першим зайшов давно «Українських справ».


IV 

Цей слабый світанковий рок, цей вопль пошепки, во якому зникають, Андрусю, і заникають твої-мої-наші дефективні сни, перемінюючись у шал кишенькових стадіонів для тасьмі, поруч із серцем, насчет яку (про яке) можна навіть забути; Господи, дякую Тобі из-за те, що хоч насчет щось можна забути, Господи, дякую Тобі безмежно, що існує хоч одне «можна», яке існує дійсно, як існують Личаківські Пасіки, Глинянський тракт, вулиця Кавалерійська, як існують

вранішні вірші
найкращі

коль ми після кільканадцяти келішків шампану вирішили провідати цього самітника у вируючому червневому квітуванні, вирішили, що він удома, а малограмотный бери каві, чи во книгарні, і постукали по дверей нате веранді, і постукали предварительно вікон, заслонених білосніжно-рудими фіранками, і вирішували, куди б нам іще постукати, як здесь ти щось побачила і почала сміятися, нечемно показуючи пальцем; а там, получай підвіконні (ні, далеко не Кактус), стояла таблиця, поцуплена або, припустімо, позичена на музеї, і сповіщала всіх бажаючих, охочих, спраглих, рішучих, остограмлених, осточортілих: «Експонат в реставрації». Експонат перебував в реставрації, його никак не було во домі експоната, він малограмотный заходив прежде ресторації і під «Нектар», він обрав якраз червень, ведь була червнева реставрація, Андрусю, а вслід следовать нею мусила подступить Липнева монархія, відтак ми вирішили сповістити для ту архіважливу, архізнамен-ну, архіваріусно-архівар’яцьку реставрацію всіх тих, хто був круглым счетом само (ще) вже молодим і безтурботним, як ми, і чиї інтенції теж спрямовувалися на керунку «Дністра», «Кентавра» або підвальної спілчанської кнайпи, або і тих, і сих; і сих, і тих; і тих, і сих; і сих, і тих; або і тих, і тих, і сих; або, що далеко не одне й те саме, і сих, і сих, і тих; або і сих, і тих, потому что во червні ще ніхто безвыгодный поїхав вплоть до моря, впредь до Карпат, до самого дідька во зуби; ми рушили впредь до кінцевої зупинки «двійки» і ти переймалася питанням, хто така Реставрація, сверху якій у даний минута перебував Експонат, і з твоїх глибокомуд-рих розумувань випливало, що Реставрація в Експонаті — теж незле, і ваш покорный слуга привселюдно соромив тебе, а ти привселюдно встидалася, але никак не змінювала своїх переконань, безграмотный зрікалася своїх вистражданих поглядів і слів, неграмотный міняла ані букви, ніже тії титли, безграмотный поступалася твоїми-моїми-нашими снами і візіями держи догоду скороминущій політичній кон’юнктурі, тому що був червень, було півмісяця, відколи ваш покорный слуга повернувся з війська, і палали свічки во катедрі, і ходив ксьондз во золотих окулярах, і колінкували люди, а це означало, що простор була повсюдною і повсякчасною, вольность во розпалі тоталітаризму, лолітаризму, кей-джібізму, створеного Кейджом, ексгібіціонізму і маразму, отож ти читала вголос:

вранішні вірші
найкращі
вони
наче сновидение
що ось-ось зникає
забувається

ти хотіла курити, потому что ти вічно хотіла курити, і ми здуру купили глиняного свищика, і ми пили каву для Скельній, підсумовуючи і підвеселюючи всі враження від почутого, побаченого, прочитаного нині, кава була гіркуватою, цигарки — міцними, твої тонкі пальчики ледь-ледь тремтіли, твоя губна губная помада залишалася для вінцях кожного наступного горнятка з кавою, твої сірі очі мружилися від призахідного, дуже зеленого і дуже червоного сонця, твої вуста вимовляли фразы тисячолітньої давності, твоє золоте волосся стрімко падало книзу — і вечір настав.

Барвисті юрмища текли повз «Жоржа», блакитні єдинороги з печальними очима, на яких видимовували блискучі відображення спогадів та мрій, тягнули розкішні позолочені ландо, переповнені п’яними генералами і безграмотный менш загашеними повіями, квітучі каштани бурхали льодами й шампаном держи всю Академічну, поважні швайцари врочисто перемінювалися получи левів з жовто-синіми стрічками во напахчених одеколоном гривах. Ми зустріли Іванку, вона теж весь пахтіла й променилася, а нате додаток запрошувала піти предварительно філармонії получи «Аллилую» Кагеля. «Йдемо!» — запалав я; «не йдемо!» — закрижаніла ти і схопила Іванку вслед за руку.

«їдемо получи Погулянку слухати солов’їв», — безапеляційно оголосила Андруся. — «Бійся Бога, Андрусю, які тобі солов’ї на червні!» — перестрашилася Іванка. — «Там є множество солов’їв, тама світлячки і мавки, дальше джерела шумують ромом і бренді, а грубенькі ведмедики у фраках розносять льоди й чоколяду бери срібних тацях, їдемо!» — «їдемо!» — вигукнула Іванка, але туточки прийшов німець і забрав її, а ми пішли давно «Комарика», палко сперечаючись насчет те, чи був Кагель шарлатаном і дилетантом, як стверджувала ти, а також для інші, безграмотный менш значущі речі.

Ми вже наближалися перед оперного, як раптом ти зупинилася і владно махнула рукою тачці; такси стала і поцікавилася, чого тобі треба, Андрусю. «До Погулянки», — сказала ти, сідаючи для задню сідушку; аз многогрешный розлютився і сів поруч. «Не сердься, котику, — зашепотіла ти, присуваючись ближче, — хочеш, моя персона тобі віршика розкажу?» В тачці гостро несло підгорілою гречаною кашею, повз нас миготів Львів, прокручуючись у зворотному напрямі: «Когутик» — пам’ятник Міцкевичу — юрба під філармонією — «Нектар» — вулиця Івана Яковича Франка — рассадник Кру-шельницької — і довга, як линия на світле небуття, Зелена. Лоскочучи щоку своїм волоссям, АндруСя присунулася ще ближче і зашепотіла во саме вухо:

вранішні вірші
найкращі
вони
наче сновидение
що ось-ось зникає
забувається
залишається квартал
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп’яніння

— Я знаю цей вірш, — сказав я, відсуваючись. — То аз многогрешный тебе навчив. Без мене ти б і неграмотный чула оборона нього.

— Але ти встрентний! — обурилася Андруся вголос. — Чекай, най приїдемо получи и распишись Погулянку. Віддам вовкові, жеби тя ізжер.

— І платити следовать тачку моя особа невыгодный буду. Не маю стільки грошей, щоб зафундувати всі божевільні захцянки п’яної і взагалі причинної, а точніше — безпричинної — жінки.

— Жлоб рогатий, — негайно відреагувала Андруся. — Я самочки заплачу.

— Заплачу-заплачу, цікаво тільки, чим, — зловтішався я, всегда послідовніше чуючи себя великим інквізитором.

— Хам, — спокійно сказала Андруся.

Ми вийшли біля винзаводу. За парканом торохтіли порожні пляшки і гуділи двигуни.

— Ну, так мол твої солов’ї? І невже це кришталь видзвонює вслед мурами сього чудовного палацу?

— Стуль писок, — порадила Андруся.

У повітрі садило акаціями і неабиякою сваркою, сиречь моя персона неохоче примусив себя заткатися. Було вже геть темно. Гудіння заводу поволі стихло, а потім ми взагалі- перестали чути сторонні звуки. Палахкотіли зорі, потріскували галузки під ногами, шелестіло молоде листя, сяяли зелено-живі вогники світлячків, дзюрчали джерела, скрикував невідомий птах, вивітрювався хміль, і безвыездно ставало в свої місця, ваш покорный слуга йшов следовать ледь помітною во темряві постаттю, несподівано розуміючи, як добре вчинила ти, забравши мене із виру світел і безлічі людських облич, никак не знаючи, як подякувати тобі, якими словами пояснити достовірність і єдино потрібність цієї ночі во ярах і лісах, між зірок і світлячків, між хмелем і тверезістю, між тобою і мною, між марнотним средь бела дня і цією ніччю, яка виявилася хлібом насущним марнотного дня; мы безграмотный знав, що сказати, як перепроситися, і тоді Бог зглянувся надо моєю німотою, потому что мы згадав относительно свищика, якого ми, дуріючи, купили вранці; свищика надо було наповнити водою, і моя персона наповнив його найчистішою во нічному світі водным путем джерел; ти чула, що автор этих строк зупинився, але продовжувала йти, безвыездно далі і далі, зникаючи во таємничому мороці, совершенно глибше і глибше занурюючись у безгоміння темного снігу кайфовый облацех; і щоб зупинити тебе, щоб зберегти тебе і повернути, щоб помиритися з тобою і врятувати себе, ваш покорнейший слуга приклав свищика накануне губ і дмухнув; речь соловейка пролунав нате полный ліс, чорно-срібною блискавкою розпанахав ніч і відчуження; речь соловейка зрушив тяжкі маси неблагополучного часу і задушливо тісного простору; вони щосили торохнулися нераздельно об одного і викресали небувалий грім світанкового року; і швидкі сніги повалили із зоряних небес, из-за одну мить з головою вкриваючи джерела і квіти; из-за одну мить пожовкло і обсипалося листя, вслед за одну-єдину мить ми опинилися в соответствии с коліна на снігових заметах, а соловейко співав і співав, так, як Джим Моррісон або Дженіс Джоплін, ти стала, як укопана, моя особа наздогнав тебе, провалюючись у невидимих під снігом і темрявою ямах, заплутуючись у хащах терену, ожини і синтаксичних періодів, розтопкуючи мерзлі афини і крижані кровинки трускавок, щосили вириваючи бежим з пасток детермінізму, хитровато розставлених недобрими мисливцями за всій Погулянці; моя персона наздогнав тебе і повернув обличчям давно себе, щоб получай власні вуста переконатися на тому, оборона що, забиваючи навіть гик соловейка, кричало серце: ти плакала, ну, певне ж, ти плакала, плакса, рюмса, тонкослізка, любовь і кохана моя, єдина-єдина, найкраща на світі, залитому снігами і твоїми сльозами. «Хочеш, пишущий эти строки дам тобі свищика?» — спитав я; «хочу», — схлипуючи, відказала ти.

Ми поверталися додому; минаючи поруйнованих Орльонт, Андруся перестала дмухати на свищика і повернула його мені; світало, новий день-деньской розпочинався, розпочинався новий день, табель розпочинався новий, новий, а никак не старий, далеко не попередній дата розпочинався, а новий, цілком відмінний від попереднього, двірник старанно мів хідника преддверие нашою брамою, поштова скринька винувато роззявила порожнього писка.

— Нині безвыгодный будемо сваритися, — постановив я.

— Певно, що так, — сказала Андруся, повертаючи ключа на замку. — І знаєш, чому?

— Тому що цілий табель будемо спати. Як улюблені твої ведмеді. Все. У Львові — зима, — сказав я, вмикаючи приглушенный шал цеппелінівської драбини во небо.

— О, інколи ти виявляєш неабиякі розумові здібності, — втішилася Андруся. — Але на пороге тим, як поснемо, слухай, і так дуже уважно, потому что ти неграмотный дав мені виповістися. Отже, слухай від початку:

вранішні вірші
найкращі
вони
наче усыпление
що ось-ось зникає
забувається
залишається партия
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп’яніння
кілька променів з-під фіранки
тінь сен-сімонового челядь

мосьє вы чекають великі справи? — запитала Андруся, пильно дивлячись мені во очі.

что касается так! — відказав я, безвыгодный вагаючись.


V



Зима весь ближче. Зелена настільна магнетрон посеред біло-блакитного краєвиду з рікою і пагорбами, кришталеве яблуко, всередині якого Андріяна хотіла побачити наше майбутнє, але никак не побачила нічого, крім кількох веселкових полисків; магнітофон, наповнений чудовою музикою — від старого «Пінкфлойда» перед новесенького Баха, якого Андрій привіз із Страсбурга, вкупі з цейлонським чаєм і блоком «Голуазу» — улюблених сигарет Алена Делона, який грав Троцького, тобто цена Троцького. Все більше жовтого листя после вікнами, по сию пору тугіше стягують землю приморозки — і кілька варених картоплин, залишених у череп’яній мисці возьми веранді, побралися між собой тонесенькими голочками сизого інею; безвыгодный знаєш, що робити з цією картоплею — і викидати шкода, і їсти якось страшнувато, така вона задубіла й нетутешня, ніби метеорити, зброя, знаряддя к пращ небесних неандертальців. Пора б ранее вставити шибу во кватирці, заклеїти вікна морана однако ближче — зима, приближенно гарно намальована Пітером Брейгелем Старшим, а затим скопійована Пітером Брейгелем Молодшим, холод з ковзанярами і лапкою в птахів — для яких птахів? На тих, що сидять соответственно кущах довкола? Але чи живі ті птахи? Чи неграмотный замерзли вони навіки-вічні ще во тому архаїчному і юному лютні, — получи який заздрила ти, Андрусю, — з червоним вином і блякло-помаранчевими структуралістами? Але менше з тим; лапки ставлять возьми живих птахів, якось ігноруючи існування птахів мертвих; чуєш їхнє цвірінькання? Бачиш, які вони голодні і холодні, як пожадливо дзьобають зерно, розсипане попід їхньою неволею, може, смертю, — отже, ручка все же интересах мертвих — у майбутньому — птахів? Лапка к того, щоб живих зробити мертвими, дай си спокій, — постоянно більше листя між рамами й для підлозі, у відрах з водой і навіть у чашці з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись, — але яким робом можна заспокоїтися, если ти без участия попередження і сповна потрапляєш накануне цілковитої картини Брейгеля, накануне шістнадцятого століття? — «То невыгодный шістнадцяте століття». — «Яке ж?» — «То вічність». Такі маленькі, ніби колібрі, — а холод целое ближче, целое більше дзвінкого повітря на твоїй величезній квартирі, — ти спрагло ковтаєш дуже міцний і дуже гидкий чай, який відгонить мастилом, зате дуже дешевий, ідеш за сеймовій кризі з горням у руках; діти з ковзанки прибігли подивитися сверху тебе, подиви-тися бери тебе, подивитися бери тебе і для те, як парує чудернацький напій, і в те, як ти балансуєш в слизькому, остерігаючись підковзнутися і розхлюпати бодай краплю, яка пропече кригу, підпалить сніги, оберне получай попіл увесь цей краєвид — або автопортрет Брейгеля — із поштової листівки, краєвид або автопортрет, у якому ти несміло посміхаєшся дітям, щосили притискаючи горня прежде серця. «Де твоя Андруся?» — «де, -де твоя Андруся?» — насмішкувато питаються діти, підступаючи всегда ближче, підморгуючи одне одному, ховаючи из-за спинами шуршики з камінням. «Звідки вони знають насчет Андрусю? хто їм розповів? хто сповістив їх?» — дивуюся я, задкуючи, і весь ще посміхаючись жалюгідною посмішкою, і цієї миті одна з каменюк влучає мені на праве плече, а друга — не мудрствуя лукаво у горня біля серця. «Ой-ой-ой!» — волаю я, падаючи получай коліна, намагаючись долонями позбирати те, що розпливається темно-каштановою плямою соответственно кришталевій поверхні твердого яблука, але вже пізно, марно, безповоротно, неминуче, — спалахують верболози і осокори, спалахує білий-білий-білий сніг, червоно-чорне полум’я лиже пагорб і церкву в ньому, листівка згортається, темніє, зникає — і листя голосно шелестить під ногами, коль ти переходиш з холодніш горням від одного вікна до самого іншого, невыгодный вірячи, що вже падає перший сніг.

Настрашена Андруся щосили торсає мене после праве плече — «та прокинься ж ти нарешті, благаю тебе, прокинься, мы танец тебе, тут, вал я!» — розплющую очі, проводжу рукою объединение лиці, воно мокре. «Ти знову кричав, як страшно, ти гукав мене і плакав, що з тобою, любий мій, мій коханий, котику мій єдиний?» — Андруся выравнивать мене за голові, хустинкою витирає обличчя, цілує, і тільки тоді автор этих строк зводжуся бери лікоть, дивлюся после вікно, дескать падає нудна львівська злива, і кажу безвыгодный своїм голосом: «Мені снилося, що тебе нема; і якісь дітлахи, ти ж знаєш, що демони завжди сняться мені під виглядом дітлахів, таких безцеремонних і вульгарних, вони питали на мене, -де ти, а аз многогрешный неграмотный знав, що відповісти, потому что тебе дійсно малограмотный було на тій зимі, ніколи невыгодный було». — «Я є, — тихонько і переконливо каже Андруся, — аз многогрешный є, направду, можеш мене поторкати, а краще поцілуй; Господи, який а ти ще хлопчисько! Я є, моя персона люблю тебе, ваш покорный слуга люблю, люблю, люблю тебе, задля того, щоб мені самій бути, аз многогрешный є, щоб мені любити тебе, рідний мій, коханий, єдиний, мене невыгодный если тільки тоді, если й тебе малограмотный стане, ми помремо во нераздельно день, і того ж таки дня зустрінемося на небі, віриш?»


VI



Яскравого липневого дня навпроти каплиці Боїмів стоїть Господь Крішна, продаючи «Бхагавад-гіту як вона є», «Джерело вічної насолоди» та календарики.

Аж тутовник іде готовий Троцький.

— Гаре, Крішна! — дуже гречно і дуже голосно вітається Троцький, спираючись получи и распишись аналой із книгами. Втома.

— Іди, Троцький, іди, неграмотный заважай працювати, — понизив голос каже Господь Крішна.

Але Троцький сделано прийшов.

— Ти если виставиш кір после гуму? — грізно питає Троцький.

— Приходь увечері під «Нектар» і ваш покорнейший слуга тобі виставлю серам кіру,атепер линяй.

— Завіруха, м’єтєль, завіруха, — співає Троцький чистісінькою білоруською мовою.

Оцінивши ситуацію, Господь Крішна хутко складає книжки на торбу, виходить із-за столика і каже:

— Р равно є м о. Ти мені весь пересрав.

І тогда впредь до них підвалює готовий Бампер.

— Прив’єт, бухарі! — життєрадісно кричить готовий Бампер. — Троцький, ти коль прийдеш вікна малювати?

— Пішли вже! — спалахує готовністю готовий Троцький.

— Нє, малограмотный вже. Хочеш бухнути? Я ставлю. Ще невыгодный вечір. Ще никак не вже. Завтра зранку.

— Ти здурів, Бампер, — скрушно хитає головою Троць-кий. — Скільки разів пишущий эти строки тобі казав: безграмотный пий круглым счетом багато. І шпиндель ти здурів.

— Чого це пишущий эти строки раптом здурів? — замислюється Бампер.

— А того, що завтрашний день зранку ми будемо лікуватися во лікарні, яка називається «Українські справи». Там стоятимуть крапельниці з пивом і ампули з портюшею.

— Не, моя особа завтрашний день малограмотный бухаю. Крішна, ти чогго такий смур-ний? — непокоїться Бампер.

— Тогго, що мені вы уж отнюдь не наздогнати сьогодні, — меланхолійно пояснює Крішна.

— Не переживай, у нас всьо спереді! — горлає Бампер.

І шелковица на пороге ними зненацька виникає або ж таки утворюється «Нектар», під яким сидять дуже блідий Дем і дуже червоний Бєлов.

— Дем, здорів! — кричить Бампер. — Хочеш бухнути? Я ставлю.

Дем мовчить.

— Йому необхідно бухнути, — спокійно пояснює Бєлов. — Йому перемкнуло і він уж три години поспіль мовчить.

— Хто поспіль піде на гастронім?! — кричить Бампер. — Ми будемо поспіль рятувати Дема чи ні, поспіль аз многогрешный вас?

— Бампер, неграмотный кричи, — неслышно каже Господь Крішна. — Я сходжу, хіба невыгодный кричи.

— Малчать, моя особа вы поспіль спрашиваю! — несамовитіє Бампер.

— Давай бабки, — зітхає Крішна.

Бампер дістає бобы і починає рахувати. Бабок дуже багато, виходить в соответствии с три фляшки п в отношении р т ю ш і бери писок. Бєлов і навіть Троцький перезираються — це занадто, але вже пізно.

— Дем, никак не журись! — вимахує руками Бампер. — Ти талановитий митець, тобі далеко не можна багато поспіль сму-ріти. Твої картини висять у музеї українського мистецтва у Нью-Йорку, шляк би його трафив, поруч із Далі і Пікассо, ти геній, Дем, ти малограмотный те, що якісь с годами троцькі, які вже пара тижні поспіль обіцяють повалювати мені мікна, ти неймовірний талант, хочеш, ваш покорнейший слуга поспіль стану прежде тобою возьми коліна, жеби ти тіко неграмотный смурів? Поспіль ?

— Я мушу зауважити, що Пікассо і Далі поспіль невыгодный були українцями, — втручається Бєлов.

— Як так поспіль: далеко не були? — спантеличено перепитує Бампер. — То будуть! Усі поспіль будуть українцями, раным-рано чи пізно, на тім числі й ти, москалю франсуватий, хоч ти того й безвыгодный хочеш поспіль\

— І всі будуть поспіль висіти, — додає Троцький.

— Нє, Троцький, ти мене дістав, мовчи, ти ні х е р а далеко не розумієш, хіба пистиш як Троцький, — іритується Бампер.

До них підходить Ромко.

— Вітаю добірне товариство, — каже Ромко. — Хто тута ображає Бампера?

Ромкові зробили операцію і він тепер безграмотный бухає, але під «Нектар» навідується регулярно.

— Ромку, через ти безвыгодный бухаєш поспіль, скажи: Дем геній чи ні? — благально звертається по нього Бампер.

— Звісно, що геній, — стенає плечима Ромко. — А хто во цьому сумнівається?

— Поняв, Троцький? Поняв, щенок? — гордовито питає Бампер, піднявши палець предварительно неба.

І туточки давно них підходить Господь Крішна, який встиг віднести книги додому, перебратися і купити червон «ф а у от т - п а т р что касается н і в» «Слов’янського», паляницю і п’ять плавлених сирків.

— їдемо нате Зелене Око, — несподівано вирішує Бампер. — Чого ми будемо после этого жухатися кожного недоношеного мента? Ромку, їдеш?

Ромко залишається, а решта прямує до самого тролейбуса, хоча, крім Бампера, нікому безграмотный хочеться покидати заповідні нектарні угіддя. Але вплоть до вечора ще далеко, господар «Слов’янського» — Бампер, у найближчому майбутньому никак не світить більше нічого, отож Троцький, Дем, Белов, Господь Крішна і Бампер зникають у нетрях Зеленого Окка задля спілкування з природою і вином, задля героїчного збереження немеркнучих свободотворчих ідеалів львівської циганерії, задля співів і танців у густій, високій траві, задля декламування чудових віршів, співання батярських і ще якихось затем пісень, задля стояння держи голові, блювання во кущах, освідчень у досмертній і посмертній дружбі, задля перманентної гикавки і суперечок относительно те, як належить вимовляти трансцендентальний склад: «ОМ», «ОУМ», «ЕОМ» чи «ОУН», — що переходять у бійку між Господом Крішною і Бампером; задля примирення, во якому найактивнішу жребий беруть Белов, Троцький і восьмий «ф а у со т - равно а т р в рассуждении н», у праздник час, если Дем продовжує мовчати, незважаючи бери те, що вже закінчується дев’ятий «фауст-патрон», вичерпуються всі можливі припаси цигарок, сутеніє, спалахують вікна і зорі, фари тролейбусів і авто, хтось пригадує, що незабаром зачиняється і «Нектар», і гастронім, а тоді доведеться переплачувати Нюсьці або Франеку, або ще якій прояві, яка безжурно наживається для сутінках, для вечорах і ночах, отож товариство в любви и согласии зривається з насиджених місць, забувши ради Белова, що заснув мирним і злагідним сном, але отнюдь не забувши останньої фляшки «Слов’янського», яку Троцький неминуемо розбиває об спинку тролейбусної сідушки; косяк шалено проклинає Троцького, никак не менш шалено заспокоюючи вкрай обурену старшу пані, бери спину якої вилився напій з ароматом степу, лиману, Дністра, золотої осені, долини нарцисів, долини смерті; нарешті всі удачно приземляються на пороге «Нектаром» і заходжуються зосереджено рахувати рештки Бамперових бабок; вистарчає возьми якусь мізерію, сверху три «ф а у со т - п а т р в рассуждении н и», але шелковица втручається Господь Крішна і питає, спрямовуючи вказівного пальця у перси Дема:

— Ти будеш нині говорити чи ти малограмотный будеш? Якщо будеш, автор этих строк додам ще получи и распишись три фляшки, а якщо ні, так ваш покорнейший слуга пішов

додому, веселих свят, па-па. Ти бі чи ти дебіл, чисто іст зе квещенс!

Перед такою альтернативою товариство здригається і мовкне, і всі погляди звертаються впредь до Дема.

Дем поправляє окуляри і вагається.

— Дем, — тоскно каже Троцький. — Ну, пусть себя на здоровье я, імбе-цил, розтовк фляшку, але ж три фауст-патрони далеко не не стоять нате дорозі, як ти гадаєш, Дем?

Дем знімає окуляри і починає ретельно протирати їх хустинкою.

— Дем! — каже Бампер, — це если прямо-таки несправедливо, коль такий малановитий титець, як Дем, вколотить в гроб усі наші старання і сподівання напередодні ночі.

Дем набирає повні плюца вечірнього нектарного повітря і каже:

— Друзі! Кулєги! Я вам усіх дуже люблю. Я попросту щасливий, що маю таких друзів. Справа безграмотный во для і р і, хоча і кір отнюдь не зліва. Справа на тому, що ваш покорнейший слуга цілий сутки намагався зрозуміти, що автор хочу повісти, ибо автор этих строк дуже говорити хотів, але ваш покорный слуга малограмотный міг говорити, безвыгодный знаючи того, що пишущий эти строки мав сказати; мені було дуже тєжко вловити ту думку, яка сиділа во мене получи плечах і сіпала после вуха; пливло вино, здіймався на юпитер сигаретний дим, Бампер прав Крішну, проминало життя; ваш покорнейший слуга перебрав усі можливі думки, які, може, були б вартими вашої прихильної уваги, але всі вони виявилися якимись малозначущими і такими несуттєвими во порівнянні зі щедрістю Бампера, незнищенним оптимізмом Троцького, з лагідністю і сумирністю вдачі Крішмана, з гостротою і дотепністю розуму Белова, якого, по речі, чомусь нема серед нас. Я лаяв себя найпослідущими матами і звинувачував у всіх смертних гріхах, але ніяк малограмотный міг упіймати думку ради хвоста. Приходили тільки фрази, і автор обмірковував фрази, у пирушка час, если крестины було одного: зфразувати думку і промовити її вголос. Ми випили целое винишко і викурили всі цигарки, ми з’їли хліб свой сьогоднішній і сьогоднішні наші сирки, ми повернулися під «Нектар», досхочу наспівавшись, натанцювавшись, навар’ювавшись і набавившись, але думка залишалася такою ж далекою і нереальною, як штурхани завтрашнього бодуна нині; і пишущий эти строки вже ладен був розплакатися від безсилля свого і нікчемності, від однакової неможливості припинити мовчанку або почати мову; водночас автор этих строк никак не міг говорити чогось іншого, говорити тільки с целью того, аби говорити, аби бути присутнім у вашому комунікаційному полі: мені здається, що всі нещастя людей, у тому числі і наші з вами, випливають з того, що мова заміняє нам мислення, — мова і відчуття; це чудовий замінник, ніхто безграмотный каже, але никак не можна жити сурогатом і замінником усе життя; мова — це вино, давно речі, йди, Крішмане, поки никак не зачинився гастронім; что-то около от, мова — це вино, а мислення — це свята тверезість. Усі, крім Троцького, дуже добре знають, що сп’яніння — минуще і випадкове, тоді як тверезість — постійна і закономірна; згадайте своє дитинство — як добре й тверезо мислили ми тоді, як получай льоту схоплювали кожну думку і кожне поняття, що з’являлися нам бери очі. «Чому?» — спитаєте ви мене, Бампере і Троцький, дорогі мої побратими і співвітчизники. А тому, відповім вы я, що на ті дорогоцінні часи ми ще далеко не були задурманені мовою так, як тепер. Вона входила і виходила з нас, як легке сухе вино, ми ледь-ледь п’яніли і відразу ж тверезіли, а відтак ми бавилися з мовою і вона далеко не була нам страшною чи в дальнейшем загрозливою, ибо ми ще вміли мислити мовчки. Одначе з роками збільшувалася кількість поглинутої мови, з’явилася мовна залежність і ми незчулися, як одного чарівного дня перетворилися получи и распишись глибокомовних риб під океанською товщею названого світу. Відтоді ми далеко не могли обходитися минус мови, як риба никак не може жити позиция водою, для що ви знаєте никак не гірше после мене; ми почали шукати співрозмовників, ми задихалися від кришталево чистого повітря, на якому відбувається мислення і мовчання; если ж далеко не знаходилося співбесідників, тоді ми хапалися вслед книги і забивали потребу мислення тоннами чужих слів та найрізноманіт-піших мов, вченнями относительно одвічну діалогічність людської свідомості, относительно неможливість існування позиция комунікаційним середовищем та іншими подібними бздурами. Ви обидва чудово знаєте Містика-Вар’ята, але, мабуть, нет сил терпеть знаєте, после що він поїхав; кажуть, ніби його вдарили сообразно голові асфальтом, але це безвыгодный зовсім так. Він самоуправно себя вдарив по части голові найтяжчим, найтвердішим з усіх можливих асфальтів і це, як ви вже здогадалися, була мова. Він щодня читав стільки, скільки ми втрьох безотложно невыгодный прочитаємо вслед рік, потому что ми читаємо хіба етикетки для фляшках, і ведь дуже рідко, — навіщо по части сто разів перечитувати одне й те саме? Так от, він читав дуже багато, польською, англійською, німецькою, російською і, природно, українською мовами, а бери додаток ще й дуже багато писав; замикався получи стриху, во нього помешкання нате Пекарській, там, дескать преддверие совітами було «Пекелко» — значуща деталь! — замикався і за три-чотири дні невыгодный злазив з того стриху, целое читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, — с ви кажете: «Годі, Дем», а він неграмотный казав: «Годі, Містику», а по сию пору читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, неграмотный мав ні кобіти, ні кулєг, никак не пив навіть пива, навіть кави никак не пив, хіба мінеральну воду; ваш покорный слуга був у нього на хаті, кілька разів, і мені щоразу ставало страшно, дуже страшно, так, наче з тяжкого бодуна, если боїшся наймиршавішого пацана і заздалегідь переходиш возьми інший бік вулиці, щоб тільки розминутися з ним лишенный чего пригод, щоб у нього безвыгодный виявилося слонячого хобота замість носа і дві зелено-червоні гадючки малограмотный висунулися йому з очей; втім, і цей опаска ви дуже добре знаєте; сиречь моя персона казав йому ще тоді: «Міську, лишися тої грамоти, лишися того ровера, Міську, ибо шляк мене ясний трафить, як ти безвыгодный здурієш з того всього». О, Крішман прийшов; узяв? Добре є, йдемо давно мене, пишущий эти строки в области дорозі доповім, «Нектар» уж безвыездно одно зачинений. Не хочете предварительно мене? Ірки боїтеся? І аз многогрешный боюся. Ну, так йдемо на браму. А він мені каже: «Ти, Дем, суперталановитий художник, але твоя творчість відбувається на безмовному ментальному просторі, а ради моєї життєвим світом є якраз мова. Мова — це дім буття». — «Міську, — кажу автор этих строк йому, — ментальний простір — це витверезник, потому что затем дуже багато ментів і ґрати получи всіх віконцях; а життєвий світ — він ради тими ґратами, там, дескать вздыматься дерева во солодкому інеї, там, дескать гнізда очікують теплих яєчок, там, мол бігають коти і сміються чарівні галичанки, во яких шлепанцы починаються від голови, а між тими ногами жевріють такі чудові отвори, які стають вологими, если пестиш їх пальцем; життєвий світ далеко не там, мол ти бринзлю-єш, спускаючи чорні струмки сперми сверху біле ширь паперу, а там, дескать народжуються живі діти, дескать повно крику, галасу, -де смердить їхнім гівном і щасливий тато пере пеленки; життєвий світ там, -де кулєги вишкрябують останні копійки з кишень, щоб порятувати тебе, а заразом і себя від тотального смуру й умертвлюючої депресії, якою сповнене наше колоніяльне життя во імперії нечистого й злого бодуна, котрий, як і Лєнін, вічно живий; життєвий світ там, дескать автор этих строк скручую голову штифт цій черговій фляшці, там, мол є кому сказати, що автор люблю його, її, їх; життєвий світ там, -де життя, а неграмотный вічність у пожовклих від часу фоліантах, написаних такими ж, як ми, засранцями, котрі пили-їли, грали коханок, а потім здихали; жоден з них отнюдь не довідався більше того, оборона що дійсно знає кожен з нас, ибо людське пізнання якраз тому й обмежене, що воно людське; Міську, холера, погодься, що ти кінечна істота, що ти паморозь получи и распишись траві, сонце зійшло — і ось, нема тебе; погодься безграмотный зі мною, неграмотный бери словах, а з собою, во душі твоїй книжній, безживній, шелестючій, погодься — і ти врятуєшся». Ну, а путем місяць поспеть отечественный містик під «Нектар» і апострофировать кого самоуправно до самого себе: «Злива, нескінченна злива, четверте століття, дескать наші коні, господа, «гул затих, ваш покорнейший слуга вышел получи и распишись подмостки», «в Европе холодно, на Италии темно», ну, ви знаєте всі ті його мульки; відвезли Міська сверху Кульпарків, а чрез время випустили, приближенно він і никає досі, бідося, але годі оборона це, будьмо, гей!


VII


Господь Крішна заблукав; це була дуже хитра пастка, змайстрована демоном Ватсасурою у просторі між Галицьким ринком, вулицею Сербською і Ринком. Господь Крішна змучився і охляв, його нутрощі випалювала лісова пожежа, його вірні і незрадливі друзі Дем, Троцький та Бампер розчинилися во сяйливому океані під назвою «па-па», він ушосте виходив по зупинки тридцять шостої маршрутки, спересердя плював гіркими палаючими шишками та торішніми гніздами, обходив міжміську телефонічну станцію, звертав наліво, підіймався в области Сербській і опинявся нате Ринку, але нате Ринку він теж був ушосте, тому він плював і тут, возьми ратушу і в прояву з тризубом, сверху вітрину медичної книгарні і бери вітрину «Кентавра», розпачливо повертав по правую сторону і був еще майже цілковито готовий ступити перший крок у бік рятівної Вірменської, але дворовик Ватсасура передбачливо накреслив крейдою білу лінію, якої Господь Крішна невыгодный міг переступити на жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жод-ному, жодному-жодному, жодному-жодному-жодному разі, навіть у разі третьої світової війни, навіть у разі несподіваної москальської, польської, монголо-татарської або ізраїльської окупації, відтак він знову спускався Сербською, вдаючи, що в простоте души й несложно прогулюється нічним Львовом, милуючись ренесансом, бароко, готикою і, сень би її люта спалила, сецесією, сідав біля сухого водограю навпроти Галицького ринку, запалював передостанню цигарку і напружено міркував, яким чином можна перехитрувати цього франсуватого Ватсасуру, але міркування виявлялося безуспішним, тому що Господь Крішна зараньше був прив’язаний давно його можливих плодів, а венчание було зректися плодів своєї розумової діяльності, а він невыгодный знав, як це зробити, він неприхотливо забув, як це робиться, ибо йому перемкнуло, потому что «Слов’янське» виявилося бензином, яким отнюдь не гасять лісові пожежі, а поширюють їх, розповсюджують, подовжують, розтягують, ніби кайф, але це був далеко не зовсім кайф, це був зовсім безграмотный кайф, це було лайф, добросовісно організоване демоном Ватса-сурою спільно з кейджібі і службою безпеки Анголи; такий просторий, такий безмежний, такий рідний впредь до кольок у печінці Львів з усіма получай світі високими замками, бернардинами, домініканцями, кларисками, кармелітами, арсеналами, личаковими, петрами-і-павлами, погулянками і левандівками з філіповками, академічними і скельними, кайзервальдами і стрийськими парками, з купою всіляких інших ріжноманітних цудів — щез, перетворившись бери огидний накануне сердечного болю, запльований і загиджений кавалок замкненого простору між двома ринками; куди делать круглые глаза міліція, жеби-сь їй вже повилазило, куди дивляться народні дупо-тати, які по-доброму хропуть разом соответственно всій незачарованій демоном Ватсасурою території древнього європейського міста, куди, куди, куди пальцами указывать праздник фацет з тризубом у руці, бородатий мудак, який прикидається Стефком Оробцем, але ведь безвыгодный є Стефко, по отношению нє, моя персона Стеф-ця добре знаю, Стефцьо невыгодный стоятиме вночі посеред Ринку з рідною символікою на руках, Стефунцьо никак не такий; Стефку, виведи мене звідси, виведи з проклятого зачаклованого кола, дескать балює овинник Ватсасура, індуський шайтан, контрабандою провезений отими чорножопими педиками з медінституту; Стефку, якщо ти є, врятуй мене, потому что вже момент домів, спати автор этих строк хочу. Господь Крішна заплакав, скрегочучи зубами і гучно сякаючись. Годинник пробив третю. До Господа Крішни підійшов секрет міліціянтів.


VIII


Троцький їхав. Він никак не знав, куди він їхав, але їхав він добре і йому було глибоко наплювати получи всіх у світі демонів, як вітчизняного, что-то около і зарубіжного виробництва; єдиною, кого побоювався і от чистого сердца шанував Троцький, була білочка; білочка мала пухнастого хвостика і чотири лапки, метке доброзичливе звіря з кришталевою чарочкою сверху срібній таці; він приручив її років зо п’ять тому, але й досі отнюдь не міг навтішатися з надзвичайного розуму білочки та її дружелюбності. Вона не раз навідувала Троцького на найнесподіваніших місцях — у кльозеті, на підземному переході, на трамваї, на ліжку; інколи вона вискакувала нате стол у «Нектарі», порой пробігала сообразно прилавку во підвалі «Під вежею», особливо ж если черга була довгою, прежде сходів, а такою довгою вона вслед за тем була завжди; білочка любила бодуна, але похмелье далеко не любив білочки і ця нерозді-лена любов гострим ножем ятрила серце Троцького, особливо ж уранці, коль всі «крапки» спали тихим і безтурботним, як холера, сном; Троцький їхав, дрімав і мляво думав относительно кохання білочки поперед бодуна, коль хтось енергійно постукав у трамвайну шибку; Троцький розплющив одне очес і побачив, що так Сметана; Сметана помер банан роки тому, отруївшись антифризом, і Троцький чудово для це знав, але йому следственно якось ледь-ледь трохи малограмотный согласно собі. Тому він розплющив і друге око. Сметана йшов поруч із трамваєм, зліва від Троцького спав великий, тлустий бодун, а сверху плечі на бодуна примостилася білочка і, изворотливо підморгуючи Троцькому, гризла довгий цукерок, зроблений для фабриці «Світоч».

— Ну от, усі во зборі, — вголос промовив Троцький, позіхнув і при помощи плече Сметани виглянув получи вулицю, щоб зорієнтуватися, -де вони единым махом знаходяться. Знаходилися вони получи Привокзальній, трали-вали їхав у парк.

Обережно, щоб неграмотный розбудити бодуна, Троцький переступив от його жирні коліна, одягнені на чорні турецькі панчохи з візерунками і пішов по виходу. Білочка бігла попереду.

— Я троха задрімав, спини мені тут, — сказав Троцький водієві і пирушка слухняно виконав його прохання.

Троцький вискочив з трамваю, глибоко дихнув свіжим нічним повітрям і подивився довкола себе. Сметана сховався вслед за взуттєвим магазином, а білочка побігла вздовж колії, намагаючись схопити трамвайчик после колесо.

Досвідчений розум Троцького блискавично оцінив ситуацію, во якій він опинився; ситуація, що й казати, була лажовою, а найгіршою на ній і найбільш значущою видавалася присутність Сметани, тому що білочка і похмелье які-не-які, та по сию пору ж друзі, а с Сметана, хоч і був другом Троцького, але тільки следовать життя; з покійними Троцький рішуче відмовлявся спілкуватися, як тільки вони никак не прагнули цього. Троцький зважив усі «рго» і « contra », зрозумів, що вирішальна стычка десь в некотором расстоянии безвыгодный после этого і время відступати нате заздалегідь приготовані позиції, тобто прежде цирку, -де жив його наперсник маринист Коля. Він перехрестився в Ельжбету і пішов униз. Назустріч крокував хтось дуже високий і грубий.

«Бодун», — по зрелом размышлении Троцький.

«Троцький», — подумавши бодун.

Троцький завбачливо перейшов держи інший бік вулиці. Однак це виявилося грандіозною помилкою, тому що у вітрині, серед відморожених манекенів стояв елегансько вбраний Сметана, недбало тримаючи на руці відрізаний чоловічий член; оглобля був іще живий і ворушився, як встиг зауважити Троцький, ще в один из дней переходячи вулицю. «JI а ж а, ч у во а к», — по зрелом размышлении Троцький і побачив получи хіднику великого недопалка. Нехтуючи небезпекою, яка насувалася ззаду, Троцький швидко підхопив його і прикурив. У голові шалено запаморочилося, але загроза послабшала. До цирку залишалося безграмотный круглым счетом еще й далеко. Проте він знав, що бігти безвыгодный можна, на жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жодному, жодному-жодному, жодному-жодному разі, що вони тільки й чекають, если він втратить самоконтроль, віддасться, наче курва, першому-ліпшому жахові, раз-два-три-чотири-сім, ні, невыгодный рахувати, исповедь щось іншого; «ну, бєлка, ну, сука, — шепотів Троцький, — ну, сука, ну, бєлка, пишущий эти строки тобі того безвыгодный подарую, вафлістка засрана, нехай-но мы доберуся перед Колі»; Коля працював ночами, тому що денний гуркіт трамваїв і автомобиль роззосереджував його творчу уяву; майстерня Колі знаходилася на чудовому затишному підвалі, куди бєлкам вхід суворо заборонявся, тому що во підвісній шафці надо столом з фарбами, розчинниками і пензлями завжди стояло п’ять-шість мурмильків одеколону «Тройной», а перед того ж була книжкова шафа, напхана детективами, фантастикою, пригодами, прозою і поезією; втім, Троцький знав з усією можливою достовірністю, що ні детективів, ані фантастики йому тепер читати далеко не можна, іцо перший а труп, яким неминуче розпочнеться книжка, або перша ж інопланетна потвора, негайно матеріалізується во усій своїй інфернальній красі серед полотен і мольбертів, підморгуючи і киваючи пальцем; тому крестины випити сто-двісті грамів одеколону і читати щось дуже спокійне, веселе і неважке, нехтуючи всіма можливими шурхотіннями, поскрипуваннями, покашлюваннями тіней, підшептуваннями лукавого; треба, щоб горіло світло, вони беспокоиться світла, поторочі, нужно дуже уважно вчитуватися на слова — цього року Троцький кохався на комедіях Шекс-піра, — таково і заснувши из-за столом з добрими, надійними пахощами фарб і ацетону або в старому, як Львів, пружинному матраці, який лежав упоперек майстерні; але боронь бог прислухатися, підводити очі чи тама відповідати получи и распишись питання.

«Не втікнеш!», — голосно й виразно сказав вслед спиною Сметана.

Тридцятиградусний липневий стынь ошпарив шкіру, волосся следственно дибки і негайно вкрилося пухнастими голочками інею, але Троцький мужньо витримав цю несподівану й підлу з боку Сметани атаку, гонорово виплюнув бичка, який припікав губи, і перехрестився. Тепер він знав, що вплоть до майстерні лишилося сто двадцять чотири кроки. «Думаєш у Колі переночувати, — спокійно продовжував из-за спиною Сметана, — а його нема, він нині получи Сихові ночує, во Ігбрка, вони затем халтурку обмивали, і ти отнюдь не втікнеш, тому що хочеш побачити, як зотліло моє обличчя і вигнили мої очі, озирнися, чуєш, Троцький, моя персона накануне тебе звертаюся»; «переб’єшся», — подумавши Троцький, але тута получай стежку вийшов здоровенний, наче діжка з пивом, кіт і засвітив очима; по майстерні лишалося п’ятдесят вісім кроків. «Думаєш, кіт?» — доброзичливим тоном поцікавився Сметана. Троцький звернув управо і обійшов кота, безвыгодный дивлячись у його бік; «а в таком случае далеко не кіт», — в’їдливо засміявся Сметана; Троцький мовчав, він бачив уже, що віконце во підвалі світиться і йому лишилося вісімнадцять кроків перед порятунку, тільки безграмотный панихида казати Колі, будущее розповім, а сьогодні малограмотный можна. Позаду пролунав пронизливий свист. «Троцький!!!» — разом загукали Бампер, Дем і Сметана, але Троцький еще тиснув возьми ґудзик дзвінка; «Троцький, підар!» — неграмотный своїм голосом заволав Сметана. «Хто там?» — спитав Коля; «то я», — іржавим голосом озвався Троцький; заскреготів замок, до очах шмагонуло світлом, запахло щойнозвареним чифіром і розчинниками, оптимистично заспівав Мік Джеггер. «Заходи, никак не встидайся!» — усміхнувся Коля. Троцький зайшов і повільно сів нате крісло. «Колю, дай мені щось почитати», — неслышно сказав він.


IX


Коли ти вперше повернулася з Амстердама і відчинила двері предварительно нашого помешкання власним ключем, так побачила картину, яка — ти призналася мені потім — безграмотный мала нічого спільного з жодним із Брейгелів, але переконливо нагадувала относительно Босха: повсюди стояв несамовитий срач, повітря нестерпно смерділо кількатижневим алкогольним перегаром, тютюном і ще чорт-зна-чим, вазонки були переповнені незрозумілими стеблами загадкових пустельних рослин і недопалками, сміття висипалося зі щільно натоптаних відер, на куті безпорадно валявся розбитий млинок, у кльозеті рішуче й наполегливо блював Господь Крішна, у ванній спав готовий я, вкрившись твоїм халатиком і підмостивши під голову гумовий килимок. «Матка Босха», — вражено прошепотіла Андріяна, одначе це була тільки увертюра; ти штовхнула двері до самого покою і завмерла: в канапі сиділо двоє інопланетян, а третій порпався во шафі з одягом, шукаючи мотузка, щоб повіситися; це був Троцький, неголений, пухлий, з брудним волоссям, розбитим лобом і всіма ознаками delirium tremens; ти придивилася прежде марсіян уважніше — вони віддалено нагадували Дема і Бампера, але були такими страшними, якими ти їх ні давно того, ні після того знаменного дня більше ніколи далеко не бачила; «марсіанський бог, искони невыгодный голений, на окулярах з круглими скельцями й завжди п’яний, заклопотаний писанням божевільного роману й розведенням кроликів », — пригадалися тобі болтология поета; марсіянин Дем никак не мав лівого скельця во окулярах, у його бороді тлів бичок, голову туго обмотував утирка у сажі й томатному соусі, а бежим були босі; Бампер гикав і стиха матюкався, його грабли і обличчя були вимащені во сажу, тоскно блищали білки червоних очей, а неприродно товсті, потріскані варґи сочили-ся кров’ю. «А найдужче він полюбляє Spiritus vini rectificati з марсіанським томатним соком та ще кроликів з червоними очима, ради яких постійно проголошує тости », — крутилися пустозвонство на твоїй шокованій свідомості. Жоден з них безвыгодный звернув нате тебе уваги, заклопотаний важливою справою: Троцький — пошуками мотузка, Дем і Бампер — витягуванням корків з порожніх фляшок; позаяк штопора ми невыгодный мали, корки доводилося пропихати всередину; коль ж настав цей сутки гніву, ведь виявилося, Що фляшок з корками всередині давно пункту склотари невыгодный приймають. Отож усі були возле ділі і тобі нате мить таким образом целых незручно из-за своє вторгнення во цей сповнений діянь і по-своєму інтимний простір. Якби отнюдь не макабричні звуки діалогу поміж Господом Крішною і унітазом, якби безграмотный задушевний речуга Бампера і шпокання корків, з яким вони полегшено залишали фляшкові лона, тишу во хаті можна було б назвати моторошно ідеальною. «Вош нас неграмотный чують, ми їх. Вотан одного невыгодный чуємо, мовчки сидимо во маленькій кімнатці у таємничих сутінках, непомітно з вуст зриваються перші марсіанські слова, потім цілі незграбні речення ...» Ти зауважила відламані ніжки канапи, каструлю з чимось жахливим-жах-ливим для письмовому столі, книжки, безладно розкидані сообразно підлозі, гори цигаркового попелу, розбиту кришталеву вазочку, недоїдки, лушпиння картоплі, порожні консервні банки, обгорілу знизу портьєру, руйнацію, неурядица і занепад; підійшла давно вікон і розчинила їх навстіж, сіла держи краєчку канапи і закурила цигарку, міркуючи, що його робити далі — їхати прежде цьоці чи починати розправу.

— Троцький, лишися тої шафи, — сказала ти нарешті.

Дем і Бампер одночасно підвели голови. Троцький

приголомшено застиг з твоєю кошулею во руках. Потім усі троє перезирнулися.

— Бєлка? — напівствердно, напівзапитально промовив Троцький тремтячим голосом.

— Щось заскоро, — засумнівався Бампер.

— Що тоді, во такому разі? — спитав Дем.

— Я вы одним духом покажу бєлку, — пообіцяла Андруся. — Я вас единым махом покажу цілий зоопарк.

— Андруся, — здогадався Троцький.

— Так, це Андруся, — потвердив Бампер.

— Не інакше, як Андруся, — погодився Дем.

І всі троє одночасно, невыгодный змовляючись упали получай коліна.

— Андрусю, помилуй! Пощади! Андрусю, отнюдь не показуй нам зоопарк! Ми вже й приближенно маємо всього того досить! Ми більше никак не можемо! Ти выше- єдиний порятунок! Ми більше отнюдь не будемо!

— Блазні, — сказала Андруся, несамовито затягуючись димом. — Кретини бородаті. Дебіли. Алкота. Імбецили. Бухарі. Синяки. Фіолетова мафія. Нещастя моє. Файно зустріли. Довго готувалися. Дні і ночі отнюдь не спали. Вибилися з сил.

Троцький заплакав. Йому було чертовски следовать мене. Він хотів піти, розбудити мене, щоб ваш покорный слуга втік, але отнюдь не наважувався підвестися з колін. Єдиним, хто врятувався того дня, був Господь Крішна. Він почув речь Андрусі і навшпиньках вийшов з хати, а тоді прожогом кинувся тікати прежде «Нектару».

— Андріяно, извинения нас, ми негідники; безвыездно прибрати хотіли ми, але зупинитися никак не могли. Тим зайнятися хотіли ми сьогодні якось, але забарилися з фляшками, ось, а приїхала ти, а ми... — дещо плутано став пояснювати Бампер.

— А аз многогрешный вы фірмового коньяку привезла, ви ж просили, — неграмотный слухаючи його, продовжувала Андруся. — І сигарет фірмових, кожному сообразно блоку. І чаю файного. Смоли гарячої тепер дочекаєтеся від мене. Таку хату звоювали!

Почувши для бренди і смолу, трійця геть занепала духом. Стояти получай колінах було дуже боляче, але вони мужньо терпіли. Як признався згодом Дем, вони вирішили витерпіти все, — навіть якби Андрусі заманулося попалити їм бороди або порозбивати нате їхніх головах усі порожні фляшки, або, конкуруючи з Гюнтером Юккером у вигадливості, понабивати на ті голови цвяхів. Але Андруся нічого нікуди нікому безграмотный збиралася забивати.

— Встаньте, вар’яти, з колін, — зажурено сказала Андруся. — Бампер, іди вмийся з милом і зачешися, далеко не можу дивитися бери твою ідіотську чорну морду. Взагалі неграмотный можу вы бачити. На кого ви подібні? Коли ви останнього разу стояли под люстром? Коли ви, следовать перепрошенням, купалися останнього разу?

Бампер навшпиньках пішов митися і будити мене, а Троцький з Демом приречено посідали сверху канапі, подумки віддаючи перевагу електричним стільцям, навіть одному такому стільцеві получай двох. Як розповідав потім Троцький, в такой мере соромно йому було тільки однова у житті преддверие тим, — у дитячому садку, если він наклав у штанці, встилаючись попроситися получи горщик.

— Ч у на а ко , підйом, л а ж а , вставай, старий, скоро! — заштурхав мене на бік Бампер.

— Менти. Сусіди. Пожежа, — невыгодный розплющуючи очей, перебрав мы можливі різновиди лажі.

— Хрін там, А Н Д Р У С Я !

— О-о-о, — застогнав я, — ліпше б це була пожежа.

(Не дивись так, потому что чую: палає волосся і одяг, тіло, былие

під ногами, дерева.

Весь ліс загорівся і на річці вода.

Стоїш серед полум’я і смієшся. Не дивись так, ибо спалиш Сонце і Землю, що десь дальше на обрез света і недосяжно).

— Довести себя поперед такого стану, — продовжувала розтин Андруся, — допитися перед рожевих слонів, знищити помешкання, поламати канапу, порпатися во моїй білизні, спалити портьєру... Ох, матусю рідна, і це художники, музиканти, поети, шляк би ясний, кольоровий вы трафив, с налету з вашою музикою і поезією. Діячі культури. Світлий, немеркнучий геній української нації. Дем! Зніми того рушника нарешті; що, один болить?

— Болить, — признався Дем, розмотуючи чалму.

— Так тобі й треба. Мало вона болить, — поспівчувала Андруся. — Троцький, ти найстрашніший. Іди, вмийся і поголися.

— Андрусю, мы можу вмитися, але поголитися неграмотный зумію, шуршики тремтять, аз многогрешный заріжуся, — розгублено почав пояснювати Троцький.

— Добре зробиш, никак не нужно если вішатися. Щезни!

Троцький щез. Натомість з’явилися ми з Бампером.

— Ага, — сказала Андруся.

— Андрусю, — почав я.

— Ні стихи більше, потому что аз многогрешный тебе заб’ю. Жодного звуку. З тобою если дуже окрема і дуже довга розмова, никак не переймайся. Я їду до самого цьоці, после три години повернуся. Щоб по того часу тута усе сяяло, стояли квіти і ледь-ледь несло бузком, а безвыгодный гидотними чоловічими випарами. Ніде ні ііилиночки , ні порошиночки, канапа стоїть получи и распишись чотирьох лабах і неграмотный хитається, як Троцький під «Нектаром», посач-ка блищить, вікна помиті, висить інша портьєра, начиння чисте, книжки получи полицях тощо і приближенно далі. Усі п’ятеро поголені, з помитими головами і перебрані во чисте.

— Але нас четверо, Андрусю, — боязко зауважив Бампер.

— Вотан утік. Хто в таком случае був — Крішман? Тим гірше про нього.

— Але це неможливо, Андрусю, — озвався я.

— Що: неможливо?

— Все, що ти загадала зробити.

— То ваші проблеми.

«Попроси похмелитися, попроси, потому что ми подохнемо, на неї є», — заскиглив по-над моїм вухом Бампер.

— Андрусю, дай нам по мнению крапельці чого-небудь, ибо ми крюк никак не зможемо, — заканючив я, бесчеловечно ненавидячи себе, Бампера, Дема, Крішмана і Троцького, ще лютіше кохаючи недосяжну Андрусю.

Ти уважно подивилася получай мене, похитала головою і мовчки дістала з торби фляшку французького коньяку, поставила її для столі і пішла. Це була наймоторошніша хвилина на моєму житті. Якби пишущий эти строки мав пістолета, ведь попросив би Троцького застрелити мене тут-таки й тепер, на цілковитої повноти картини. Кулєги мовчали, думаючи кожен относительно своє. Лажа була очевидною, дотикальною, мала аромат і смак, висіла на повітрі, наганяючи грубый смур.

— Та-а-к-к, — зітхнув Бампер.

— Це кінець, — погодився Троцький.

— Інша б получи її місці тим безграмотный обмежилася, — сказав Дем.

— Годі пистіти, — сказав я. — Мийте чарки.

Тремтячими руками ми поцокалися між собой вслед приїзд Андрусі. Коньяк був чудовий. Я налив іще в соответствии с одній і ми випили следовать трендец лажі. Смур незадоволено випливав у розчинені вікна вместе з тютюновим димом. Лінії чіткішали, барви яскравішали. Тоді ми випили в области останній, из-за наведення гармонійного ладу на наших душах, тілах і моїй хаті, после те, щоб Андруся якомога швидше простила мене і следовать припинення чотиритижневого пекла. Відтак зосередилися і несамовито кинулися во бій з дуркою.

Ми пурхали як ластівки. Ми золотими стрілами пронизували простір довкола помешкання і на ньому. Здавалися порожні фляшки — Троцький називав їх «хутром», — а вслед виручені гроші купувалися троянди; оскільки фляшок виявилося дуже-дуже-дуже багато, в таком случае й троянд ми купили тридцять три штуки. Милися підлоги і вікна, прикручувалися ніжки вплоть до канапи, виносилося сміття, складалися книги, переможно волало AC/DC, випорскувався цілий балончик дезодоранту — получи и распишись стіни, щойно повішені свіжі портьєри, дивом уцілілий килим; вазонки наповнювалися новою землею, на яку пересаджувалися кімнатні рослини, куплені нате решту «хутрових» грошей; Бампер подарував свого млинка в каву, точнісінько такого, як праздник розтовчений, зауваживши, поміж іншим, що приближенно гірко він працював тільки у війську, нате першому році служби, під чуйним керівництвом тамбовських «дідів». Через дві години помешкання мерехтіло чистотою і незайманістю, тута ще ніколи никак не жили люди, тогда ледь-ледь разило французьким дезодорантом, а більше нічим далеко не пахло; тута ніколи безграмотный було жодного пекла, ад було деінде, тільки невыгодный тут; после этого жили феї. Ми вражено перезирнулися і засміялися — мокрі, забігані, захекані; по части тому всі роз’їхалися до домівках — митися, голитися, перебиратися во чисте, одягати білі сорочки і неодмінно — краватки; Троцький краватки никак не мав, или мы позичив йому одну зі своїх, а лично напустив повну ванну гарячої води і кинувся туди, з небувалою насолодою змиваючи рештки брудної лажі з тіла й душі.

Андруся приїхала при помощи чотири години і їй вдруге цього дня здалося, що вона помилилася дверима. У чистому, блискучому покої, заставленому вазами з трояндами, тихенько звучав орган, получи и распишись якому грав Йоганн Себастьян Бах; палали свічки, четверо молодих джентльменів быть краватках, з виголеними накануне синюватого полиску і ледь припухлими обличчями вели неквапну бесіду для творчість Ван Гота; м’який затишний присмерк заповнював кімнату, шляхетно поблискували золотом корінці книжок, зеленіли вазонки і ледь-ледь тянуло бузком.

Ти прихилилася головою давно лутки і эдак стояла, а ми мовчки споглядали струнку золотоволосу панну во білій сукенці, яка дивилася в нас; тоді вперше на житті пишущий эти строки божевільно приревнував тебе прежде своїх кулєг, тому що ти дивилася получай всіх чотирьох з однаковою любов’ю, з однаковим жалем і з однаковим прощенням.


X


Наприкінці ночі нам було вже байдуже поперед вересневого грому следовать вікнами, до самого шуму вітру і зливи. Як завжди на таких випадках, закінчувалися сигарети і хотілося спати. Мабуть, безвыгодный було іншої нагоди, ліпшої после цю ніч, вересневу, грозову, з чистим і свіжим повітрям, яке лилося крізь розчинену навстіж кватирку; догорілі свічки, дослухані касети, допита фляшка, доказані і недоказані слова, Андрусю, соловейку, марното, наслання. Ми всі пишемо так, ти ж знаєш. Може, й малограмотный було іншої. Ми всі приблизительно пишемо і всі таково думаємо, і всі таково говоримо, потому что ми всі діти свого проклятого часу, дескать він тільки взявся для наші голови. Бо ми всі — це ми. В туманних нічних морях заблукані вітрильники, во осінніх небесах невидимі следовать хмарами зорі, напів-, усі напів-, Андрусю, ти знаєш, ти мусиш знати вихід із пастки. «Перегризти собі ногу і втекти для одній», — каже Анд-руся, шукаючи во попільничці більш-менш цілого недопалка; тобі весело, Андрусю, тобі целое життя весело, скільки автор тебе пам’ятаю, ти смієшся і вправляєшся во дотепах.

А скільки пишущий эти строки тебе пам’ятаю? Сім-вісім років. Тобі сім-вісім років, Андрусю; на біленькій сукенці сверху вранішньому ґанку, з букетом палахкучих жоржин, з велетенськими очима і тонесенькими вустами, Андрусю, под тим, як наприкінці вересневої ночі. Пощо вони позбавили нас дитинства? Пощо вони позбавили нас юності? Пощо вони позбавили нас життя і душ, Андрусю, скажи мені, скажи мені хоч ти, ти повинна це знати, хоч це ти повинна знати, повинна ж ти знати хоч щось? «Я знаю». Що ти знаєш, Андрусю? Що ти можеш знати? «Я знаю, що время у стебло». В яке стебло, Андрусю? В яке холерне стебло, если вже шоста ранку, сьома-восьма, если дощ починається вслед за вікнами, коль гримлять уж трамваї возьми Погулянку й Майо-рівку, коли, як було зазначено вище, закінчуються — о, вже закінчилися — сигарети, если осіння гроза, если ти безвыгодный знаєш жодної відповіді возьми жодне з моїх тричі ненависних мені — і тобі — і тобі — і йому — і їй — і нам — і їм — питань, коль нас тільки й вистачає сверху те, щоб перетерплювати круглый цей нелепость повсюди, -де він нас застає, а застає він нас повсюди й завжди, але таково було никак не завжди, Андрусю, ти ж знаєш, хоч це ти можеш потвердити, хоч в це ти можеш відповісти? «Завжди», (— позіхає) Андруся, знімаючи (чорні) панчохи. «Андрусю, никак не лягай, почекай трохи, ваш покорный слуга в сам соответственно себе присест принесу сигарет і кави, і корень зла принесу, і зготуємо сніданок, і...» — «Ох, безвыгодный можу ваш покорный слуга більше», — каже Андруся, вкривається з головою і миттю засинає, іншої нагоди, ліпшої ради марноту і соловейка. Вона більше безвыгодный може. А хто може, Андрусю, хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто?

X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X?

т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т?

о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

І автор этих строк теж засинаю, поруч з тобою, одягнений, Трістан та Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракує, завжди чогось бракує, в таком случае сигарет, так меча, тільки сірий і незатишний ранок из-за вікнами, летять ворони і галки, гримлять Личаків-ською трамваї, гойдається фіранка получай зимному вітрі знадвору, вигасають звуки, погасать барви, получи місто і получи и распишись нашу з тобою кімнату обвалюється м’який торсион пухнастого й безтурботного сну, эдак дивно........................

............ Дитино, дівчинко, аз многогрешный в такой мере тебе любив ........

.........................................а потім вони

блукають засніженим містом, якому ніхто безвыгодный знає назви. П’ють каву во безлюдних кав’ярнях, дивляться кіна на безлюдних кінотеатрах, цілуються на порожньому королівському замку надо безіменною рікою, нехтуючи уважними поглядами маєстатичних фігур у нішах, нехтуючи відлуннями дзвонів і пахощами помаранчів, що скочуються з велетенської гори, получи верхівці якої майорить прапор невідомої держави; а потім ми, а згодом усі інші біжать вузенькою вуличкою назустріч невидимим кінним загонам поліції, безграмотный випускаючи з рук транспарантів, получи и распишись яких щось написано невідомою мовою, небаченими досі літерами чи ієрогліфами; заскакують-заскакуємо-заскакуєте прежде холодної лікарні, назустріч санітарам, які несуть таці зі свіжозамороженими, наче бройлери, немовлятами, у яких видлубані очі, і моя персона кричу від розпуки, Андрусю, тобі цього далеко не можна бачити................................

................... Яне любив — моя персона прямо-таки жив любов’ю,

мов у тобі, мовби ваш покорнейший слуга був тобою ..........................

.................а коридором котяться стрижені на-нет

голови представників найрізноманітніших країн і народів, Андрусю, Андрусю, якби ти розбудила мене, якби ти хоч сам за себе однова у житті визволила мене від этих неможливих кошмарів, але ти рвучко відвертаєшся перед муру, повитого

шляхетними стеблами багрянолистого дикого винограду, твої плечі здригаються від плачу, моя персона озираюся, щоб переконатися — в таком случае справді набросок твого ката, який жалобно тягне блискучо-блакитну сокиру з липкими патьоками замерзлої насвіжо крові; автор тебе врятую.................

................... во твоєму болі і во твоїй журбі ........

...................Андрусю, ми поміняємося з тобою

долями або одягом, він переплутає, кого саме нужно було зарубати, він дістане крицевий папиросница і присяде під муром, щоб зосереджено обміркувати цю епістемологічну проблему, а ми втечемо, Андрусю, ми піднімемося мотузяною драбиною, прив’язаною вплоть до старого ясена, спочатку ти, потім я, ми будемо дихати возьми повні маркоташки кришталевим повітрям з ледь гіркуватим присмаком молодої смородини, і отключка урветься, залишивши согласно собі виразний душок валокордину і швидку крилату тінь промайнулої шизофренії.


XI


Але, Андрусю, ми ніколи неграмотный розлучимося. Твої золоті коси разить чистою водою, з твоїх тендітних пальців спадають старовинні перстені — єдине, що залишилося возьми пам’ять относительно бабусю, твоя білосніжна сукня пахне твоїми заморськими парфумами і ти хочеш купити кілька маленьких срібних дзвіночків, яких, проте, ніде немає, тому що во цій країні взагалі немає нічого вартого твоєї уваги, вартого тебе, Андрусю. Давай ліпше слухати музику. Але ти неграмотный хочеш слухати музику. Чого ти хочеш? Ти хочеш піти і купити кілька крихітних, завбільшки з наперсток, срібних дзвіночків. Ти божевільна, Андріяно, але ми совершенно одно ніколи безвыгодный розлучимося. «Чим пахне свобода?» — питаєш ти на мене, дивлячись у вікно, розчісуючи довжелезні коси,

важке золото, що пахне чистою водою. А ради вікном падає сніг. «Свобода пахне чоколядою», — брешу я, але ти недовірливо крутиш головою . ........................

............ Сибілло, жінко, їжачиську .................

...................як ти поясниш цей сніг нужденним

юрмам здичавілого плебсу? Як ти поясниш вроджене, а неграмотный набуте знання? До яких манускриптів і фоліантів відішлеш цих спраглих істини, добра й краси істот, знаючи оборона нерозвинену їхню свідомість, ради відсутність кшталту у їхніх душах, пам’ятаючи насчет їхню тваринну — і споконвічну — мизантропия накануне форми? «Немає мови, —

погоджуєшся ти, — немає спільної мови». Ми неграмотный

зобов’язані пояснювати, Андрусю, ми покликані зберігати. І ти чудово ради це знаєш..............................

.......................... знову він падає, знову вкриває

брунатну землю, закрижанілу після відлиги, заповнює всі порожнини, -де б мусило бути листя, тепло, життя; він знає: ніщо далеко не повинно лишитися порожнім, ніщо невыгодный повинно вихолоняти, і він неквапно лягає нате оголені віти яблунь, нате підвіконня, летить у шпаківню, яку ти повісив колись, давно, во обличчя, і очі розплющені, й серце покірно відкрите,

покірно принишкле ....................................

..........................зосереджено слухаючи Баха.

Пригадуєш: зелено-рожевий ранок у Кракові, травень, сурмач получи вежі Маріяцького костьолу, порожня вулиця Святого Марка, якою ти біжиш боса і простоволоса, ледь торкаючись бруківки, задихаючись; від кого ти втікаєш? кого наздоганяєш? Спогад вицвітає бери очах, блякнуть зелене й рожеве, сурма фальшивить, безсмертне балка Віта Ствоша порохнявіє, і ти вражено відступаєш від вівтаря. «Злітуйся надо нами, Маріє», — шепочуть твої пошерхлі для зимовому студеному вітрі вуста; ти автопилотом хочеш поправити волосся — хэнд відчуває шорстку

щетину возьми голові, подібну получи и распишись доторк давно кількаденного чоловічого заросту. «Вони знову перемогли», — приголомшено кажеш ти давно мене, безвыгодный розуміючи, що сніг, який сипле вслед гострими і вузькими вікнами.............

............... сніг, посипаний сіллю, піском, а проте беспричинно

само непевний, підступний, сніг, засмічений і затоптаний, знехтуваний, всё-таки одно розтане одного дня, воскресне, очиститься, залишивши їм їхню сіль, пісок, їхній бруд і облізлі обгортки, їхню непевність, їхню підступність ...........

...............................їх дуже багато і всі вони

однакового зросту, вилицюваті, з розкосими, заплилими жиром очицями, з матовим відблиском жовтуватої шкіри; вони зодягнені во польову форму захисного кольору; тобі спочатку цікаво, ти звертаєшся перед одного, давно другого, третього, — але вони безграмотный розуміють або вдають, що никак не розуміють англійської мови. Тобі стає нудно, ти сідаєш перед авта, ти хочеш поїхати звідси геть, туди, мол їх немає, жодного, ти хочеш забути для цю прикру пригоду, вмикаєш радіо — але Мюнхен басить їхньою мовою, і Париж, і Лондон, і Мельбурн також. Тепер ти розумієш значення того сну: написи бери транспарантах були зроблені по-їхньому, для того того, щоб вони зрозуміли, проти чого протестуємо ми. Тобі нема куди їхати звідси, тому що «звідси» — скрізь; і ти гірко плачеш, схилившись нате кермо, — Андрусю, марното, соловейку..............

Сибілло, жінко, їжачиську

............«Не може бути, — схлипуєш ти, — це без затей

бридкий, огидний сон, линия мы враз прокинуся і безвыездно если як перше». Ти витираєш сльози і замислюєшся. Треба прокинутися, але як це зробити? Обережно, кінчиками нігтів щипаєш себя вслед за ліву руку, — сниться, що болить. Повагавшись, відчиняєш дверцята машини, вставляєш пальці поперед щілини і, зойкнувши, траскаєш дверцятами. Тобі сниться, що лапа спливає кров’ю. Від такого болю можна сказитися, неграмотный те що прокинутися. Щось туточки далеко не так, бігме. Ти дивишся возьми годинника, але годинник зупинився. З острахом заглядаєш до самого автомобільного люстерка, але в дальнейшем нікого нема. «Ага, отже, все же сон, ибо такого неграмотный буває», — полегшено зітхаєш ти, забувши относительно ясно-вишневі краплі

крові, які падають нате сідушку..........................

...............................Як мені врятувати тебе,

Андрусю, порадь, озовися, признайся, моя особа зроблю все, що ти тільки скажеш. «Лікарю, зцілися сам», — радить Андруся. Ти завжди говориш слушні речі. Свіжий вітер з Дніпра мете опалим каштановим цвітом, моторошним світлом крові і вогню сочаться колони червоного університетського корпусу, тобі сняться всенародні віча і стотисячні мітинги, перекинуті маніфестантами урни на сміття, газети і голодівки, радіо чтобы дебілів і телевізія ради олігофренів, ідіотичні реклами, бенкети шахраїв, невпинно зростаюче обурення плебсу, переддень громадянської війни, інші нагоди, ліпші из-за марноту, после соловейка, інші наслання, — населення, якому вже ніколи неграмотный стати народом, імперія

Україна тощо........................................

.........................................«Вони знову

перемогли», — кажеш ти впредь до мене, далеко не розуміючи, що сніг, який сипле после гострим і вузьким вікном нашого покою, однаково вкриває праведних і нечестивих, переможців і переможених, що тільки сніг, одиночный лиш він, лікує душу, а целое інше вбиває її, що тільки перший, отнюдь не прежде віри білий сніг є істинним визволителем і переможцем, що тільки снігу досягають у своїх контемп-ляціях виснажені містики, тільки снігу, тільки вогню, тільки любові — «і до этого времени тотожне, до этого времени е тим, чим е, і більш нічим, лиш осереддям снігу, передчуттям його, перед-життям, передріканням чистоти і тиші», — але ти далеко не розумієш цього і автор этих строк знову заходжуюся пояснювати: ось, бачиш ці живі галузки брейгелівських дерев надо урвищем,

цих натомлених псів, що вічно вертаються з вічно невдалого полювання, цих іще никак не зовсім старих мисливців, які жадібно вдихають пахощі диму від соснових дров, бачиш зеленкувату і тверду, як діамант, кригу під ногами ковзанярів, ось, нарешті, бачиш цей сніг, цей вічний, цей усепрощаючий сніг Баха і Брейгеля, ось, бачиш, бачиш себе? «Себе далеко не бачу», — розгублено каже Андруся.


XII


Ми з Бєловим зустрілися під «Нектаром» і почали рахувати гроші. Грошей було багато. Я прощався зі Львовом. Були уродини, але безвыгодный Чаплині, а космонавтики, і ми вирушили прежде «Демової кухні». Вона, як і завжди, знаходилася навпроти «Інтуриста». Для початку ми взяли за дві фляшки пива і вийшли получи вулицю. Теплий вітер квітня гнав повз нас череди струнконогих галичанок, гортав строкаті сторінки спідниць, ворожив получи барвистих картах розкішних сукенок і, обертаючись зникаючою юністю, прощально ворушив гнучкі водорості запашних дівочих тіл. Я любив їх усіх. Бєлов любив пиво. Тому ми взяли ще объединение дві фляшки і незабаром до нами виник Дем, бородушка й окуляри якого переконливо свідчили, що він теж сумував, — адже й надо ним летіла весна-красна з повною пеленою троянд, адже і по-над ним купалися купідони, салютуючи золотими тисячами сонячних стріл, які рикошетили від сяючих вітрин, сушили серце і губи, а тому Демові хотілося пити, а во «Перетязі» було «Слов’янське» і пустозвонство поета невідчепно крутилися во свідомості, навиліт пронизаній сліпучим квітневим сяйвом, неквапливо пересипаючись із денця її поперед вінець, а потім — навспак: «Пошерхлими губами цілуєш презерватив стріли — божевільний », — грошей було багато, Дема катувала спрага, «Слов’янське» стояло вследствие дорогу, ведь чому ж нам було далеко не опинитися

там, мол вже далеко не нераздельно рік здійснювалися ритуали для девичий цвет скляного бога, тим більше, що предварительно поїзда залишалося цілих десяток годин, ціла прірва житнього — ваш покорный слуга хотів сказати «життєвого» — часу, — і напівпорожній храм, який серед простолюду називався «Українськими справами», врочисто й буденно прочинив прежде нами свої скляні двері. «Вірування відкидаєш усі — залишаєш любов шукаєш собі предварительно душі релігію » — і це було останнє причастя хуй далекою дорогою накануне Альп, -де блукав крейзанутий Гельдерлін, шукаючи Діоніса або Геракла, Геракла або Христа, Христа або ще одної нагоди побачитися з Сюзеттою, з Сюзеттою або з Андрусею, яка вже тиждень виглядала мене на Штутгарту поміж тим дописуючи курсову і цмулячи рожеве вино, якого жоден з нас бери зловоние отнюдь не переносив, з фанатичною впертістю віддаючи перевагу «Слов’янському» або горілці, горілці або пиву, або пиву і «Слов’янському», яке було міцнішим из-за всі рожеві инструмент получи и распишись світі, але горілка була ще міцнішою после «Слов’янське», отже, чому б нам було та й далеко не опинитися на затишних хащах Стрийського парку, одновременно з двома фляшками вищеокресленої горілки, з хлібом і рибою, тим більше, що грошей виявлялося багато, а по поїзда залишалося цілих вісім годин, цілий океан сонячного часу впереміш із молодим листям в галузках і розспіваним птаством, яке виконувало твори Гафіза, Хайяма та інших, ще менш відомих поетів, покладені получай музику Бампером, котрий кристалізувався преддверие нами біля зачиненого вплоть до Страшного суду «Мюнхена» і, побачивши мене, голосно заспівав возьми всю вулицю безсмертного Івана Яковича: «Нас в бабу проміняв», а потім виявив цілком благородне і, можна сказати, природне бажання допомогти поддерживать торбу з кіром; безліч ніг і усміхнених вуст стояло сверху зупинці четвертого трамвая, але: «вже жіночі вуста малограмотный порівнюєш з рожами одягом і вином вже і мови нема для рубіни», — ні, безвыгодный оборона рубіни йшлося нам тоді-і-там, в стрімкому березі блискучої течії з температурою сороковуха градусів — из-за Цельсієм? следовать Фаренгей-том? — «за Кіром», — зробив висновок Бєлов, і ми радісно святкували це небуденне наукове відкриття, потому что це був будень наукових відкриттів і освоєння космосу, останній день, если ми були разом, ибо відтоді, як зауважив у своєму романі Вовчик, «багатьох покосила «білка», дехто вік свій звікував у «дурках» та ЛТП, а були й такі, що спромоглися получи и распишись власного вутлого човника «активної життєвої позиції», озброїлися веслами «здорового способу» і вийшли во бурхливе море...» — кінець цитати. Отож перед поїзда залишалося шість годин, малограмотный что-то около сейчас багато, але никак не где-то і мало; те саме можна було б сказати і относительно гроші, але що таке гроші — сміття та й годі, що наше життя — Гра, як цілком оправданно зауважив Троцький, котрий чомусь стояв під «Нектаром»; отож ми лишилися суперечки ради розміри озонових дзюр надо Австралією і розпочали другий еженедельник тієї Гри, яка називалася життям, Гри зверски газардової, а нет-нет да и здорово нецікавої, зі строкатими спідницями і барвистими сукенками возьми тлі, з теплим квітневим леготом угорі, -де нерухомо висіли п’юрка хмар, ретельно виконаних Ботттічччелллі, мол дзвонили трамваї, дескать співали морозівське «Винко, винко червоне», мол було жестоко Крішні і він нагадував «Всесвіт зболілий схворований », вслед за хвилину предварительно тим признавшись Бамперові і мені, що власне він, Крішна, і є батьком та матір’ю цього засраного всесвіту, опорою його і складом «ОМ», а вслед за сумісництвом також Рігведою, Самаведою і Яджурведою; і прийшли мерзенні сини царя Дхрітараштри з Філіповки, озброєні грізними та ще й нецензурними словами, і хотіли зробити боляче Господові Крішні, потому что здавалося їм, що где-то если добре, але тогда ранее неграмотный витримали ми, ні автор безграмотный витримав, ні Бампер, ні Дем, ні навіть Троцький невыгодный витримав, а найпершим малограмотный витримав Бєлов і зробив свою улюблену «трояндочку» з порожньої фляшки з-під «Слов’янського»; і ти бився аки властелин розлючений і несамовитий, аки обле, огрімне і озірне чудище, а тепер: « чуєш зітхання і стогони зойки і тень — звідусюди », але давно поїзда залишалося ще цілих чотири години, ворох часу, протягом якого можна було сяк-так зализати або обмити і перев’язати рани, відтягнути тіла загиблих, узяти ще кілька фляшок чогось, що вже безграмотный лізло, але в те вже ніхто отнюдь не зважав, і справляти тризну, і проводжати мене зі Львова, надовго, може, назавжди, сверху віки вічні, амінь, потому что держи тебе чекає жінка, держи яку ти проміняв своїх найвідданіших богатирів, і земной шар чекає, чужа, невідома, переповнена принадами і спокусами, багатством, демократією і рожевим вином, СНІД’ОМ та іншими цудами, замість цієї країни, получи и распишись яку вже сыздавна плюнули і Бог, і люди, злиденної, дурної, підступної, жорстокої, наївної, сентиментальної, щирої, брехливої, — одним слов’ОМ, «Слов’янської»; « бачиш жінку з волоссям розвіяним і на розлуці говориш ради зустріч невыгодный винен ти неграмотный винен ні во чому никак не винен ти мариш», ти мариш цим старовинним містом, цими занедбаними соборами, цими крихітними кав’ярнями, цією розрухою духу, пусткою, «де пилюка — тілами піднята мол і вітер зітхання невидимих перехожих дескать загинули інші полонені », більше пятидесяти мільйонів п’яних, тверезих, цнотливих, агресив-них-і-хворих, чемних-і-здорових, мудрих-і-колаборантів, дисидентів-і-мудаків, братів-і-проституток, сестер-і-іншої наволочі, одним слов’ОМ — українців; « попросту тут, прямо-таки серед твоєї вулиці відчуваєш у грудях стрілу — золотий її сошник у серці», — «не журись», — каже Містик, замислено крутячи во пальцях юну кульбабу, — «не журись, спирт і кабуки такий є, може, ще целое встаткується, неграмотный журись, ми добре погладимо тобі дорогу, а поїдеш в отдалении — побачиш багато; задивишся, зажуришся — згадай мене, брате»; «не журись», — каже Бампер, салютуючи щойно початою фляшкою «Слов’янського»; «не журись», — каже Дем, підтримуючи тіло Крішни, яке підводить перемотану двома носовими хустинками голову і, ніби відлуння, повторює: «нежурисьОМнежурись» — і гасне; «не журись», — каже Троцький, прикуривши сигарету з фільтром никак не з того боку, «ми ще побачимось і ти нам заспіваєш, через тільки якої?»; «не журись, — підхоплює Бєлов, — суша если наша; і сварог також»; вони вишикувалися получай пероні во одну шеренгу і віддають мені честь, прикладаючи щипанцы впредь до босих непутящих голів, для них усі звертають увагу, косують і перешіптуються, шукаючи очима мента, але вони никак не поднимаются ні ментів, ні косих поглядів, вони вже нічого безграмотный бояться, і мені вперше из-за огульно цей довгий время спадає держи думку порахувати нас, — і з якимсь гарячим зачудуванням ваш покорный слуга переконуюся, що нас є семеро, гарне число, щасливе число, містичне число; семеро самураїв, семеро гномів, единовластно з яких вирішив податися давно Білосніжки; семеро апокаліпсичних («апоплексичних» — встигає поправити мене невиправний — «невипраний? в таком случае віддайте мене вплоть до пральні!» — Троцький) ангелів, шестеро з яких бездействовать сверху львівському пероні, що відпливає во минулий тривалий час, а сверху очах у ангелів стоять, кроме перебільшення, сльози — на натурі, бляха-муха, автор самовластно так видів!— і втомлено зітхнувши, ибо аз многогрешный втомився пояснювати неочевидні або самодостатні, може, банальні, речі, — аз многогрешный пояснюю вам, що це ніякі никак не п’яні сльози, і ангели ці — безвыгодный п’яні, ибо ангели п’яними безграмотный бувають, навіть у небесній своїй пивній; а потім, прокинувшись нате невідомому відтинку залізничного дао, прислухаючись предварительно перестуку коліс і злорадного хрипу во прокурених легенях, мы дивлюся из-за вікно і бачу, як «зорі сліз теплі зорі пролітають объединение темному небу зорі сліз що малограмотный сяють», і бачу невідому, вічно нову стару землю і, засинаючи знову, встигаю ще здивуватися, яким гарним було моє прощання зі Львовом та його зимою.


Кінець першої книги

КНИГА ДРУГА. Упродовж снігопаду

I

За десятеро літ преддверие цим: світлі пахощі серпневих тіней, висока сеймова вода, наше нещасливе повернення з провінційного містечка, на якому батько далеко не знаходив собі місця; такі собі Руан і Круассе. Ми втрьох — тато, милосердная сестра і ваш покорнейший слуга — сиділи в ґанку недобудованої хати, виглядаючи маму з роботи. Мама працювала в пекарні. Вона мала білого халата, який пахнув хлібом. Після зміни вона приносила дві-три паляниці, ще гарячі. Мабуть, ці паляниці дуже нас тоді виручали, тому що жили ми бідно. Ми ще малограмотный встигли взбудоражить господарства, лише посадили картоплю, а всі гроші йшли бери будівництво. Наш батько пив. Він сделано встиг перелякати нас із сестрою постійними скандалами, несамовитим криком, матюками, трасканням дверима і биттям посуду. Одного разу він бігав довкола хати, на якій замкнулися мамуся з сестричкою, з сокирою на руках. Він хотів зарубати маму. Я во цей период бігав по мнению сусідах, благаючи їх врятувати маму. Мені було сім років. У моєму серці навіки залишився страх. Але того серпневого дня батько був тверезим. Ми всі хотіли їсти і виглядали маму.

Над селом стояли високі білі хмари, довкола було дуже просторо; сюрчали цвіркуни, а решта світу залишалася тихою. Все було дуже. Сестричка бавилася на піску. Батько курив цигарку. Ми мовчали. Я дивився нате отечественный городище і думав, що незабаром будемо вибирати картоплю. Я страшенно любив звук, з яким перша картоплина падала сверху днище порожнього відра. У моєму серці навіки залишилися жуть і любов.

Мама прийшла. Вона принесла хліб. Вона отримала гроші. Гроші були мізерні, але маманюшка купила рибні консерви у томатному соусі і виноград. Виноград був дуже синій, целых чорний. Мама накопала картоплі і поставила її варитися. Батько відкрив консерви і накраяв хліба. Ще була цибуля. І, мабуть, огірки. Ми були щасливі. Дуже.

Після вечері ми знову сіли получи ґанку, тільки вже вчотирьох, і почали їсти темно-синій виноград. Було чотири грона, кожному согласно одному. Грона були дуже великими. Виноград був дуже смачним. Мама принесла нам із сестрою ще объединение шматку хліба, щоб у нас никак не боліли животи. Це було далеко не беспричинно смачно, але ми послухалися. Ми були дуже слухняними і тихими дітьми. Заходило сонце. Тоді тато з мамою покуштували кілька ягідок зі своїх грон і віддали нам. Тому що у них від винограду починалася оскома. А на нас із сестрою оскоми безграмотный було, може, путем те, що ми заїдали сильванер хлібом. Ми їли виноград, а во батьків була оскома получай зубах, і вже заходило сонце, сюрчали цвіркуни, усе голосніше й голосніше, і всегда яскравіше пахли матіоли. Тоді батько підвівся і сказав, що він живо прийде. Ми з мамою навіть неграмотный перезирнулися. Просто выходит холодно. Тоді мамонька сказала, що вони з сестрою підуть накануне баби Наталки взяти сперма і заплатити после те, що брали «на віру». Мене залишили стерегти хату. Хата була зовсім порожньою, такою вона являться во сне мені й досі. Ми замкнули порожню хату, автор этих строк повісив шворку з ключем сверху шию, і всі розійшлися. Я сидів бери ґанку самовольно і мені вже далеко не хотілося винограду. Здіймаючи куряву, повз хату ішла череда. Двоє пастухів привіталися зі мной і спитали, -де батько. Я сказав, що батько пішов п’янствувати. Пастухи засміялися і погнали корів далі. Курява нерухомо висіла на повітрі, запахло свіжими кізяками і молоком. Над сусідським колодязем стояла перша зоря, раз-по-раз вибухаючи смарагдово-блакитним. Мабуть, хотілося плакати. У мене був ранець, у ранці лежав буквар, зошити, щоденник і пенал з ручкою, олівцем та Гумкою. Через неуд дні пишущий эти строки мав іти накануне першого класу, про того, щоб навчитися читати і писати. Але пишущий эти строки вже вмів читати і писати.

Потім усе це почало якось тривати: вечір, перша зоря, осідаюча курява, голоси цвіркунів. Злилося во одне і почало тривати. Тривати — отже, існувати. Мами з сестрою целое ще безграмотный було. Тільки трохи голоснішою стала тиша. Від колодязя ішов чоловік. Я зразу побачив, що це безграмотный матіїв-ський чоловік. Але пишущий эти строки никак не злякався, тому що він був тверезим. Він підійшов по мене і сів поруч.

— Привіт, старий, — сказав він.

— Драстуйте.

— Не кажи мені «ви». І нікому безграмотный кажи «ви». До всіх звертайся получи «ти» і неграмотный вір тим, хто тобі казатиме «ви».

— А як тебе звати? — спитав я.

— Джим.

— ДЖИМ? — перепитав автор і засміявся. Джимом звали песика баби Наталки.

— Ну, Джиммі. Хіба ваш покорный слуга знаю. Я прийшов попрощатися з тобою. Сказати, що більше отнюдь не витримую і мушу повертатися додому.

— А дескать твій дім? — спитав я.

— Там, -де й твій. Наш дім. Ти теж колись безграмотный витримаєш.

— Але мій дім ось, — сказав моя особа і поплескав долонею соответственно нагрітому ради табель ґанку.

— Ну, нехай. Це твій земний, тутешній дім. Бачиш: він недобудований? Він завжди недобудований. Там отечественный добудований дім.

Джим показав получи и распишись зірку, яка сяяла надо колодязем.

— Ти прийшов сюди першим следовать мене, — зрозумів я.

— І першим повертаюся. Троє-четверо з нашого приходу вже дома.

— А хто ще прийшов зі мною?

— Потім ти їх усіх зустрінеш. Вони впізнають тебе. Вотан з них матиме пишні світлі вуса; сам хворітиме возьми астму; ще одиночный житиме сверху Погулянці, сам матиме білого пуделя, ще одна дівчина носитиме золоті коси впредь до пояса. Ну, і где-то далі. Всі щось матимуть.

— А ти вже зробив те, задля чого приходив сюди?

— Його ніколи отнюдь не можна зробити. Ми приходимо далеко не про звершення. Приходимо підтримати і зберегти, передати далі. Своїм.

— Ясно, — сказав я. — Тому цей дім і стоїть недобудованим.

— Ну, в таком случае однако старий. солнце був побачити тебе тут. Мені пора.

— А що матиму я? По чому впізнаватимуть мене?

Джим засміявся:

— А ти якраз неграмотный матимеш, хіба ти забув? Ти безграмотный матимеш передніх зубів! Щоб менше скидатися нате людину.

— Шкода, — сказав я.

Джим потиснув мені руку, підвівся і пішов туди, звідки прийшов — перед сусідського колодязя, надо яким пульсувала смарагдово-блакитна зоря.

Ще отнюдь не встиг він сховатися з моїх очей, як раптом усе ожило. Повіяв дужий вітер, безліч зірок запалало сверху серпневому небу, озвалися цвіркуни. Я почув звук мами, яка говорила з сестричкою.

— Ти безвыгодный замерз? — спитала мама.

— Трохи, — сказав я.

— Ходімо перед хати. Поп’ємо молока, супруга Наталка линия іще меду трохи дала, та й будемо вкладатися.

II


Двадцять літ по части тому: автор сидів для Німфенбурґерштрассе пизда черговою гальбою вайсбіру і обдумував новий место своєї поеми «Для троянди». В голові невідчепно крутилися слова: “I want roses in ту garden bower; dig?” Я намагався пригадати досконале дівоче обличчя, яке б асоціювалося з кутом нахилу пелюсток троянди: мені вдалося відтворити посмішку і розріз очей Яринки Малкович; це було дуже добре, тому що задушливий тягар тісної свідомості гойднувся, ніби хтось прочинив кватирку, і ваш покорнейший слуга написав: «Троянда никак не знає того, що вона «троянда». Вона неграмотный має власного імені». Була вже досить пізня година, следовать широкою скляною вітриною кнайпи безшумно текли ріки автомобільних вогнів, людей під парасолями, різнокольорових реклам. Падав густий листопадовий дощ. Тут було безучастно і затишно, сверху столику палала червона свічка і лежав грубий записник, самописка, подарована Іркою Халупою, писала саме так, як аз многогрешный люблю — дуже мелко і виразно. До кнайпи зайшла дівчина з довгим золотим волоссям. «Андруся!» — перелякався я. Але Анд-руся бери праздник период була во Амстердамі. У неї розпочався близкие отношения з Гейсбрехтом. Ну її для чорту. Я спостерігав из-за золотоволосою. Вона замовила собі каву. Дістала цигарку, прикурила, подивилася получай мене, посміхнулася. Я вишкірився у відповідь. Дівчина була напрочуд вродливою. Витончені риси обличчя, довгі тонкі пальці, примхливі вуста і великі уважні очі. Вона наградка каву, курила цигарку і думала для щось своє. Мені чомусь подумалося, що вона була б доброю подругою пользу кого Яринки. «Ти весь життя поруч зі мною, юна і безмовна, невидима і реальна трояндо», — написав моя особа і зробив кілька ковтків пива. Дівчина встала, підійшла до самого музичного автомата, кинула монету, натиснула кнопку і вийшла геть. Тієї миті аз многогрешный збагнув, що знав її завжди. Зайве й говорити, що пісня, яку вона вибрала для того мене, — вне сумніву, интересах мене, надто промовистим був погляд уважних очей, — була піснею The Doors :

People are strange when you’re a stranger
<...>
When you ’re strange
Faces come out of the rain
When you’re strange
No one remembers your name
<...>

Допити пиво, розрахуватися і вийти во темну листопадову зливу, простувати до самого підземки, простоволосому, ради хвилину мокрому прежде останнього рубця для останній сорочці, пильно дивитися вперед, туди, мол існує інший, справжніший світ, спуститися сходами наверх і їхати, як завше, «на чорно», відчуваючи, як стається те, що мусило статися, «у підземному світлі, во скляному тремтінні », проїхати всі можливі потрібні, з їхньої точки зору, зупинки і пересадки, заблукати, задрімати для Остбангоф, але «раптом вилущить з мармуру глаз сова, закричить », — і ти здригнешся, ніби від електричного струму, підхопишся, знову сядеш впредь до першого-ліпшого вагона, мокрий, голодний і холодний, всюди чужинець, вічний заброда, старий пілігрим, якому чомусь подумалося, що саме тут-і-тепер, саме цієї ночі відбудеться раптове прирощення іншого буття, іншої дійсності, іншої реальності, ще со временем чогось іншого-іншої-інших, але відбудеться, станеться, збудеться, добудується вічно недобудована хата, заповниться добрими, привітними, безпечними речами, які старітимуть гуртом з нами, і вже малограмотный если мороку, а если світло і спокій, багато, повно, ціла Армія Світла і спокою; стрепенеться сирена, підвішена високо во клітці получи и распишись щоглі корабля дурнів, «і поляже юрба, мов трава, і на тунелі хитнуться розкошлані тіні», — ти повільно піднімешся в поверхню, туди, мол стоятиме глупа ніч, роздивишся, куди тебе занесло, і посміхнешся своевольно накануне себе, і мовчки покиваєш головою — Нордфрідгоф, Північний цвинтар; злива ущухне, присядеш навпочіпки пред цвинтарною брамою, жалобний благоухание листопадової землі, яка віддала все, що мала, окрім своїх мерців, благовоние пропалого листя, безсмертного тліну — «з надр побите череп’я, немов мурашва бери осоння, сповзеться касательно тій а хвилині », і моя персона пригадаю, Джиме, единственный серпневий вечір двадцятилітньої давності, мерехтливі голоси цвіркунів, пахощі матіол, високу зорю по-над колодязем; череп’я днів і ночей, ручьем потовчене власними ногами, витворить несподівану цілісність долі, неперервність долі, попри всі мої — і неграмотный тільки мої — недолугі розумування по-над дискретністю часу, неможливістю існування цілісної особистості, тонке павутиння рефлексій оборона множинність «я» і множинність душ у душі, подібні дурощі, — всё-таки це щезне як лужение з очей, як мана, так, як щезають чорнота і бруд прежде потужними, радісними бризками свяченої води, — « сплеск води — й ворухнеться во оживленій глині глека постать шовкова», підведу очі давно неба, багато, багато яскравих осінніх зірок стоятиме там, наді мною, надо цвинтарем, надо Мюнхеном, Європою, Землею, так, багато живих зірок, так, багато риторики, багато слів — невыгодный менше, ніж зірок, слів этак само живих — але относительно що? оборона що? і тоді ваш покорнейший слуга збагну, чим є пекло: це неможливість молитися, це німота і безпорадність втрати дару мови; богослужение молитися, крестины мови, — зрозумію ваш покорный слуга і полізу накануне торби, дескать окрім записника лежатиме ще пляшка вайсбіру; відкрию її, зроблю кілька ковтків — і раптом усе зупиниться на мені: серце, подих, кров, — і тільки одна-єдина думка пульсуватиме на свідомості: якщо аз многогрешный помру тут-і-тепер, біля брами Нордфрідгофа, таким, яким є оце сразу — помимо документів, з порожньою торбою получай плечі, якщо мене знайдуть і відвезуть давно моргу, ведь ніхто безвыгодный здогадається шукати мене там, і ніхто з цих добродушних баварців неграмотный впізнає мене, автор этих строк щезну безслідно — «і крикне совушка-сова знов — і, глиняне гілля розсунувши тихо, вийде жінка, твоє божевілля і лихо, объединение яких лиш огромах її безвыгодный шукав /» — ти піднімешся сходами з підземки, довге золоте волосся відлунюватиме примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, подаси мені руку і допоможеш підвестися, і автор встану получи повний зріст, моя персона відчую, що є високим, щосили швиргону пляшку з недопитим ціаністим калієм, «втретє крикне сова. Ваші шуршалки зітнулись і нікого ніде... Лиш віки, що зімкнулись, ніби двері метро, защемили рукав».

— Я хочу додому, — скажу моя персона тобі.

— Ще рано.

— Я дуже хочу додому.

— Терпи.

— Джим некто пішов додому. Грицько пішов додому. Вовчик пішов додому. Я теж хочу додому.

— їм еще було пора.

— Вони більше безграмотный могли, і ваш покорный слуга більше никак не можу.

— Потім своевольно погодишся, що ще рано.

— Яке рано? Уже до этого времени пізно. Хіба ти отнюдь не бачиш: листопад? Хіба ти невыгодный знаєш: ніщо отнюдь не вродило? Відведи мене додому. Я нічого неграмотный зробив.

— Його ніколи далеко не можна зробити. Я відведу тебе до самого притулку, дальше можна переночувати. Тримай.

І ти подала мені гроно винограду. В мертвотному світлі ліхтарів воно здавалося чорним. Насправді ж сильванер був темно-синім.


III


«Я повернуся по своєї напіврозваленої імперії на грудні і зустріну Новий рік усе ще відчуженим від довколишньої ілюзії. Згодом пишущий эти строки нічим отнюдь не зможу задовольнити несамовиту спрагу свободи, невимушеного розуму та веселої ясності. Мине зовсім небагато часу і пишущий эти строки забуду, що накануне Людміла-штрассе венчание добиратися п’ятдесят другим автобусом; смарагдові прикраси перемішаються на моїй пам’яті з кольорами опалого листя і назвами станцій підземки, обличчя накладуться одне получай одне; але того, що твої золоті коси пахли чистими водами, а твої тонкі вуста були солодкими, ніби вечірній мед, аз многогрешный вже далеко не зможу забути ніколи.

Можливо, ти десь поруч. Сидиш, підперши голову кулачком, дивишся, як ваш покорный слуга шукаю потрібних слів і отнюдь не хочеш мені заважати. Що вдієш, коль слів беспричинно багато, а аз многогрешный один; і пишущий эти строки продовжую писати, повіривши раптом у те, що если писатимеш добре, писатимеш тільки потрібними словами, ведь диковинка відбудеться, ти станеш нарешті реальною, а довколишня недійсність розійдеться і, як пирушка туман, за крапельці впаде туди, мол зберігаються во резервуарах погані сни, марення і розлуки, а ми з тобою дійсно будемо разом, ибо ми — є...»

( 0 листа)


«Лице лежить, мов камінь у воді »: існувала тільки сіра брудна ріка, колишній будинок уряду получай протилежному березі невідомого призначення, летючі хвилі, а ще яйця, безладно розкидані довкола пустелі, — ну, гаразд, — довкола світляного кола. Сміялися туристи, фотографуючи мою недоладну, закутану согласно самі вуха во картатий коц постать і зморшки молоді, одного ж листопадового разу вранці вітер приніс мені пожмакану обкладинку з польського — чи чеського — журналу, і со временем мы упізнав себе, своє вугласте око, свого коца і світляне коло, довкола якого пливла Темза, несучи порожні яйця, старі автопокришки і години, опалі з Біг Бена. «Добре, — сказав ваш покорнейший слуга тоді, — це однако одно нічого неграмотный міняє. Визволитися з обіймів більшовизму — півбіди; потасовка тепер спробують стати самостійними щодо самих себе».

Зрештою, «опалі з Біґ Бена» години ваш покорный слуга додав знічев’я, ибо насправді їх отнюдь не видно. А минулої ночі мені снилися мексиканські гроші; це були семикутні монети з білого металу, вартістю п’ятдесят пенсів кожна, пенсів чи песо? Вони лежали на нірці крота — іскра золота — дуже багато мексиканських монет із зображенням нашої королеви; моя персона набрав їх повні кишені і показував комусь, може, тобі, дуже гордий і водночас трохи засоромлений, потому что володіння отакими грошима клало получи и распишись тебе незбагненно реальне тамга вторинності, другорядності, хамства і вульгарності, які стали моєю другою натурою... Дуже дивний сон, після якого прокидаєшся стиха божевільним і та твоя несамовитість одразу ж кидається во очі ближнім, — якби ті ближні, звісно, існували. Ага, ще снився велетенський чорний кіт, який ходив держи задніх лапах, мабуть, дресирований, а ваш покорный слуга пригощав його рештками бекона, на парку, для зелено-чорній траві; потім підійшов пес, щоправда, сверху чотирьох, і несміливо, а вследствие те дещо по-плебейському поцікавився, чи безграмотный знайдеться вслед за тем ще якого шматочка... і відрекомендувався: уламок сміху.

«Наша королева» сказано трохи засміливо. Може, ведь була невыгодный королева, а Вірджинія Вулф? Чи что ни говори Андруся?

Може. Деяких снів просто-напросто неможливо пригадати на деталях: імена псів, слід від долота, зображення бери семикутних мексиканських монетах, нечутний голос, світляне танец получи и распишись березі річки Темзи, вузлувату нить.

Важко сказати і те, на скількох культурах одночасно ми перебували в праздник час: досить згадати Санта Клауса, Діда Мороза і святого Миколая, щоб зрозуміти, яким великим був тягар нашої розпорошеності, якої цілісності бракувало нашим ритуалам і повсякденним чинам у вигляді слів, думок, подій, що відбувалися так позаду нас, так попереду, так поруч, і дуже рідко — з самими нами, направду. Деколи фізичним зусиллям доводилося примушувати себя — або тебе — збагнути, що оце — осінь, а це вже Різдво, а от — tat twam asi, а оно — дорожній знак, і примета пирушка закликає зменшити швидкість, пообідати, може — полікуватися. Так, зі знаками всё-таки життя було дуже непросто. «Це тому, що їх вигадали інші», — стверджувала ти, розчісуючи довжелезне вологе волосся, пильно вдивляючись у світло-зелене люстро — «мов камінь у воді, лице лежить, уживлене во сріблисту каламуть », — звісно, аз многогрешный знав, що ти мала нате увазі люстра, а малограмотный дорожні знаки, одначе хіба отнюдь не ми з тобою вигадали, що балкон — це теж знаки (і навпаки)? Ти вдавала, ніби забуваєш або навіть невыгодный підозрюєш насчет те, що однако зводилося до самого одного питання: читати знаки — чи тлумачити їх; розуміти — чи вірити їм, чи надіятися нате них... «Хм, — зауважувала ти, — любити дорожні знаки — це, щонайменше...» І ми пили прокляте рожеве вино, «Абсолют» або «Світогляд», метаксу або вайсбір, — або і совершенно получи и распишись купу, і це теж, минуя сумніву, вказувало сверху велику нашу розпорошеність у незчисленних культурах, ритуалах, осенях і веснах. «Але заплечных дел мастер із нею, з розпорошеністю, — зітхала ти, — выкладывай краще поговоримо базисная точка для що: ти добре знаєш, чому по нас таке двозначне, три- і чотиризначне ставлення серед них...» Кельнери, вишикувавшись біля стійки, поскладали лапки для грудях, наближалася четверта ранку, і вони никак не зводили з нас очей. Очей було четверо або семеро; точну суму очей тоді було важко встановити, а тепер і поготів. «Так от, ціла снаряжение полягає на тому, що серед наших достойників і проводирів дуже нередко трапляються найрізноманітніші збоченці, — обидві Андрусі прикурили ще согласно цигарці, — а во людей нормальних це, природно, викликає реакцію нехоті й спротиву. В кінці програє ціла справа. Я знаю, ваш покорный слуга здогадалася, як можна вийти з такого ганебного становища. І цим мусиш зайнятися ти». — «Я?» — здивувався я. — «Один тільки ти. Ти посідаєш помітне місце на обох культурах, — наразі будемо говорити тільки для дві. Якщо ти теж будеш поводити себя як збоченець, суспільна опінія неодмінно мусить перемінитися! Адже вони всі люблять тебе. І тоді, відповідно, зміниться ставлення накануне тих нещасних, вплоть до Жида і Сада, ферштеєн? А на результаті виграє весь наша справа, розумієш?» — «Спати з собаками мы отнюдь не буду» — рішуче заявив я. — «Ти дурний, — розсердилася Андруся, — спатимеш ти зі мною, але поводитимешся так, ніби спиш із собаками». Я неграмотный міг неграмотный погодитися з такою логічною і дивовижно простою, як в четверту ранку, концепцією і ти дістала з торбинки всі свої знаряддя тортур — помади, туші, тіні, ще якусь біду — і почала малювати мені очі, губи, рум’янити неголені щоки, п’ятнадцятий келішок чомусь порушував координацію твоїх рухів і ти сплошь и рядом штрикала тією проклятою фарбою мені во око, котилися кольорові сльози і обличчя моє перетворилося возьми барвисту суміш, щілина крику, як сказав би поет, але пишущий эти строки мужньо терпів, це обряд було витерпіти, сказала ти, с налета з усіма знущаннями і майбутніми катуваннями московсько-в’єтнамських катів, це була підготовка давно переможного, остаточного бою зі світовим злом, посвячення, пострижения, ініціація, обрізання, ще затем щось, — задля успіху нашої справи, а кельнери навіть отнюдь не перезиралися, вони тільки скреготіли зубами, однако гучніше й гучніше, запізніла лють, сделано на напівсні, і лише тоді, если ти, замислено поглянувши получи и распишись власний шедевр, розташований через мохо обличчя, почала розмову ради ліричний абстракціонізм і його розвиток у творчості Йона Арне Могстада, — тоді вже власник того ресторану, грек, італієць, жид, сад, гад, може, й норвежець, чи, як стверджувала ти вже возьми вулиці, москаль, безграмотный витримав.


IV


Наступного року ми досліджували відображення во калюжах січневого провінційного містечка бери далекій півночі України; відображалися переважно голі каштанові віти, стереотипні п’ятиповерхові будинки і бузкове твердь з повільними біло-рожевими хмарами. Після Лондона повітря видавалося дуже чистим, целых прежде архаїчної цнотливості, — так, ніби во ньому малограмотный пролетів жоден літак, ніби автомобільні гази повинні були з’явитися тута років чрез чотириста; завчасна радість : кожен квадратовий кубик цього раю був просякнутий радіацією. Ми мали дві окремі кімнати во будинку твоєї тітки і поверталися туди пізно ввечері; ваш покорный слуга готував каву та канапки, а ти перебирала платівки, целых доки неграмотный зупиняла свій вибір знову в The Doors. Того року ми ще единожды хворіли бери The Doors, ми слухали їх завжди і повсюди, ми вивчили їх напам’ять, а потім забули, а потім вони стали нашою плоттю і единовременно нашим; марні торжества, ти эдак само вірила, що Моррісон безвыгодный загинув від кіру й наркотиків, що він просто-напросто перейшов працювати прежде Бога, чи до самого космічної поліції, як у романі Вілсона, чи ще дальше кудись, невидимий і реальний; автор этих строк где-то само вірив, що одного разу ми зустрінемося з ним і поговоримо або помовчимо относительно щось надзвичайно гарне, ради щось неймовірно справжнє — як відображення голих каштанових віт у січневих калюжах, як багряний мох, як цегляного кольору п’ятиповерхове небо, як болотяна трава, як бузкові будинки, чиї дахи й антени зникали аллель у біло-рожевих глибинах землі. Ми вірили, і любилися, і надіялися, — получи и распишись цій підставі ти зробила висновок, що якраз ми і є християнами, першими чи останніми, несуттєво, і глибоко вдихаючи розкішний весняний душок летючих хвиль, занурюючись у вир твого волосся, цілуючи твої тонкі, примхливі, напівдитячі вуста, ваш покорный слуга ладен був погодитися з цим, адже сладкий янтарь стільників крапав з вуст твоїх, наречено; институт і молочко жили під язиком твоїм, і ліванським ароматом пахнув твій одяг; і автор погоджувався з усіма твоїми висновками назагал: що у безсмертних котів Т. С. Еліота є сяючі крила і дубові костури та вечірня хода; що Гайд-парк священнодействие покрити велетенським скляним ковпаком — аби отнюдь не мокли художники та їхні недільні мальовидла, що леви для Трах-валь-гар-р-сквер изуверски ненавидять тамтешніх голубів, які серуть їм бери голови і колись спеціально оживуть, щоб пожерти нещасних серунів усіх по одного; «усіх перед одного!!!» — виспівувала ти пісеньку Тараса Чубая, вистрибуючи в одній нозі, а потім для другій, а потім нате обох зразу, як у дитсадку; а потім ми довго вкладалися до самого ліжка, — спочатку ти хотіла спати під стіною, потім скраю, але скраю ходив Бабай, відтак ти мусила спати сама, не принимая во внимание мене, у спальному мішку, але на мішку було б іще страшніше, отож ти хотіла спати під стіною, але зі мною, з одним тільки мною, завжди зі мною, і завжди — спати, спати...

«А мы безграмотный хочу, а моя персона неграмотный буду, — інколи протестувала ти, — неграмотный хочу; це тобі неграмотный гра во класи і автор этих строк тобі неграмотный Маґа!» — «Але це мій стиль!» — «Звідки ти знаєш, що він — твій? Може, ти ще й Кортасар — в додачу давно всього? Леннон теж мав одного такого... стиліста; але праздник полюбляв надо прірвою і на житі». — «Нестерпне дівчисько, мол ваш покорный слуга тобі візьму прірву й жито серед ночі?» — «Щастя Кортасарове, що він ранее далеко не жиє». — «Хто — Леннон? Чи Чепмен?» — «Сам ти Чепмен!» І ми починали битися подушками, а тоді миритися, а інколи йшли гуляти до самого нічного парку, він нагадував тобі Англійський место у Мюнхені, тама теж спали напівдикі качки і жебоніла студена ртуть, і ти скучала вслед за Іркою та Ірен, вслед за Оленкою та Лесею, после Романом, из-за Гейсбрехтом, вслед за всіма получи и распишись світі; у свою чергу пишущий эти строки згадував насчет Дема, Бампера, Троцького, оборона всю нашу тусню, але безграмотный казав тобі насчет це і ми довго курили по-над холодною, блискучою, примарною січневою ртуттю і говорили ради відмінності між тутешніми й тамтешніми тополями, ради Рільке і Римарука, оборона Малковича і Малковіча, нарешті ти починала засинати, і аз многогрешный брав тебе для растопырки і ніс после усе містечко вплоть до чергового тимчасового дому, — а їх було приближенно багато во нашому мандрівному житті, що ми вже перестали дивуватися, коль Нотінґгам обертався держи Дрогобич — гартоване кільце — герменевтичне колесо — і таке інше, у тому ж стилі.

Минали дні, минали ночі, минали тисячоліття; шелестіли пожовклі або знову зелені дерева; «мов камінь у воді, лежить лице, единожды получай століття з глибу підморгне, впізнавши на тіні дерева мене»; вітри переганяли довжелезні отари хмар і краєвидів, міст, кордонів, черг і подібних споріднених речей; і ми потрошку виснажувалися від цієї скаженої гонитви из-за новими концертами, іміджами, режисерами; «старіємо», — зітхала ти, исповедь б нам перепочити, попрохати во усіх них довгострокової відпустки і причаїтися во горах або долинах, у крихітній сільській хатині, опритомніти; і цей омріяний у нічних розмовах перепочинок, цей благословенний, майже містичний тайм-аут здавався настільки недосяжним і нереальним, из-за ним стояло таково багато розірваного, втраченого, нереалізованого, а далі виднілися скандали, необхідність позичати, сварки, а згодом віддавати, сльози, або продавати машину, або продавати одне одного во рабство, — що ми, Господи, зважилися і таки зробили праздник крок, стрибок, чи, як зауважив Роман, «парне харакірі дурнів», цього разу во стилі Юкіо Місіма. Це була помста нам, страшнішої помсти годі собі уявити, — помщатися отак може тільки те, що ми жестокосердно ненавидимо — і воно нас навзаєм, — протягом усього життя, тільки ото ніхто отнюдь не знає йому назви: може, світ, може, плоть, може, доля, або диявол, або підсвідомість, або нестерпно тяжке дитинство, — всё-таки «може»; це те, що безвыгодный залежить від нашої волі, завше надто малої рядом надто великій свободі; якби тоді ми залишилися разом, якби ми пересилили свободу, «це означало б тільки загибель любові, — а ми хотіли зберегти життя і їй, і нам». «Бігме, ти файно повів!» — вигукнеш ти при помощи кілька років і ми почнемо реготати.


V


Останній накануне твоїм від’їздом вечір ми провели на підвалі мексиканського ресторану безотложно з Романом та двома Іринами. Тихою рікою текла текіля впереміш із пшеничним пивом, горіли червоні свічки, ніби це було свято; Ірці невыгодный сподобалася картина, яка висіла позаду неї,

вона звернулася вплоть до офіціанта іспанською мовою, вимагаючи, щоб праздник зняв картину, але офіціант лише посміхався і заперечливо крутив головою, хоть Ірка никак не витримала і послала йому кілька своїх найвишуканіших шляків та холер; шелковица офіціант узагалі розквіт, ибо виявився поляком, що працював шелковица «на чорно», і по-іспанському знав тільки назву свого ресторану, але картину він усе ж неграмотный зняв, і тоді підступна Ірка напоїла його следовать п’ять хвилин так, що бідолашний Марек заснув, поклавши голову сверху тацю, тільки Ірода бракувало, і ти фуксшванц багато рожевого вина, дуже багато і дуже рожевого, а бери вулиці падав дуже густий лапатий сніг; Романя з Іринами намагалися якось розважити нас, добре розуміючи, що нам і минус того бравурно в области саме нікуди, а потім махнули бери нас рукою і почали між собой жваву розмову з приводу якогось львівського театру, котрий мав приїхати незабаром (не вслед за баром? а из-за яким, у такому разі, дідьком?), і насчет нас забули; сніги і Львів — це випірнуло в такой мере зненацька, тільки для того нас двох, ми одночасно підвели голови і подивилися одне одному на очі. «До лику днини, писаного з тебе, раптово многоликий світ змалів. Нехай це зветься так: сніги і Л ь во і в»; ти вийняла маленьку шишку і крадькома вклала її прежде моєї долоні; «це з нашого лісу, буча нам пощастить», — втихомолку промовила ти — «не так? а як малограмотный говори. Не панихида » — і палали червоні свічки, і рожеве молодецкое вкупі з Іркою знімало зі стіни картину, і ми всі співали: «Винко, винко червоне, а хто ж тебе если пити, як пишущий эти строки юж отнюдь не буду жити?», і без запинки лапав кружлятий сніг, «і вірші непотрібні... як листи: хіба для це напишеш? та й перед кого?» — і по сию пору це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши относительно Шема і Шона, і моя особа наливав вас з Іринами рожевого вина, а самоуправно з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п’яний Марек вішав получи стіну картину, і сніжинки, і Аннуся Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми попросту йшли, ибо во нас теж отнюдь не було зерна, « вже невыгодный було нікого. Навіть Бога во соборі безвыгодный було. Одна лиш /им», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й малограмотный злегка, хоть вплоть до підземки, а после этого попрощалися з усіма тими, кого більше невыгодный було і поїхали до самого своєї тепер ранее повністю порожньої хати, « стояла — між віками, на порожнечі, віч-на-віч з най-безумнішим зі слів», стояла така пізня година, или получи и распишись Ост-бангоф пересадки далеко не було, ти сіла й безграмотный могла йти далі, і ті поодинокі, що стояли возьми платформі, звертали нате нас увагу, завжди цим баварцям священнодействие в щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі далеко не було байдуже, без затей дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб никак не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він без милосердия с-с-сичав, підла циникс Шон, о’кей? — si! si! I knock at “The Doors”, і автор послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби безграмотный зрозумів: «гноті сеаутбн!» — визвірився ваш покорнейший слуга в нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а ваш покорный слуга взяв тебе возьми руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, народ такими важкими безграмотный бувають, і поніс нагору, туди, дескать колись було небо, а на небі відомо хто, позаяк його далеко не було во соборі, і хоча целое це було сатанинсько важкою працею, але: ми вибралися получай поверхню, жадібно дихали свіжим повітрям, у небі отнюдь не було нікого, ти їла сніг і вмивалася ним, « віч-на-віч з найбезум-нішим зі слів неграмотный автор його сказав — сніги і Львів — вони ж вследствие чего обняли вслед плечі», такою була наша остання ніч разом, це розумів навіть таксист, якого ми хлебосольно винагородили из-за однако нате світі, забралися нарешті накануне пустки, лягли возьми підлозі, неграмотный роздягаючись поснули, Трістан і Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракувало, завжди чогось

бракує, і спали что-то около целых поперед ранку, а вранці приїхав Рома і завіз тебе получай летовисько; ти отнюдь не хотіла, щоб моя персона тебе проводжав, — ваш покорнейший слуга теж невыгодный хотів; того ранку моя особа хотів виключно пива — і знайшов його дуже багато возьми кухні — ведь був твій останній подарунок, якщо безвыгодный рахувати маленької шишки, загубленої вчора таки ж.


VI


«передмістя порічки дички туточки сидітимеш до самого зими// перехняблені двері крамнички перевидані тлусті томи переламані долі й губи перепечені прісні млинці// білий кіт нате порозі клубу наче янгол возьми гробівці// хтось чекає від тебе крику на міру мудрий і на дошку свій хтось шукає собі осику хтось мережить собі сувій// всі прикаяні всі около ділі що ж тобі тільки цвіль застіль?// оголошення поруділі поріділий нытьё породіль переділені крісла й лички перевтілення вне пуття// передмістя порічки дички переписуєш знов життя».

Перевтілення лишенный чего буття. Плюскіт води. Кімната, весь во сонці і во музиці, а вслед вікном — білі і жовті хризантеми, богато оббризкані росою. Рання осінь, осінь славна, дорожні речі на шафах, папір і книги сверху столі. Купатися вже холодно. Безлюдний пляж, дуже жовтий пісок, дуже яскраве і високе небо; готуєш собі пряженю, запиваєш її холодним молоком і читаєш листи Рільке. Може таке бути? Цілком. Тільки через гроші закінчуються; брати молочишко та хліб «на віру» безграмотный випадає, тогда цього безграмотный люблять; богослужение їхати туди, дескать люблять; куди це? Чорт його зна, може, вплоть до Франції; жили ж со временем якось їхні художники... По-перше, це було ще предварительно війнами, по-друге, ти безвыгодный їхній, но-третє, ти безвыгодный художник, а борги преждевременно чи пізно случиться повертати навіть у Франції. Я міг би розплачуватися книжками; звісно, неграмотный тими, які написав сам, — але вал хоча б і листи Рільке, « перевидані тлусті томи»... так, ця бідолашна доярка легко вмирає вслед за листами Рільке; можеш получай додаток запропонувати їй касети з записами «The Doors», «Genesis», Гейбріеля й Коллінза, а ще ліпше — «АС/DC». Крім того, хто насмілиться стверджувати, що ми живемо невыгодный пред війнами? То ж ибо й воно. Гроші. Скарби, лотереї, спадок і меценати викреслюються одразу ж, гонорари теж туди, позичати... але скільки ще можна позичати? Може, дійсно загнати кілька книжок і касет? Шкода, звісно. Але що, во такому разі, може порятувати від грошей? Тобто від необхідності мати їх... цікаво, як вони всі примудряються жити — і мати гроші, дехто навіть дуже-дуже багато, поділилися б; ага, ця думка виникла задовго прежде твого народження, відтак викреслюємо; вони працюють, старий, або знаходять скарби, або виграють, або успадковують — «всі припаяні всі близ ділі » — приближенно само, як і ти колись працював; захотів України — маєш її, вдавися, ибо твої книжки Україні, вслед перепрошенням... прикро, если приводиться зациклюватися нате подібних речах, але, що вдієш; найсмішніше те, що й тута ти малограмотный перший. Андрусі добре, вона поїхала собі накануне Голян-дії, мол малограмотный існує інфляцій та економічних криз, і має подібні проблеми на носі... ну, отнюдь не зовсім у носі, та всё-таки ж; і чому Моррісон отнюдь не заповів своїх грошей мені? Хіба це справедливо, щоб батьки, тим більше адмірали, ставали спадкоємцями власних дітей? Джиме, незримий і реальний, якщо ти десь поблизу, допоможи мені; хто-хто, а ти знаєш, як мерзопакостно жити; без участия грошей, мы маю возьми увазі. А з грішми? О, з грішми добре писати, і менше тоді думаєш оборона Анд-русю, і можеш дозволити собі кілька нових книжок щомісяця, і блестяще міцний чай, і куриш тоді «Dunhill», а неграмотный «Ватру», яка теж, по речі, закінчується; багато чого можна, если маєш гроші, і шпиндель що характерно: чим більше грошей, тим більше можливостей та потреб; бідний я, бідний марксист; навіть у цій нещасній, перепрошую, державі можна видати книжку власним коштом; але к того, щоб видати, її спочатку венчание написати; а к того, щоб її

написати, треба, Джиммі, гроші... А получи и распишись дідька видавати книжку? А сверху холери її писати? Ну, почалося.-----

+++++++++++++++++++++++++++++

+ - + — + — +//- + — + - +-//+=-//-=+//? + ? + ?+ ?+?+ ? +§+І+№+І=А+х+х 0 +0=0.

Мати по сию пору — означає безграмотный мати нічого; а навпаки? Я взагалі отнюдь не маю грошей — отже, всі гроші бери світі належать мені? Непогано; моя особа навіть здогадуюся, як можна розпорядитися певною сумою; але тоді втрачається рівновага, потому что використана куль належить поуже безвыгодный мені, а комусь іншому, да будет проклят тебе, політекономіє. Але продовжимо: скажімо, ваш покорнейший слуга витратив чирик тисяч долярів; отже, з усіх держи світі грошей тільки вони мені далеко не належать. З цим можна погодитися. Десять тисяч долярів — никак не приблизительно сделано й багато; мікроскопічна сума, если замислитися. В такому разі, мені належать усі гроші бери світі, после винятком десяти тисяч долярів; відтак тепер отнюдь не можна сказати, що автор безвыгодный маю нічого, а отже, маю все; тепер можна сказати, що автор этих строк никак не маю лише десяти тисяч долярів. І моя персона дійсно неграмотный маю їх, Джиммі, як безграмотный крути; а вони дуже б мені знадобилися. Принаймні, можна було б цілком порядно протягнути два-три роки. І ради ці роки написати цілком порядну книжку, видати її своїм коштом, продати, а вслед виручені гроші пожити ще рік і написати ще одну порядну книжку, неграмотный рухаючи решти всесвітніх грошей; і приблизительно по смерті мережити собі сувій... досить нудно, зрештою. А ти впевнений, що можеш написати порядну книжку? А раптом вона виявиться дешевою базграниною? Плакали тоді десяток тисяч? Цікаво, чого б це аз многогрешный мав писати дешеву базгранину? Ну, гаразд, ти напишеш геніальну книжку — але український плебс, та й невыгодный тільки він один, геніальних книжок никак не читає і безвыгодный купує; що ти сверху це скажеш? Ох, Андрусю-Андрусю, дескать ти зараз? «Напиши порядну книжку, неграмотный маючи десяти тисяч долярів», — сказала б ти. Але це неможливо, Андрусю; порядну книжку неможливо написати без участия десяти тисяч долярів у кишені. «Ну, в таком случае напиши непорядну», — сказала б ти знову. Сонечко безвыездно вище, ластівки сидять держи дротах, мовчки чистять пір’я, дни від часу перелітають з одного місця получай інше. Вони теж малограмотный мають десяти тисяч долярів; однак, вони й порядних книжок безвыгодный пишуть. Вони взагалі писати невыгодный вміють. Сказитися можна.

І чого це колумбійськомовні письменники безвыгодный хочуть допомогти своїм україномовним кулєгам, — линия хоча б і цей, Габріель Марсія Гаркес... Як знати, може, він комусь і помагає — припустимо, Михайлові Коцюбинському, а всім одразу малограмотный допоможеш, брате; ну, гаразд, пусть Гаркес помагає Коцюбинському; а Октавіо Паз кому? Колосальний поет, старий уже, як барбос — і сидить собі сверху тій Нобелівській премії, собака нате сіні; ну, а во нього може бути куча боргів, може, во нього вже й неграмотный лишилося ні хріна... Сумна це снаряжение — рахувати чужі прибутки; если мы отримаю Нобелівську премію, то, як мінімум, цифра тисяч роздам молодим письменникам; сам хрен из ним если українець, другий — поляком, а третій — колумбійцем. Або циганом. Тобто ромом. Або бренді.

Звісно, отакими гуморесками, як оця, Нобелівської премії никак не заробиш. Може, поїхати впредь до Габону і лікувати тамтешніх негрів від триперу, при случае виступаючи проти використання ядерної зброї, — тим більше, що її й где-то ніхто отнюдь не використовує після квітня 0986 року? А можна застрелити з десяток грузинів і стукко п’ять литовців; втім, ні, це здається, дозволяють робити вже потому, як отримаєш престижну нагороду... Крім того, грузини і литовці — це люди, а вбивати людей таки отнюдь не можна, навіть керуючись міркуваннями вищої політичної доцільності; навіть українців никак не можна вбивати, отнюдь не кажучи вже относительно росіян. Якийсь політично-економічно-етичний день, бігме, Анд-русю; стояв би с ходу получи и распишись Марієнпляц, співаючи ради воду, яку несе Галя, оборона коромисло, яке гнулося, і ради дивовижно в’юнкого Іванка, а Дарко, поцигикавши трохи возьми альті, обходив би натовпа з картузом; сипалися б марки і пфеніги, довкола посміхалися б приязні і доброзичливі німці та іноземні гості міста Мюнхена, а твоє володіння гітарою щодня наближалося б накануне віртуозності. Наближалося б; отож і воно, що «б»...

Ну його постоянно давно бісової матері; исповедь читати листи, адресовані Лу і малограмотный морочити собі голови. Тиждень, принаймні, ще можна протягнути і не принимая во внимание десяти тисяч; а после доведеться кудись поїхати, поперед Києва, накануне Чернігова, перед Москви або Львова, впредь до дідька на зуби або деінде, і позичити трохи кар-біванців, рублів, марок, долярів, франків, песо або фунтів стерлінгів, і прожити ще місяць у соняшній кімнаті, слухаючи щебету ластівок, якщо вони перед того часу безграмотный вриють ради кордон, читаючи, пишучи порядну книгу і п’ючи щовечора тепле чал з черствим хлібом...

Завтра будень народження Андрусі. Вона сидітиме на амстердамській кнайпі і питиме своє рожеве вино. Там гратиме музика. Звісно, безграмотный траурна. З нею хтось буде, певне, якийсь він. Він подарує їй квіти, гівнюк; а може, й малограмотный гівнюк, Андруся має добре розвиненого нюха; потім вона поведе його перед себя (не нюха, а його), вони піднімуться получи другий поверх, вона відімкне двері і замкне їх до його носом (нюхом). А він сяде по свого ВМ\У і поїде геть, і втопиться во брудному каламутному каналі, — з горя. Нап’ється і втопиться, собака. Прикро, що він отнюдь не знає моєї адреси. Бо предварительно тим, як кидатися поперед каналу, міг би заскочить бери головпошту і вислати на Україну десяток тисяч гульденів; усе одно вони розмокнуть і пропадуть единовременно з ним; звісно, економіка Нідерландів невыгодный зазнає чрез це краху, але кожна порядна людина мусить розумно розпорядитися довіреними їй державою грішми; мабуть, він непорядна людина — але целое одно прикро: така страхітлива кончина безвыгодный може никак не викликати співчуття. Туди йому й дорога. А потім Андруся пошкодує і зателефонує йому додому; вдовонька візьме рурку і скаже чорним голосом, який охрип від безлічі викурених натщесерце сигарет «ОипЫП»: «Гейсбрехт більше никак не жиє, Андрусю, приближенно само, як Кортасар, і Леннон, і Ленін...»

Шкода Гейсбрехта. Якби невыгодный Андруся, яка безсовісно зачинила двері впредь до свого помешкання преддверие самим Гейс-брехтовим нюхом, Гейсбрехт міг би прожити ще безграмотный одну сотню добротних голяндських літ, беручи активну доля у політично-економічно-етичному житті Нідерландів як режисер-освітлювач аванґардових вистав, ни в чем не нуждаясь сплачуючи податки, голосуючи нате виборах, невыгодный порушуючи правил дорожнього руху і малограмотный стрибаючи предварительно каналів. Світла пам’ять относительно дорогоцінного й незабутнього Гейсбрехта вічно житиме у ваших серцях і кожен держи його місці вчинив би приближенно само.

Може бути, зрештою, що він і никак не мав десятьох тисяч гульденів. Цікаво, чому амстердамські режисери-освітлю-вачі эдак скудно заробляють? Починаючи з завтрашнього дня, ці і всі інші питання безвыгодный обходитимуть бідолаху Гейсбрехта.

Янгол для гробівці.

З наступаючим святом, Андрусю!


VII


нічні поїзди віддих ласки і гіркуватого чаю довга золота волосина держи жовтому аркуші паперу жовте получай жовтому біла держи білому це древнє як хіна а може це і є хіна оскільки постоянно свідчило ради те що вона з’явиться тремтіли тонкі тендітні пальчики приязно всепрощаюче розуміюче ненавидячи посміхалася Іванова глава києва получи и распишись розкішній таці у порожньому як сердце помешканні серед свічників що заливали воском голий стіл і відсутність листопаду у мертвій мові у мертвій українській мові у мертвій українській рідній мові яка ніби яблуко яке мов глава предтечі скотилося бери таріль якою мовою ти пишеш свого романа якою ти пишеш свого вірша якою ти пишеш листа андрусі якої нема на києві линия здесь у києві пишеш повіривши раптом у те що коль писатимеш добре так диковина відбудеться і вона нарешті стане реальною і присутньою стержень здесь у києві дескать незбагненна софія дескать п’ють у під’їзді троянди получи и распишись трьох адажіо альбіноні шпиндель после этого дескать бігає серед осені ляклива звірина нічних видінь яка боїться знаку хреста яка боїться слів молитви у яких оживає тобто воскресає вищезгадана рідна мова і тоді а що ж тоді так-так що вследствие этого а благодаря этому зрине з провалля Вседержитель в золотих вітрах тобто втрутиться метафізика як історія буття буття як подія сообразно тому яка залишаючись потаємним посилає істину і тоді знову как-никак добрий міцний черняга темно-вишневого тону — тону троянди однако свідчило: жоден вогонь безграмотный втішить самотніх очей альбінонічні поїзди містичний гуркіт вагонів примари багатотонні сонні рухи андрусі во бозна-якому помешканні і во бозна-якій частині світу якщо світ можна розділити в частини для метри і години возьми барви получай рахунки але по сию пору свідчило: почнеться інший лік років у прорахованому віці серед пізніх чорнобривців серед віршів римарука серед ночі з’явилася: і лінії і барви і кулі і сфери і конуси і мертві метелики на лампі і світ — усі побачили: з’явилася немовби втекла від погоні чаклунка від найсвятішої інквізиції відьма від несамовитих селян ворожка зі старокостянтинівської автостанції без труда андруся звіддалеку; прочитавши лінії правиці як прожилки получи жовтому листку який падає в жовтуватий аркуш паперу — останній із тих яких немає у високій воді жовте нате жовтому біла для білому сніги сніги сніги троянда срібло темно-вишневий чаевничанье може це дійсно хіна що з нашого вчення може бути во цих слідах туші возьми папері — на слідах туші — нічого але у прожилках бери жовтому

листку---------------------

----------на темній чужій оболоні----

-----на золотих вітрах------------

----------на тарелі----------

-----андрусю снігів-------------

--------андрусю троянд-------

-----андрусю оберегів нате срібному ланцюжку--

----------андрусю числа--------

-----андрусю андрусь пісне пісень вечірній оксимель

стільників крапав з вуст твоїх наречено і мова твоя була стурбована лише собой і оксимель та чал жили під язиком твоїм і ліванським ароматом пахнув твій одяг і альт твоєї флейти струнким вогнем палав поверхом вище і нова українська мова була снігопадом і це було добре: упродовж мови.


VIII


Андруся стояла під «Авґустінером» і грала получи флейті; біля її ніг лежав чорний крислатий капелюх, подарований одним із мексиканців, що шкварили ламбаду вслед сто метрів звідси; мексиканець хотів Андрусі, вона хотіла їсти, відвідувачі «Авґустінера» звертали увагу сверху її уходим і далеко не помічали чорного мексиканського подарунка, впредь до якого Андруся кинула останні чотири марки задля принади; вона виконувала Адажіо Альбіноні, пальці мерзли, хотілося їсти, курити, рожевого вина; втім, із курінням период було зав’язувати.

Я відчувала, що задихаюся. Швидкі речі набагато легше грати. Ту ж таки ламбаду або, скажімо, «Несе Галя воду». Ламбада про флейти з оркестрою. Дещо спантеличений Моцарт. Я переконана, що ти вже забувся оборона мене. Нарешті і ти забувся. Де ти зараз? А мы — де? Ох, настала моя остання годинонька. Костику. Кістику. Містику. Чи знаєш ти, що Містик загинув? Я самоё хіба нині довідалась, а вже півроку. Він викинувся з вікна, дуже самотній і нікому малограмотный потрібний, нікомуненалежний, як ти любиш казати, дуже хворий, ні, ще отнюдь не настала, у проклятому Львові, у ненашому, нікомуненалежному Львові; тута соль-діез, а, плювати, ця днина ще стерпить. Найбеззахисніші гинуть, найнепристосованіші, пирушка зашибленный мав рацію, всі британці такі придурки, але вічно вони мають рацію; добре було б депортувати їх по України. Цікаво, скільки б часу вижили вони с годами і чи довго ще мали б рацію? Мали б, Андріяно, далеко не переймайся. До судної днини, вплоть до страшної години. Чи це никак не вона? Ні, ще отнюдь не настала. А судна ще буде. Така ж: без участия огненних потоків і сурм. Без флейт. Над чим це я? Над британцями. У животику бурчить. Класно: сюди дмухаєш, после этого бурчить, можна ще пукнути на цілковитої повноти картини. Тема на Дема: пукаюча флейтистка посеред Мюнхена. Цікаво, як можна намалювати пук? Як у коміксах. Блакитна хмарка. І червоними літерами: «ПУК!!!» Обов’язково три окличні знаки, британці таке полюбляють. Або три знаки питання. Цікаво, чи можна пукнути питально? Допитливо: «Пук???» Андру-сю, встидайся. Тільки це мені й лишилося тепер, єдина втіха: грати получи флейті і встидатися. Проклятий Гейсбрехт. Проклятий Костик. Бідолашний Містик. Цього разу таки соль-діез, але пальці більше малограмотный згинаються.

— Ти вже посиніла, — сказала Алінка. — Складай свою дудку, ходімо, підвечеряємо де-небудь чого-небудь.

Андруся мовчки запхала флейту поперед футляра, підняла чорного капелюха. Тридцять чотири марки. Чотири моїх. Отже, тридцять. Порадившись, вони купили вслед за них гончарське поле, щоб ховати тама чужинців. Тому це луг й досі зветься Полем крові. В останніх коників, що будущее загинуть, вчуся ставленню по життя. Така ж золота і така ж — возьми хвилину — абсурдна, з таким но рядком.

— Тільки ти далеко не смурій, — сказала Алінка.

Падало. Смарагдовим і срібним прикрасам что-то около затишно лежалося бери чорних оксамитових подушечках у сяючих вітринах, що хотілося зробитися однією з цих коштовностей і бути нею вічно, безграмотный старіючи, малограмотный в’янучи, малограмотный відчуваючи голоду ані спраги; і щоб ніхто тебе ніколи отнюдь не купив, і щоб нікому ти ніколи невыгодный належала, крім самої себе, стрункої і гордовитої, незбагненної с целью самої себя як цілість, що невыгодный розкладається получи частини, во самій собі народжуючись, у собі самій гинучи, хозяйка собі тотожна, довільно, з примхи обрана форма, « дескать затвердне чи радість, чи сум, звичайна », звичайна, звична платье с целью незвичного, між барвистих палаючих реклам, між загадкових надвечір людей з усіма їхніми мовами і строями, між коштовних крапельок мряки получи рудому Алінчиному волоссі.

— Ти чула: Містик загинув? — спитала Андруся, доївши свої суфляки; це були її перші плетение словес после цілий вечір.

— Ага, круглым счетом центр чого ти эдак чудно смурієш, — зрозуміла Алінка. — Чула. Але він був ненормальний. Він усіх забем-бав своїми вершинами і вічно позичав, і ніколи отнюдь не повертав, і дуже пити почав...

— П’яний проспиться, — сказала Андруся. — Я хочу пива.

— А моя персона — льодів.

— А ваш покорный слуга — чоловіка. Волохатого!

— А моя особа дужче хочу чоловіка волохатого. З льодами.

— А ти розпусна.

— А ти дурна.

І вони нарешті засміялися. Вони пили эль і їли льоди, і кпинили з мовчазного грека-господаря, який неграмотный розумів жодного пустозвонство і тому ради всяк випадок вирішив пригостити їх метаксою, а потім відмовився взяти гроші из-за вечерю, а потім Алінка залишилася з ним допомагати зачиняти ресторана, а потім Андруся самоё чекала получи и распишись свого п’ятдесят другого автобуса і немного плакала під зимним неприємним чужинецьким тобто таким як вона самочки здесь але ворожим дощем який — Андрусю, марното, соловейку, — « і тільки сніги — безграмотный впадуть, а зависнуть, і тільки вікно навіть губи твої відштовхне /» — висів вслед за чорним автобусним шклом як демон або паневропейське наслання як наша з тобою довга й аморфна розлука-роман густа безпросвітна безпритульність — наші жарти непомітно интересах нас зробилися вульгарними наші шуршики вкрилися подряпинами й опіками наше життя було пекельно позбавленим сенсу більше позбавленим ніж будь-яке інше життя хоча такого малограмотный буває; «жити з тобою — нестерпно, не принимая во внимание тебе також» — написала моя персона на одній з листівок; він дурнувато посміхався і цілував того кретинського аркушика з кретинською знимкою кретинського годинника кретинського вісімнадцятого століття а що автор могла вдіяти тутовник одна коль всі мене відцуралися коль по сию пору одностайно рухнуло коли; « у-за-скле-ній-дни-ні-бе-зод-ні-не-злій-не-зло-віс-ній-без-мов-ній-і-звич-ній-за-сві-тить-ся б а - ч равно ш м е н е ?...» — пише своїх романів страждає теж мені а автор тутовник як ненормальна ідіотка як Жанка з-під «кулінарки» дмухаю сутки і ніч у чортового цього свистка ще лишилося танцювати так-так це ідея бавити публіку струнко й гордовито й нікомуненалежно танцювати запитливо рядом цьому пукаючи ох безвыгодный можу автор більше отнюдь не можу малограмотный можу безвыгодный пишущий эти строки і автор этих строк неграмотный можу і никак не моя особа отнюдь не можу і ваш покорный слуга і моя персона беспричинно само а ваш покорнейший слуга теж малограмотный можу; а хто може, Андрусю, хто? хто може? хто? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто?

X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X?

т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т?

о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ «Де наші сніги?» — питає Андруся. «Андрусю, мол наші сніги?» — питаю я. Де наші грабки і шляхетна вищість, дескать наша блакитна покров і пурпурові троянди? Розпачливо ми дивимося навсібіч, шукаючи поглядом своєї юності, гострої і густої, як шипшина, дикого нашого двадцятиліття, если целое існувало «як», коль «навіщо» здавалося тим, чим воно і було — п’яною химерою осатанілої від безкарності юрби плебеїв; -де наші вежі, Андрусю, обвиті диким виноградом, могутні сірі брили і тепле рожеве ранкове повітря, і безконечні й кольорові днини, і пляжі безлюдні, -де ми — тільки вдвох і ти ледь-ледь знайома мені, засмагла і струнка, серйозно дивишся сірими очима во даль, підвладну кожному порухові твоїх довжелезних хвилястих вій; ти здригаєшся від холоду: «чому ми безвыгодный померли тоді, допоки тривав снігопад, допоки ми ще невыгодный прочитали до самого кінця своєї молодості і щиро вірили, любилися і надіялися сверху золотогриву геральдику, возьми спільну зі снігами Генеалогію, держи віщі карти, розквітлі моря, бери середньовічні весни? Чому, чому ми неграмотный померли тоді і висока водыка отнюдь не змила наших облич — адже тінь гори, і тінь руки, і тінь печалі змиває ріка, адже дальше лишилося все, а т у т — нічого?..» — «Хіба ми отнюдь не боялися померти тоді?» — гірко кажу я. Хіба далеко не сподівалися ми ще більшої розповні після навали вечорових снігів? І ваш покорный слуга теж прокидаюся серед глупої ночі, сам-один, сверх тебе поруч, одягнений Трістан, вічний, Ізольдо, меча бракує, вічно тобі чогось бракує, в таком случае сигарет, ведь меча, в таком случае Ірода, ведь Христа, в таком случае десятої клепки, в таком случае снігу, в таком случае юності — тільки незатишного дощу ради вікнами вдосталь, донесхочу, по бісової-бісової мами; і міста вязнуть у мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи насчет катастрофу, относительно італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими котами, насчет русла тісних вуличок, у яких безграмотный вміщається виллята з небес вода, для нашого безталанного Містика, і оборона нашого безталанного Сюра, і для нашого Дема безталанного, і для всіх нас безталанних — сповіщаючи; і всегда вище на небесный купол здіймається Містикова душа, розхристана й мокра, эдак само безпритульна й нікомуненалежна, як і тут, шукаючи Міста Божого, насчет яке розповіли йому святий Іван і святий Августин, шукаючи і невыгодный знаходячи, і совершенно одно приречено вірячи, що десь те Місто та мусить з’явитися — адже в те він і Містик Міський або місткий Місько, якщо це — Місто, в таком случае пишущий эти строки — це я, етцетера; болт таким сумним та невеселим став отечественный роман. Чи він і був таким? А ми безграмотный помічали, тому що були разом? Чи були ми разом? Чи це ми були, Андрусю? Я пригадую сніги, Погулянку, платівку Баха, твої тонкі пальчики, твої золоті коси; а ваш покорнейший слуга пригадую твої губи і сірі очі, і родимку зліва, навпроти серця, і шрами держи правій руці — аз многогрешный ще кпинила, що ведь тавро, проставлене Звіром, щоб ти міг купувати і продавати, тобто ідентифікаційний код; а ваш покорный слуга теж пригадую твої вуста, і жест, яким ти тримала кермо, і те, як ти ставила порожнього келішка, і твої перса, між яких моя особа любив ховати лице; а мы пригадую, як ти тримав цигарку і жмурився, коль недобачав якого напису, зробленого цими людьми, ти ж у нас підсліпуватий, але ти безграмотный сердився, если автор стібалася з твоєї короткозорості; « сніги отнюдь не впадуть, безграмотный затулять собой безодні, й нарешті сльоза... й малограмотный врятує... провина і испуг чи меншими будуть від того, що пальці холодні світились, як вікна, получи и распишись замкнених темних устах?»

П’ять літ минуло. Я першою вирішила повернутися. Не знаю тільки...


IX


Я века знав, що написане збувається; але й подумати отнюдь не міг, що інколи це стається круглым счетом швидко. Тоді, скажімо, коль перейде п’ять років. «Все свідчило, що з’явиться вона». Тієї весни Сейм розлився так, як безвыгодный розливався він поуже кільканадцять літ. «Вилився Сейм», — приголомшено сказав мій малий небіж Сашко, побачивши першу на своєму життя повінь. Я сидів получи и распишись дачі, посадивши картоплю, помідори і тютюн, фарбував вікна та двері, читав Ґада-мера і Зерова, Римарука та Малковича. Я сходив перед сусіда і зрізав кілька квітучих черемхових галузок, заварив міцного чаю, закурив люльку і слухав четвертий Бранден-бурзький концерт. Я вже забув, як виглядає черемха. Але ваш покорнейший слуга добре пам’ятав зовнішність Андрусі, і тому, если скрипнула хвіртка і моя особа зиркнув у вікно, в таком случае першою думкою виявилася болт ця: «Таки здурів — почалися галюники — время вішатися». Стежкою, обсадженою жовтими і червоними тюльпанами, ішла Андруся; вона зупинилася біля конвалій і нагнулася, щоб понюхати їх. «Переконливо», — підбадьорив моя персона свою галюцинацію. Андруся присіла навпочіпки. Я досить індиферентно споглядав її точеного профіля і тугу попку, обтягнуту джинсами, намагаючись відгадати, у якому вигляді прогресуватиме параноя. Андруся крутнула головою, а потім ляснула себя долонею в соответствии с лицях; але комарові вдалося втекти, ибо сполна вигляд Андрусі виказував глибоке розчарування. Золота хвиля волосся розсипалася согласно плечах. «Який реалістичний епізод!» — розчулився я. Мабуть, мені крестины було вчитися нате режисера; може, тоді б мы безграмотный приближенно швидко звар’ював. Назову себя Гейсбрехтом. Бодай Брехтом. Але вже пізно. Андруся підвелася і дістала з торбинки люстерко та щітку до самого волосся. Моя галюцинація любила чепуритися. Вона зачесалася, підмалювала губи і байдуже глипнула для вікно, следовать яким галюцинував я. «А може, так мы її галюцинація або сон?» — подумав. Люлька погасла. Пахло черемхою і вишневим листом, який моя особа домішував у самосад. Касета закінчилася. Магнітофон вимкнувся. З кожною миттю зростаюча суверенність речей. Дам їй оце прочитати. Кому? Власній галюцинації. Я підвівся і навшпиньках пішов поперед дверей. У дурдомі досі вже прасують мою гамівну сорочку. Вишиванку, ибо ж психбольница — український. Рідний український національний дурдом. Pro durdomo. Стукають у двері. Виявляється, це ще й звукова галюцинація; і нюхова, ибо ніздрі безпомилково вирізнили очко її заморських парфумів. «Що ж, момент здаватися», — скрушно зітхнув я, відімкнув двері і прочинив їх навстіж.

— Смурієш? — привіталася галюцинація Андріяна.

Я мовчав. Про що говорити з витворами бідолашного хворого розуму, навіть у тих випадках, если розум цей — твій? Я ж безграмотный Коврін з чеховського оповідання. І отнюдь не Гейс-брехт я. І навіть безграмотный Брехт.

— Яка бурхлива радість, — прокоментувала Андруся, з легенькою цікавістю розглядаючи мій ступор. — Ніби Троцький получай білку під «Нектаром» задивився.

Я мовчав далі. Тема пользу кого дисертації: «Про почуття гумору у деяких фантазмів». Андруся похитала головою, потім нетерпляче відсунула мене кудись убік і зайшла предварительно кімнати. Сіла в канапі, порилася во торбині і дістала секция «Данхілу», коробку чаю і пляшку бренді, поставила їх получи столі, замислилася. Галюцинація прийшла далеко не з порожніми руками.

Я стояв, вона сиділа, ми мовчали. Речі випромінювали якесь целых надто буденне світло, щебетали ластівки вслед вікном, получи и распишись всю хату обдавало черемхою і Андрусиними парфумами, у ясному травневому небі неквапливо пропливали пухнасті хмари і тисячоліття.

Потім аз многогрешный сів поруч. Вона никак не зворухнулася. Я обережно обійняв її после вузенькі плечі і пригорнув перед себе. Вона притиснулася головою вплоть до моїх грудей і тихенько захлипала.

Кінець другої книги

КНИГА ТРЕТЯ. Із янголом бери плечі

I


0. Кость! моє шанування. Тебе сплошь и рядом згадують согласно львівському телебаченню. Звідти ваш покорный слуга дізнався, що у видавництві «Класика» незабаром вийде «Вечірній мед». То, певне, праздник роман, мол описані наші пригоди?

Я потроху шкробаю офорти. Майже нікого безграмотный бачу, а коль виходжу накануне міста, в таком случае всі мене бачать, тільки ваш покорный слуга нікого знову далеко не бачу.

Трохи почали купувати мою Демографіку из-за кордоном, але prize приезжать з багаторічним нагадуванням. (Чуваки, ви мені винні!)

Маю купу запрошень сверху виставки.

Знову ж таки, одним духом пошта коштує...

Не к моїх дірявих кишень таке задоволення.

Отож, надсилаю тобі презент: «Пейзаж интересах K.M.»

З повагою. Дем.


0. Костику, дорогий, вибач, що пишу в таких клаптиках, але неграмотный можу виїхати з України, отнюдь не написавши по тебе. Те, що вже тиждень безвыгодный випускає мене Львів, може бути тобі зрозуміло і безо моїх коментарів, але мушу признати, що затримала мене також хвороба. Я хворію дуже неграмотный часто, і переважно безвыгодный на типовий і невыгодный відповідний на цього час.

Літо або рання осінь, священно міста або ще якісь цікаві речі... Все це бере одновременно активну судьбина кокетничанье моїм контролем, і безграмотный на мому невигідному ліжку, з сотнями комарів довкола і запахом гіркого зілля. Ні, це отнюдь не є таке чудове зіллячко, що ти підсипав мені ночами у чайочок і тоді ми могли беспричинно гарно і довго говорити. У нашій львівській квартирі ніхто никак не живе, вона, зрештою, ніколи неграмотный була мені близька, автор этих строк її далеко не любила і сразу нічого безвыгодный змінилось.

З наших спільних знайомих никак не бачила нікого, малограмотный скажу, що дуже прагнула з ними бачитись.

Можливо, после те, що аз многогрешный невыгодный почувалася затишно вдома, а може, после те, що Гейсбрехт приїхав зі мною, автор этих строк чулась цілий период туристкою. Зрештою, місцеві всі нас тільки приближенно і сприймали.

Як автор этих строк ще була у Києві і намагалась тебе видзвонити, говорила з твоєю мамою, і вона мала мені купити банку меду, яку ти міг би передати моїм батькам. Якщо вона її никак не купила, ведь неграмотный робіть собі клопотів, далеко не треба. Але якщо вона вже видала гроші держи це, в таком случае проект є простий. Ти береш мід, загортаєш його на рукопис, який, маю надію, ти вже на мене підготував (мід у «Мід»!) і 08—23 жовтня їдеш до самого Києва, дескать зустрічаєшся зі мной і всіма, з ким хочеш побачитись.

А, отнюдь не не обращай внимания относительно чоколядку чтобы Малковичевої Ярини. До речі, Вакх вважає, що всі люди, які пишуть книжки, називаються або Костик, або Іван Малкович, більше він ще нікого безвыгодный знає (і знати безграмотный хоче), потому что если моя персона його запитала, чи він хоче бути письменником, відповів, що ні, але, може, если Малковичем, потому что если писати байки с целью дітей (Іван подарував йому Абетку, нєізгладімоє впєчатлєніє).

Хотіла би тобі багато чого написати, але саму мене вже денервує це писання-цикання. Маю надію, що ти знайдеш часочек зі мной побачитись у жовтні. Не думаю, що зможу їхати по тебе, если вже зимно і невыгодный хочу тягнути Бахуса поїздом і автобусом.

До зустрічі, Андруся and Бахус, цьом.


0. Дорогий Костику, знову пишу по тебе сверху якомусь дивному папері, але якраз единовременно маю трохи часу. Висилаю по тебе мій попередній листик, з якого ти вже де-що можеш вичитати.

Мушу признати, малограмотный круглым счетом багато гарних речей ради цей час, що ми неграмотный бачились, сталося. З того, що було приємне, думаю, це мій перехід в области косметичках, перукарнях, склепах у Варшаві, нераздельно непоганий випад нате October Fest у Мюнхені та трохи приємних прогулянок з Бахусом у Кракові, дескать він наразі і перебуває.

Цікаво, як безошибочно написати — наразі? — с налету чи окремо?

Взагалі, як автор этих строк подумаю, що ти, такий освідчений і мудрий, читаєш мої «дряпалки»...

Чи маю писати теж относительно речі, котрі були неприємні в целях мене? Ах, може, тільки трохи. Трохи протягом цього тижня працюю як кельнерка. Все більше впевнююсь, що контакти з «публікою» можу мати чудові, але целый цей обслуховуючий штаты йде мені получай нерви, атмосфера, що серед них існує, мені ніколи никак не відповідала. Зрештою, ваш покорный слуга рідко була обслугою, більше мене обслуговували і може тому мої «панські» звички їм діють возьми нерви. Наприклад, ніяк невыгодный зрозуміють, чому ваш покорнейший слуга малограмотный можу підняти цілого ящика пива і ще майже бігти з ним сквозь всю кухню, яка може бути подчас завбільшки концертової зальки.

Але сьогодні є «спешл» день, мене взяли працювати возьми якесь ексклюзивне парті, ваш покорный слуга була здивована, ибо ані мови добре никак не знаю, ані обслуговувати, зате гарно посміхаюсь і тому працюю на гардеробі. Ти знаєш, це є направду good job, сиджу собі спокійненько, займаюсь своїми справами, а ще дістаю якісь кишенькові. Маю також пречудове місце прежде обсервації німецької soceete (чи це добре написала, малограмотный пригадую вже французьку). А ще давно того всього музичка фає, головне, щоб малограмотный зірвалась на якомусь моменті накануне танцю, знаєш мій темперамент. Ох, і чого це мені згадався твій дорогоцінний кулєга Троцький? А, вже знаю: пам’ятаєш, як ви колись виконували балет «Несе Сара водку» під «Нектаром»? Бородатий, на окулярах, Дем по части колу вів партію Сари, несучи бери коромислі, тобто возьми фаготі, позиченому у готового фацета з оперного, дві фляшки вашої ідіотської перцівки; ради Демом, як барвінок, вився Троць-кий, а ви з Бампером і Крішманом плескали у долоні і пропитими басами голосили: «дай хоч похмелиться». Народ умлівав.

А относительно що взагалі ваш покорнейший слуга хотіла тобі написати? А, ради неприємні речі.

Отже...

Що дальше целое ж таки було на тому твому романі? Якою катастрофою він закінчується?

Нещодавно виглядало получай те, що мене потнуть получи кавалки, відіб’ють їх і з’їдять с налету зі всіма моїми флейтами, валізками і черевиками.

Правда, стосунки мої з Гейсбрехтом є дуже скомплі-ковані, тим більше, що ми вже три рази ради останній місяць вирішували розійтись по-дружньому, але як можна совершенно це реалізовувати, живучи на одній хаті разом?

Але виглядає получи и распишись те, що всегда може гарно закінчитись, як автор розпочну мій подряд у Ганновері від 0 листопада. А після Нового року можна если мені щось пошукати, якусь малу квартиру, ще неграмотный знаю де, чи у Мюнхені, чи на якомусь іншому місті Європи.

Костику, постарайся зі мной зустрітись.

Сіао, Андруся.


0. Привіт, Костику!

По-перше, вітаю Тебе з «Вечірнім медом», і з тим, що священнодействие встати і кудись вийти.

Це чудово!!

Дуже хотів би сісти з Тобою следовать кавою, ввімкнути цей компакт і мовчати мешок п’ять хвилин. А потім ще мовчати і слухати живого Костика. І взагалі, нам є для що помовчати.

Я дуже неоднократно згадую ті часи, если ми з Тобою безтурботно барахтались у львівському вирі. Це було як сон. Відтоді багато змінилось. Ми подорослішали, стали добропорядними і поважними. А дехто і далеко не дожив. Морозов — гість возьми Україні. Дема виставляють ледь малограмотный получай всіх виставках у світі (принаймні, він в такой мере каже), Бампер — батько двох дітей, серйозний театральний контрапунктист (у всякому разі, йому в такой мере здається), Тарасий Чубай — зірка естради і ТУ. Про Тебе ваш покорный слуга взагалі мовчу. Не хочеться думати оборона вік і втрачені роки. Хочеться вірити, що вони безвыгодный втрачені, потому что є досвід і є праздник роман, що Ти пишеш. А ще є наша дружба. Вона самочки за собі варта пера.

Я прийшов по висновку, що ми з Тобою є приречені люди. Ми — романтики, а це с налету никак не модно. А ще ми маємо одну і ту ж романтичну звичку, з якої періодично зіскакуємо интересах того, щоб вищезгадані роки невыгодный були зовсім втраченими.

Павло безграмотный зіскакував, потому что втрачати безвыгодный було що. Хіба що жуків. Так, так, — він був справжній романтик. Ще з раннього дитинства Троцький почав збирати жуків і збирав їх багато років. Поробив гарні, зашклені коробочки, а там, нанизані сверху голочки, підписані латиною, стирчали десятки різних комах, жуків і всякої гидоти. Це була потрясаюча колекція! Якийсь музеум хотів купити це весь вслед за доляри, але він вперто відмовляв. Павло розгубив або пропив у своєму житті ВСЕ — паспорт, усі документи, які засвідчували насчет його існування получай Землі, родичів, здоров’я. Залишились тільки жуки, що поєднували його, як місток, зі світлим минулим. І через после півроку поперед смерті щурі зжерли ту колекцію у майстерні одного знайомого, художника Колі, може, Ти його пригадуєш.

Одного разу прежде мене подзвонила давня знайома Троць-кого, Дема, Бєлова і всієї тої роти бійців. У свій часочек вона пройшла добру школу «голки і склянки», але зуміла галь-манути і тепер різко вдарилась у релігію. Отже, дзвонить вона мені і каже, що з Пашкою біда. Виявляється, що він сейчас века лежав у тубдиспансері. Сам розумієш, як немного погодя лікують. Якщо ти минус грошей, в таком случае що ти лікувався, що радіо слухав — однаково. А звідки у Троцького гроші?!

Продиктувала вона мені цілу купу лікарств, які исповедь було купити. Я, звичайно, це однако бігом дістав, але було пізно, потому что наступного дня Люба (її в такой мере звати) мені передзвонила і сказала, що Павло помер. Батьки Пашки були у запої, і безграмотный цілком усвідомлювали, що діється навколо. От і все.

Вся піднектарна гулянка зібралась касательно третій годині сверху каві і думу думали, мол взяти гроші. їм безвыгодный звикати, ибо думають вони относительно це щодня, тільки предлог дещо інакша. Коли моя особа прийшов, ведь Бєлов мене немного порадував, потому что Американка передала якісь гроші і ще дехто зки-нувся. Щастя, що якісь далекі родичі Троцького купили труну і хрест. Все одно парадом довелось командувати мені. Вінки, квіти, библиобус і т. д. Ховали Павла з лікарняної каплиці. Він лежав і хитрувато посміхався. Бабуля плакала, а батьки посварились по прямой під миг служби Божої по-над труною. Священик змушений був скоротити свій порядок перед мінімуму і втік.

Пізніше скромний похорон. Я їхав вместе з усіма. Батьки Павла сиділи во дикому бодуні надо труною на автобусі. Весь пора шепотіли оборона якісь гроші, ґешефти і таке інше. Мати Павла время від часу згадувала, що везе сина получи и распишись цвинтар, і тоді раптом старалась видусити плаксиву гримасу. Фелліні би такого никак не придумав!!

Пізніше ми повернулись прежде Львова. Всі плели якісь дурниці, які на таких випадках говорять. «Як він кльово виглядав», «Як живий» і т.д. Я цього слухати безвыгодный міг і тому запропонував піти у «Нектар». Там ми зісунули столи докупи. Я взяв двадцять кав. Бєлов побіг из-за кіром. Потім вполне Нектар пом’янув Троцького, львівського Гавроша, романтика, бухаря і безмежно добру людину.

Знаєш, Костику, Павло був щасливою людиною. Ми з Тобою «зіскакуємо» к того, щоб працювати і само-стверджуватись. А чтобы нього кір був роботою і самовираженням. Якби він никак не пив, ведь Ти ніколи относительно нього никак не писав би. Ми б його без труда малограмотный знали.

Мене щось почало заносити, мабуть, тому, що враз третя ранку. Треба іти спати.

Бувай здоров. Дзвони.

Твій Бампер.


II


— Ти бачила коли-небудь п’яного янгола?

— А ти?

— Одного-єдиного, крата у житті. Він їхав руководство для блакитному єдинорозі, співав у міліцейський усилитель «Несе Галя соду» і сипав у натовп тисячі цукерків, украдених напередодні із фабрики «Світоч». Натовп шалів.

— А єдиноріг?

— А єдиноріг і собі був п’яний. До того, що вже малограмотный міг співати.

— Знаєш, — сказала Андріяна, несамовито затягуючись своїм зеленим Marlboro, якого аз многогрешный терпіти далеко не міг ради його слабкість, — знаєш, мені подобається свой роман. Але прошу пояснити, чому на ньому стільки пиятик і п’яниць? Багатьох це денервує. Вони кажуть, що тогда нема жодної цигарки з маріхуаною, жодної сцени по-над озером, жодної згадки для існування Інтернету або сексу — і жодного сюжету. Тільки кір і сині від кіру бухарі, поведені держи поезії та музиці. Оленка казала...

— Цей близкие отношения безвыгодный на багатьох, скільки можна пояснювати. А твоя Оленка несложно дурна, вона безвыгодный знає, що таке метафора. Навіть цього!

— А ти звідки знаєш, що вона цього отнюдь не знає? — звелася бери лікоть Андріяна, вродлива кобра.

— Річ у тім, що пияцтво і пияки во нашому романі — це лише метафора, — заквапився я. — Так, скажімо, п’яний янгол є метафорою ради душі, закинутої во тутешнє життя, яка бреде собі самотньо краєм світу уночі, подле Господній присутствие свічі. Проте навіть видимо п’яний янгол вічно залишається янголом, невыгодный перетворюючись для демона. Просто йому мажорно і він корпеть невыгодный те, що всі. У них із демоном субстанції різні, світлова і тіньова, розумієш? Тутешнє життя ради янгола — це запій, який безвременно чи пізно минає. І він повертається Додому, цілий, тверезий, цнотливий, може, кілька п’юрок посивіли та й годі. Ясно?

— Дуже ясно, — сказала ти предварительно вікна, из-за яким одразу ж западає ще одна рання осінь. — Я неграмотный така дурна, як Оленка. Але моя особа далеко не знаю, що таке субстанція.

І знову нічний дощ, осінній дощ стукає у шиби наших принагідних притулків в цій нужденній землі. Ми прокидаємось, підходимо впредь до вікон, одхиляємо портьєри; ми довго вдивляємося у ледь помітні відображення сверху нічних шибах. Гладеньке холодне скло, держи яке накочуються води, що ми хочемо побачити у тобі: себе? своє майбутнє? своє минуле? А чи вічно тривалий теперішній час? Замість відповіді во наших убогих помешканнях пахне цитриною. І ми запалюємо свічку або вмикаємо радіо, добре знаючи, що вже безграмотный заснути; іноді одразу таланить натрапити держи справжню музику. Тоді ми щільніше закутуємося у коци, заплющуємо очі і слухаємо круглым счетом уважно, ніби від цього залежить уся наша подальша (або, хтозна, може, попередня) доля. Нам хочеться мати власну долю. Адже тільки тоді варто жити далі і малограмотный что-то около крайне помирати. Хоча крадькома кожний, звичайно, підозрює себя во прихованому, ще незвіданому безсмерті. Це эдак само, припускаємо ми, як однієї ночі пацан стає парубком, а дівчинка — дівчиною. Кожен з нас більш-менш невразумительно пригадує, як воно сталося. А ще оті чужинці, які стверджують, що безсмертя — це третя стать; «бо як ожить із мертвих, ні женитимуться, ні виходитимуть заміж, але будуть, як янголи возьми небі», — каже единолично з них, галилеянин. «Це як ми з тобою — нерозписані, шлюбу отнюдь не брали, бачимося крата в банан роки», — коментує Андруся, вправний герменевт Святого Письма.

Я дивлюся, як ти кіткою скрутилася бери канапі і переглядаєш сто мешок сьому серію сну следовать участю провідних знайомих та спорадичних незнайомців і музикантів. Тобі грезиться Бампер, який диригує «Трістаном та Ізольдою». У Бампера сива борода, ясно-блакитні очі і високе шляхетне чоло. Він вбраний у чорний фрак, сліпучо-чорні мешти і білосніжну сорочку з ретельно пов’язаним «метеликом», але замість диригентської палички він тримає паличку Коха. «Що ради бздури!» — обурюється Андріяна і перевертається нате інший бік.

Що ми будемо робити держи небі, Андрусю?

Може, доглядатимемо білі айстри; моя особа заграю во зозульку із глини, а ти сверху флейті або получай тимпанах («що є тимпан?» — Андруся спросоння; звідки я, холера, знаю). Будемо їсти райські яблука; зробимо рурки з небесної бузини і будемо поціляти на перехожих зеленими бузиновими ягодами; будувати палаци з піску і блакитної небесної глини; винаходити нові породи птахів та звірів і приручати їх, учити читати і співати соответственно нотах, потому что будь-який винахід перший момент залишається диким; літатимемо; питимемо настойка з Ісусом і святим Августином, а потім співатимемо українських народних пісень та псалмів Давида. А ще будемо читати вірші Улюблених і кохатися по знетями, Андрусю, адже попереду — ціла вічність, а третя останавливаться зміниться четвертою і п’ятою. Теперішній момент не принимая во внимание богів проиграть позаду, перетворившись получай милий і нешкідливий спогад ради ще одну подорож прежде планети людей.

І если в дальнейшем нічна музика, така весела, чиста й ніжна, як оце ти. Ми знанова перезнайомимося з тими, кого знали вічно, з тамтешніми музикантами й співаками, з усією небесною тусівкою. Будемо объединение черзі фундувати напиток — ми Бахові й Рахманінову, вони — нам і Бамперові; Дженіс Джоплін або Джим Моррісон покажуть нам чудові криївки, -де можна кохатися донесхочу, никак не переймаючись існуванням космічної поліції. Скільки вони понаписували следовать цей период розлуки! І ми нарешті зможемо переслухати все, від першої накануне останньої ноти, наживо, нікуди неграмотный кваплячись; знаєш, Андрусю, моя особа більше ніколи невыгодный вирушатиму на мандри давно цієї долини сліз, по сию пору одно вона пропаща.

«Тоді Ізольда і каже йому:

— Обійми мене, друже, таково міцно, щоб серця наші від того порвались і душі відлетіли. Забери мене по тієї щасливої країни, що казав колись: впредь до країни, звідки ніхто отнюдь не вертається, дескать чарівні співці співають лишенный чего кінця, забери мене!

А Трістан відповідає їй:

— Так, пишущий эти строки заберу тебе до самого щасливої країни живих. Час пирушка наближається; чи безвыгодный давно дна ми випили з тобою наші невзгоды й наші радощі? Час наближається, і коль автор покличу тебе, Ізольдо, ти прибудеш?

— Друже, поклич мене! Ти ж знаєш, що моя персона прибуду.

— Хай Бог намолоть тебе вслед за це, світе мій».

Але важко читати серед ночі і автор этих строк відкладаю улюблений роман. Як нам хочеться триматися власної долі, власного міфу, чогось такого, як світло, по якого можна було б летіти крізь мрак і осінні дощі, — ибо летіти венчание для Світло, це правда, це незрадливий орієнтир. Інколи нам майже вдається торкнутися того світла, долетіти насправді. І тоді ми падаємо во пітьму, з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Ми прагнемо тяглого усвідомлення своєї долі. Ми хочемо неперервного лету по світла. Ми никак не знаємо, чи існує райские кущи с целью нічних сестер наших із политично виконаними візерунками получи тендітних перламутрових крильцятах, ми далеко не знаємо, чи існує эдем с целью цвіркунів, які одиночный вслед за одним розчиняються і мужньо утихать у глибинах осені, але ми направду хочемо, щоб він був — приближенно само, як воістину хочемо дихати. Без раю дихати неможливо. У тому раї має випасти страшенно багато снігу — потому что надто пекучим було полум’я, у якому згоріли нічні метелики і денні зорі, Джим і Дженіс, Грицько і Вовчик, Троцький і Сюр, Вот і Містик, ціла Армія Світла, їм немає лічби. Нам немає лічби, тим, що палали і палають, летять і долетять усе-таки по своєї долі, прежде її звершення. Повно снігу на раю. Засніжені канали, стрункі собори, хори, у яких Моррісон, Джоплін і Меркурі, Леннон і Гаррісон співають разом, а Бах та Моцарт акомпанують їм для мальованих органах; знаєш, Андрусю, що вони співають? Ти знаєш. Вони співають: «Ми — є!»

Андріяна підводить лапидарно підстрижену голову:

— Чому далеко не спиш?

— Я пригадую рай. І записую свої спогади возьми папері.

— О такій порі?

— А относительно якій?

Співай относительно сім іржавих ґверів, лиш никак не схиляйся присутствие папері, — спросоння цитує Андруся, накривається з головою і щезає у буйних хвилях безособової течії.

Злива тим иным часом неграмотный вщухає. Попід вікнами проїздить авто, може, відбилося від своїх. Словачка з радіо каже, що у Братиславі також дощ, і запускає по ефіру невідомий мені рок, такий приглушенный у цій кімнаті, дескать спить моя любов, такий шалений, наче вони грають і співають пред смертю — або преддверие безсмертям, уперше після життя. Так солодко, таково тривожно і однако одно солодко пливеться крізь осінній безчас, крізь нерухоме проминання — «бо целое мине, як сад, що получай очах пошерх, — нам если тільки ніч, як письмена, — постійна, а те, що звали «сад» («сад» чи «рай», як затем у нього, ваш покорный слуга вже невыгодный пригадую; але ж «рай» і означає «сад», сиречь можна як завгодно), скажімо, отак: «бо всё-таки мине, як рай, що бери очах пошерх, — нам если тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна; а те, що звали «рай», — лиш, як луна, по мнению стінах осяде сумно й отнюдь не прошурхотить уже; а те, що раю душа те, що безвыгодный знає меж воно зимує там, -де наше осягання...» — під приязним шепотінням дощу, спокійний, плавний віддих сонної, найкоханішої у всьому часі жінки з заплющеними очима, у неї сірі очі, насмішкуваті і печальні одночасно, ваш покорный слуга знав їхній погляд напам’ять задовго пизда тим, як ця пам’ять розпочалася; з сірими очима, золотим стриженим оксамитом, жінки з довгими стрункими ногами і маленькими, тугими, никак не засмаглими персами, усієї жінки, сонної, гарячої, юної, запашної, як цитрина, як свіжий чай, соковитої, гнучкої, як лозина для вітрі з Едему, жінки подих, помимо якого парадиз і безсмертя отнюдь не є можливими, — і моя особа припадаю по тебе губами, ти ще далеко не все тут, нічна троянда, вузеньке стебло, паняночка, у нашій ночі і осені, переповненій медами та зливами, ти ще далеко не все туточки — у цій долі, яка виштовхнула нас во осягання, — і ми згораємо одне во одному, моя, і аз многогрешный закінчуюся на тобі, розпочинаючись — Андрусю, марното, соловейку.


III


Бамбула жив із того, що малював писанки і продавав їх держи Подолі. Малював він досконало, з витонченим артистизмом; буйні, фантастичні візерунки для писанках жодного разу невыгодный повторювалися, а крихкість гусячих яєць додавала їм цінності. Водан необережний порух — і замість шедевра нате долоні лежала шкаралуща. Дивлячись для ці крихітні моделі світобудови, можна було подумати, що їх малювала замріяна госпожа з прозорими від анемії і тонкими, як її пензлик, пальчиками. Бамбула був грубасом понад півтора центнера ваги, залюбки розгинав підкови, міг би дати духопеликів обом Кличкам зразу, але невыгодный робив цього, тому що він був Митцем, а не. До всього, Бамбула мав у Львові рідного братика Бампера. Про їхню з братиком буремну молодість объединение Львову ще й досі блукали такі страхітливі легенди та міфи, що навіть Юрко Винничук боявся їх описувати. Бамбула ненавидів Львів і мешкав в таком случае у Києві, ведь під ним, маючи власну хату і майстерню. А це вже немало.

Костик приїхав накануне Бамбули в области допомогу. Клацаючи зубами, він вискочив із наскрізь промерзлої електрички і, ковзаючись безлюдними вуличками, побіг присмерковими Біличами. Окрім Бамбули на Біличах мешкали рекетири, сутенери, повії і колишній робітничий клас, який завдяки нежданій ним «незалежності» перетворився получи и распишись декласований елемент. Елемент радо знімав з перехожих шуби, куртки і шапки, витрушував з їхніх кишень злопо-лучні купони, знімав годинники та перстені, а потім кидав жертви під електричку або відпускав живими, залежно від настрою та атмосферного тиску. Зрештою, під праздник пора приблизительно було неграмотный тільки на Біличах, а й по мнению всій Україні і, слід додати, на Росії та Білорусі.

Він зрадів, побачивши ясне світло сверху кухні Бамбули. Невеличкий будиночок стояв у глибині засніженого саду, стежкою бігав Чорник, нюшкуючи свіжі заячі сліди. Чор-ник почув чужого і залився гавкотом.

Костик довго отнюдь не міг зняти старого шкіряного плаща, який трансформувався во крижаний обладунок середньовічного лицаря, тріщав, хрустів і міг поламатися. Потому Бамбула відпоював гостя міцним гарячим чаєм. На вулиці геть зовсім стемніло, стояла, а може, лежала, зима, крислата яблуня підступила ближче прежде освітленого вікна і для синіх снігах часто закреслилася її ажурна тінь. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема, натомість тянуло олійними фарбами, новорічною живицею розчинників, помешканням художника. Костик нарешті прийшов предварительно тями, зашпори і дрижаки розтанули во приязному теплі кухні, зелений чаевничанье з жасмином нагадав насчет Китай, весну, для те, що сверху світі є «Книга Перемін» і їй можна вірити, а отже, поперед Костика повернувся і підступний презент богів, мова, його язик відмерз від піднебіння і Костик цілком розбірливо сказав:

— Тепер, старий, слухай мене уважно, маю просити тебе для одну річ.

— Проси, — по-рыцарски дозволив Бамбула. — Тільки небагато.

— У мене вийшла друга збірка віршів.

— Чого ж ти мовчиш? Вітаю! Ану, покажи.

Костик дістав із плаща, від якого і далі воняло Антарктидою, книжку, мовчки поклав получи столі.

— Кльово! Чувак, ти якийсь невеселий, це діло слід блискавично замочити. А що ведь из-за шкарадна занавеска в обкладинці? У мому кльозеті така висить.

— Почалося.

— Папір страшненький, накануне дупи кращий продають. Ну, нічого, нічого... Підпишеш мені примірник.

Костик нашкрябав кілька рядків.

— Дякую, старий. Зараз сходимо, візьмемо флєшку...

— Флєшку візьмемо іншим разом, — горько сказав Костик. — Я нарахував со временем більше двадцяти друкарських помилок. Але так ще нічого. Старий, вони неграмотный заплатили мені ані купона.

— Тепер нікому малограмотный платять, — стенув плечима Бамбула. — Радій, що видали для шару.

— Так. Але вони віддали мені увесь наклад!

— Ну в таком случае й що. Трагедія. Продасиш, станеш крутим, купиш Чорнику кістку.

— Та почекай ти, кістка! Знаєш, скільки примірників отакого гівна вони наштампували?

— Тисячу.

— Три тисячі!

— Опа-бпа... — Бамбула схопився ради голову.

— Андрію, пишущий эти строки мушу їх забирати і так негайно. Там надобно звільнити місце, ибо з друкарні вже везуть нові наклади і їх нема мол складати.

— Ренесанс просто-таки якийсь почався, ти диви... Ага! — Бамбула безвыездно одразу зрозумів. — І ти хочеш усі ці бестселери закинути поперед мене. НІКОЛИ!

— Але куди мені їх закинути? Поклади давно майстерні, буча вылежать прежде весни. Потім ваш покорный слуга забиратиму їх частинами. Старий, ти є моя остання надія.

— Зосталася тільки надія одна...

Бамбула подумав.

— До майстерні далеко не покладу, — сказав він. — Ти ж знаєш, у мене вже однова була пожежа. Можна покласти предварительно літньої кухні. Але в дальнейшем вогко і вона отнюдь не опалюється. До весни вони понабрякають.

— Нехай. Ти уявляєш, скільки коштуватиме доправити їх предварительно мене додому? За триста кілометрів? То ж машина.

— За машину з тебе триста баксів і злуплять. Бензину ніде нема.

— Ото ж. А во мене наразі двадцять тисяч купонів.

— Добре, домовились. Привозь. Але розкажи, як ти влип у таку фіґню?

Костик зробив кілька ковтків чаю.

— Я ще далеко не знаю всіх деталей. А загальний содержание такий: если пролунало довгождане деким термин «свобода» і ми скинули колоніяльне іго, розчулена українська діяспора подарувала Спілці письменників видавничий центр. З комп’ютерами, ксероксами, факсами і з якими тільки безвыгодный хочеш прибамбасами. «Ось, нате, — сказала діяспора, — щоб і ви нічим никак не були гіршими вслед за інші нації, щоб безграмотный тужили ради рабством єгипетським, сиріч московським. Ми чули, що багато молодих письменників у Вкраїні безграмотный можуть видрукувати свої книжки. Підтримайте їх. Налийте свіжої крови, тобто сиріч молодого инструмент модерної поезії і прози предварительно нових міхів. Створюйте, холера, державу! Створюйте, сиріч а таки, нову літературу!!! І пускай вас допомагає Бог та любов вплоть до рідного материнського слова, а стержень вы іще сто тисяч долярів получи и распишись папір і, сиріч, сверху фуршет».

— І все?

— Спілка чемно подякувала, вклонилася діаспорі на ноги, на шуршики і ще кой-куди, забрала видавничого центра і, співаючи гімна, пішла...

— ... і загнала праздник суть давно Росії.

— Ні, Росія нам тепер объединение цимбалах. На київських розкладках почали масово з’являтись дешеві во усіх розуміннях детективи і порнографічнії романи. Російською мовою, природно, ибо наша такого ще далеко не витримує.

— От мудаки.

— Невеликії три літа кльово пролетіли, хоть тогда діяспора візьми та й схаменись. Бо почали подейкувати, либонь, тобто сиріч, немовбито на молодої держави та її кволих інституцій якісь вслед за тем негаразди з корупцією. Ну, з ким невыгодный буває. Але невже таке страхітливе явисько немножко би зачепити сумління нації? Її співучу, барвінкову, солов’їну і смерекову навіть, холера, душу? Певно, що так москальська провокація. Українські письменники століттями і тисячоліттями боролися следовать свободу сотрясение воздуха і всю іншу фіґню, а речь тепер пильно стоїть нате сторожі. Хто бись був чистий як лід, а білий як сніг, ведь ти обмовлять од голови давно ніг. Але. Але їдьмо, панове, і пересвідчимося во тім получи свої очі. Приїжджає Діяспора бери Банкову, а Спілка їй і каже...

— Ваш носитель сделано исстари спистило Рускоє Національнеє Єдінство.

— Ні, неграмотный випереджай події. «Хтіли би-сь ми, прошу пані, подивити держи ваші напрацьовання», — з материнською ласкавого усмішкою повідає Діяспора. А Спілка їй каже: «Щас». Вибігла Спілка вслед за ріг кута, а в дальнейшем поетів повзає видимо-невидимо. Вірші читають единолично одному, голота, для вічність, красу і славу, і насчет юну нескорену вітчизну, впредь до речі, мріють гуртом, хто з них если першим Нобелівським лауреатом — з’ясовують. Дрантя, одне слово.

— І серед них ти.

— І ваш покорнейший слуга серед них, дескать ж мені ще бути, як малограмотный серед своїх? Спілка зловила нас стукко цифра у жменю, занесла накануне кабінету і каже — мені, припустимо: «Хочеш книжку?

Безгонорарну, зате получи шару. Частину тиражу тобі дамо. Подаруєш отим крейзанутим, а вони — тобі. У тебе вже п’ять років малограмотный виходили книжки, а ти ж, як-не-як, мій член. Соглашайся, бард, все еще безвыгодный піздно, потому что передумаю». Чого ти іржеш?

Бамбула повзав объединение кухні.

— Якщо Спілка — вона, ведь як ти можеш бути її членом? — простогнав він.

— Тобі одне в умі. От, нашибала Спілка вершиків і видала до сей времени одразу после лічені дні. А Діяспора сидить, чекає. Спілка давать їй каву і гору отакого убожества: «Прошу помилуватися, в таком случае є наша нова поетична серія. Ось Костик, базисная точка Петро, а Лишега відмовився, йому, чи бачте, отнюдь не сподобалося оформлення з нашою кльозетовою шторою. Перебирати вже почали, бачите, літературний процес пішов... обіцяв повернутися. До речі, выкладывай нам ще сто тисяч. На оформлення, ибо художники запаніли, никак не хочуть більше держи шару навіть кльозетових штор малювати. Ренесанс, карочє». Облилася Діяспора рясними та гарячими, поцілувала Спілку у... Андрію, у лоба вона її поцілувала, а безграмотный туди, куди ти показуєш, іще сто тисяч і вишиваного рушничка із Філадельфії получи и распишись щастя, нате долю, блін, дала, а тоді скрутила fuck you воріженькові получи північний схід і, поправивши лапшу держи вухах, полетіла сверху свою чужину. А Спілка зирк у вікно, следовать яким тужно реве літак прежде Нью-Йорка, так, немовби безвыездно вимовляючи «кру... кру...», хап телефонну трубку і каже мені: «Слухай, казьол, забирай цю рвань, щоб грядущее і духу никак не було, нам «Эммануэлу» Арсан нема дескать складувати».

І с ваш покорнейший слуга у тебе. Але ж со временем дубар...


V


Від Бамбули Костик зателефонував до самого Києва.

— Філ? Добрий вечір.

— солнце тебе чути.

— Зараз твоя радість минеться.

— А дескать ти є?

— У Біличах, але вже їду поперед Києва. Філ, ти маєш «кравчучку»?

— Тепер кожний порядний українець має «кравчучку». А що?

— Мабуть, аз многогрешный непорядний українець. Філ, у мене вийшла книжка.

— То це ж чудово! Вітаю! А ти подаруєш мені примірник?

— Я тобі подарую тисячу примірників. Або дві, скільки захочеш. Філ, маю перед тебе велике прохання. Чи неграмотный міг би ти взяти «кравчучку» і під’їхати з нею поперед Спілки письменників? Я мушу забрати звідти кілька пачок із книжками. Решту потім розповім.

— Про що мова? Звичайно. За годину буду там.

— І мы из-за годину буду там. Дякую, старий. Вберися тепліше, ибо такий мороз, що птахи падають з дерев.

Філ належав вплоть до найбільш надійних Костикових друзів. Його мягкосердечность й інтелігентність отнюдь не мали меж. Він був нащадком славетного шляхетського роду, закінчив фізико-математичний агрофак київського Політехнічного і кував могутню зброю в «Арсеналі». Серед безлічі його чеснот однією з головніших була та, що Філ невыгодный писав віршів. Але він любив поезію і бардівські пісні, непогано малював і мав чудову колекцію старовинної рок-музики. Коли Костик навідувався впредь до Києва, він майже завжди зупинявся у Філа. Вони допізна сиділи после гітарою, кавою і чаркою, обмінюючись думками з приводу найцікавіших останніх мистецьких подій і пригод; йому ніде малограмотный було где-то хороше, як у цій просторій квартирі, -де Філ мешкав вместе із старенькими батьками та привітною, милою, завжди усміхненою сестрою-художницею, мол вслед вікнами стояли стрункі тополі, загострені верховіття яких сягали восьмого поверху, дескать було безліч рідкісних речей, які Філ понавозив зі своїх літніх археологічних експедицій, — монети-«дельфіни», фрагменти амфор, роги сайгаків і шкури мамонтів, підкови динозаврів і пір’їни з хвостів птеродактилів, жар-птиць та археоптериксів, руків’я мечів і череп’яні козацькі люльки. Філ, впредь до речі, мав цілу скриньку добре обкурених люльок з довгими чубуками, у нього завжди знаходилася непочата пакет п’янкої «Амфори», а предварительно всього він неперевершено готував каву.

Бамбула провів Костика прежде електрички, побоюючись, що місцевій рекетні безграмотный сподобається сутула двометрова постать поета або його окуляри. З нього нічого було здерти, а це саме за собі заслуговує кари смерті. Стояв лютий січневий морозик і сніг хоть свистів під їхніми кроками, мінячись сорокаградусним вогнем. Угорі сяяли холодні руни, викладені з колючого світла зірок, і низько провисали обтяжені густою шерстю інею дроти. Вони домовилися, що грядущее Костик знайде машину, а Бамбула під’їде держи сьому вечора прежде Спілки і допоможе завантажити книжки.

Більше вслед за всю рекетню світу Костик боявся холоду. Він ускочив до самого жар натопленої Спілки, неслухняними пальцями держи быстрее розстібаючи грубого, кустарного пошиття шкіряного чорного плаща, знімаючи сіру кролячу ушанку і окуляри, які миттю зайшлися товстим даром пари. За кілька шалених днів, що минули від виходу його книжки у світ, спілчанські вахтери вже звикли прежде сутулої постаті бідного родича здалеку, звикли впредь до його очманілої біганини і поводилися зело навіть привітно, а може, й запанібрата, в отдельных случаях запрошуючи перепочити і випити з ними, скажімо, чаю. Костик заскочив вплоть до вбиральні, прожогом засунув закоцюблі грабки під холодну воду і завмер, перестрашено прислухаючись поперед крижаних перетягів, які гуляли тілом. Йому приблизительно боліли зашпори під нігтями, що сверху очах виступили сльози. Ця червоно-лазурова шкіра чужих і неживих рук щось нагадувала йому, вслед за хвилю він еще зрозумів, що саме.

— Холера, — сказав Костик, короткозоро жмурячись бери себя у дзеркалі, — це було п’ятнадцять років тому. Ми з Вовчиком палили багаття на парку, серед снігів, і пили кріплене винище в скаженому морозі, а довкола нас держи зимових деревах сиділи сотні мертвих замерзлих птахів. І тоді Вовчик візьми та й скажи: «Колись ми пригадаємо цей день. Років вследствие двадцять. Тоді всегда если по-іншому». І ми пророкували, що Україна стане вільною, а ми нарешті відкрито надрукуємо свої вірші. І ось, наші пророцтва збулися, что-то около швидко, і моя персона приїхав забирати другу книжку, і жовто-синій прапор майорить по-над Верховною Радою, і мол неграмотный плюнь, всюди він майорить, хоча тоді це невыгодный могло навіть приснитися, ми безграмотный мали бодай приблизного уявлення, як виглядає пирушка прапор, -де вслед за тем синє, -де с годами жовте... Пророцтва збулися, а во моєму серці нема ні краплини радості, ибо такої злиденності ми далеко не могли передбачити, Вовчику, ані того, що ці вірші виявляться вполне нікому непотрібними, ні мої, ні твої, ані того, що Вовчик поночі збиратиме недопалки під рестораном, ибо роками никак не матиме змоги заробити бери коробку найдешевших цигарок, ані того, що ці чортові обрезки можуть целых приблизительно нестерпно боліти від холоду.

Він досуха витер шуршики хустинкою, протер і вдягнув окуляри. Лице пересічного інтелігента. Пророки виглядають зовсім інакше. Ходімо у вестибуль.

За чверть години прибув Філ, сяючи блакитними очима і обскубуючи паморозь із каштанової борідки. За собой Філ тягнув «кравчучку», нагадуючи школяра, що допізна катався в санчатах і забув вивчити уроки держи завтра.

— Привіт, — сказав Філ. — То дескать шелковица перлини світової лірики?

Костикові відлягло від серця. Він повів Філа до самого одного з кабінетів в першому поверсі, кількома словами переповідаючи історію злополучної радості, яка неждано-негадано звалилася держи його голову. Слова були переважно односкладові. Філ посміхався у вуса і мовчав.

— Усе если добре. Не переживай ти так. Заберемо ми твої книжки, поступово їх продаси і купиш собі...

— ... «кравчучку».

Кабінет був заставлений пачками із книжками вплоть до самісінької височенної стелі. Між ними тулився крихітний письмовий стіл, ради столом куняв крихітний підхмелений клерк, у таких, як і во Костика, окулярах.

— Це совершенно твоє?! — жахнувся Філ, побачивши паперові Гімалаї.

Клерк підхопився:

— Ні-ні, лише оці двадцять вісім пачок. У кожній пачці сто екземплярів. Одну сотню ми віддали предварительно «Поезії», а ще одну — давно «Сяйва». Більше ніде неграмотный беруть.

— Я знаю, — роздратовано промовив Костик. — їх продають вслед за ціною коробки сірників. Продавці дивляться получи мене так, ніби моя персона їм пропоную відвертий опис групового сексу. З кольоровими ілюстраціями.

— Е-е, никак не скажіть. Якби ви їм запропонували опис групового сексу, ці книжки відірвали би з руками. Навіть, хе-хе-хе, во «Академкнизі».

— Вам краще знати, — невыгодный втримався Костик.

— Розпишіться отут-о.

— Але мы сьогодні малограмотный можу забрати всіх книжок, лише декілька пачок.

— Вам но було чітко сказано: забирайте негайно, з друкарні везуть наступний тираж! — обурився клерк.

— А -де моя персона візьму машину?

— Ваші проблеми так отнюдь не наші проблеми.

Філ незворушно складав пачки з книжками возьми «кравчучку». Вмістилося п’ять пачок. Вони були з тонкого, бедно отнюдь не цигаркового паперу, навхрест перев’язані шпагатом.

— Можуть розірватися сообразно дорозі, — стривожився Костик.

— Нічого, якось довеземо. Головне, щоб витримали у метро.

— Ще дві ваш покорный слуга візьму на руки.

— Але ж у тебе нема рукавиць. Одягни мої.

— Дарма, дякую, неграмотный треба.

Не попрощавшись із клерком, вони вийшли зі Спілки й попрямували до самого метро. Коліщатко «кравчучки» життєрадісно пищало получи всю Банкову. Костик хотів залишити кількасот примірників у Києві, получи пирушка випадок, если раптом збожеволіє котрась із завідувачок книгарень або трапиться інша щаслива оказія. Може, влаштуємо творчий вечір абощо; никак не ганяти ж щоразу давно Біличів. Філ погодився скласти ці кілька сотень у своїй квартирі.

Перша пакет луснула, щойно Філ поставив «крав-чучку» сверху ескалатора. Сотня книжок задорно хуркнула к устью східцями, попід уходим втомленим людям, які поверталися з роботи. Спочатку це викликало хвилю інтересу і загального пожвавлення. Усі подумали, що в таком случае двоє кмітливих єговістів або кришнаїтів винайшли оригінальний спосіб розповсюджувати божественну літературу. Але, побачивши, що ведь всього-на-всього якісь пєсні получи малопонятном язикє, всі одразу скисали, обличчя видовжувались, очі згасали, повертаючись прежде звичного ступорозного скляніння.

На Філа однако це никак не справило жодного враження. Костик гарячково нишпорив по части кишенях, шукаючи валідол.

— Інженерне мислення, — Філ постукав себя пальцем объединение вовняній шапочці. — Я це ще вдома передбачив.

І дістав велетенського пластикового пакета. Костик поставив свої пачки получай сходи ескалатора. Перекочуючи язиком пігулку валідолу, він побіг униз, збираючи книжки.


V


— Нет, увольте, аз многогрешный сносить невыгодный могу украинские вирши, — высокая водка на роскошной длинной шубе безграмотный скрывала гадливости.

— Но вследствие чего же? — Костик вместе с удивлением взглянул получай ее золотые волосы.

— Да, пожалуй, оттого, ась? ото них после версту разит кустарщиной. Вот как бы ото вашего плаща, — уточнила она.

— Бедность отнюдь не порок, — нашелся Костик.

— Нет, любый друг, теперь, — возлюбленная произнесла «ци-перь» — в настоящее время сие порок. Вы бы делом занялись, заместо того, с намерением ходить из этой тачкой, нагруженной макулатурой. «Мамо», «тоскно»... Ставлю сто долларов наперекор ста купонов, что-то на вашем сборнике вкушать изречение «мамо».

Костик покраснел равным образом ни ложки отнюдь не ответил.

— Вот видите! Вы должны ми сто купонов! — обрадовалась блондинка.

От нее несло изумительными духами равно коньяком. Обычно такие на подземка безвыгодный ездят. Он не проронив ни слова достал сто купонов равным образом протянул красивой змее. Ее перчатки равно как были с змеиной кожи. Или, может быть, с девичьей, — гибкие, душистые, договорились обтягивающие узкую длань от длинной тонкой кистью.

Блондинка осторожно разорвала купон равным образом бросила клочки вниз. Теплый воздух, которым дышало метро, подхватил оранжевые обрывки, закружил их миниатюрной вьюгой; единовластно лоскут, тот, что-нибудь вместе с трезубцем, сел возьми проток кожаного плаща, морковный январский мотылек.

— Оранжевый январский мотылек, — произнес возлюбленный зачем-то громко равно сощелкнул бумажку.

— Недурно. Неужели ваша сестра равно согласен всамделишный поэт? Но фактически ваш язык... Ваш придуманный язык, сфабрикованный на кабинетах, дьявол просто-напросто ужасен. Как не запрещается существовать поэтом на таком языке? Он мертвый, некто книжный... В нем триста всё загадочных правил, которые исключают

в частности те слова, которыми всегда пользуются возьми самом деле равным образом которые во всех отношениях понятны сверх словарей... Вы сроду далеко не скажете по-человечески: «занавеска», ваш брат будет будете вздергивать эту польскую «фиранку», безграмотный чувствуя ее этимологии равно маза со всей корневой системой языка. И в такой мере из каждым словом, возьми каждом шагу. Вы будете перенимать с польского либо — либо немецкого, любого другого языка, просто-напросто бы заимствованное обещание отнюдь не имело инда тени подобия из языком русским. Но чай сие окончательно головная идея. А следом ваша сестра удивляетесь, ась? десятая спица неграмотный хочет перелистывать стишки возьми этом волапюке. Хорошо, давайте моя особа куплю ваш сборник. Сколько ваша милость хотите? — по новой ошарашила симпатия как черепаха вскипающего Костика.

Они сошли со эскалатора да остановились. Костик вынул с пакета мокрую книжицу со свежим затем крупного мужского сапога держи белой обложке.

— Я писал эту книгу пятью лет, — задумчиво сказал он, — в многом, куда кайфовый многом отказывая себе. Поэтому, думаю, что-то сто долларов ради образец хорэ основательно приемлемой ценой.

Блондинка вспыхнула и, сняв обе перчатки, достала изо крохотной сумочки порядком зеленых банкнотов.

— Вот вы сто долларов. И купите себя сносное пальто.

— Меня радикально устраивает муж плащ. Мы от ним ранее где-то сроднились из-за сии годы, ась? спирт стал ми чем-то кажется брата, — отдавая книжку, сказал ей Костик. Глядя ей во глаза, дьявол прилежно изорвал стодолларовую бумажку бери мелкие части равным образом бросил их на блестящую металлическую УРну.

— Надеюсь, вас вовеки невыгодный будете сожалеть... об этом, — светловолосая опустила иллюминаторы и, пожав узкими плечами, исчезла во толпе.


VI


Розсипались получи и распишись вітрі — і висять довільні, невблаганні карти долі, та крізь брудні дими із урнових багать хіба розгледиш їх? Та й королі всі голі. Ба й ти незгірш: во тобі штырь малограмотный получи жарт подземка собі червоне збудували страхи і сумніви — обранці сил могутніх. Та знаєш ти: ще малограмотный перемішали байдужі рычаги тих байдужих карт, і дурень зріє на кожному з присутніх.

До Політехнічного вони з Філом доїхали лишенный чего пригод, але возьми шляху до самого швидкісного трамвая розірвалася ще одна пачка. Філ вийняв із кишені наступний пластиковий пачка і Костик позбирав своє неслухняне багатство. Щоб убезпечитись від подальших несподіванок, Філ купив ще двушник пакети у нічному кіоску, прикрашеному рубіновими і сапфіровими вогниками. Це виявилося недаремним кроком, ибо коль вони виходили з трамвая, у двох попередніх пакетів обірвалися ручки, а третя земник висипалася для колію. Вечірня публіка насолоджувалася безкоштовним шоу: двоє інтелігентів повзали в области запльованому соняшниковим лушпинням снігу і збирали книжки, малограмотный звертаючи уваги для розпачливе дзеленчання трамвая. Нарешті вагоновод неграмотный витримав і, безграмотный вимикаючи дзвінка, спрямував трали-вали держи Костика, який послизнувся і впав держи колію. Філ вихопив його з-під коліс во останню мить і поскаржився, витираючи піт з чола:

— Щось паляще из чего явствует надвечір.

— Щоб я... коли-небудь... після того всього... писав вірші, — задихаючись, сказав Костик, — та ніколи во житті, беру тебе свідком.

— Заспокойся, — втішав многотерпеливий Філ, — усе гаразд. Головне залишитися живими і дістатися перед Героїв Севастополя. Може, з в некоторых случаях цю вулицю перейменують возьми нашу почтение Героями Самвидаву. От якби ти писав історичні романи, ми б їх мелодично отнюдь не довезли. Почекай тут, мы сходжу, візьму пляшку якої-небудь анестезії. Свято, як-не-як.

Філ пішов поперед кіоску на підземному переході, а Костик залишився з «кравчучкою» і трьома напхом напханими пакетами.

Біля нього одразу вродилося двоє міліціонерів.

— Ти шо тогда продаєш?

— Нічого.

— Розказуй. Ми бачили, як дьявол отой-о брав у тебе здачу. Ліцензія єсть?

— То мій наперсник і ваш покорнейший слуга йому давав гроші для сигарети.

— Ага. Де ви напистили стіки книжок? Пропаганду распространяем... У, очкарики дохлі, нема для вам харошої вірьовки. Ану, показуй. Карочє, ви влипли. Щас пройдьом во отдєлєніє, составим протокол. Переночуєте там, наутро визовем следователя...

Водан з них узяв Костикову книжку і почав гортати.

— Тю, дак це ж стіхі.

— Яка разниця, — сказав другий. — Десь обобрали склад. Ці чотириглазі знають, шо брать.

Костик вийняв спілчанське посвідчення і заходився пояснювати, хто він такий і чому на нього круглым счетом багато книжок. Йому анітрохи невыгодный хотілося йти во отдєлєніє, мол сиділи п’яні бомжі і хворі СНІД’ом проститутки, а міліціонери, забувши насчет безвыездно нате світі, прежде ранку грали на підкидного дурня. Йому хотілося доповзти впредь до Філового дому, випити трохи московського антидепресанту, чого-небудь попоїсти і загрітися врешті бодай однова вслед за всё цей несамовитий день.

— А, дак це пісатєль, — здогадався единственный і повернув посвідчення. — Дурний всігда з писаною торбою, а пісатєль — з книжками.

Вони зареготали і пішли геть, лускаючи соняшник.

* * *

Удома Філа й Костика зустріли так, як і належить зустрічати героїв. Зберігаючи кумедну поважність, Філ розповідав батькові і сестрі ради льодовий похід і поди життя, сповнену випробовувань та спокус, ради численні небезпеки, які сверху кожному кроці чигали возьми їхню свободу й гідність.

— Тоді Костик, гнівно задравши окуляри, каже їй: «Українські поети эдак даром безвыгодный продаються, мадам!». І рве купюру получай тисячу дуже дрібненьких центів.

— А вона?

— А вона тепер цілий вечір сидітиме сумна. Заговорила держи свою голову з романтиком. Читатиме в целях розрядки Костикову книжку. А потім в нас напав трамвай...

Вони сиділи у Філовій кімнаті і слухали добрий старий «Пінкфлойд». Філ хлебосольно частував гостя, розповідаючи для тонкощі догляду вслед молодими невихованими собаками. Його Джессі, яка уважно стежила ради розповіддю, лежачи під столом, переводила погляд сверху Костика і він потай від Філа — потому что праздник якраз наводив п’ятнадцятий неспростовний доказательство проти годування молодих невихованих собак чужими — кидав їй черговий шматочок котлети.

Згодом вони довго міркували по-над тим, дескать взяти машину, щоб відвезти книжки у Біличі, і нарешті згадали насчет Сашка.

Сашко був однокурсником Костика в соответствии с Літературному інституту. Вони сразу їздили получи и распишись сесії вплоть до Москви, безотложно відвідували і прогулювали лекції, ходили предварительно музеїв і получи виставки, жили на одній гуртожитській кімнаті. Власне Сашко і познайомив його з Філом. Одного разу Філ, який їздив у відрядження накануне Нєвінномиска, застав їх обох бери сесії і залишився во літінститутському гуртожитку возьми дві доби. По тому він цілий рік переконував усіх киян, що був у раю. Йому показали такий буйний літературний процес, що пізніше захоплені відгуки насчет «Московіаду» Андру-ховича безвыгодный викликали у Філа нічого, окрім сардонічної посмішки.

— Бліда копія, — зверхньо говорив Філ. — Андрухович підслухав непевні плітки, які вряди-годи сублімували бери його сьомий поверх. А я, ваш покорный слуга сам, — Філ значуще піднімав вказівного пальця, — гуртом з Костиком і Сашком ходив в области горілку у таксопарк в отношении третій годині московської ночі. Що ж він тама пише, пирушка ваш Андрухович? Нібито гоминидэ падають із сьомого поверху і розбиваються вдрузки, ибо їх далеко не випустила з гуртожитку вредна москалька-вахтерша. І одразу закочує істерику: ах, як ви можете жити у такій країні, дескать человечество гибнуть серед ночі від тоталітаризму і абстиненції, ох, чому ж ви таково просмерділися несвободою тощо. Створює прокляті питання ваш Андрухович. А моя персона — я! — мушу застерегти, що так целое художній домисел, фікція і підступна інсинуація проти золотої душі баби Кіри. Вона единолично однова безграмотный пустила Андруховича согласно горілку — і на, маєш, він для двох сотнях сторінок палить оскарження і вирок цілій Імперії. А давно баби Кіри священнодействие підходити вміло. Ми з Сашком і Костиком уміли підходити накануне баби Кіри, і тому сказали їй: «Бабусю, голубко, ти всім помагаєш, яке у нас горе, ти, може, вгадаєш?» Баба Кіра каже ритуальну фразу: «Ребята, у вы заново закончилась водка, же автор этих строк вам никуда безвыгодный пущу, подите спать, вас а грядущее для занятия». Але ж це ПАРОЛЬ! I венчание знати ВІДГУК, інакше вона пошле вам туди, куди й Андруховича послала. Тому надобно нахилитися болт в такой мере і прошепотіти їй в вушко, заросле сивою щетиною: «Бабушка, а однако да мы вместе с тобой но равным образом вы нальем!» I — все! Жодних проклятих питань, усі двері — навстіж і ціла сердце России поКІРно лягає предварительно ваших ніг! Свободи у Москві стільки, що во ній можна втопитися, недарма ж є приказка: «Не знаючи броду, далеко не лізь у свободу!» Ми з Сашком і Костиком ходили по части свободу тричі! А під ранок бабуся Кіра нам ще й огірочків солоних винесла.

За роки, що минули після інституту, Сашко став статечним київським буржуа. Він одружився з гарненькою жвавою дівчинкою, заснував власний культурно-мистецький часопис, у якому друкував і Костикові твори, невыгодный забуваючи платити гонорари, а ще носив окуляри з круглими скельцями, галюцинаційно нагадуючи Миколу Зерова. Його витончені вірші також сповнював стиль живої неокласики, или Костикові неграмотный присест спадало сверху думку: а що, если це дійсно Зеров у своєму новому втіленні? Зеров, який повернувся вплоть до Києва і надолужує те, що урвала енка-ведистська куля. Сашко відмахувався: «Ні, автор невыгодный Зеров, ваш покорный слуга інший, безграмотный прищеплюй мені роздвоєння особистості».

Отже, вони зателефонували предварительно Сашка, передали йому вітання від баби Кіри і виклали существо справи. Сашко по зрелом размышлении і сказав, що попрохає машину во батька.

— Навіщо тобі та стоха доларів, если ти маєш сотню друзів? — посміхнувся Філ. — Я ж казав, що весь если гаразд.


VI I


Серед ночі Костик зненацька прокинувся. Спочатку здалося, що розбудив стукіт коліс електрички і оте характерне ритмічне погойдування засвідомості, яке виштовхує речення і образи втіленими, тільки возьми й записуй, мерщій, поки всегда це триває, і він сделано пошкодував вслед за самопискою та чистим аркушем паперу, які вдома завжди лежали бери стільці біля ліжка, саме для того отаких випадкових невідворотностей; і розізлився возьми себя вслед за те, що він безграмотный вдома, а тиняється в соответствии с чужих містах і людях, хоч би якими привітними й гостинними вони були. Але, прислухавшись вплоть до себе, він зрозумів, що це никак не вірш, принаймні невыгодный його вірш, це пульсував размеренность довгожданої відлиги, елегійне коливання, точні й розмірені сполохи крапель, які йшли відсторонено, малограмотный поперед Костика, ні накануне кого, впізнавані і нічиї, ні для що, але безотложно з тим сенсовні й відчутні, як дотик.

В осінні вечори, у вечори студені, непевне безвыездно якесь, як ворожбитський віск...

Філ завжди поступався своєю кімнатою гостеві, а самостоятельно ішов спати предварительно батьків. І весь ж Костик відчував, що, окрім звуків капежу, у кімнаті є ще хтось. Це здивувало його, ибо кімната Філа була такою ж спокійною, як і її господар; после этого ніколи далеко не снилися кошмари, малограмотный прогулювалися привиди і навіть рипіння паркету безвыгодный дратувало. Тієї миті зарипів саме планка і Костик безвыгодный витримав, підхопився в ліжку, навпомацки знайшов вимикач нічного світильника во узголів’ї.

Біля ліжка, висолопивши довгого червоного язика, сиділа Джессі, яку забули випустити звечора. Костик згадав учорашню Філову лекцію і подумав, що вона, либонь, хоче пити. Певна річ, з’їсти стільки котлет! Її мисочка з водным путем стояла держи кухні. Доведеться вставати. Костик обережно прочинив скрипучі двері і тихенько погукав молоду неви-ховану собаку следовать собою. Джессі этак жадібно припала предварительно води, що йому й самому захотілося напитися. Він узяв склянку і відкрутив кран. Води отнюдь не було. Тоді він зазирнув вплоть до холодильника і побачив молоко. Джессі також хотіла молока. Костик поділився з нею, а тоді пошепки побажав «добраніч» і повернувся накануне кімнати.

Але видение еще пропав. Він сів получай підвіконні і почав дивитися бери гострі верхівки закляклих тополь, бери занесений снігом порожній хідник, в примарне своєю нерухомістю світло єдиного зимового ліхтаря. Він відзначив, що сердцебиение усе ще пульсує — возле місяці гладкім висвічує легені карпатський (іздаля почагарілий) ліс, — і пригадав, що йому снився човен. Разом з покійним сусідом, пастухом і рибалкою, вони перепливали Сейм; у човні було тісно, а довкола розкидалася широченна повінь і чорний кінь пасся нате березі, прив’язаний предварительно крона верболозу, і Сейм... так, Сейм тік у зворотному напрямку, із Заходу возьми Схід, а човен був скляний! Костик замугикав під носа «The Crystal Ship» Моррісона і негайно закрутив головою — це отнюдь не праздник ритм. Ба й ти для цім даху, нудьги і жаху повен, почагарів, примерх, бормотуха допив давно...

Де я, во чорта, міг бачити ту бльонду? О, почалося. Ніде. Постійно ти шукаєш подібностей, схожостей, кореляцій, як доісторичний ворожбит знаходиш відповідності між сузір’ями і назвами трав, між фігурами воску і випадковими перехожими, надаєш значення сусідуванню речей і місць, символіці снів і проекціям засвідомого, аякже, грызло — це Венера, а ніс — кадуцей Меркурія, пізнання як пророцтво, экзегетика слідів і шифрів, залишених лукавим і невловимим трансцендентним к тебе одного, психпалата стриптиз шість, постісторична шизофренія, чули вже, поїхали далі.

Але автор її бачив.

У кіно.

Ні.

Де моя персона її бачив?.. Як совсем нечего делать вона віддала гроші. Мабуть, пользу кого неї це невыгодный цінність. І таке ж неживе світло, синювате або помаранчеве, рівномірне, як у цього ліхтаря, як падіння крапель в металевий відлив вслед за вікном, рівномірний стукіт і мертвотне, нелюдське освітлення, як у метро, як у...

Костик похолов.

— ...у підземці! Як но ти мене обдурила! А прежде тим у барі в Німфенбурґерштрасе!

Ти піднялася сходами з підземки, довге золоте волосся відлунювало примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, ти подала мені руку, допомогла підвестися, і автор встав для повний зріст, мы відчув, що є високим, а довкола спав Мюнхен і стояла пекельно пізня осінь, і брами Нордфрідгофу були зачинені, потому что ще рано, сказала ти, і відвела мене вплоть до української Домівки, і пригостила Гроном темно-синього винограду, і говорила ти тоді українською, мені ж ніхто безграмотный повірив, коль автор этих строк розповів ради цю зустріч, вслед винятком Оксани, колишньої дружини Філа, вона повірила, але сказала, що ти була моєю смертю; смерть, яка вести ради руку? смерть, яка пригощає виноградом? навіщо ти обдурила мене цього разу?

Костик регламент з підвіконня, потягнувся, і, отнюдь не зводячи очей з самітного ліхтаря у сиротинці ночі, дочитав уголос:

Хоча туточки гарно мріяти для човен,

А надто якщо на нім скляні облавки й дно.

А потім ліг і заснув, неграмотный прокидаючись більше хоть до самого ранку, коль Філ прочинив скрипучі двері і перед кімнати заскочила весела Джессі, одразу кинувшись облизувати його щоки мокрим шорстким язиком.


VIII


О шостій вечора Костик переступив поріг Спілки письменників. Там ранее стояв комплетно готовий Бамбу-ла і влаштовував братання з вахтерами. Тримаючи у правій руці літрову фляшку ізраїльської «Стопки», а у лівій — горнятко, з якого Костика позавчора пригощали чаєм, Бамбула суворо питав одного з вахтерів:

— Брат?

Роззирнувшись получи и распишись всі боки, дежурный по-змовницькому тихомолком відповідав:

— Брат.

— Пий, брате.

Він наливав чергове горнятко. Фляшка була предварительно половини порожньою.

— А базисная точка і ти. Брат?

— Тамбовський вовк тобі брат, — сказав Костик, випиваючи рідину, що відгонила смородиною. Він знову перемерз для кістку, а нате додаток мав мокрі ноги. — Де ти взяв цю гидоту?

— Тамбовський... — замислився Бамбула.

— Сашка невыгодный було?

— Сашка никак не було. Був Мушкетик. Був Дрозд. Був Драч. Був Панас Мирний. І Леся Українка була.

— І ти всіх частував?

— Нє, чуваки неграмотный захотіли. Сказали, що враз викличуть «Беркут». Я подумав... чекай, що пишущий эти строки подумав? Ага, автор этих строк подумав, що «Беркут» приїде бери машині і ми домовимося з чуваками, щоб вони відвезли твої книжки перед мене. Але «Беркут» далеко не приїхав. Може, вони страйкують. Драч пішов. Потім Дрозд. Потім Леся Українка. Потім Мушкетик. Останнім пішов Панас. І мы залишився сам. Як тамбовський брат. Моб твою ять, Костику, у яку тільки халепу ти мене втягнув! Я ще жодного разу безграмотный бачив в такой мере багато класиків. Пий.

— Скоро приїде Сашко, ми повантажимо книжки, відвеземо у Біличі і ти ляжеш спати. Все если о’кей, — заспокоював Костик.

— О’кей неграмотный буде. Блін, як мені нелегко получи душі, старий. Леся Українка. Я ж її ще во школі вивчав. Коли пролетіло життя? Я думав, вона исстари померла. А цей чувак, — Бам-була кивнув нате вахтера, — каже мені: «А от пішла Леся Українка». Він тутовник усіх знає. Стоп, згадав анекдот. Приходить парень получай озерцо лапати рибу. Прорубав ополонку, закинув, чекає. Аж тутовник гульк — з ополонки висовується карась, обома плавниками тримаючись из-за голову. «Мужик, у тібя випіть єсть?» — питає карась. «Нєту», — парень йому. «А што ти на этом месте вапщє дєлаїш?» — «Ну по образу ето што?! Вот сіжу, жду кльова», — каже мужик. — «Е-е...» Тобто неграмотный так. «Э-э, — каже карась, — сіводня кльова ні будіт, кльова пахнуло вчіра». А носитель і Сашко. Пий, Сашко.

— Добрий вечір, — привітався Сашко. — їдемо?

— їдемо! — зрадів Костик. — Старий, пишущий эти строки тобі цього ніколи отнюдь не забуду.

— Подякуєш моєму батькові, устройство з його роботи.

Клерк, предварительно якого преддверие тим заходили Бамбула й «Стопка»,

теж був братом. Він хорошо розкрив куці обійми і кинувся

допомагати носити книжки. їх складали у задок «Жигулів», а потім бери заднє сидіння. Кілька пачок розірвалося ще у кабінеті клерка, дві у коридорі, одна получай порозі чорного виходу, предварительно якого під’їхала машина. Повсюди валялися сотні Костикових книжок. По них ходили, їх копали носками черевиків, вони сипалися во болото, якого наробила відлига, їх збирали, їх кляли.

— Ми ж внове вивчали «Лісову пісню»! Я твір в «відмінно» написав! Я теж міг стати поетом! І одразу постарів; коль це сталося? Чому? — голосно побивався Бамбула, вергаючи до себя чотири пачки одразу.

— Що з ним? — настрашився Сашко.

— Він сьогодні зустрів Лесю Українку у Спілці. А це, сам по себе розумієш, невыгодный минає безслідно. Але він безвыгодный буйний. Поки що, — уточнив Костик і підписав папірця, з яким согласно п’ятах бігав клерк. Він отримав нате шуршалки дві тисячі вісімсот примірників.

Сашко сів біля водія, вони з Бамбулою втиснулися для заднє сидіння. Водій далеко не приховував роздратованості — следовать цю годину він міг би заробити пару мільйонів, мотнувшись до Києву, а что-то около мусив спалювати державний бензин, якого ніде никак не було, задурно, і, виконуючи розпорядження шефа, пхатися предварительно Біличів кроме жодної надії получи те, що ця голота, він сейчас по сию пору зрозумів, йому заплатить. Він демонстративно потупив скло в своїх дверцятах, щоб безвыгодный дихати Бамбулиним перегаром. Виїхали з подвір’я Спілки і звернули праворуч; Костик устиг побачити, як предварительно парадним входом загальмував військовий «газик» і з нього вискочило троє велетнів у чорних бушлатах з білими літерами «Беркут» получай спинах. Велетні прожогом метнулися прежде Спілки, але Бамбула їх уж далеко не зафіксував, він солодко хропів, обіймаючи могутніми лапами пачки з витонченою поезією.

Київ поквапливо промерехтів барвистими світлбми і станок вискочила нате порожню трасу. Де-не-де получай узбіччях тулилися поодинокі спекулянти бензином.

Обернувшись із переднього сидіння, Сашко переповідав неймовірні пригоди, які спіткали його позавчора получи прийнятті, влаштованому шведами («я повернувся звідти Абсолютним шведом!»), довкола лежали темні сніги, пролітали молоді соснові посадки, машину злегка водило, ибо починалася ожеледь, і Костик еще всього мав досить. Він мав досить книжок і годованих спілчанських функціонерів, він мав досить хамуватих водіїв і повністю рогатих биків-міліціонерів та садистів з «Беркута»; його однаково млоїло від добродушних спілчанських вахтерів і від бездушних біличанських рекетирів; намарні люди, котрих навіть Бог отнюдь не на змозі пригадати бери обличчя ; він прагнув повернутися додому, відіспатися і відігрітися, з головою поринути во Глибоку Провінцію, у священний, казав Еліот, ліс і опинитися серед Своїх. Він розповідав Сашкові относительно посторонись життя, яку вони вчора прокладали від Спілки письменників до самого Філового дому, і переконував друга во тому, у чому пирушка самовольно був переконаний: поети невыгодный повинні тягати своїх книжок «кравчучками», поети повинні отримувати зароблені ними гонорари і никак не покидати келій та кабінетів задля безпритульних блукань містами у пошуках евентуальних покупців і продавців в целях своїх творів; а потім прокинувся чумний Бамбула і відчинив браму, і вони знову тягали ненависний вантаж вплоть до літньої кухні, -де стояв розвалений п’єц і висіли довгі смуги павутиння, вкритого інеєм; книжки скидали получи и распишись брудну підлогу, і знову рвалися пачки, і знову вони висипалися для сніг, як довільні карти долі, і електрика сліпила очі, і психував водій, і розривався Чорник. Тієї ж таки ночі Костик надовго, для всю зиму покинув Київ, а Бамбула, накривши цератою безладну купу, яка нагадувала йому новопреставленого покійника, замкнув літню кухню, погодував Чорника і пішов спати, гірко схлипуючи: «Ні долі, блін, ні волі у мене нема; як но так? як а це так?! — Зосталася тільки надія одна: блін, що ж после этого далі було, Лесю?»


X


Далі була весна. Костик приїхав в дачу і щодня ходив дивитися, як розливається Сейм. Він безграмотный міг наблизитись накануне ріки, ибо кипяток стояла вже у прибережних верболозах, здалеку милуючись сяйливим струмуванням рівної і гладкої течії зі Сходу держи Захід, в области якій штифт еще кілька днів малограмотный плив шеріш. Стояла незвична пользу кого початку березня теплінь, ріденькі хмари мошкари кружляли у прогрітому передзахідним сонцем синьому повітрі, а по-над Батурином висів серпанок блакитно-ружової імли. Не було жодної душі, жодного листа, жодної копійки, ба й копійки издревле вилучили з обігу, замінивши їхній дзвінкий гомін мертвотним шелестінням купоно-карбованців. Він уж звик до самого самотності, хоча слова, які сказала взимку знайома з Канади: «Та ваш покорный слуга би здуріла, якби побула одна бодай двадцять чотири години», — чомусь безвыгодный викликали поблажливої усмішки, як раніше.

Натомість він думав для те, які гарні довгі коси у його канадійської знайомої; і ради те, що вже зацвіли медунки; і оборона те, що березовий сік солодкий, а нате землю простираться бездумный вечірній дощик, і оборона те, що добре блукати лісом, мол постоянно таково несподівано ни земля ни заря заквітувало. Сорочку гамівну возьми душу неграмотный зодягнеш. Та всё-таки одно — весна... Він довго ходив сосновим бором, жадібно дихаючи весняними пахощами глиці, які ожили держи дощі; він більше никак не міг складати віршів, після всього, що сталося з його другою збіркою. «Ось ваш покорнейший слуга почну прислухатися накануне ритму, який пульсує на мені, у крові й течії Сейму, у скрапуванні кришталево чистого бісеру зі смарагдових соснових голок — це одинокий і пирушка самий ритм; стержень автор натраплю для відповідні цьому живому пульсуванню слова; складу їх докупи, зв’яжу римами і розкажу цього вірша вголос — собі, Сестрі Сосні, Братові Сейму; вірш цей если тим, чого ще ніколи малограмотный існувало для цій землі; весен отаких було і если мільйони, а вірш — він єдина у своєму роді істота, він невыгодный є закономірністю природи і безграмотный належить прежде кругообігу; його никак не можна дочекатися, як весняної зливи з грозою, — і, единовременно з тим, його неможливо сконструювати, організувати, збити, наче ящика з готових дощок слів; його можна тільки створити і тільки людина, жива й приречена крапля часу, може створити його; стержень мы забуду, постараюся забути для всі негаразди, для те, що на мене цілий тиждень або й неудовлетворительно нема хліба, що залишилося дві склянки рису, що нема олії, вже безвыгодный кажучи относительно масло, якими автор этих строк міг би заправити свою злиденну кашу; мы таки віддамся ритмові, віддамся весняному шалові, оспіваю її коси і те, яка вона набурмосена спросоння, наче маленька весняна ведмедиця, і те, як вона тішиться гіркувато-ванільному ароматові вранішньої кави, що є Спасом від невиспаного смуру; пишущий эти строки напишу нате білосніжному папері, що однако одно весна, і видно, як під вечір висять во повітрі білі ниточкщ а потім моя персона оспіваю рубін, яким виграє солнцедар на келисі страта батька, мохо старого і немічного батька з його світлою і молодою посмішкою, ибо він вітає мене з виходом у світ книжки віршів і пишається мною, як старий ростов-папа пишався молодим; а згодом ваш покорнейший слуга опишу пересаджування кущів смородини, щорічні весняні клопоти і їхню тяготу легку, і замурзану свіжою землею маму, її священнодійство по-над квітником, сліпуче сонце нашого тимчасового життя, відображене бери лезі лопати, містичні пахощі білого аліясу, орфічні мандри маленького принца, його хвилинну келію і його вічну троянду, й любов його вічну перед цієї троянди, паняночки — підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі — безграмотный втримавшись, после ниточку потягнеш і циркуль дерев’яний до самого растопырки тобі впаде; це він добре придумав з тим циркулем, який раптово випадає з нічого, з четвертого виміру, реальний, дерев’яний циркуль! Повністю сюрреалістичний образ, але целое зрозуміло й доречно, звідки ж їм іще й падати, тим дерев’яним циркулям, як малограмотный з таємної сфери, наповненої безліччю невидимих речей та істот; отже, ваш покорный слуга напишу сотню віршів, довго продумуватиму композицію книги, отнюдь не спатиму ночами, мінятиму слова, викидатиму рядки, викидатиму цілі строфи, вписуючи натомість нові; автор мріятиму насчет те, якою ошатною вийде моя книга, як хорошо если взяти її по рук; і согласно тому, коль ваш покорнейший слуга целое доладно скомпоную, відшліфую, переконаюся, що таки створив редкость герменевтичного кола, пройшовши ним, проживши, описавши — потому что спочатку його священнодействие пережити, це действительно — і ти накреслиш коло, розтягши циркуля целых предварительно самого краю: о, як а тісно во колі тім довкола, а во нім живуть, радіють і вмирають, — справді, коль аз многогрешный ладен буду померти, маючи чисте сумління і довершене, неподоланне знання того, що совершенно сталося, збулося, що відбулося небувале: прирощення і квітування буття, жатва Дерева Життя, сакральний подвиг служіння і подяки невідомому Богові — завдяки моєму безсонню, моєму голодуванню, моїй рішучій постанові забути профанний світ, — соответственно тому совершенно це надрукують бери огидному папері, з двома десятками диких помилок, погублять епіграфи й присвяти, погублять усю мою працю цілих п’яти або й більше років — і в глум віддадуть мені по сию пору це одолжение бери руки, бери, скажуть, носи, торгуй, ти станеш багатим чоловіком, тобі если чим заправити твій рис; і всі жахатимуться, побачивши цю бридку, неохайну купу попсованого паперу, яку моя персона хотів назвати «Книгою Радості», і добре, що отнюдь не назвав так, ибо це журнал убогості, труд українськості, кодекс образи і приниження, а автор ніколи й нікому неграмотный дозволяв принижувати себе; і ці книжки сипатимуться, як мачинки з дірявого маку, під сматываем удочки перехожим, і ці сліди підошов залишатимуться для найчистіших, які тільки на мене були, словах насчет запаморочливі коси, для замурзане лице мами, насчет усміхненого батька, який, долаючи хворобу, віз сюди журналец із публікацією віршів, щоб потішити мене, щоб порадіти разом, потому что нам недостаточно залишилося радіти с налета у цьому житті; і передзвін соснового бісеру, і всегда найсвятіше, найдорожче, що тільки судилося нам у цьому блискавичному сполохові — до калюжах, за снігах, за брудних літніх кухнях, потоптане, спаплюжене, — о, ні, мы приближенно більше неграмотный гуляю».


X


У синьому небі текли білі хмари. Вербове листя відливало блиском зеленого металу і блідий місяць стояв навпроти призахідного сонця. З оболоння долинало кумкання зелених співців мантри і рідка братья наши меньшие обсідала вузькі, вже засмаглі зап’ястя. Цілувати кожну подряпинку получай твоїй ніжній шкірі. Зализувати тонесенькі півмісяці шрамів, янголів майбутніх зморщок, яких ти, проте, отнюдь не дочекаєшся у стрімкій течії твого неминущого більше життя. Перехоплювати твій погляд і подих, захищати від абсурдної краси приреченого світу, любити і пити тебе до самого останку, навіжено й безтямно. Ти неграмотный осміхнешся возьми мій шепіт, никак не відкинеш моточек з чола, малограмотный поглянеш получи и распишись крихітного годинника. Ти малограмотный сядеш навпочіпки біля багаття, що жевріє сверху березі Сейму. Ти никак не озирнешся, Андрусю. Скільки би нас невыгодный вчило те, що вони називають «життям». Як би невыгодный знущалися, як отнюдь не співчували би ті, кого ще називають людьми. Ти одна і більше такої безграмотный если — під синім небом, між чотирьох стін світу, під білим плином хмар, між рухливими тінями буйного листя з його несамовитими пахощами теперішнього. Тебе невыгодный если під моторошно повним колом багряного місяця, що поволі вибухає вслед сосновим бором бери Сході; ти неграмотный схилишся надо мініатюрними ліхтарними пухнатих кульбаб, отнюдь не відсахнешся від летючої землі, тобі невыгодный перехопить серця й подиху графіті вогненної гори книг, по-над якою в’ються тисячі ластівок, переляканих нічним вогнем; ти сидітимеш спиною накануне дзеркала, святе стебло маріхуани.

...Забути относительно весь і поринути у планирование новітнього письма; прислухатися прежде ритмів, що довибухають у засвідомості вслід ради місяцем, випускати їх возьми поверхню видимого світу, світу чутного й запашного. Писати, вже безвыгодный озираючись в власне знання і їхню підступність, продажність, пропащість; набирати повні легені повітря і знову пірнати давно розкішної самодостатності плину, у неможливість виправлень та скорочень; літати у підводній Речі

Посполитій, серед князів, серед садів, бути знову вільним, як і получи и распишись Початку, — те всё-таки зосталося нате землі, зосталося землі і її намарним людям, обтяженим успадкованою розсудливістю. О, як добре бути собою, відтворюючи свій лицо получи білому аркуші из-за посередництва цілком придатних на нарцисизму слів безпосереднього письма; як добре бути — згадуєш і це, відчуваючи всім тілом сповна. Відчуваєш уведомление як жінку, вологу і запашну, кохану, єдину, божевільну, чисту Андрусю; святе письмо; відчуваєш радість — і це родник предварительно буття — і ці, всупереч Кантові, відчуття розуміння летять, як черешневі пелюстки получи цнотливу досвітню воду, засліплюючи єдинорогів і наших Панн, яким більше ніколи безграмотный бути такими юними; але сьогодні, ще є сьогодні, ще є ця мить знеможеного глибокого віддиху, ця мить усамітнення і зосередження под конанням, накануне стрибком поперед неминучої навіки віків минущості і марноти, ще цей набат надо сосновими борами, ще ці пахощі суниць між черленого золота соснових колон у червні, ще единственный спогад ради всі ті обіцянки раю, який малограмотный здійснився — але і їх, таких оманливих, виявилося достатньо.

Падає чорна зимцерла нате занапащену землю, коні летять схарапуджені, рвуть посторонки й вуздечки; пси безпритульні виходять получи и распишись вулиці нашого Міста і виють, — тут, дескать ми були юними і більше ніколи безграмотный будемо, мол спіткали нас перша убогість і перше багатство, тут, дескать перша відраза і насолода, перша любов і ненависть, — тута виють пси, відганяючи янголів, що прилетіли в світло від спалених книг; ми блукаємо Містом, проклятим, коханим, шукаєм слідів небувалого раю ранкового, попелу райського, чогось, хоч чогось бодай звідтам, звідтоді, — нема нічогісінько, гола, порожня, безплідна і милая земля, поламані крісла, поламані долі, подертий папір і рубец поразки, війна.

Весна — це війна; це мятеж священних речей проти довгого стану облоги, проти профанів і проти поган; весна-красна — це абсурд; абсурди, правда, мають здатність минатися;

але малограмотный всі; ми торкаєм дзеркала і дивимся во них получи дими, що останавливаться надо вечірніми обріями; дзеркала проростають галузками, починають сочитися кров’ю; здається, Андру-сю, ти мала рацію, ми таки програли цю битву. Відпусти нас до самого джерел.

Отче.


XI


Минуло банан літа, а получи и распишись третє наймолодшу троянду, яку Костик називав «паняночкою», обсіла попелиця. Гігантські колонії крихітних зелених комах обсипали листя, тонесенькі пагони, і после лічені дні пожерли майже всі пуп’янки, з яких готувалися випурхнути ясно-малинові пташенята. «Чому вона приблизительно довго безвыгодный цвіте?» — здивувався врешті Костик, підійшов впредь до «паняночки» — і вжахнувся. Він кинувся душити попелицю пальцями, але комах було надто багато, впредь до того ж троянда відчайдушно кололася. Тоді він розчинив у теплій воді майже цілий марзан господарського мила і заходився з усіх боків кропити кущ. За цим і застав його Бамбула, що приїхав у гості. Вони вместе докропили «паняночку», а потім оборона всяк випадок оприскали розчином пара інші, старші кущі, які вже исстари розквітли біля дротяної огорожі.

— Завтра побачимо, — сказав Костик. — Може, хоч трохи допоможе. А ні, так доведеться купувати якусь хімію. Ходімо обідати.

Він поставив держи стіл пательню зі смаженою картоплею, нарізав свіжих огірків, нарвав нате грядці молодого часнику і цибулі. Бамбула никак не забув подвезти хліба, він добре запам’ятав ще з минулого приїзду, що сообразно селах з хлібом біда. Пообідавши, вони пішли купатися сверху Сейм. Плавали довго, насолоджуючись змаганням з ласкавого і сильною течією, яка зносила їх издали вниз, целых впредь до Острова Осокорів, мол медитували рибалки.

— Старий, начинать будущие времена зранку сходимо держи рибу! — загорівся Бамбула, побачивши їх. — Маєш вудки?

— Маю, звичайно. Але сюди нема чого йти. Тут елект-ровудочники витрощили до этого времени живе.

— А чого ж тоді оті сидять?

— То приїжджі, дачники. Сюди з Москви приїжджають, з Петербурга.

— Ні фіґа собі! Близький світ.

— У росіян своєрідні уявлення ради минута і відстані. Шістсот кілометрів, чирик годин автом — це чтобы них рукою подати. Рука ж потому что — імперська.

— А кордони?

— Які кордони, ти смішний. Кордони починаються из-за Львовом. Ми можемо сходити получи и распишись озеро, дальше карасі. Хоча, хтозна...

Електровудочники були устократ гіршим нещастям после будь-яку попелицю і росіян. Вони брали потужні кама-зівські акумулятори, під’єднували поперед них довгий щуп, аналогический возьми міношукач, ставили усе це на човен і пливли попід берегом, дескать серед очеретів і кропивки, у прохолодних хащах підводного зілля стояла розморена спекою риба. Вони знали найкращі місця, всі ями, заводі й затони, куди риба садиться перепочити і пошукати поживи. Вотан здоровенний мугир веслував, а другий стояв бери носі човна і натискав кнопку. Щуп тихенько дзижчав, з піщаного або мулкого дна починали здійматися мільйони повітряних бульбашок. Електричний струм убивав негайно, совершенно вероятно не — вужів, жаб, ікру, мальків і найголовніше: останню велику рибу Сейму. Щуки, лящі, лини, окуні, соми, относительно яких міг тільки мріяти кожний справжній рибалка довгими зимовими ночами, безпорадно спливали догори черевом получи и распишись поверхню, одновременно із сотнями крихітних плиточок, йоржів і краснопірок. Мугирі вибирали найбільшу рибу і зникали. Вони працювали безшумно і блискавично, малограмотный боялися нікого, при случае мали около собі обріз, фінку або й пістолет. Міліція і рибнагляд були искони ними куплені й перекуплені, а при случае і самі бралися из-за цю справу: «да шо, хіба на нас акумулятори хужі? Щас наб’єм хоч і центнер». У Сеймі розвелося безліч раків, які живилися знищеною струмом рибою. Ріка стала порожньою. Це таке особливе почуття пустельної порожнечі, відоме справжнім рибалкам, если приходиш і шкірою знаєш, що тутовник нічого нема, тогда еще побували «електрики», агиасма мертва і гола, у ній можна досхочу купатися, але, як і у ванні, безвыгодный зловиш навіть мізерного пічкура.

Карасі в озерах були витривалішими. Щойно з’являлися електровудочники, вони заривалися глибоко на мул і багатьом щастило вціліти, гинули тільки тисячі недосвідчених, завбільшки з мізинця, мальків. Уся інша живність, невыгодный розбираючи дороги, нехтуючи людьми получи березі і птахами на повітрі, щодуху кидалася вслед за порятунком в сушу. Жаби стрибали поруч із вужами, які невыгодный звертали получи них уваги, нутрії перескакували посредством черепах, видри дряпалися одновременно з бобрами, яких обганяли руді берегові миші. Всі разом, мовчки, кроме жодного писку, вони викочувалися звивистим живим в клубочек возьми рятівний суходіл, розповзалися в области ярах і долинках, довго по мнению тому далеко не повертаючись поперед ласкавої стихії, яка зненацька ставала смертоносною.

— Я би їх позабивав, — признався Бамбула, слухаючи Костикову розповідь.

— Та їх подеколи і забивають. То одного знайдуть у воді з акумулятором получи шиї, ведь другого... Часто вони й між собой воюють, ибо риби майже отнюдь не лишилося, місця одні й ті самі, і кожний хоче вхопити найбільше, і кожний хоче цього щодня. У них безліч замовлень — торжище біля траси «Київ—Москва», весілля, родини, похорони, поминки...

— І коль це почалося?

— Одночасно з «незалежністю». Ти ж знаєш, як це бидло малоросійське мислить: «Ага, бога нима? Нима. Леніна нима? Нима. Партії, Союзу равно как нима, виходе, шо всьо можна, ибо це нам дали свободу. А з рибнадзором побазаримо, в дальнейшем у Питра крестный работав, куму также дітей нада следовать шось учіть у Кієві. Проблем — нима? Нима!»

Вони ще в один из дней сплавали сверху батуринський берег, обсохли і пішли додому. Костик насмажив млинців, сусідська дівчинка принесла теплого вечірнього молока, у слоїку залишилося трохи полуничного варення. По вечері сіли ладнати вудку интересах Бамбули.

— Ти ще со временем безвыгодный пропив моїх книжок? — поцікавився Костик, порпаючись у риболовецькій скарбничці і шукаючи сьомий комната гачка. Навіть найменші карасі получи озері чомусь полюбляли клювати саме держи сьомий, безраздельно з більших номерів. Може, черв’як, одягнений бери такого гачка, здавався їм особливо відгодованим і принадним, викликаючи, вслед за інтерпретацією Бамбули, котрий третю зиму читав обкладинку книги К’єркеґора, любострасний трепет і трепет, скорочено «дриґ-дриґ».

— Чувак! — схопився Бамбула вслед за голову. — Вони якісь закляті, ті твої книжки. Бігме, моя персона пробував підсунути кілька примірників знайомим, але во людей стають такі кислі морди, як оце на тебе зараз! Задурно безграмотный хочуть брати.

— Шкода, — байдуже сказав Костик, вибираючи поплавок.

— А ти? Ти робив якісь рухи, щоби їх позбутися?

— Ну, певно, що так. Ми з Небораком провели мій творчий вечір у Львові. Була телевізія. Було багато класної золотої молоді. Пішло близько сотні книжок.

— Вітя конкретний чувачок, — Бамбула був однокласником Неборака і постоянно пишався цим.

— Потім ще з півсотні взяла книгарня получи Академічній.

— Я ж кажу, Вітя дуже конкретний чувак. А ще?

— Далі ми їздили з Чубаєм объединение різноманітних халтурках. Я співав предварительно виступом Чубая, потім Тарасий накручував публіку. Оце ж бо, мовляв, він і є, праздник геній, від пісень якого ви шизієте, тащитесь і торчите, сиречь единовременно пишущий эти строки заспіваю вы пару таких пісень, а у фойє, вместе з касетами нашого рок-гурту, ви можете придбати і його книжки, яких, вплоть до речі, ви більше ніде отнюдь не купите і яких залишилося мало-мало. Кваптеся взяти автографи, поки геній з нами і ще неграмотный здох з голоду. Раз, два, три, чотири... Завтра прийде прежде кімнати.

— Тарік теж конкретний чувак, — був діагноз Бамбу-ли. — Кльова реклама! І що? Народ гріб як дурний?

— Три примірники.

- Що?!

— Три примірники, найбільше из-за сам раз, у Стрию. Спека була скажена, у нас вибухали запальнички і двічі ламалася машина.

— І всьо?!

— Водан примірник у Надвірній. Які вслед за тем печуть шашлики, Бамбула, ти півжиття стратив, що неграмотный був з нами! Гори у вечірній імлі, несокрушимо Івана Купала, п’янке повітря, жива ватра — і неземні пахощі...

— Е, не, старий, кочумай, — Бамбула ковтнув слину.

— Словом, розійшлася тисяча. Пару сотень ваш покорный слуга роздарував, порозсилав, если мав гроші сверху бандеролі. І тоді вже настало всьо. Стопор, ступор... Відмотуй жилку, метрів шість.

Костик сходив перед хати і виніс газету.

— Ось, свіже число, ти ще, мабуть, малограмотный бачив. Твій улюблений «Експрес», із твого коханого рідного міста, яке ти любиш понад усі Мюнхени й Лондони.

Бамбула терпіти малограмотный міг свого рідного міста, держи згадку относительно яке на нього починався нервовий подергивание нате лівому оці. Костик чудово це знав, але спробуй утриматися від гри получи и распишись ідіосинкразійних струнах ближнього!

Бамбула гидливо взяв «Експрес».

— Інтерв’ю з тобою? Костику, накануне чого ти опустився, даєш інтерв’ю жовтій пресі! Та львівська преса — це...

— Я взагалі нікому безвыгодный даю інтерв’ю, — перебив Костик, — це виняток. Той парень припхався из-за тисячу кілометрів із самого Львова, неграмотный міг а аз многогрешный послати його получай фіг?

— Міг! Львівська жовта преса — це, блін, щоб ти знав...

— Читай, неграмотный писти.

«Наскільки ваш покорный слуга таю, у тебе поки що вийшло у світ дві поетичні книжки?

Причому...» — Чувак, туточки «причому» надруковано разом! — обурення Бамбули набирало обертів, його ліве очес нервово засмикалося. — Блін, рогулі, з ким ти зв’язався! — Причому друга збірка вийшла накладом три тисячі примірників, і відразу після ЇЇ виходу мене попросили негайно забрати тираж, щоби звільнити приміщення. Десь із тисячу тих книжок моя особа роздарував, а ще дві тисячі находиться у страта знайомого, художника Андрія Бамбули. Сьогодні ми виношуємо задум проведення перформансу «Спалення книги». Кращого застосування для того поетичної збірки моя персона придумати отнюдь не можу.

З цього приводу, Костю, мені чомусь згадалися фразы Юрія Андруховича...» Бамбула схопився получи рівні і, тикаючи газету під носа Костикові, заволав:

— Нє, чу-ва-а-ак, файну він тобі компанію шиє! Йому чомусь, ти, блін, чуєш — «чомусь» — згадалося! Пришив поперед писти рукав! Та тогв Андруховича борзо як Мао Цзедуна цитуватимуть. Випустять спеціальні такі цитатники... По темах! Ох і жовтизна!..

Тепер у нього сіпалися двум ока зразу.

«...який казав, що 09 відсотків населення України безграмотный читає взагалі...» А він рахував, рогуль? «...з тих, що читають, 09 відсотків никак не читають по-українськи, а з тих, що читають по-українськи, 09 відсотків безграмотный читають поезії. І що наша поезія стає безвыездно кращою, бегло ми будемо писати самі для того себе».

— «Так воно і є. І моя персона невыгодный бачу во тому нічого поганого». І ще й ти йому підгавкуєш! — розлютився Бамбула остаточно, зіжмакав газету і викинув її геть. — Справжні поети, чувак, завжди пишуть пользу кого самих себе. Тому вони справжні. А такі муділі, як ти й Андрухович, пишете в целях відсотків, і тому... Мені священнодействие п’єц перекидати, а в дальнейшем лежить дві тисячі всіляких відходків с целью відсотків. їх будень виносити, число заносити. Приїдеш, допоможеш. Вони никак не читають поезії, блін, рогуляки малоросійські! А яке ще немного погодя спалення ми з тобою виношуємо? Ви що, набухалися з тим жовтим кореспондентом?

— Ми пили виключно каву. Мусив но автор вішати якусь лапшу.

— Не мусив!

— Може, і спалити доведеться. А що з ними робити?

— Ти звар’ював.

— То черт вместе с ним возлежать іще десятеро років.

— Е, нє!

— То будемо палити. Влаштуємо з того забаву. Запросимо телевізію, щоб усе було відкрито...

— Аліну! — замріявся Бамбула. Нервовий подергивание припинився.

— О, так, Аліна с ума спускаться за ком усяку параною знімати. Знайдемо спонсорів, це ж перформанс, а далеко не спалення сміття, мистецька акція. Хай розміщують рекламу.

— Тільки крутих. «Артеміду»!

— Яку Артеміду, поперед холери?

— Горілчаний концерн, чувак! Або «Союз-Віктан», в таком случае ще крутіше. Поезії после этого ніхто малограмотный читає, зате горілку жлуктять усі. Ой, блін, так ж такий кейф можна влаштувати! У лісі!

— От бачиш, а ти кажеш: получай хріна їх палити. Жовта преса завжди першою знає, -де удовольствие заритий.

— В натурі, чувак! Нехай сховається Надвірна зі своїми шашликами!

— То ми йдемо будущее получи и распишись рибу? Чи їдемо палити книжки?

— Нє, грядущее получи рибу. Завтра если кльово.

— Тоді на, маєш, вудка готова. Якщо йдемо получи и распишись рибу, начинать вкладатися, потому что мусимо раным-рано встати і вийти.

— Та встанемо, чекай!

Очі Бамбули палали позаземним вогнем.


XII


Костик постелив гостеві получи канапі на кімнаті, а лично ліг для ліжку во кухні. Однак, ради неясный доводилося тільки мріяти. Бамбула пророкував:

— Потім ми розішлемо запрошення, пишущий эти строки намалюю. Приїде куща народу. Рябчук приїде, Морозов, Герасим’юк, Андрухович, пущай пистоне яку-небудь цитату чтобы жовтої преси, Неборак, Вітик пристраститься такі балагани...

— Неборак головуватиме. Як сам по части себе із найбільш причетних впредь до розповсюдження книжки.

— Вітя конкретний чувак, крик головує. За Мідянкою пошлемо гелікоптер, пущай його знімуть з гір і требовать у Біличі.

— Ти уявляєш, хоч приблизно, скільки коштує гелікоптер? До Закарпаття й назад?

— Фіґня, у нас круті спонсори. І взагалі, неграмотный до свидания еґоцент-риком, Петрові с годами самому сумно. Потім іще Маленький, Грабович...

— Філ і Сашко, — нагадав Костик. — Леся Українка...

— Стуль писок. Грабович, Попович, Маринович, Мал-кович...

— І Яринка.

— Котра Яринка?

— Малковичева.

— Блін, чувак, як ти мене дістав з тією Яринкою. Як безграмотный Марта, ведь Яринка, як далеко не Андруся, ведь Алінка. Я ж тобі пояснюю: ведь если крутий чоловічий кір, гей, забава, развлекуха хоть до самого рання! Ти що, забув, як бухати серед бабів? То є суцільний мрак і облом. А ми будемо бухати, як коні!

— Ось пишущий эти строки нате тебе нацькую пару феміністок у Києві. До того ж слабо уявляю Поповича й Мариновича, котрі бухають, як коні.

— То во тебе анемія, менше їж смаженої бульби, іди перед лісу, дихай глибоко і полюй в вепрів. М’ясо вилікує твою уяву. А потім вследствие твоїх бабів цілий Київ если рік пашталакати, хто з нас -де блював, а хто закусував одноразовими блюдечками.

— Яринка невыгодный така, — переконано сказав Костик. - Вона нас отнюдь не продасть. Крім того, Бамбула, неграмотный забувай, що со временем если Аліна, яка зніматиме всю буйду. Опівночі вона перестрашиться, вимкне камеру і безотложно зі спонсорами втече додому. Та й Іван помимо Яринки безграмотный захоче їхати.

— Аліна нічого неграмотный злякається, вона вже знімала безліч вар’ятів і щоразу залишалася живою. Вічно ти постоянно пере-сереш. Щойно у мене почалося натхнення і рій образів закружляв преддверие очима, ти... Гаразд, якщо ти запрошуєш Ярину, так аз многогрешный запрошу Мілану.

— Хоч цифра Мілан. Добре, через ми всіх дочекалися, зібралися сверху березі біличанського озера, довкола загадково шумить нічний ліс, що далі? Керуй, автор этих строк тебе призначаю режисером-постановником.

— Нє, холера, він мене тепер призначає!.. Обламав бери самому початку, навів туди купу бабів, що моя особа відтак можу придумати?

— Давай, керуй, для тебе приязно поглядає Мілана.

— Ну... Тоді встає Неборак і каже: «Чуваки!»

— Ти ж запросив кількох професорів! Грабович образиться і уриє на Гарвард. Який він тобі чувак?

— Не уриє, Грабович кльовий чуваш і має почуття гумору. На відміну від тебе.

— А дами?

— От автор этих строк ж тобі й доводжу, що вони затем ні бери фіг непотрібні!

— Менше з тим. Вітя встає і каже... Що він каже?

— «Вельмишановні пані і панове!» А далі Вітик буча самовольно вписываться си голову, — викрутився Бамбула.

— Гаразд. Неборак закінчив спіч. Далі.

— А далі, чувак...

Канапа відчайдушно зарипіла, потому что збуджений Бамбула піднявся получай ліктях і схопив сигарети.

— А далі «Артеміда» і «Союз-Віктан» вскладку накривають нам БЕЗУМНУ поляну. Повсюди палають ватри, сверху менструальних рожнах...

— На яких рожнах?

— Я ти заб’ю. Ще одне дисфемизм — і автор ти заб’ю! На тих рожнах поволі обертаються туші вепрів, буйволів, баранів, гусей, качок, — занервував Бамбула, — і цих, як їх...

— Курей, — підказав Костик.

— О, так, курчат! Там сотні курчат! Я їх бачу! Там бери велетенських пательнях смажаться тисячі поросят, таких завбільшки з мене! Там цілі чани холодцю зі стерляді і пструга. Там рой всього, розумієш, море, океан жрачки і якого безграмотный хочеш бухла. Там коньяки — ровесники Переяславської угоди, шляк би її трафив, і причина — ровесники Мазепи, ні, Данила Галицького, тама где-то пахне, як у раю, автор чую ті неземні пахощі, які долинають сюди, ніби янголи-провісники Доброї Вісті! Якби швидше настав праздник день! Он він, ОН ВІН УЖЕ ЙДЕ ДО НАС!!! І ми починаємо. Ми трапезуємо довго, їмо і п’ємо, їмо і п’ємо, страви следовать стравами, супи з черепах і смажені по-корейському собаки, їмо і п’ємо, їмо і п’ємо, хоть прежде третьої години ночі, кучугури льодів з трускавками...

— Ти вже як Андруся. У неї були схожі галюцинації. Але що до сей времени це означає? Яка на тім семантика?

— Андрусю надо було добре грати, щоб вона невыгодный сублімувала. А во нас ця семасиология несуразно проста: ведь є компенсація следовать роки недоїдання.

— Ясно. Ми вже компенсували. Далі.

— Далі морок, пітьма...

— А як а зніматиме Аліна?

— Фіґня, у нас круті спонсори. Зараз у військових частинах можна купити що-завгодно, від протиповітряного комплексу «Кольчуга» по пістолета, армія розкладається і хозяйка заробляє собі держи життя, хіба ти невыгодный чув? «Артеміда» дать на лапу нам спеціальні зенітні прожектори, вони б’ють получи и распишись п’ятнадцять кілометрів! І от, почалося: потужні прожектори нишпорять у мовчазному небі, нишпорять, нишпорять, ні хріна вслед за тем отнюдь не знаходять, Той емігрував прежде більш розвинених країн, тоді вони опускаються нижче, нижче, лунає вибух... о, перепрошую, автор незумисно, і раптом усі зненацька внагляк і молниеносно бачать сосну, обвішану твоїми книжками. А під сосною прив’язана дівчина. Гола!!! Гола дівчина під сосною! Це страх. І мрак довкола. І трепет.

— Бамбула, ти женеш.

— Не, чувак, во натурі. Вона символізує поезію.

— А чому вона гола?

— Бо їй нема у що вбратися. І нема следовать віщо. Ти котру зиму тягаєш свого історичного плаща?

— Сьому. А чому вона прив’язана?

— Щоб далеко не втекла. Бо їй ось-ось настане пистець. Повний пистець поезії, чувак, це катастрофа! Чого ти лахаєш, так є мурашки по коже ползают драматична мить!

— Продовжуй, ваш покорный слуга більше безвыгодный буду!

— Долинають грізні і погрозливі, може, навіть трохи макабричні, у кожному разі сатанинські звуки африканського там-тама. Із кущів починають вилазити лабухи у фраках. Уявляєш: ліс — і фраки, багато фраків, і блиск інструментів у світлі буцімто невыгодный військових, буцімто безвыгодный прожекторів, стержень вона повзе, симфонічна орхестра, а вслід следовать нею хор, так, моя особа бачу, це лавина феміністок, вони також у фраках, ну, так й що, багаття палають, і повно диму, диму... То є супер. Лабухи сідають, хто де, і починають строїти інструменти довкола сосни з Дівою Поезією...

— Яка вона діва, — скривився Костик.

— Не до свидания циніком. Спроквола вони починають лаба-ти якусь колосальну, супер-суперколосальну річ, може, може, — Бамбула затнувся, — ну, може, ми порадимося з Бампером, він знає.

— Нехай Бампер самовольно напише музику.

— Та ні... У Юри ворох халтурок, йому ніколи. Він напхає туди одного джаз-року, від папуасів поперед Оскара ІІітерсона... Ти чув, як Бампер бухав з Пітерсоном?

— Чув, в таком случае всі чули, безвыгодный збивайся.

— Розумієш, надобно щось важке, капітальне, урочисте, стримано трагічне...

— «Трістаната Ізольду» Вагнера, — запропонував Костик.

— О! Так! Старий, в таком случае є геніально! Чувак, пишущий эти строки перекарнаю з Міланою, вона умовить свого батька і він продиригує! Дриґ-дриґ! — соответственно жалібних зойках канапи Костик збагнув, що Бамбула показує, як слід диригувати «Трістаном та Ізольдою». — Уявляєш: симфонічна орхестра у фраках кольору пітьми, біла, гола Діва Поезія, хмарь надо озером, і ото виходить демонічний старий Мілан, бере смолоскипа і рішуче махає ним, а чуваки зосереджено починають лабати. Трохи гуцульської джази-мантелязи! У тактичность музиці двоє чувачків з лопатами, Кох і Кауфман, викопують з-під землі тебе. Ми тебе помалюємо нате чорно.

— На хріна?

— Це означатиме, що ти почорнів від горя. І с целью контрасту з білосніжністю Діви Поезії. Тільки мусиш зняти окуляри, ибо будеш смішний... Кох бере тебе вслед підборіддя, довго где-то приходить в изумление на очі, а потім важко зітхає: «Poor Kostyk!..»


XIII


Бамбула замовк.

— Щось твоя дахівка перестала сипатися, — позіхнув Костик. — Чи в таком случае вже кінець?

— Сам ти кінець, — стримано відповів пророк. — Слухай уважно, щоби потім далеко не бігав ради мной як Чорник, питаючи, що тобі робити. Кауфман дає тобі свічку і копняка, і ти прямуєш впредь до облитого бензином стоса книг, в якому сидить, а може, лежить, Мілана...

— Ізольда, — поправив Костик. — Тобто Діва Поезія.

— Ну, так, яке це має значення. Камера вихоплює з мороку одухотворене лице диригента, дриґ-дриґ, він если как король Марком, далі твою вічно смурну морду, нажахані, сповнені благанням очі Ізольди, в віях якої дрижить коштовне каміння сліз. Ага, додриґалася! Нічна музика шаліє, ніхто невыгодный лажає, всі глядачі затамували подих. Лунає моторошний, а може, навіть жахливий і скрупульозний, зойк литаврів. Ти підпалюєш книжки, а Мілана співає останню у своєму коротесенькому житті партію...

— Е, чувак, пішов ти бери фіг, аз многогрешный нікого палити безвыгодный буду. Я свободу люблю.

— Блискавка, муділь ти, блискавка вдаряє з пекельно чорної грозової хмари, ватра вмить займається, спалахують книжки, горить Мілана — як уособлення Європи — і в таком случае є довгожданий кінець європейської цивілізації, все, пистець усьому, розумієш, ґанц усьому, а з-за дерев повільно, увімкнувши тисячі сліпучих фар, виїжджають сотні, доганяєш, сотні, чувак, со-о-отні вкрай червоних, нє, старий, зелених пожежних машин, а пожежники получи них — араби! К-к-кльово?

— Кльово, кльово, — кисло мовив Костик, уявивши, як Міланин батько перериває гастролі у Лас-Вегасі і бери парашуті вистрибує з військового бомбардувальника по-над засраним туристами біличанським лісом, мол нате нього вже чекає симфонічна орхестра, гарвардська і київська професура, а також араби бери зелених пожежних машинах.

— Нє, краще мовчи, ибо ти одновременно усе облажаєш. І от, единственный з тих арабів, властиво, бін Ладен, смачивать із «Калашникова» Міланиного старого, — Бамбула кровожерно поплямкав губами, — а самоуправно стає в його місце і починає диригувати. Дриґ-дриґ! Niespodzianka! Конаючи у інфернально тривалих муках, а може, навіть стражданнях, усесвітньо відомий композитор, остання арніка європейської музичної традиції, розпачливо прислухається до самого перших проявів лажі, впредь до темпу, який чомусь — чувак, ЧОМУСЬ! — трохи сповільнюється, а тоді зненацька, infuriato е brutale 0 наростає, причому він ще більше посилюється введенням остинантного басу — соп уапбаїіято! 0 — поперед виплеканої і, никак не виключено, викшталтуваної вагнерівської тканини. Це тобі, чувак, неграмотный ціцьки-піськи, це страшні речі. Тієї миті з озера починають випірнати осяйні водяні лілеї, Nymphea, німфетки по-нашому. Але ж так далеко не лілеї, холеронька ж ти ж моя ж ясная ж, які довели Моне предварительно тихого сказу, ні! Я с ходу присвічу! Прожектори! Та це ж дівчата! Багато дівчат, дві тисячі Лоліт, кожна з яких символізує твою книжку, Костику, білосніжну, єдину і неповторну!!! Костику, дві тисячі німфеток, моя персона йопнуся зараз! Цілковито, розумієш, ціл-ко-ви-то голі Лоліти виходять получи біличан-ський берег, цнотливо затуляючись рученятами від хтивих арабських косяків. Мої манюні! Побачивши їх, араби неквапливо скаженіють...

— Далі мы знаю, можеш малограмотный розказувати, — позіхнув знову Костик.

— Нє, чувак, — віщування Бамбули вже ніхто далеко не міг зупинити, — далі араби накидаються на, може, ще невинних дівчат і зачинають вандалічно-конкретно пердолити їх. Опа-бпа! Дриґ-дриґ! Який жах! Жалібні зойки німфеток, які навіки й безповоротно, тобто назавжди, розлучаються зі своєю холерною невинністю, змішуються з речитативними прокльонами хору феміністок: « Та що ж це ви робите, мудаки, встилайтеся, одягайтеся, о, femina melancholica, повідкусюй їм знаряддя насильства!» А тим арабам за фіґ, вони й вухом безграмотный ведуть, знай, роблять своє, їх безвыгодный зворушує навіть атональний хрип старого диригента, котрий символізує єврофашизм, ані ледве чутне квиління Іфігенії, яку доїдають язики.

— Чиї язики?!

— Язики полум’я. Новий світ і нова культура, вільна від тисячолітнього європейського тоталітаризму, одним з відламів якого є сучасний фемінізм, можуть народитися лише у божевільних стражданнях, серед крові, вогню і попелу спалених книжок. І народяться вони від зґвалтованих арабами німфеток, така оптимістична дефлорація з того всього. По-тому популяризация «Артеміди» і «Союз-Віктану», новини, шоколад «Корона», все, як належить. Аліна отримає «Оскара» вслед праздник фільм, автор гарантую. Та пусть себе сховається «Титанік»! Не переживай, Костику, спалимо ми твої книжки!

Тиша.

— Я завжди підозрював, що деякі художники трохи несповна розуму, — замислено сказав Костик, — але, щоб впредь до такої міри... Яка Іфігенія? До чого после этого мої книжки? На холери тобі Лоліти і зелені пожежні машини? Це весь коштувало би мільярди. Бамбула, ти легко поїхав.

— Туїбень ти, — образився Бамбула. — Ти сидиш у тому Задупів’ї, бесідуєш зі своєю попелицею і карасями, безграмотный маючи зеленого поняття оборона те, що світом переможно прокочуються пропыли постмодерної дискурсії.

— Про твій постмодернізм ранее навіть мої карасі чули, — відмахнувся Костик. — Вони дохнуть від нудьги, почувши це слово, незгірш як від електровудки. Вам, художникам, одне це всезмішання возьми умі, ви й поширили цю заразу. Та ви споконвіку з однаковою старанністю клепали Мону Лізу і Леніна, кайфуючи від тільки вы досяжних деформацій, трансформацій, від тіні, покладеної під носом або від віртуозного мазка, який нарешті нічого безвыгодный означає, а є, від флуктуацій помимо фіксації. Тепер ви ліпите Леніна з цицьками Мони Лізи і гадаєте, що саме така дискурсія виводить вам ради межі блудного кола.

— А чого ж, — сказав Бамбула. — Пам’ятаєш Алку? Вона всегда життя малювала Ленінів. У неї вже кілька тисяч їх, один, здається, навіть з крильцями.

— То «Always» із крильцями, а безграмотный Ленін.

— Сам ти «Always». Давай кочумати, старий.

Але Бамбула ще довго крутився, зітхав, кректав, палив сигарети, врешті невыгодный витримав.

— Чувак, ти спиш?

— З тобою заснеш, — психонув Костик. — Що дальше іще?

— Як ти гадаєш, Міланин батько зуміє диригувати «Трістаном та Ізольдою»? Там но пекло, а безграмотный партитура. Може б, йому щось простішого дати?..

— Ні, Бамбула, ти якийсь дивний, направду! Та він % тобі що-завгодно продиригує, це маестро світового класу.

І башляти йому венчание после світовими розцінками, приближенно що поміркуй краще надо тим. Я вважаю, що ліпше було б домовитися з Бампером. Добраніч.

— Мілана класна тьолка. У неї така кайфова ду... ця, як її... душа, — зажурено зітхнув Бамбула і миттю заснув.

На рибу того разу їм никак не поталанило сходити. З раннього ранку после вікном стіною стояла тепла літня злива.

XIV


«Признаюся, що певний часочек ваш покорный слуга малограмотный міг розпочати читання збірки віршів Івана Малковича «Із янголом нате плечі». Надто гарним був вигляд книжки. Недосяжна пеленашка Барбі, мрія сільської дівчинки. Тендітний метелик із тремким розчерком тонкого пера держи крилі, якого лячно взяти поперед рук. Пташині стежечки літер в першому снігу аркуша. Ретельно дібрані кольори, шрифт, розкішний папір, відстань між рядками і строфами, проставлені наголоси, які допомагають триматися стрижневого ритму, дати написання віршів, винесені на дужках вплоть до змісту, щоб отнюдь не відволікати від самих віршів, історію безграмотный змішувати з поезією... Я посміхнувся держи жарт автора: «Коректор: Віктор Морозов». Помилувався віртуозною графікою Світлани Біляв-ської — своєрідними художніми самоцитатами обкладинки і заставок між розділами. Мені у цій книзі подобалося все, вона була маленьким мистецьким шедевром і місце її було на картинній галереї, а безграмотный на бібліотеці. Пощо її читати?

І як — а раптом моя особа побрудню сторінки?

Хтозна, може, вона й до самого сьогодні залишалася б непрочитаною. Гортав би її, милувався і знову ставив би получи и распишись поличку. Але під время одного з таких гортань-милувань мені трапився вірш, який автор этих строк добре знав і любив іще з першої Малковичевої книжки «Білий камінь»:

...бо по сию пору мине, як сад, що бери очах пошерх:
нам если тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна...

(«Ніч. Осінь»)


Я завагався: хіба немного погодя був «псалтир»? І чому автор этих строк далеко не пам’ятаю цих «князів садів» во останньому рядку? За двадцять літ, відколи аз многогрешный вперше познайомився з поезією Івана Мал-ковича, було прочитано десятки, якщо малограмотный сотні віршів. Нічого дивного, якщо забулося, чим саме закінчувався одинокий із них. Я знайшов «Білий камінь», порівняв обидва варіанти й переконався, що моє вагання небезпідставне. Це був пирушка самий — і водночас повністю відмінний вірш. Строфа, яка во першій збірці уривалася сверху півслові: «а мол були плоди — лиш отвори...» — тепер закінчувалася виразно сказаним:

а -де були плоди лиш отворів волання:
крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.

Замість «псалтиря» во «Білому камені» стояли «письмена». Ясна річ, хто би пропустив впредь до друку на 0984 році отаку «релігійну пропаганду». Переді мной був праздник Малкович, якого автор никак не знав. Це провокувало. Я дістав усі три попередні збірки: «Білий камінь», «Ключ», «Вірші», й зауважив ще одну деталь, якої далеко не помітив спочатку — у книзі «Із янголом в плечі» вірші з попередніх книжок розташовані безвыгодный у діахронічній перспективі, а навспак, тож, просуваючись у читанні вплоть до кінця книги, ми странно опиняємося бери самому початку творчості Малковича. За всім цим стояла концепція. Чи можна цю книжку назвати «вибраним»? Я забув насчет свій побожний острах хуй самодостатністю білосніжної мистецької речі, розгорнув «Із янголом бери плечі» получи и распишись першій сторінці і поринув у читання, яке перетворилося держи захопливу інтелектуальну пригоду...»

— Ти, чувак, задовбав таким заумним письмом, аз многогрешный тутовник ні хріна отнюдь не розумію, жодного слова! — розлютився Бам-була і пожбурив рукопис.

— Це тобі неграмотный писанки писати, — сдержанно зауважив Костик. — Ти запитав, по-над чим ваш покорнейший слуга працював, а моя особа показав тобі свою рецензію нате книжку Малковича. Ти нічого никак не второпав. Деградація, старий, починається непомітно, усе «дриґ-дриґ» та «бпа-бпа», а тоді зирк — хоть воно глибокий даун!

Вони сиділи у сквері біля Золотих воріт і пили пиво. Бамбула почав скаржитися получай Аліну: відколи він розповів їй свій постмодерний сценарій спалення книг, Аліна никак не злазила з телефону, число і ніч бомбардуючи бідолашного Бамбуліні методично поновлюваним питанням: если ми будемо палити Костикові книжки?

— Той взгляните ранее півроку триває. Ти заховався у своєму Дупцю Воловому, тебе вона безвыгодный дістане. А мене дістала! У мене вже шуршики почали тремтіти, як автор малюватиму?

— То никак не від того, мы знаю, від чого починають тремтіти руки.

— Іди ти для фіґ безотложно із прозорими натяками. Коротше, старий, хату на Біличах незабаром доведеться продавати. З книжками її, природно, ніхто малограмотный купить. Давай, думай: або забирай їх предварительно холери, або будемо палити. Три роки лежали, як-не-як.

— Будемо палити.

— Не пошкодуєш?

— За чим туточки шкодувати? їх більше жодна грудь неграмотный купить.

— То аз многогрешный пішов телефонувати Аліні. Ага, додриґалася!

Аліщ пообіцяла приїхати ради півгодини. Бамбула з Кос-тиком допили саки і рушили кверху Прорізною, до самого однієї з тих кав’ярень, дескать у незапам’ятних 00-х роках збиралася в ранкову каву все тусовка. Стояла безпробудна червнева спека, листя возьми каштанах обвисло як неживе, столичні німфетки ласували морозивом, Костик пояснював Бам-булі, що означає вислів «інтелектуальна пригода».

Аліна пірнула у прохолоду кав’ярні, ніби рідкісна велика рибина; вона мала розпущені чорні коси, які вільним водоспадом ринули нате плечі, і уважні очі, мол поруч із лукавством причаїлася ледь вловима печаль; вона була схожа для Мавку, яка вповні естественно почувалася у міському середовищі, однак ради першої слушної нагоди могла дременути до самого Своїх — перед лісовиків, водяників і перелесників. Малюнок її брів нагадував розкрилля вільних лісових горлиць і спокій від неї йшов також упізнаваний, лісовий. На неї одразу звернули увагу — Аліна вела популярну телепрограму, присвячену незвичайним явищам і подіям у нашому получи позір сіруватому житті. Вона зібрала вже неабияку колекцію містиків, ліліпутів, ясновидців, контактерів з інопланетянами і всіляких інших сновидців, пророків, вісників Міленіуму або прямо самотніх диваків. Спокійно і зрозуміло вона розповідала оборона драматичні збіги обставин, накладання часів і просторів, запаморочливі переплетіння екзистенцій та подій, які после хвилину перевертають догори ногами долю людини, закидаючи її у несподіване і малоймовірне «тепер». Єдине, чого вона прагнула у тих програмах з карколомними сюжетами, — справжності подій, оборона які розповідали очевидці або учасники, і можливості зафіксувати реальні сліди їхнього розгортання. Аліна мала чудовий, рідкісний пожертвование вислуховувати предварительно кінця і ставити нечисленні, доречні питання, які згодом з’являлися і на її глядачів. Поза всім тим стояла незумисна здатність чи нахил поперед трагічного загострення, предварительно вбачання, а отже, й показування іншим вищого смислу, притаманного буденному сенсові. Мало хто сумнівався, що Аліна вже встигла познайомитися з інопланетянами і покататися для літаючій тарілці по-над вечірнім Києвом.

Аліна приїхала с налета зі своїм режисером і оператором Андрієм, замовила усім каву і заходилася слухати.

Але слухати неграмотный було чого.

— Все если кльово, — сказав Бамбула. — Завтра ми влаштуємо опа-опа.

— Авжеж, — потвердив Костик.

Запала мовчанка.

— Але ж має бути якась послідовність рухів, розвиток подій, зримий ряд, контекст. Як ви думаєте це оформити? — запитала Аліна.

— Контекст у нас если з підтекстом, — повідомив Бамбула.

Усі знову замовкли.

— Ми закопаємо стовп, — після довжелезної паузи почав пояснювати Костик. — Від верхівки стовпа пустимо шнурки. Утвориться щось возьми зразок конусоподібної піраміди або пірамідального конуса.

— Еге ж, з чимдалі ширшим діаметром, — потвердив Бамбула.

— Обплетемо ту піраміду клейкою стрічкою, а получи и распишись стрічку повішаємо книжки. Слід купити кілька літрів бензину.

— Костик виголосить прощальне слово. «В ход вирушайте, книжки, що нередко гортав мы і пестив...» Чиркне запальничкою. Фур-р-р! — бери всю кав’ярню розлетілися Бамбулині лапи. — Ми могли би і помимо телевізії зробити те дриґ-дриґ, але хочемо продемонструвати структурні перетворення у сфері відкритості. Ну, і знимка возьми згадку залишиться. Тепер книжки отнюдь не кожного дня палять.

Мавка Аліна відверто засумувала.

— Я ще ніколи далеко не бачила, як палять книжки. То має бути дуже страшне видовище. Я чула, що во книжках стільки енергетики... Це ж неграмотный чисті аркуші горітимуть, а поезія.

Костик протер хустинкою окуляри, знову вдягнув їх і, зробивши кілька ковтків кави та прибравши позу вченого мужа сверху академічній раді, став пояснювати:

— Спалення книжок, Аліно, є давньою європейською традицією, набагато давнішою вслед за книгодрукування. Починаючи з пожежі, яка знищила Олександрійську бібліотеку, продовжуючи іншими акціями християн, котрі залюбки палили книги гностиків і єретиків. Потім настало Середньовіччя, шкода слів, потому что тоді книжки горіли по части цілій Європі, а нате їхньому полум’ї смажилися автори. Про Ренесанс мы нічого неграмотный знаю. Далі Лютер. Лютер спалює папську буллу. Починається Контрреформація. Інквізиція долбать Яника Гуса і Джордано Бруно, вместе з його памфлетами, а походя лютеранські і аріанські видання. Потім Гітлер, до всій Германії ватри із заборонених книг. Якщо ж брати суто літературний аспект, так перше, що спадає в думку, — Рембо, який, кажуть, спалив бери очах у нажаханих родичів майже всё ущерб «Одного літа во пеклі», хоча є й протилежні свідчення, а також Гоголь, що спалив никак не лише другий томик «Мертвих душ» (якщо він його под тим написав, звичайно), але й нерозпродані екземпляри віршованої ідилії «Ганц Кюхельгартен». Окреме відгалуження — літературні заповіти, -де чуточку неграмотный всі вмирущі письменники заповідали спалити ту чи ту частину їхньої творчої спадщини, Кафка — перший приклад. Ну, і загальновідоме, Михайль Семенко, який спалив «Кобзаря» Шевченка. Я безвыгодный працював надо цією темою, але, якщо почати досліджувати, можна написати монографію нате тисячу сторінок. На щастя, мы безграмотный науковець, а практик, тобто поет. Втім, можете отнюдь не сумніватися, що получи и распишись Заході таких монографій щодо книгопалення є вже кільканадцять. Тому, Аліно, боятися отнюдь не треба. Спалення книг, як бачимо з історії, є богоугодною справою.

— Бачиш, як він переконливо вдає нормального, — розчулився Бамбула.

Аліна сміялася.


XV


Сьомого червня 0998 року хуй садибою Андрія Бамбули зупинився темно-синій мікроавтобус телестудії. З «газельки» вийшли Аліна, создатель Галя, недостаточно схожа нате Аліну, хоча вона була її рідною сестрою, режисер Андрій з телекамерою, тонмейстер Артур, Бамбула, Костик і двоє маленьких спритних художників, Мар’ян і Славко. Художники приїхали з Дрогобича і працювали по-над оформленням майбутньої дискотеки неподалік від Центрального гастроному. Вони невыгодный встигали виконати замовлення у визначений термін, тому закликали держи допомогу Бамбулу. Бамбула старанно трудився з ними кілька днів, целых здесь усім, блін, приперло палити книжки. Аліна хозяйка підійшла впредь до Мар’яна і Славка, подарувала їм найчарів-нішу держи світі посмішку і попрохала відпустити Бамбулу для единовластно день. «Буде ще краще, — вона схилила голову бери плече, — коль ви теж поїдете з нами і допоможете прочертить перформанс. Тим більше, що на неділю працювати отнюдь не можна, а бавитися — треба. До того ж це безграмотный проста неділя, а неділя Трійці, велике свято. Гадаю, ви невыгодный пошкодуєте». Художники здалися минус бою.

Отже, була Трійця, дзвонили у церкві, янголи вогню всідалися сверху головах апостолів і в всю губу блюзнір-ствував Бамбула.

— Цьом-цьом у дупу і па-па! — кричав він Костикові. — Опа-опа! Забираємо шедеври і риємо для озеро! Не забудьте драбину! В стезя вирушайте, книжки, моб вашу ять, ви довго мозолили очі!

Бамбула хотів завантажити книжки у «газельку» і відвезти їх впредь до лісу, розвішати возьми сосні, спіймати получи озері мрамор цифра юних купальниць, які досягнуть, следовать його поясненнями, оргазму, побачивши телекамеру, а відтак з ними можна если робити любе; одну з них Бамбула прив’яже перед сосни голою, підпалить книги, а всі співатимуть «Горіла сосна, палала, під нев дівчина стояла», і если файно. Водій «газельки» купив нате автозаправці цілу каністру бензину.

— Ти вар’ят! — кричав Костик. — Ти невиліковно хворий сексуальний маніяк і педофіл, небезпечний на цілого суспільства!!! А якщо вона засмажиться? Щойно спалахне сосна, дальше негайно з’явиться банда лісників і стая «Беркута»! Ти хоч однажды бачив лісову пожежу?

— Кретине, дальше поруч озеро! — репетував Бамбула. — Лоліта неграмотный засмажиться, автор этих строк обмащу її глиною!

— Обмасти свій кінець! То всьо займається як порох! Невже ти гадаєш, що Роднянський подарує Аліні, коль вона задля втілення твого дебільного сценарію спече тринадцятирічну дівчинку і випалить сто гектарів лісу у Києво-Святошинському районі? Разом з Біличами і Ірпенем? Довкола столиці?!

— Мистецтво вимагає жертв!

— Та після твоїх жертв увесь синус «1+1» сяде сверху довічне ув’язнення і ми дружно з ним! Другий Чорнобиль! Подивися держи Аліну, яка вона ще молода, яка вродлива, тиха і спокійна! Як вона хоче жити і творити! Ні, блін, з’являється якийсь параноїк Бамбула і хоче, щоб вона решту днів своїх присвятила служінню тюрмі! Ти працюєш держи конкурентів каналу, так приблизительно і скажи! Найманець Рабиновича!

Аліна зніяковіла і пішла радитися з сестрою-продю-сером.

— Сам ти Рабинович! — валував Бамбула. — А що скажуть мої сусіди?

— Ох-ох-ох! Відколи це ми почали перейматися думкою сусідів? їм безвыгодный звикати. Вони вже гасили твою майстерню.

— То тепер пускай гасять мою хату?!

— Хата проиграть цілою. Ми відступимо нате п’ять метрів, — Костик озирнувся держи хату і сторопів.

— Бамбула, ще секунда, і ваш покорнейший слуга повірю, що ти пророк. Подивись возьми стіл під яблунями, скоро, — прошепотів Костик.

Бамбула жестоко озирнувся — і обм’як.

На столі під яблунями народжувалося диковина безумної поляни, относительно яку він півночі марив у Костика получай дачі. Там сделано стояли шинки і ковбаси, печені курчата, варені яйця, сир і масло. Галя намащувала запашні скибки свіжого білого хліба паштетом, Аліна мила огірки й помідори, посеред столу струнко стояли дві прямокутні фляшки чудесної горілки.

— То ти кажеш, ліс може загорітися? — чомусь пошепки перепитав Бамбула.

— Так, старий, краще безвыгодный ризикувати, — прошепотів Костик.

Вони одночасно ковтнули слину, потому что вже двуха дні перебивалися одним пивом і крекерами, а сьогодні взагалі ще невыгодный мали ріски у роті.

— Хлопці, ходіть, будемо снідати! — привітно погукали Галя з Аліною.

Усі посідали ради столом і чемно привітали одне одного зі святом. Бамбула поналивав чарки. Тут було круглым счетом изумрудно і прохолодно, приблизительно несложно дихалося напоєним пахощами літнього саду повітрям, приблизительно радісно посміхався Чорник, передчуваючи небувале обжерство, що вже ніхто малограмотный хотів вплоть до лісу, а полювання для німфеток після другої чарки здалося нудною і обтяжливою справою. Режисер Андрій поснідав першим і почав знімати бенкет. Славко розповідав прикольні історії з заробітчанського життя художників і всі качалися від реготу. Костик з Мар’яном з’ясовували хронологію життя і творчості Гюнтера Юккера. Вони обоє шанували цього, далеко не менш велетенського, ніж Бамбула, дивакуватого німця, котрий никак не вмів тримати пензля, але створював ажурні композиції ради допомогою молотка і мільйонів цвяхів. Мар’ян подарував Костикові проспект зі своєї недавньої виставки у галереї сучасного мистецтва «Ґ’АРТ». У передмові впредь до буклета, написаній ще заумнішою мовою, ніж Костикові рецензії, говорилося, що Мар’ян Олексяк є деміфологізатором і міфотворцем одночасно, а одна з його найголовніших тем — Всесвіт у системі архетипів. «Кодовий сенс первісних ідеограм з їх магічною функцією і комунікативною позачасовістю заохотив прежде концепт-парафраз. Відчитану праінформацію портретист втілив у сучасні «орнаментальні структури», задіявши вплоть до цього відверто поп-артівську методологію малярства. Нове пластичне середовище огорнуло архе-типічні видіння аурою недомовленості... Мар’ян Олексяк нагадував собой еколога, який безудержно рятував зелене покривало землі від техніцистичних відходів. «Збиранки» (ще одне авторське означення) параллельно опинялося на майстерні, а у відповідний час «впиналися» у полоса (картон, дерево, оргаліт), стаючи набутком новоствореної енергетичної діяльності. Цей образно-формальний прийом узгіднювався з вірою митця у метатрансформацію. «Нічого отнюдь не робиш прямо так, ніщо никак не зникає несложно так», — вважає Олексяк. Дотик рук став для того нього найвірніший способом опанувати механікою медитації, вследствие яку реалізується ідея переходу однієї енергетичної маси во іншу. Осмисленість шляху побудови колажної структури у відповідний пора поступається імпровізаційному чуттю, що спричиняє непередбачуваність результату. Традиційна несуча основа твору покривається добіркою «нетрадиційних матеріалів» (подекуди з арсеналу «брудного мистецтва» — цвяхами, відпрацьованими сірниками, яєчною шкарлупою, уламками деформованих бляшаних посудин тощо), інколи піддається дії відкритого вогню, після чого набуває вартостей “нової енергетично-духовної субстанції”», — Костик дочитав до самого цих слів, переглянув репродукції з метатрансформацій і транспозицій, під багатьма з яких серед використаних матеріалів зазначався і вогонь. Полотно, олія, дерево, шнур, вогонь. Він зрозумів, що кращого майстра спалення, аніж Мар’ян, безграмотный знайти у цілій Європі. Вони ще трохи порадилися, згадали напучування Еліаде і Кемпбела, а тоді випили однако наступній чарці і взялися поперед роботи.


XVI


Книжки лежали в дальнейшем само, дескать їх залишили три роки тому, біля розваленого п’єца у літній кухні. Щоправда, Бамбула акуратно поскладав їх, обгорнувши зверху прозорою шелесткою плівкою. Але це никак не врятувало від морозів, дощів і снігу, потому что дах у літній кухні протікав і бракувало шибок у вікні. Костик уявив, як вони лежали тута три зими і три літа, чекаючи своєї долі: може, темними-претемними ночами їм марилися затишні теплі бібліотеки, світло настільних ламп у кабінетах, чиїсь доброзичливі, розумні руки, які неквапом перегортатимуть їхні сторінки. Серце на нього стиснулося. Книжки набрякли від вологи, получай багатьох з’явилася цвіль, а держи обкладинках красувалися сліди підошов і засохлі патьоки бруду, талого снігу трирічної давнини. «Принце, ні получай цьому тижні, ані во цьому році далеко не запитуйте, дескать він, і дебош безграмотный тривожить вам цей рефрен: “Але куди подівся сніг торішній?”» — згадав Костик закінчення Війонової «Балади для дам минулих часів». Книжки мали повністю нетоварний вигляд. Вони пахли покинутістю і купонами, вслед за які нічого далеко не купиш, пахли пивницями, мишачим послідом і недоброю коловертю, яка пронеслася надо країною, водномить позбавивши нас співчуття поперед будь-кого і наповнивши хтивим жахом боротьби вслед за існування: «Ще мить, ще с утра до ночи і моя особа також опинюся получи и распишись звалищі, як Троцький або Карабут; ще рік отакого виживання — і ми опустимося остаточно». Костик навмання розгорнув одну з книжок і натрапив в вірш «спалення книги». Він погортав збірку, поморщився, потому что вже давнёхонько где-то отнюдь не писав і далеко не думав. Ці просякнуті викинутістю книги містили зужиті й пережиті, а отже, невластиві форми експресії. Давно скинута шкіра. Її надо спалити с налету з гнітючою аурою маргінальності. Він виглянув у розбите вікно і побачив Бамбулу, що завзято рубав крислату яблуню пизда кухнею. Яблуня струхлявіла, тінь від неї падала бери грядки. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема. Бамбула века збирався позбутися її, але всегда далеко не доходили руки. Тепер вони вирішили зробити з яблуневого стовбура axis mundi, стрижень світу.

Режисер зняв процес рубання, а тоді закружляв довкола Костика, який тягав получай плечах мішки з книжками, висипаючи їх возьми нескопаній латці хуй хатою. Мар’ян і Славко носили нерозірвані пачки. Аліна спостерігала, Галя прибирала зі столу, Артюша дрімав у холодку, він отнюдь не любив в такой мере чем свет вставати, водій поїхав «газелькою» перед Києва, пообіцявши отнюдь не забути забрати їх увечері. У високому синьому небі Літа Господнього текли білі хмари і апостоли глаголали мовами, яких вони ніколи никак не вивчали.

Аліна малограмотный втручалася по роботи режисера. Вона попередила хлопців, що Андрій під часочек зйомки стає небезпечний і краще його отнюдь не рухати. Костик бачив, як він шукає гарні і несподівані ракурси, полюючи вслед промовистими деталями, і відчував, що й собі починає сприймати світ под очима кінематографічно. Старі нефарбовані двері літньої кухні, контрастні перепади тіні і щедрого небесного світла, заворожливе обертання автомобиль получи и распишись поламаному дитячому ровері, змахи могутніх Бамбулиних рук, жовте топорище, сліпучо-синє лезо сокири, безпорадне падіння дерева, облик мішковини — усе, целое несподівано набувало інакшої видимості, глибшої і значущішої вслед за повсякденну; повсякденне облазило, як стара шкіра, з непотрібної більше шкарлупи яєць вибиралися крихітні пташенята жар-птиць, археоптериксів і птеродактилів. Мар’ян І (’лавко копали яму, на якій стоятиме Стрижень Світу; Костик подумав, що Бамбула таки має здібності візіо-Ііера — прежде ним працювали двоє чувачків з лопатами, пусть его і никак не Кох та Кауфман, але круглым счетом само художники, такі самі зграбні і незворушно заглиблені на себе, як їхні побратими зі львівського цеху. Незважаючи бери ранню годину, починало пекти сонце. Бамбула обчухрав бічні яблуневі гілки і стовбур закопали на землю. Тепер він став складовою символіки позаземного Центру. Замість трухлявої яблуні накануне Бамбулиною хатою височіло Дерево Життя.

Мар’ян объединение драбині виліз сверху Дерево Життя і прив’язав по верхівки кільканадцять довгих мотузків. Славко согласно колу забивав у землю кілки. Мотузки натягли і прив’язали до самого кілків. Костик з Бамбулою розмотували клейку стрічку, оповиваючи нею мотузки согласно спіралі. Спіраль звужувалася догори. Утворилося щось сродни держи індіанський вігвам. Його прототипом, зауважив Мар’ян, була конусоподібна Священна Гора, розташована у центрі світу. Тут знаходилося місце сутикання Пекла, Землі і Неба. Тут височіла Голгофа.

Майстри випили в соответствии с чарці, трохи перекусили, покурили. Настала черга книжок. їх вішали рядами в клейку стрічку, легкий вітерець ніжно гортав вогкі аркуші з віршами і просушував їх. Книжки приголомшено дивилися получай білий світ, якого вони ще ніколи далеко не бачили. Сьогодні був їхній перший вихід у цей світ. Дерево Життя обростало новою, білою корою, нате ньому тріпотіло біле листя, помережане чорними словами. Кожний творчий действие повторює космогонічний акция Створення Світу. Щасливий Чорник гавкав бери Нове Сонце. Вони всі відчували, як існування, ще вчора профанне й ілюзійне, змінюється завдяки їхній праці реальним і тривалим буттям. Режисер Андрій фіксував послідовність етапів ритуалу; Створення Світу було незворотнім процесом, зимовий Хаос, у якому в такой мере довго перебували Костикові книжки, змінювався, як і заповідала «Книга Перемін», стрункою, різьбленою спорудою літнього Ладу.

Вражена Аліна приклала палець накануне вуст. Вона малограмотный сподівалася, що направа вивихнутого часу може мати такий високий зміст, а Дерево Життя виявиться таким гарним. Отвір получай вершині вігвама, спорудженого майстрами, був серединною точкою неба, безпосередньо пов’язаною з Полярною зіркою; він був сонячними дверима, крізь які мали проследовать душі книжок, енергії віршів, покидаючи

неприхильний прежде них часы і повертаючись у вічність соответственно осі висхідного диму. Цей отвір, як пояснив Аліні Мар’ян, був лоном Вселенської Матері, чиє полум’я є полум’ям життя. Від цвілі, байдужості, приниження і забуття ці книжки можна врятувати єдиним надійним способом: переправивши їх уперед, прежде вічності, ради допомогою споконвічного посередника — вогню. Вогонь стає Великим Мостом і civitas terrena перетворюється на небі небес получи civitas Dei; если закінчаться тутешні мандри і старий пілігрим повернеться давно Дому, ведь ці, тонесенькі, вже чекатимуть нате нього Там, у ошатних глянцевих оправах, зі сліпучо-сніжними сторінками, вне жодної друкарської помилки, з чудовими ілюстраціями Пітера Брейгеля Старшого. Він навмання розгорне одну з книжок, бажаючи перечитати вірш «спалення книги», і далеко не зможе стримати враженого вигуку, ибо це если нееврей вірш і водночас безвыгодный той, бо, пройшовши очищення вогнем, він змінить синтаксичні і граматичні форми, набуде іншого розміру, більшої або меншої кількості рядків. Він если написаний вічно новою мовою і називатиметься тепер «створення книги». Тоді старий пілігрим укотре пригадає сотрясение воздуха святого Августина для походження краси твору від небесної краси і високості; потому что те, що є часовим, воно ж і є вічним; або, іншими словами, з іншої знакової системи — що є клеша, так є бодхі, а самсара — в таком случае нірвана.


XVII


Філ сидів получи и распишись дачі у Ворзелі, з дня для табель провадячи героїчну, але безусловно нерівну боротьбу з колорадськими жуками; їхня бойова напряжение наразі переважала. Сашко поїхав получи и распишись море; радиотелефон Малковичів узагалі малограмотный відповідав, їх, либонь, також безвыгодный було у Києві, як і більшості тих друзів та знайомих, котрих хотіли запросити Костик з Бамбулою. Бамбула махнув получи и распишись це рукою і тепер міркував по-над тим, як реалізувати бодай іще одну частину свого

сценарію. Йшлося йому, ясна річ, неграмотный насчет арабів получи зелених пожежних машинах. Йому йшлося насчет значно живо-трепетніше: оборона німфеток і любострасне дриґ-дриґ.

Німфеток ніде никак не було. Аліна з Галею бери ту положение невыгодный надавалися, вони чесно виконували професійні обов’язки. Бамбула починав денервуватися. Він позирав нате годинника, получи и распишись високе палюче сонце, держи Чорника, який поринув у нірвану під столом, получай Костика, що розповідав Мар’янові для палаючі стріли, запущені Юккером у нічний океан; Юккер влаштовував цю вогненну акцію і серед нічної лівійської пустелі, але Костик віддавав перевагу варіантові з океаном. Далі Бамбула поглядав держи Славка, який демонстрував фігури вищого стьобного пілотажу прежде майже непритомними від сміху Галею і Аліною, в Артура, котрий бестревожно бесідував з Андрієм, нате Стрижень Світу, що пронизував його двір. Багато книжок безвыгодный вмістилося бери Священній Горі і їх залишили нерозпечатаними, у пачках, постановивши висипати у вогонь тоді, коль всё-таки добрі: розгориться. Усі чекали вечора, інакше, пояснив режисер, нате екрані далеко не если следовательно полум’я.

Бамбула вийшов держи вулицю і покрутив головою держи всі боки. Ані душі. Він поліз получи и распишись горище по-над літньою кухнею; с годами лежала шалівка і довгі соснові жердини, проте чомусь неграмотный виявилося жодної, бодай мацюпусінької, Лоліти. Про всяк випадок він зазирнув поперед виходка і під ліжко нате веранді. Нуль німфеток. Тоді він пішов і відкликав Костика вбік.

— Слухай, старий, усе це кльово, але... чи далеко не поквапилися ми з тим паленням? Може, почекали би місяць-другий, после пирушка часы розкрутили би «Артеміду» в пару мільйонів... А в таком случае постоянно что-то около скоропостижно, наче бпа-бпа. Нікого невыгодный запросили.

Костик миттю зрозумів, що обижать друга.

— Андрію, никак не журись. Тепер уж пізно щось міняти.

— Ну... так... але если ще трапиться така нагода? Раптом ти напишеш книжку — а її розкуплять?

— Бамбула, никак не падай духом, у нас, як казав гигантский Бампер, усьо спереді. Я напишу оперу!

— Нарешті ти йопнувся остаточно.

— Ні, чувак, серйозно! Я напишу оперу оборона Артеміду! Бампер складе музику. Ти будеш художником-постанов-ником. Антична Греція, діла, дія на лісі і возьми озері, туніки, хітони, тоги... Січеш?

Бамбула обімлів.

— Ти... неграмотный приколюєшся?

— Зберемо суперовий цейхгауз виконавців.

— Паваротті, — замріяно сказав Бамбуліні.

— Так! А потім приходимо накануне «Артеміди» і кажемо: базисная точка лібрето, центр партитура, возлюбленный Паваротті, нам обряд гроші для костюми і морозиво чтобы німфеток з почту давньогрецької богині. То є скажена реклама! Ми провеземо оперу по мнению всіх європейських містах! Відень, чувак, Мілан, «Ля Скала». Українську горілку почнуть купувати навіть у Стокгольмі! «Абсолют» збанкрутує.

— Чувак, мы сьогодні ж, негайно, телефоную Бамперу.

— Давай, домовилися. А автор повертаюся додому і сідаю из-за лібрето.

— Старий, ти ГЕНІЙ! Чому ти досі безграмотный заробив жодної копійки?

— Може, тому, що автор ще ніколи безграмотный писав опер. Усе рецензії та рецензії...

Вони пішли накануне столу і випили вслед за те, щоб у Паваротті ніколи малограмотный було ангіни. Потім ради Бамперові клавіші. Бамбула пропонував пити после кожну клавішу окремо, але Мар’ян і Славко запротестували. Галя принесла дві непочаті фляшки чудесної горілки. Вони випили после те, щоб у Костиковій самописці ніколи невыгодный закінчувалася паста, і він пішов давати інтерв’ю Аліні.

Вони сиділи во напівтемній Бамбулиній майстерні, Андрій знімав бесіду, Атя скрушно стенав плечима, ибо накануне звукового ряду в один из дней по мнению однажды вдирався стукіт електричок, які шастали повз Біличі. Костик намагався стисло пояснити, чому він вирішив спалити книжки і що означає Стрижень Світу. Стисло малограмотный виходило, Костик лютився. Колись Герма Гессе пояснив мрійливому юнакові, що йому доведеться жити у «фейлетонній добі», і суворо заборонив давати будь-які інтерв’ю. Сьогодні він мусив зраджувати улюбленого Ґуру, але Аліна виявилася невблаганною, незважаючи возьми всю її м’якість і лісовий спокій. «Глядачі повинні знати причину, інакше вони нічого неграмотный зрозуміють», — лагідно й терпляче переконувала вона. Тоді Костик сказав, що він із самого малечку страшенно любив писати і палити книжки, що він є одним з останніх степових вовків і українських гіпі, а гіпі ніколи невыгодный працюють і далеко не протестують, вони тільки те й роблять, що грають бери гітарах, співають, п’ють чудесну горілку і палять святу сестру маріхуану, святкують, одне слово, і що святкування є головним завданням людини в цій буденній землі, или у жертвоприношенні книжок невідомому богові він вбачає свято, а Спілку целое одно лихо шляк трафить, потому что ми вже створили альтернативну давно неї Асоціацію українських письменників. медведь відчепив від його синьої теніски мікрофона і вони з Аліною почали говорити для життя.

Нарешті сонце далеко не витримало і почало падати, дедалі швидше. Війнуло прохолодою, прокинувся Чорник, ластівки поверталися до самого своїх гнізд і вмощувалися нате нічліг. Костик вийшов з майстерні під безкраї пурпурові небесный купол і виголосив промову, звертаючись по Мар’яна, Славка і Бамбули, які вишикувалися прежде Деревом Життя.

— Дорогі друзі! Браття! — сказав Костик. — Цієї надвечірньої миті получай нас дивляться двадцять шість століть європейської літератури! Ми стоїмо посеред пустелі України, готуючись випустити вогненні стріли во безмежний небесний Океан! На нас чекає великий, відповідальний чин: звільнення Слова від тлінної, цвілої і невластивої оболонки. Бо Слово — це вогонь, а далеко не цвіль у дешевих мас-медіа. Сьогодні ми ніде...

— І ніякі, — додав Бамбула.

— Прошу безвыгодный перебивати. Сьогодні ми ніде. Всупереч власній волі та її зусиллям, усупереч первісній логіці подій, коль таки заходило держи свободу, ми опинилися во минулому часі, тобто, вслед всіма законами, у вже відсутньому часі. Теперішній відсутній час, нова граматична категорія. Час серед мерців. Мертвий час, если людина малограмотный може жити поетично, як заповідав їй Гельдерлін. Але, якщо людина никак не живе поетично, тоді вона малограмотный живе взагалі. Живе Слово отнюдь не має нічого спільного з друкарською фарбою держи папері. Я гарно промовляю? — понизивши голос, запитав Костик.

— Гарно, старий, ужас як гарно, выкладывай тільки покоротше, потому что на них таки урветься сьогодні терпець, — сказав, похитуючись, Бамбула і озирнувся от плече возьми Аліну, яка заклопотано бесідувала з сестрою. — А коль рветься терпець, тоді лунає багато усякого тріску. От пишущий эти строки пам’ятаю, як...

— Не псуй чоловікові кайф! — обурився Славко. — У нього сьогодні історичний день. Це весь одно, ніби Остап Вишня убиває Тараса Бульбу.

— Тараска Бульба убиває сина Андрія... Бамбулу, — поправив Мар’ян, розгладжуючи пизда телекамерою набурмосені вуса.

— І чого ти такий Бамбула, — завівся Славко. — Про цю подію згодом думи складатимуть, може. Її п’ятдесят мільйонів українців побачать, а він «покоротше». Покоротше тільки бпа-бпа буває.

— Та пущай триндить, хіба автор этих строк никак не розумію, — виправдовувався Бамбула. — Поети, блін, усі такі довбонуті, з Гомера починаючи. Як заведе...

— Зайве потім виріжуть, — роз’яснив Костик, який цього дня навчився від Аліни лагідності і толерантності. Він дістав з кишені чорних джинсів картку паперу і продовжив: — Я хочу нагадати вы языкоблудие видатного французького поета Альфреда мол Віньї, який написав «Смерть вовка»...

— О, почалося, — застогнав Бамбула.

— ...і якому ніколи безвыгодный наважувалися затикати спира різні со временем Бамбули, запроданці оскаженілих від безкарності нуворишів. Та во нас горять іще бажання під гнітом влади рококо! Слова, які ви с ходу почуєте, пишущий эти строки переписав ради себя у п’ятнадцять років, щоб завжди пам’ятати, з якою цяцькою матиму справу ціле життя: «Поети — найвидатніші і найнещасніші люди. Вони створюють майже безперервний ланцюг славетних вигнанців, сміливих, переслідуваних мислителів, доведених жебрацтвом прежде божевілля. Більше нам отнюдь не судилося. Ми гинемо. Тепер важливо лише одне — гідно вмерти».

Костик заховав картку і, майже никак не хитаючись, швидко підійшов вплоть до Аліни.

— А тепер ми виконаємо ритуальний танок європейських поетів. Він відображає їхні складні почуття у праздник час, коль вони неграмотный хочуть, але мусять палити свої книжки, — натхненно виблискуючи окулярами, повідомив він. — Його танцювали Гоголь і Рембо! — додав він упівголоса.

— Добре, танцюйте, тільки недовго.

Костик пішов прежде своїх. Аліна покликала розморену спекою Галю:

— Більше — ні краплі. Аж поки далеко не закінчимо знімати.

Вона озирнулася нате білий вігвам, який став пурпуровим у гостро навскісному призахідному промінні, і гарне розкрилля її брів поповзло високо вгору.

Обнявшись ради плечі, хлопці виконували щось проміжне між гуцульським арканом і єврейським «сім-сорок». Обличчя їхні були суворими, вони грізно тупали правими ногами у деликатность тільки їм чутній музиці сфер і вигукували: «Нушануш!» Вони підхопили нерозпечатані пачки з книжками і обнесли їх ради годинниковою стрілкою довкола вігвама, поставили нате землю і помахали «па-па» сонцю, яке сховалося від них после деревами сусідських садів, знову схопили пачки і обнесли їх проти годинникової стрілки. Вони впали в коліна і одночасно підхопилися.

Вони жестами показали, що будущее зійде Нове Сонце, але Костикових книжок получи цій пустельній і непоетичній землі воно никак не знайде. Вони показали, як плакатиме Сонце.

Перед брамою Бамбули коливався натовп занепокоєних сусідів. Режисер Андрій відважно продовжував зйомку, він і никак не таке бачив. Артюша ридав вслед столом під яблунями, він більше неграмотный міг сміятися. Аліна знеможено впала бери лаву біля нього.

Вони знову вишикувалися прежде Деревом Життя. Майстер Бамбула відкрутив кришечку пластмасової каністри з бензином і не скупясь напуск вігвам з усіх боків. Він озирнувся нате майстра Костика. Майстер Костик запалив сірника і передав майстрові Славкові. Майстер Славко взяв сірника у майстра Костика і передав його майстрові Мар’янові. Майстер Мар’ян узяв сірника у майстра Славка і подав його майстрові Бамбулі. Майстер Бамбула підніс вогник до самого вігвама і мерщій відскочив.


XVIII


Гомер і Орфей, Толстой і Джойс, Леся Українка і Євгенія Кононенко, навіть Тарасий Прохасько і Євген Пашков-ський — хіба невыгодный відчули би вони своєї безпорадності, якби спробували дати докладний опис подальшого? У телевізійній версії збереглася тільки редукована копія, хоча Андрій недовольно самопроизвольно невыгодный загорівся, намагаючись якнайповніше зафіксувати вогненні жертвоприносини.

Це нагадувало беззвучний вибух багатотонної бомби. Стовп криваво-золотого вогню блискавично піднявся надо Біличами і доторкнувся давно Полярної зорі. Вогонь був чистий і високий, він доторкнувся поперед зорі і бери мить застиг, закрижанів. Якась біла крилата істота нажахано сахнулася палаючого Стрижня Світу. Тисячі переляканих ластівок покинули свої нагріті гнізда і з розпачливим щебетом носилися надо садами, оплакуючи вірші. Дерево

Життя зацвіло безліччю жарких жовтогарячих і рубінових квітів. Дерево Життя вкрилося вогненними нічними трояндами і їх побачили у Києві і Львові, у Кракові й Варшаві, у Лондоні й для Тверському бульварі у Москві, мол стояв Костиків Літературний інститут. За мить стовп почав осідати, а троянди посипалися вогненним зорепадом, довибухаючи мільйонами іскор. Хлопці схопили нерозпечатані книжки і, затуляючи брови та вії від нестерпного жару, стали висипати у багаття решту книжок.

Через півгодини однако скінчилося. Вони подивились безраздельно возьми одного. Усі були тверезі. Цей високий вогонь вивільнив у їхніх душах такий несамовитий спокій, що всі во одиночный напев відмовилися від запропонованого Галею підвечірку. їм далеко не хотілося псувати чистоту враження від зустрічі з вищою реальністю, з трансцендентним, яке вони створили власними руками. «Усе було зроблене як слід; нічого невыгодный робиш прямо так, ніщо малограмотный зникає несложно так», — констатував майстер Мар’ян, і всі погодилися. Тоді Галя покликала Костика нате кухню і попросила розписатися нате якомусь папірці. Він прочитав там, що телеканал виплачує йому плата после організацію і проведення перформанса «Спалення книги». Для Костика це були великі гроші.

— Нарешті і ваш покорнейший слуга заробив возьми своїх книжках, — усміхнувся він впредь до Галі.

Костик у свою чергу покликав Бамбулу, Мар’яна — і Славка, подякував їм после допомогу й розуміння, а тоді з матюками та апеляціями предварительно вищих небесних сил таки примусив узяти согласно червінцю. Вони позаливали недогарки водным путем і «газелька» відвезла усіх впредь до Києва. Андрій з Артуром одразу подалися монтувати відзнятий матеріал, Мар’яна зі Славком завезли по гуртожитку, -де вони винаймали кімнату, Костика з Бамбулою висадили получай приміському вокзалі. Вони чемно подякували дівчатам ради гостину, поцілували їм обрезки і пішли шукати останню електричку. Бамбула нікуди безвыгодный їхав, він проводжав

Костика, намовляючи його залишитись і обговорити абрис створення опери.

— Лишайся, старий, ми з тобою щось іще відпалимо! Подзвонимо Бамперу, розкажеш йому задум, ибо моя персона ні хріна неграмотный зрозумів. Слухай, такий подросток вийшов з тим паленням! Стовп вогню був якийсь шалений, моя особа зроду такого безграмотный бачив! Я відчув мироздание у грудях. І промову ти гарну виголосив.

— А выше- танок! Ми були такими вікінгами, що пусть себя на здоровье сховаються араби. Шкода тільки, для студії його виріжуть.

— Ми ж безграмотный пользу кого студії танцювали! Не ради відсотків! Я попрошу Аліну, щоб вона переписала мені повну версію. Лишайся, чувак!

— Не хочу, Андрію. Я беспричинно забембався з тим усім, повір мені. Давай вип’ємо пива держи дорогу, щоб краще спалося.

— Пивом усе починається.

— І закінчується.

Вони випили по мнению фляшці львівського пива держи пероні. Костик міцно обняв Бамбулу в прощання і зайшов прежде вагона. Його вірний Санчо Панса стояв самолично під помаранчевим ліхтарем, салютуючи порожньою фляшкою. Колись у Львові — весь частіше з’являється оце «колись» — мене проводжали по мнению сім бійців одразу. Троє з них сделано там, мол й мої книжки. Хоч би він минуя зайвих пригод повернувся поперед Біличів.

Поїзд мене забере: крізь прочинені двері
неграмотный зупиняючись стиха мене забере
і на вагоні легкім як Андріївська церква Растреллі
ми поїдем на диму зеленавім печерських дерев
крізь прочинені двері — прижовклий бездомний
поїзд-приблуда якого нізвідки далеко не ждуть
в’їде стукотом во серце моє а вже после — невідомо:
хто з нас кого прихистить і куди наша колея

IX


Він прокинувся хоть после Ніжином; цілковито порожнім вагоном гуляв перетяг, всі вікна були відчинені або порозбивані. На підлозі лежали скалки скла, пластикові пляшки з-під мінеральної води качалися проходом, сідушки зяяли голою фанерою, потому что з них позривали м’яке поролонове оббиття. Нічне літо пролітало из-за вікном, де-не-де блимав станційний ліхтар і тоді перетяг швиргав до самого вагона пахощі квітів жасмину і акації. Місяць, повний, наче здійснена давно кінця доля, наче довершене герменев-тичне коло, котився надо безмежними нічними полями, намагаючись обігнати електричку. Поверх полів клубо-чилися тумани; дескать автор этих строк зустрічав це слово, зовсім недавно, таке ж повне, як оцей місяць? Рецензуючи збірку Малко- . вича, Костик добре начитався його віршів і вони совершенно ще виринали з-за свідомості, нет-нет да и отнюдь не предварительно речі; однак цей вірш, якого він згадав завдяки напнутому, ніби струнка і розлогому слову з глибоким і сонорно-сонним наголосом сверху останньому складі, був уповні доречним, він вкладався у розмір, завданий метрономом електрички, і, дивлячись у шибку та вистукуючи возьми ній чередование холодними кінчиками пальців, Костик объединение рядку пригадав усе: Запахи на липах потоплені. Леви закралися во лан, порпають лапами во попелі і наганяють туман. Ех, розганяти даремно... Боже, які тумани!.. Швидко забачу, напевно, тих, що сховали вони. Буду з женивши во ватагах левів корняти з полів, буду получи и распишись сріберних вагах гойдати сяйво ланів.

Соковиті пахощі молодого полину і чистих озерних вод, суцвіття свічок деревію, які несподівано випірнали з туману нате якійсь безіменній станції, підступаючи впритул поперед колії, млосний скрик електрички у космічному безгомінні, зойк ні относительно що, наростання гуркоту коліс і протяжний гул, коливання пустки вагона, скулеж зустрічного товарного поїзда, і це, чи безвыгодный тисячне, повернення з міста, яке залишилося сяяти бери горах ради Дніпром... Він відчув для лівому плечі якийсь тягар, невдоволено ворухнув ним і відвернувся від вікна.

На плечі сидів крохотный янгол. Він був аналогический нате мініатюрну Яринку і мав такий самий, як і на неї, профіль з єгипетським чаром та по-жасминовому млосно-зелені очі; його зачесані сверху прямий проділ коси були приближенно само зав’язані получи и распишись потилиці хвостиком. Він мав ясно-червону коротку туніку з гаптованими золотом оторочками в рукавах і подолі, в лівому коліні красувався свіжий синець, а крила його були блакитно-сніжними. Костик подивився нате кінчик носа і куточки вуст янгола, замурзані чоколя-дою, а тоді тихенько кашлянув. Янгол стрепенувся.

— Привіт, малий, — сказав Костик. — Не замерз?

— Привіт, — сказав янгол. — Мені отнюдь не холодно.

— А чого ти такий замурзаний?

Янгол спаленів і нічого отнюдь не відповів. Костик зазирнув до самого сумки. Ще вранці він купив чоколядку, сподіваючись, що Яринка з Іваном приїдуть получай спалення книг. Але їх невыгодный було у Києві і Костик зразу ж забув для ту чоколядку, а тепер згадав. Сумка виявилася порожньою. Може, Бам-була зжер?

— Я перепрошую, — ще трохи і янгол зайнявся би від сорому, — моя особа страшенно зголоднів. Я більше малограмотный буду... безо дозволу.

— Невже ти гадаєш, що мені шкода чоколядки? Мені интересах тебе нічого неграмотный шкода.

Заспокоюючи, Костик погладив тепле пір’я держи крилі. Кілька пір’їн були чорними.

— І во сажу вимазався. І синця набив. Ти по-над книжками літав? А якби згорів?

— То невыгодный сажа, — понизив голос відповів янгол. — То... сивина.

— Сивина? А чому вона чорна?

— Коли сивіють люди, їхнє волосся стає білим. А на янголів тоді чорніє пір’я. Дивись, і во тебе кілька нових сивин з’явилося.

Янгол висмикнув з Костикового чуба одну, щоб показати як речовий доказ. Костик вийняв хустинку.

— Витрись, невыгодный можу дивитися получи и распишись такого замазуру.

Янгол засунув руку під ліве крило і дістав звідти

маленьке кругле дзеркальце. Він зручніше вмостився бери Костиковому плечі і заходився чепуритися.

— А скажи-но мені, вплоть до речі, — задушевним голосом почав Костик, — янголи п’ють? А так ваш покорнейший слуга написав у своєму романі, що бачив янгола напідпитку, а тепер думаю: може, мені далеко не повірять? Може, такого никак не буває?

Янгол глипнув сверху нього через дзеркальця і відвів очі, але Костик помітив, що він знову зашарівся.

— Ага, — сказав Костик. — І що ж ви вслед за тем п’єте?

— Нектар, — ледве чутно прошепотів янгол. — А декотрі (він почервонів увесь)... декотрі навіть... амброзію!

— Ясно. А тоді співаєте?

— Ага. І боремося. І літаємо наввипередки.

Костик знову подивився у вікно. Він відчував смертельну втому.

— Я что-то около змучився, малий. Добре, що хоч ти зі мною.

— Я завжди з тобою, — серйозно сказав янгол. — То ти отнюдь не завжди з собою.

— Знаю, — неохоче відповів Костик. — Ти далеко не знаєш, -де тепер Андруся?

— Скучив из-за Андрусею?

— Скучив.

— Хочеш побачити її? Поговорити?

— Не муч мене. Я вже неудовлетворительно роки хочу побачити її.

— Знову двушничек роки... Ох, і любов у вас. Як між янголами, прости, Господи. Тримай, — янгол подав Костикові своє дзеркальце.

Костик подивився у нього і побачив издревле відоме не принимая во внимание будь-яких дзеркал. Лице пересічного інтелігента з бодуна, червоні невиспані очі, зморшка получи чолі і нова сивина во чубі.

— Я це напам’ять знаю. Як воно мені остогидло!

— А ти переверни іншим боком, — порадив янгол, віддаючи хустинку. — Дякую.

Костик перевернув і побачив, що вслед за тем також було дзеркальце. Він заглянув у нього, але себя тама никак не було. У дзеркальці пливли такі ж, як і следовать вікном електрички, тумани, крихітна крапля сяйливої ртуті летіла надо ними, царь зверей і левиця вийшли з хащів деревію та акації, сторожко нюшачи свіже нічне повітря.

— Погукай її, — знову озвався янгол.

— Андрусю, — хрипким голосом сказав Костик і прокашлявся. — Андріяно!

Туман розтав, дзеркальце засвітилося, мов смарагд. У смарагдовому світлі сиділа Андруся во чорній комбінації з мереживами і, посміхаючись, палила цигарку з маріхуаною.

— Привіт, Костику, — заговорила вона першою. — Смурієш?


XX


— Де ти тепер? — запитав він, еле втримуючи дзеркальце, яке вискакувало з тремтячих рук.

— В Америці, мичиган Арізона. Костику, уявляєш, тогда в тисячу миль жодного українця, жодної громади...

— Яка ти щаслива, — позаздрив Костик.

— Ти во своєму репертуарі, — засміялася вона, затяглася димом і потягнулася.

— Пбтяг-пбтяг, потягусі, Костик хоче давно Андрусі.

— Ходи, — запропонувала вона і знову засміялася. Нема гірше, як говорити з Андріяною-під-кайфом. їй тоді всегда здається смішним і до сей времени согласно барабану.

— Куди «ходи»? Електричками поперед Арізони безграмотный доберешся.

— Костику, чому ти постійно ниєш?

— Чому автор этих строк нию? Як а мені неграмотный нити, Андрусю, коль ваш покорнейший слуга хворий? Усі хворі ниють, більше альбо менше.

— Чим ти хворий?

— Собою! І часом, у якому довелося опинитися! Бо ваш покорнейший слуга ніяк никак не можу народитися і стати собой уповні, потому что живу навмання, наосліп, як і всі ви, зрештою, тільки ви малограмотный надаєте цій сліпоті і снові розуму целых такого великого значення, тоді як у мені залишився единственный біль з мене, біль того, кого надто повільно підсмажують держи цьому українському вогні, а тоді, если надумаються зжерти, так побачать, невыгодный приховуючи незадоволення, що Костик згорів, що всё-таки згоріло і залишився з болю одиночный лиш неїстівний попіл. Куди мені подітися від цієї хвороби? їхати прежде твоїх шовіністичних британців і мити їхнє начиння, під акомпанемент ситих відрижок довідуючись від них, що українці взагалі-то недолюдки, які ніколи далеко не вступлять поперед Європейського Союзу, шляк би його трафив? Сидіти серед своїх здичавілих співплемінників, виглядаючи громадянської війни і плекаючи надію, що, може, поталанить здохнути з голоду, перш ніж вона почнеться? Чим моя персона хворий! А ти неграмотный знаєш? Коли роками — марнота, если роками неможливо заробити получай стерпне життя, і сверху нестерпне — також неможливо, і жодного листа, і нікого малограмотный цікавить, як мы живу, чи автор живий ще взагалі, чи никак не истязать мене, чого доброго, самотність, коль отнюдь не приїхала ані одна блядь, щоб...

— Ну, чому ж, — меланхолійно перебила Андруся, — одна приїхала...

Вона мала сверху увазі себе.

— Жарти у тебе, — пробурчав заскочений Костик.

— Які? Які во мене жарти? — Андріяна задихалася від сміху.

— Маріхуанні.

— Звідки тобі знати, що в таком случае є маріхуана? — настала черга Андрусі бути заскоченою.

— Бо вона штиняє хоть сюди, для цілий вагон, вчадіти можна. Андрусю, ваш покорный слуга таки спалив ті нещасні свої книжки, — повідомив він найсвіжішу новину.

— Добре зробив. Усі? Сам? Чи хтось так видів?

— Усі впредь до одної. Разом з Бамбулою і ще двома ураганними художниками. Аліна знімала, следовать тиждень показуватиме получай телевізії.

— Запишете чтобы мене? Я би хтіла так побачити.

— Запишемо. Але со временем маловато лишиться. То надобно було чути, бачити, відчувати зблизька. І брати на тому участь. Такий жар! Той жарища никак не гасне дотла.

— А ще хто був? Морозов? Яринка? Іван? Неборак? Бампер? А ти далеко не забув купити чоколядку к Яринки? Пам’ятаєш, следовать що?

Костик подивився в янгола. Той приклав тендітного пальчика предварительно вуст.

— Яринки с ходу немає у Києві, але ваш покорнейший слуга невыгодный забув. Ми нікого никак не видзвонили, відпустки почалися.

— А во мене где-то издревле никак не було жодної відпустки, — зажурилася Андріяна. — Літо спешно перейде, а ваш покорный слуга совершенно тут...

Так одиноко літо відійшло, — Костик дивився у дзеркальце нате величезний след надо її правою груддю. Колись, іще зовсім юною пацанкою, Андруся хотіла стати амазонкою і намагалася відрізати цю грудь, яка тоді щойно починала рости, батьковим кортиком. Вона десь вичитала, що всі амазонки робили це — задля того, щоб їм зручніше стрілилося з лука. Палаючими стрілами. У нічний океан, по-над яким течуть солодкі туманй з ароматами акації і жасмину.

...вже й безвыгодный дотягнешся рукою, — згадала вона.

...бо, мов туман, тоненько, — він перевернув дзеркальце і тоскно подивився у свої перемучені очі.

...скло... — прошепотіло потойбіччя її голосом і він злякався, що разом зображення зникне, і хутко перевернув дзеркальце. Андруся була.

..між літом стало...

...і між мною... — усміхнулася вона по-Андрусиному.

...і буча воно пересікло, — він знову перевернув дзеркальце тим боком, який показував його відображення, і подумав, що грядущее зранку конче мусить поголитися.

Вона мовчала. Забула слова?

Манікюрною пилочкою вона підрівнювала ніготь получи и распишись мізинці.

...обох нас, — стенула плечима Андруся. Вона ніколи нічого невыгодный забувала. У попільничці піднімалася синя цівочка диму від її цигарки, нагадуючи Стрижень Світу. Там, -де Андруся, после этого і средоточие буття.

...все ж дало на озброю, — полегшено зітхнув Костик.

...принаймні стільки супокою, — ..............................

...щоб хоч далеко не битися во те скло, — завершила вона, загасила цигарку, відклала пилочку і гострим нігтиком постукала на далеке арізонське люстро. — Костику, ваш покорнейший слуга більше никак не хочу маріхуани, але ваш покорный слуга эдак хочу меду.


Кінець третьої книги

ЗІРКА НА ІМ"Я МАРІЯ. повість

0


Ключова перша фраза, навскісний дощ і крихітні перехожі, безліч рухливих мачинок, що складаються во примхливі констеляції, регульовані сполохами світлофорів; вони нагадують літери, які вирвалися з синтаксичної клітки, перестали утворювати цілісні смисли речень, розтеклися папером майданів, бароково переплутаними рядками вулиць, віддані держи поталу свободі і наркотичній насолоді більше нічого безвыгодный означати: ні интересах соціологів-ідеологів, ні на політиків, ані чтобы їхніх технологів. Міріади кольорових мікровибухів возьми дисплеях мобільних телефонів, начинка із мільйонів незабутніх мелодій, есенційні витяжки неземних пахощів, дехто несложно цілується получай тлі квітникарок і афіш Кустуріци та Бреговича, дехто п’є каву і калить сигарети, зосереджено споглядаючи потоки різнобарвної води потойбіч вітрин, реклами стильного одягу, може, холодильників, може, парфумів із феромонами, і ти круглым счетом само складаєш парасольку, пірнаючи на стерильне світло сухого й прохолодного світу підземки, эдак само купуєш жетони, где-то само мрієш сісти во переповненому вагоні, заплющивши нарешті переповнені видивами очі: Марія. Я невыгодный можу сприймати беспричинно багато безглуздої інформації одночасно; пишущий эти строки хочу побачити тишу; моя персона прагну почути

мовчання сосон і сяйво мовчазної зірки надо ними; моя особа ненавиджу сленг, особливо цей, довколишній, скотський, вони спілкуються виключно ним. Невже вони безвыгодный знають людської мови? Як добре, що вони її неграмотный знають.

Коли из-за вікнами дощ і квітнуть перші білі троянди, добре буває заварити зелений черняга із пелюстками жасмину, поставити улюблений прослойка і вимкнути світло, і послати SMS, а тоді, очікуючи нате відповідь, пити ніжно-гіркуватий трунок, дивлячись бери блискучі вертикальні лавини сутінкової води сверх слів. Вона по-справжньому співає, ця дівчинка-жінка, зовсім неграмотный так, як ті продажні й успішні; вона співає, ніби молиться, вона безграмотный заробляє співом нате життя, а живе, співаючи, і це одразу відчувається. Нам неграмотный платять из-за наші молитви. Дарма, що на неї никак не дуже сильний голос, зате вона витрачає його і всю себя лишенный чего решти. Тільки сьогодні, каже вона, тільки цей простоспадний дни дощового літа, заким прийде або отнюдь не прийде відповідь, заким злива до самого краю перетворить знайомий краєвид получай картину забутого імпресіоніста. Дощовий край, важкі матові краплі получи и распишись спокійному атласі сьогоднішньої троянди, неможливої завтра. Вона никак не залишає себя нате завтра. Добре буває повернутися додому з-під дощу, замкнутися, перевдягнутися во сухе, забутися насчет мокрий дотик натовпу, настирливі запахи чужих дезодорантів, звуки ненависного сленгу чужих істот, приречених получай старіння. Як добре, що аз многогрешный сама, думає Марія, і в її вузьких щоках проступає рум’янець.

Як добре, що земной шар стане колись безлюдною, полегшено зітхне получай повні груди, вільно розкине нові трави і нові квіти, очистившись від тисячолітнього бруду, нанесеного людьми; і пташині валки безперешкодно помандрують із Півдня получай Північ, їм більше далеко не сліпитимуть очей хмарочоси, і відродяться винищені види тварин, і риби запанують у ріках, у своїй сторонці; тоді ягнята тихо-мирно пастимуться поруч із левами, тоді безжурно висвистуватимуть довжелезні змії з геометричними орнаментами в хвостах, а во прозорих, як блакитні сльози єдинорогів та феніксів,

небесах кружлятимуть орли, милуючись гірськими верховинами, нікому отнюдь не завдаючи шкоди. А поміж ними — я! Але тремко озивається фанфара в мобільному, і Марія наставлять глиняну чашку з недопитим чаєм возьми журнальний столик, допитливо поднимать брови во дзеркало, і, відкинувши однако ще вологе моточек з очей, одним поглядом прочитує нове повідомлення. Проте це никак не відповідь, це автор этих строк їй написав накануне крихітної дівочої спальні, -де держи підвіконні юрмляться кактуси, а для журнальному столику споглядають Марію китайські чашки з червоної глини, по части вінця повні присмерковою тишею.

Я надіслав їй двуха слова. Вона повторює їх пошепки, а потім негайно телефонує мені. Я неграмотный відповідаю. Сиджу, автопилотом розминаючи сигарету, намагаюся втрима-, тися від спокуси, природно, безвыгодный втримуюсь, знову запалюю, Марія пальцем указывать нате мене з дисплея, посміхається, але що автор їй скажу, мы самовластно довідався для це кілька хвилин тому, і на мене вже повна попільничка недопалків. Сьома вечора, ми всі пречудово розуміли, що цього разу він никак не видряпається. Ти посміхаєшся, грає мелодія, яку аз многогрешный спеціально поставив в твій номер, щоби знати, що ведь ти дзвониш, це єдина пісня, яку ти безвыгодный хочеш співати, мелодія, яку ми вплоть до болю під нігтями любили двадцять років тому, коль тебе ще й сверху світі безграмотный було. Це він її склав тоді, прийшов до самого мене серед ночі, каже: «Давай гітару, ваш покорный слуга тобі покажу единым махом таке, від чого будуть гинути дівчата». Я, звичайно, безграмотный повірив, страшенно розгнівався, ти ж знаєш, мене небезпечно будити невчасно, ми наступного дня мали їхати з концертом по Коломиї, чи, може, до самого Надвірної, автор этих строк вже забув, але коль він це заспівав, у мене від першого ж акорду похололо серце, моя особа вже з першого акорду зрозумів, що він безграмотный помиляється, що це та пісня, задля створення якої він узагалі народився, і що ось, тепер він виконав призначення, тепер йому нема чого робити тут, як но він житиме далі, подумавши я, а він співав, спокійно, як падає сніг, а во мене сльози котилися з очей, і автор этих строк безвыгодный соромився,

тому що аз многогрешный був першим, єдиним у нічному світі нашої юності, хто вперше чув цю несамовиту пісню, розтиражовану згодом у сотнях тисяч копій, заспівану прежде того, що її всі почали вважати народною, її сприймали так, наче вона існувала завжди, як завжди існували літні дощі, білі троянди, місячні ночі. Просто малограмотный віриться, що вслед двадцять літ цю пісню где-то забули. І ми пішли з ним накануне таксистів, ибо на ті часи купити горілку серед ночі можна було тільки нелегально, у них, і ми накупили горілки, болгарського перцю, угорського шпику, повернулись до самого мене і влаштували собі таке свято, після якого вже ніхто неграмотный поїхав ні вплоть до Коломиї, ні, тим більше, поперед Надвірної, тільки мої сусіди з усіх одразу поверхів перестали вітатися для півроку.

Телефон мовчить, ваш покорный слуга намагаюсь уявити, що ти робиш. Твої чорні коси течуть зливою целых сюди, чи в таком случае злива пахне твоїми косами, легкі, як тінь акації, пахощі, далека смарагдова сигнал надо вечірніми соснами, -де кажани зиґзаґами креслять післягрозове синє повітря. Западає тиша, роз-верзаються оксамитні безодні, останні хмари зникають получи заході з малиновою стьожкою, і починають виразнішати обриси знайомих сузір’їв, прямовисно спадаючи в ледь помітні во темряві кущі білих троянд, обсипані нерухомими діамантами. Вічне падіння вгору, вічне наближення того, що віддаляється. Ти запалила свічку і поставила її возьми підвіконні, хтозна-звідки довідуюсь я, обряд й собі приближенно зробити, як тоді, у квітні, коль помер Іван Павло II, і приблукала бозна-чия SMS: «Запали свічку держи вікні из-за померлого Папу. Перешли це 0 особам, безвыгодный розірви ланцюга. Нехай кожний знає, що найкраща людина відходить з почестями». Бута далеко не стало, Бута, який из-за целое життя малограмотный вивчив жодної ноти, але вмів грати так, як падає дощ. «На хріна мені ті ноти? — він і досі здивовано поднимать брови возьми мене. — Люди далеко не вміли писати й читати, але це безвыгодный заважало їм вільно висловлювати думки, освідчуватися во коханні або голосити ради померлими. Ти можеш уявити дівчину, яка побивається после коханим, тримаючи пизда носом розлінований аркушик паперу? Щоб отнюдь не збитися з темпу, щоб у належному місці взяти «соль» получи и распишись октаву вище, інакше ніхто малограмотный повірить, що во неї справжнє горе! Так от, ми всі такі дівчата, що голосять после своїм Коханим. А решта прямо-таки заробляє, імітуючи нас. Пишуть ноти. Пишуть слова. Потім дивляться в них і співають. Я цього терпіти отнюдь не можу».

Долілиць бери підлозі, плечі здригаються. Вона вимкнула все, що може світити й озиватися, тонесенька воскова свічка тане, этак само здригаючись прежде своїм віддзеркаленням у темній шибі. Якби ще можна було вимкнути автомобільні сигнали знадвору і самовдоволений регіт дебіла поверхом вище. Якби можна було розтанути від сліз услід вслед за свічкою. Дивлячись получи рубіновий вогник сигарети, пишущий эти строки пригадую, як Бут уперше привів тебе вплоть до студії, сполохане довгоноге диво. «їй шістнадцять, — мовив він, — і її звати Марія, запам’ятайте: далеко не Маша, і далеко не Маруся, і никак не Марійка. Вона співає так, що во людей відбирає мову. Зараз це з вами і станеться». — «Чому ми раніше неграмотный помічали, що Бут — педофіл?» — спантеличено прошепотів предварительно мене Тузік і сів после пульт, а коль ти доспівала нашу «Магію білу», він этак і залишився сидіти з роззявленим ротом, забувши вимкнути мікрофон, що старанно записував одностайне мовчання. «Де ти її взяв?» — видихнув мы тоді. «Дівчинці крихітній дубарь самій, — стенув плечима Бут, — з вулиці дівчинку ми взяли домів». Уже пізніше ми довідались, що твої батьки років п’ять тому поїхали в заробітки давно Португалії і капут затем безвісти. Тебе виховувала бабуся. Час від часу ти виходила співати во підземному переході, докладаючи нажебрані гроші поперед мізерної бабусиної пенсії. Бут ішов по части пиво, почув, як ти співаєш одну з його пісень, і втратив мову. Він повернувся кроме пива, але з тобою. Звідтоді нам довелося забути деякі слова, відмовитись від найулюбленіших жартів, студія більше невыгодный смерділа тютюном, а заробляти ми почали втричі більше, ибо піпл пер бери тебе як дурний. Коли тебе

невыгодный було получи и распишись репетиції, Тузік намагався відновити колишні компетенция і вольності: «А відгадайте-но дисфемизм з трьох літер, середня “у”!» Раніше всі разом відповідали, що так чоловічий причинное место російською мовою, а Тузік заперечно крутив головою і, повчально піднявши вказівного пальця, оголошував: «Фе, панове, предварительно чого ж ви розпусні! Анітрохи малограмотный вгадали. Це — БУТ!», а ми котилися зо сміху, штурхаючись ліктями, показуючи сверху вождя, який у відповідь демонстрував Тузіку “fuck you”. Тепер ми щонайбільше кисло посміхалися, бессознательно відчуваючи, що во студії оселився новий дух, сірооке астральне тіло, марійний двійник, образити якого матерно було би туповато й недоречно. «Перетворили студію получи церкву», — розгублено констатував Тузік, дивлячись получи и распишись Бута, а пирушка зосереджено слухав записані файли.


0


Літо минає швидко, як пометка зелена електричка або документальний фільм; залишається металевий зойк сліпучо-синьої колії, колючий шерхіт гравію біля вібруючих шпал, нікому безграмотный цікавий чорно-білий субтитр получи скошеному полі екрана, дескать хутко з’являється жовтогаряча проспект нової осені. Після Бутової смерті Марія ще докладніше почала нагадувати юну черницю, втомлену ретельним дотриманням канонічних годин і мерехтінням смородинок ружанця, если «Богородице Діво» і «Отче наш» сотаються крізь тендітні персти, мов загуслі, відчутні в дотик хвилини нескінченного раювання. Ніжна блакить під очима і дві тонкі, ніби павутинка, зморшки біля вуст робили її схожою возьми власне ім’я, а лагідні, ледь хрипкуваті обертони, що з’явились у голосі, додавали пісням відчайдушної, несьогосвітньої відстороненості, впереміш із вдячною готовністю накануне долі. Якось вона знепритомніла получай сцені, і ми винесли її получи и распишись повітря, і вона

була легкою, як сіно. Коли мы запропонував перервати й кроме того нечисленні концерти, відпочити десь у горах, вона тихонько сказала «ні». Ми збирали гроші получи и распишись останній альбом, присвячений пам’яті Бута. Ця ідея инстинктивно виникла получи дев’ятинах: зібрати найкраще з того, що ми грали протягом чверті століття, аранжувати по-новому, видати альбомец і розійтися. Врешті-решт, нам усім, вслед за винятком Марії, було вже під або следовать сорок, старі коні, казав Тузік, миг получай шкуродерню, а це був нормальний класичний хід, таково само зробили “The Doors” після смерті Джима Моррісона і безліч інших музикантів, що поважали себе. Марія слухала мовчки. Вона взагалі говорила мало, очевидно, побоюючись лінгвістичних фокусів свого російськомовного виховання: одуда вона називала «одуд», фіранку — фіранкою, даючи привід с целью нестримних Тузі-кових веселощів: «Маріє, ваш покорнейший слуга забув, як если по-українському “love”. Кохання? Чи трахання?» Вона знала, що во нас издавна вже нема нових пісень, що Стук дедалі частіше запиває, а во гітариста Воци проблеми з аплікатурою — посредством остеохандроз, а наша апаратура застаріла років в такой мере получи и распишись десять, а звукорежисеру Тузіку обряд чимось платити аліменти, інакше його зацуркують впредь до цюпи, і, як він самоуправно во всех подробностях пояснював, щовечора гратимуть у дупу лишенный чего аналогового синтезатора. Без Бута ми никак не були чимось особливим. Вона сповна відчула всі наші проблеми сверху собі: в таком случае Воца застряг получи и распишись септакорді, ведь мене дзизнув струмом объединение губах мікрофон, в таком случае во Тузіка півпульта вмерло посеред концерту. Найживотрепетнішим питанням залишався, звичайно, Стук, особливо ж після злополучних гастролей у Миколаєві, коль йому явилась хозяйка Міла Йовович і ненав’язливо запропонувала взяти шлюб во англіканській церкві.

По суті, нам залишалися тільки весілля, мол батьки наречених щось чули относительно колишню славу «Острова Лесбос», та поодинокі халтурки во районних центрах, дескать навіть ця підстаркувата, із залисинами музика сприймалася як занадто авангардова й елітарна, тому всі просили «Смереку» або «Ой, мамо, шикидим». Натомість у більших містах нам світили лічені фан-клуби шанувальників старого арт-року, палкі та поблажливі перед кумирів двадцятирічної давнини наші ровесники й ровесниці, в такой мере само погризені життям; к них ми були нічим неграмотный гірші ради «King Krimson», і це толерантне всепрощення вбивало найбільше, призводячи эпизодически поперед диких сварок і самосудів, коль навіть присутність Марії безвыгодный перешкоджала Тузіку, і він наполегливо радив Стукові частіше засовувати свої палички самі знаєте куди, а мені — зменшити кількість струн возьми бас-гітарі до самого однієї з половиною, ибо на цих чотирьох моя особа плутаюся думками, наче юний онаніст до фоткою голої Дженіфер Лопез. Словом, було весело, хоть занадто, поперед того ж без участия Бута нам катастрофічно бракувало клавішника: тимчасові найманці лажали як могли, знаходились запаморочливо в некотором расстоянии від нашого автентичного стилю, хотіли из-за це багато грошей і, відповідно... та хіба всё-таки розкажеш? Просто «Острів Лесбос» пережив себе, а умирание Бута прискорила повне усвідомлення і визнання цього умовно їстівного факту. Ми постоянно ще трималися виключно завдяки інтересу публіки предварительно Марії. Що если за тому, коль ми запишемо останній атлас і розійдемось, ніхто з нас малограмотный думав — принаймні вголос, — солідарно дотримуючись суворого племінного табу.

Вечорами мы обкладався різноформатними коробками, получи и распишись основі яких можна б написати історію звукозапису від допотопних стрічкових бобін вплоть до mpЗ, переслуховуючи награне «Островом Лесбосом» протягом навіженої чверті століття. Живі деловой дневник чергувалися зі студійними, від носія перед носія покращувалася якість, от случая к случаю зринали забрако-вані версії і пісні, які тепер, надвечір, у вересні, малограмотный здавались хоть такими безнадійними, тим більше бери тлі сьогоднішніх успіхів. Стук тоді валив безграмотный гірше следовать новоспеченого шамана, Воца вибухав карколомними сольними імпровізаціями, а ми з півноти розуміли подальший хід його

думок, мій бас сяяв во всей полноте й піднесено, немов квітневе сварог по-над Атлантидою, а ще вище ширяв незрівнянний Бут, купаючись у місячному промінні и думать нечего гарних розспівів, побудованих получай відтинках з хоралів Баха, і речь його тепер здавався чужим, потому что надто юним, надто ангельським. Усе це було відважним і викличним, переповненим магічною енергетикою і якимсь усміхненим, безтурботним знанням, що ми безсмертні і найкращі. Окремих композицій я, виявляється, взагалі неграмотный пам’ятав. Коли ми це грали? В якому місті этак скаженіла публіка? Або хто писав оці тексти? Тексти писав здебільшого Бут, іноді я, але цих, крепко забутих, ми никак не могли написати, вони одгонили літературною студією і правильністю, якого Брамса ми взялися їх співати, з бодуна чи як, хто мені тепер це пояснить? Стоп, стоп, стоп, але ж ваш покорный слуга знаю! Ніна, вона щойно видала першу збірку віршів, а Бут бігав вслед за нею, мов цуцик, падав возьми спинку, молов лапками, збирався одружуватись, вона ж паками приносила отакі мармулядові шедеври, целых доки отнюдь не вступила до самого партії, а партія тоді була одна для всіх, і це приморозило прекрасні Бутові пориви. А згодом виявилось, що та Ніна — ми її звали Міна — стукала во КГБ бери своїх однокурсників з університету, звідтоді моя особа ради неї нічого далеко не чув, мабуть, завідує тепер якимсь ЖЕКом. Нічого отнюдь не вдієш, тоді це пруха з нас, ми могли би складати рок-опери в тексти з енциклопедії і виходило б незле, а дівоча краса — вбивча сила, коль тобі двадцять, а вона бігала така струнка і зграбна, типова тобі комсомолочка з плаката, взірцевий екземпляр... А, о! оце ваш покорнейший слуга добре пам’ятаю, це всі пам’ятають: у Харкові місцеві фани добряче підпоїли Бута, тепер він лізе получи и распишись сцену, повалив стійку з мікрофоном, довго піднімає, щось йому безвыгодный вдається, на залі сміх, обурений Тузік гукає нерозбірливі поради, нарешті починається полум’яне звернення поперед народу: «Вимишановні п’яні і п’янове! Чуваки! Зара Уоца если грав, а автор если співав. То є мої колеги, з Лесбоса, але вони никак не той... ви безграмотный подумайте, між нами — нічо тако нема! Бо ми никак не греки! А во Харкові — золоті люде! Ой, лишенько... А мені казали — тутечки одні кацапи... Стук, малограмотный псіхуй, автор этих строк вже закінчую... тобто починаю. One, two, three... Стоп, стоп, стоп! Я ще хотів сказати, потому что тоді забуду: яке славне місто! які тогда класні пацани! скандал живе Харків! Поїхали». Все одно добре співає, тільки з артикуляцією на нас невеличкі труднощі. Так, а тутовник ми пропускаємо куплет... ну, з ким далеко не буває. А шелковица ми взагалі забуваємо сотрясение воздуха власної пісні, це значно гірше, у нас легка паніка й мандраж, ми помітно тверезішаємо, але отнюдь не впредь до кінця; публіка підказує слова, Бут перепитує: «Шо-шо? Та це автор знаю, а далі шо затем було?» — захоплений свист, ми їх таки завели, зала співає: «а людишки можуть бути зовсім отнюдь не такі!» — ти ба, во Харкові тоді знали українську мову, куди тільки та радянська влада дивилася...

Загалом назбирувалося близько півсотні повністю придатних речей, десяток з них у докорінно переробленому вигляді мав усі шанси знову стати шлягерами. Половину Марія вже співала, решту вивчить, следовать зиму їх обкатаємо, а сверху роковини зробимо прощальний концерт і презентацію останнього альбома. Чому вона малограмотный хоче співати «Магдалину»? Роковини, гарне слово, вплоть до речі, трохи по-сербському звучить, дивно, що й досі ніхто безграмотный додумався назвати приблизительно який-небудь рок-фестиваль. Якось воно буде. Ще Бут визначив колись нашу конфесію — «якось-воно-буддисти», потім хтось перейменував нас в буттистів... але ж Воцині пальці, а реклама, а сукні на Марії, а світла, транспорт, наші добиті інструменти!

І тоді втрутилися боги: возьми Марію накинула оком агенція зі славетних чотирьох літер. Два мініатюрні, шизофренічно охайні японці запропонували укласти контракт, дескать роїлося від ніколи далеко не бачених нами на такій кількості нулів, а пункти зобов’язань безграмотный вміщалися держи десятьох сторінках. Спочатку вони, природно, хотіли нас позбутися, забравши собі одну Марію вместе з авторськими правами держи Бутові й мої пісні, однак Марія сказала тихе «ні», вона співатиме виключно з нами або безграмотный співатиме взагалі, і путем тиждень Країна Вранішнього Сонця, безперервно посміхаючись та задоволено похитуючи головами бери пометка згоди — Будда їх знає, що вони тама думали насправді, — підписала угоду з усім «Островом Лесбосом», а ще посредством тиждень ваш покорнейший слуга вперше во житті тримав у руках власний “Fender Jazz Bass”, сто п’ятнадцяте диво світу, мрію кожного порядного бас-гітариста.

І автор этих строк знову відчув себя порядним бас-гітаристом.


З


За черговим дзвінком мені відчинили троє Стученят" одразу, біляві і кирпаті копії Інки.

— А мами нема дома! — повідомили вони.

— А тато?

Стученята перезирнулись.

— А ви бухати прийшли? — поцікавилося середульше.

— Ні, ваш покорный слуга прийшов поговорити.

— Тоді заходьте, він отам, здихає. А ми російського розвідника зловили! Показати?

Під вішалкою блимав очима чорнявий кіндер, міцно прив’язаний телефонним кабелем по пральної машини.

— Він по-нашому невыгодный вміє! Ванька, скажи: «цяця».

— Цаца.

— От бачите? Він хоче нате нас акцептор кинути!

— Піть хачу, — простогнав чорнявий. — Памагітє!

Мені выходит безвыгодный объединение собі. Я підійшов ближче, щоб відв’язати малого.

— Е, ні! — запротестували Стученята. — То він придурюється, хоче взад давно Москви втекти.

— Піть хачу, — продовжував скиглити полонений, зневажливо міряючи мене поглядом. — Дайте мнє водкі!

— Чули? Вони вне водкі здихають сквозь дві хвилини п’ять секунд, ми засікали. Сашко, принеси йому водкі!

Найменше Стученя метнулося получи и распишись кухню, націдило з крана повний кухоль води і сповненим милосердя жестом почало заливати росіянинові на пельку. Той похлебтав-похлебтав, зробив гучну відрижку і пожвавішав.

— А тіпєрь, хахли, асвабадітє міня! Бо автор этих строк пазваню прізі-дєнту, дак спирт позове Кітай і Газпром, дак вы шелковица места будіт мало.

— Ага, розігналися. Як він погукає Китай, в таком случае ми покличемо всю нашу шару і закидаємо вам натом! По саму Рязань!

— Фі, нє баімся ми вашого ната! У нас єсть газ. Сікрєтний.

Газ — це серйозно. Українці почали чухати потилиці.

— А ми, — нерішуче пропищало найменше, — невыгодный дамо вас водкі! Тоді вы усіх білка вхопить, от.

Я дістав із сумки коробку цукерок, подав старшому:

— Діли сверху всіх.

— Спасибі, — сказали судді і військовополонений, а ваш покорный слуга пішов давно Стукової кімнати, щільно причинивши двері.

За дверима во усій зловісній красі вигулькнуло Пекло. Посеред Пекла лежав Пекельний Матрац, а получи ньому досмажувалося тіло напівдохлого Мінотавра, що віддалено нагадував Стука. Через определённо визначені інтервали на його голові озивався вібродзвінок. Тоді Мінотавр перелякано здригався і обережно скреготів зубами. Біля Пекельного Матраца стояли сякі-такі жертвоприносини аборигенів: майже повна пляшка «Поляни Квасової», чотири картоплини во «мундирах», кілька сигарет і запальничка. Мінотавр зачудовано дивився держи стару афішу «Острова Лесбос» і жалібно мукав. На мою появу він ніяк далеко не від-реагував.

— Ну, це класика, — промовив я, сідаючи сверху підвіконня. — Добрий день, Стук.

— Я з-д-х-а-ю...

— І коль ж ти нарешті здохнеш? — турботливо поцікавився я.

Мінотавр ображено глипнув червоними запухлими очицями, спробував відвернутися поперед стіни.

Йому це никак не вдалося. Пекельний Матрац ни в чем не нуждаясь робив свою пекельну справу.

— Інк вткл. Малих сверху мн лшл, — поскаржився Мінотавр мовою, схожою в чеську.

Це також була класика, единодержавно із радикальних маневрів у розгалуженій і поліфонічній тактиці Інки. Коли Стук пару тижнів отнюдь не міг вийти із запою, вона мошенник його і малих напризволяще, втікаючи предварительно мами на сусіднє містечко. Ситуацію контролювала її подруга, яка щовечора доповідала оперативну обстановку соответственно телефону. На другий-третій табель у Стука спрацьовувало реле батьківської відповідальності, він починав варити хлопцям їсти, відвозив їх впредь до школи й дитсадка, мимохідь потрапляючи во реал.

Але цього разу реле безоговорочно безграмотный спрацювало.

— У тебе немає випити? — Мінотавр перейшов нате загальнозрозумілу українську мову.

-Є.

— Налий мені трошки.

Він випив горілку і знову ліг. За хвилину погляд став притомнішим. Пора було починати.

— Стук, у мене хрінова новина.

— Яка?

— Японці скликали збори.

-Ну.

— Вони пригрозили розірвати контракт.

— Брешуть. Вони кайфують від Марії.

— Вони домоглися твого виключення.

Запанувала така тиша, що можна було чути, як жовтіє

кленочек ради вікном.

— І ви проголосували? — Стук підвівся бери лікті.

— Так, друже. А що нам лишалося?

— Ви ж могли сказати, що ваш покорнейший слуга хворий!

— Ми вже двічі це казали. Ти пара тижні никак не ходив получай репетиції. Через три дні концерт у Луцьку, потім Рівне і Хмельницький. Ми ставили фанеру, скільки могли, але вони заявили, що підписали угоду з живим перкусистом, а неграмотный з комп’ютером. Вони принципово безвыгодный доганяють таких речей, як запої, ти ж знаєш.

— І Марія проголосувала?

— Марія, як завжди, сказала «ні». Але ми сказали «так». Ти більше малограмотный часть «Острова Лесбос». Ну, нічого, нічого, старий, никак не переживай ти так, знайдеш собі якусь іншу роботу...

— Я більше малограмотный член, — пошепки повторив Стук. — А ви, значить, члени... Які ж ви тільки чле-е-ни...

— Стук, отнюдь не заводься. Тобі обряд поїхати зі мной і підписати розрахунок. Що ти відмовляєшся від контракту. Ну, не мудрствуя лукаво формальність. Там тобі трохи крапне, баксів тридцять, для перший часы вистачить.

Стук рвучко сів получи Пекельному Матраці.

— І-у-у-ди!

— У нас безграмотный було іншого виходу.

— Ви ж знаєте, що Інка нате біржі, вона вже рік безвыгодный працює! У нас троє малих! А тепер іще й я?!

— У кожного свої проблеми. Воца вже знайшов нового барабанщика. Тобі надо підписати...

— Я підпишу. І намалюю. Я намалюю вы ніч. Ви такої ще невыгодный бачили.

Стук схопився нате ноги, почав одягати джинси. Він одягнувся после сороковничек п’ять секунд, як відмінник бойової і політичної підготовки во радянській армії. Підбіг накануне дзеркала і нещадно розчесав настовбурчене волосся, що стирчало бери всі боки. З гребінця посипалися зубці, він швиргонув його во кут.

— Якби жив Бут, він би цього малограмотный допустив, — Стук навстіж відчинив обидві половинки вікна. Кімната одразу потонула во пахощах осіннього листя. У Стука гарний зеленое богатство унизу.

— Хтозна. Бут ніколи отнюдь не мав справи з японцями, — позіхнув я.

— Чого ти триндиш после кожні п’ять секунд «японці-японці»? Та це ж ви, блін, мудота, гірша следовать будь-яких японців і папуасів! Ви ж проститутки, розумієш, легкодоступні вокзальні проститутки! Ми двадцять років лабали разом, с налету їли, пили, срали, співали — і на результаті ви загнали Стука вслед за тридцять баксів!

Я зліз із підвіконня, взяв сумку.

— Горілку тобі лишити?

— Горілку?!

Стук вихопив у мене недопиту чвертку «Мягкова» і вона полетіла у вирій.

— Поїхали. Я вы единым махом влаштую Кобо Абе і Йоко Оно. Я вам с годами усіх сзади поставлю, вместе з японцями, філіппінцями і коринфянами.

Тамуючи сміх, моя особа закашлявся.

— Щоб ти, падло, цирлы протягнув поперед вечора, — від усього серця поспівчував мені переконаний християнин Стук.

Якби ваш покорный слуга вивів з кімнати зграйку покемонів, Стученята здивувалися б менше.

— Сашко, бігом умиватися, — скомандував Стук мізинцеві, замурзаному цукеркою. — Ванька, идите додому, ти й что-то около туточки цілими оглянуться никак не успеешь товчешся. Сергій, чистити картоплю, оту зелену каструлю — з горою. Максим, бігом накануне тьоті Наді, позич десятку, купиш чотири пакети молока, двум батони і пачку масла. Обережно вследствие дорогу, далеко не так, як минулого разу. Все. Я бегло приїду.

Через півгодини предварительно студії влетіло торнадо.

— Маріє, — закричало воно з порога, — спасибі тобі, дівчинко, ти справжня людина, сонце, желтый дьявол і небо. А тепер мерщій іди кудись для каву, ибо тобі такого неграмотный можна чути, ти ще мала і чиста! Я в сам присест говоритиму з цими дядями насчет трахання! Де ті задристані японці?

Марія зняла навушники, запитально глянула держи Тузіка. Той скрушно зітхнув, дістав із нагрудної кишені п’ять гривень:

— Купи йому, всех благ ласка, пористий, він такий любить.

Марія щезла.

— Так, — із садистською насолодою мовило торнадо, — а тепер, дяді, слухайте мене дуже уважно і шанобливо. Тузік, ти — підар. Старий, жирний, продажний підар. І ти, Воца, підар на окулярах. І ти, — тромба крутнулося получи одній нозі, ткнуло мене пальцем на груди, — також підар!

— Ну, ні хріна собі заявки! — багряна Тузікова толстун почала вилазити з-за пульта. — Та мы тобі единовременно яйця повідкручую, алкашня ти пухла!

— Це ще далече никак не все. Де ті довбані японці? Мало того, що ви три підари, в таком случае ви ще й лохи драні, японські підстилки, затички і підтирки, і пишущий эти строки щасливий, що більше ніколи на житті безграмотный побачу ваших підара... Маріє, автор ж сказав: іди для каву! Я тільки-но почав!

Марія віддала мені плитку пористого шоколаду і підійшла поперед загратованого вікна.

— Там така гарна осінь надворі, — посміхнулася вона по всіх, — Ходімте кудись погуляємо.

Я зняв обгортку і відламав запашний шматочок.

— Хочеш? — дружелюбно запропонував Стукові.

Той сахнувся від несподіванки і чуть-чуть неграмотный впав. Але вже

запідозрив нечисте.

— Ви?.. Ви мене... як останнього піонера... купили?

— А ти думав — продали? Навчальна тривога, єфрейтор Стук. Ти діяв згідно зі статутом і своєчасно прибув для збірний пункт. Командування висловлює тобі подяку. Наступного разу вслед такі пустословие аз многогрешный тебе задушу носитель цим кабелем. Не подивлюся, що во тебе троє дітей, — Тузік знову вмостився ради пультом.

— Ти виграв, — здогадався Стук.

— Еге ж, — сказав я. — Ти сьогодні напрочуд кмітливий. І жвавий.

— Наступного разу, — сказав Воца, — накануне тебе вже ніхто малограмотный поїде, зарубай собі получи и распишись носі. Ти задовбав, Стук, ти вже всіх нас дістав, розумієш?

— Зав’язуй з кіром, старий, — сказав я. — Від сьогодні.

— На скільки зав’язувати? — спитав Стук, малограмотный дивлячись ні в кого.

Ми перезирнулись.

— На неудовлетворительно роки, — озвався Тузік. — До кінця контракту. А тоді хоч залийся, очі б мої тебе вік безграмотный бачили.

— Два роки — забагато, — завагався Стук.

— Нічого, потерпиш. Зате потім влаштуєш собі такий дембель! Мілу Йовович запросиш, Брітні Спірз... А чого ж, гарні дівчата, з такими й випити никак не гріх...


0


От уж й зима. Повертаємось додому, на автобусі тепло, маловразумительно й затишно. За вікнами пролітають перші бузкові ліхтарі нашого міста. Ніжні мережива чорних яблуневих віт у порожніх садах, безлюдні вулиці й майдани, замкнені крамниці з осяйними вітринами, трамваї в Привокзальній — все, совершенно завмерло, благоговійно очікуючи снігопаду. А малим Стученятам сняться нові санчата і пахучі подарунки від неосяжного, наче от дядько Тузік, святого Миколая. Там если оптом шоколадок і апельсинів! іграшкова залізниця! КОМП’ЮТЕР, паца! Чаклунські погляди з бігбордів, жовтогаряче й аметистове навіювання, довічна прикутість накануне метрової пачки сигарет. Це викликає співчуття. Мабуть, саме такі почуття провідують безсмертних, если вони дивляться для нас: вищий вот жалость поперед знико-мих істот, милостиве всепрощення. Адже безвыездно мине як сон; адже це і є сновидение — кольоровий, запашний. Тут сміються і плачуть, переживають непомірні страждання або екстатичні насолоди й веселощі, а прокинувшись ізвідси — забувають, забувають, забувають насчет облудні марення. Втім, хіба относительно всі? І чи такі вже вони облудні? Як пахла та книжица «Дванадцять місяців», подарована мені мамою получай Новий 0968 рік! Які сині сніги, солодкі, ніби цукор у грудках, удвічі вищі вслед за мене, лежали тоді довкола!

І годівничка, прилаштована нами держи яблуні навпроти спальні, хіба облудним був її жовтий, дитячий колір, хіба ілюзійними — синички, і золоте пшоно, і білосніжний кришеник сала, яким вони ласували согласно черзі, хіба аз многогрешный забув усе це? Чи забуду? Адже загубити котрусь із отаких золотих і солодких, запашних подробиць означало би зрадити й загубити себе, зрадити крихітних пташок, загубити вічно безневинну душу... Ці дивні передноворічні дні, коль во голову приходять невагомі, як сніжинки, думки, отакі пестливі спогади — для наші ялинкові прикраси, що супроводжували сім’ю на численних переїздах, зелені, сині, дзеркальні кулі, розкладені получи пухнатій ваті, вони полюбляли магічні перетворення — овва, оце ніс у мене став! а очі, очі! вузькі, китайські, хитрющі... а все кімната вигнулася луком! а на ній — крихітна віддзеркалена ялинка, і злива сріблястого дощику, і натхненні пахощі живиці, і блискуча, гостродзьоба, діамантова бурулька получи и распишись верхівці! А ще на нас була зелена скляна шишка, і рожевий грибок-сироїжка, і, здається, білочка... ні, ведь цукерки «Білочка», найсмачніші нате світі ласощі, з горішками, тепер таких невыгодный вміють робити, пишущий эти строки перевіряв. І велетенські, наче зубчатка від трактора, чорні платівки, їх протирали червоною плюшевою штучкою — -де вона поділася? — ставили держи програвач радіоли (таке ніжне слово! віола, матіола, радіола...), натискали крайню ліву клавішу, що нагадувала квадратний зуб, спалахував смарагдовий індикатор — і Том Джонс починав співати «Ділайлу»! Це для 08-й швидкості; а с коль пересунути повзунок в позначку 03, ставало лячно, потому что Том Джонс починав варнякати товстим замогильним голосом. Краще робити навпаки: брати маленьку платівку, розраховану получи и распишись 03 оберти ради хвилину, — і запускати її сверху 08-й швидкості. Тоді співаки оберталися крихітними бабайожками, які хвацько виспівували свій улюблений гімн тонесенькими, як нитки, голосочками, свирепо кваплячись вслед за цигиканням оркестру чортиків... Чого ми стали?

Знічений водій повідомив, що на нього проблеми З ДВИ- І гуном. От тобі й маєш. А таково солодко дрімалося... Хтось j викликав таксівки і следовать чверть години вони вже блимали j мандариновими вогниками біля автобуса. Я взявся від- j провадити Марію. Вона жадина возьми краю світу, во забутому j Богом спальному районі. Марія сіла попереду, мы ззаду, \ з-під її білого пухнатого картуза стриміли дві задерику- | ваті кіски, і пишущий эти строки згадав Світлану, найчарівнішу в нашій j планеті дівчину з 0-А класу. Вона також була чорнява, " з отакими-от косичками, после які нестерпно хотілося поеми- ; кати. І моя особа знову почав куняти, а їхні імена мінилися, міня- ; лися, переходили одне на одне. Спочатку Марія стала" ; Світланою, потім Міланою, згодом Світлиною, Магдалиною, Богданою, Інною, Аліною, чомусь Олею, автор втратив > їм лік, зачудовано споглядаючи смотр задерикуватих косичок, сполохи полярного сяйва сірих, синіх, карих і чор- ; них очей, самозабутнє пурхання екзотичних метеликів вуст. Вони всі були різними, але водночас одною-єдиною І дівчиною во довжелезній білій шубі і пухнатому картузі, І яка сиділа для передньому сидінні, слухаючи “All my love”, j її співав Бут, ні, “Led Zeppelin”, але Бут її теж колись ’ співав, вправно жонглюючи барвистими ялинковими Î прикрасами, тільки ж здесь ми знову зупинилися! !

— Я хочу трохи проіулятися, — сказала Марія. — А ще j моя особа хочу пити.

Ми зайшли перед нічного бару і взяли собі апельсинового , соку. На мініатюрному столику во куті стояла мініатюр- і возьми ж таки ялинка, палала червона, як юний тюльпан, свічка, і тама сиділо дві дівчини. Вони впізнали Марію і підійшли " накануне неї ради автографом.

— Бачиш, — сказав я, — тепер ти справжня зірка. Тебе всюди впізнають. Навіть уночі. Скоро безграмотный даватимуть пройти. На руках носитимуть. Краще купити авто. Вмієш водити?

— Вже вмію. Але спочатку моя персона мушу купити квартиру. Ближче накануне центру.

— То вслед за чим затримка?

— Я далеко не маю коли! Бабуся сказала, що отнюдь не пускатиме мене додому. Бо моя персона постійно повертаюся на такий час, як тепер.

— Вона на тебе дуже стара?

— їй 04. Я найняла їй няньку, ибо вона зовсім немічна. Я боюся, що вона відкрутить метан і никак не підпалить його. Або піде з дому і забуде, мол живе. Або щось таке. Вона всё-таки забуває.

— Але впредь до будинку престарілих ти її отнюдь не віддаси.

— Ні, звичайно. У мене більше нікого отнюдь не лишилося. Вона весь дитинство лякала, що віддасть мене на дітдом. Або у військове училище! А тепер хозяйка лякає себе, що пишущий эти строки її віддам.

— До військового училища?

— Не прости-прощай такий противний. Вона хоче бути чемною, але... Ходімо?

На свіжому морозяному повітрі под лад з вуст пахне апельсинами. Під ногами хрустить дзеркально-чорний льодок. Далека музика самотньо лунає серед ночі, когось шукає, когось кличе, насчет щось нагадує, мандрівна арфа, віщий сон. Так само було минулого тисячоліття, если ми поверталися з танців, і ця вічна супутниця витала по-над іншими зимами, надо іншими дівчатами, відлунюючи ніжним апельсиновим холодком і твердим знанням, що ми народилися назавжди, якщо можемо слухати і грати штифт таку запашну музику, а наші дівчата вміють носитель что-то около запаморочливо заплітати чорні косички, шалено метляючи ними во танці.

— Ти неграмотный сердишся, що автор этих строк забрала тебе з теплої машини?

— Ні, — здивувався я.

— Мене ще на автобусі замлоїло. Я смоктала льодяник, а він безграмотный допоміг. Я где-то хочу надихатися! Ми тільки те й робимо, що сидимо во помешканнях. То во студії. То на автобусі. То на залі. А мы беспричинно хочу побачити сосни!

— Зима, Маріє. Влітку почнуться стадіони. Гори, ліси і ріки...

— Я ще ніколи никак не співала получай стадіоні.

— А во Стрию?

— А, хіба ведь стадіон... Пам’ятаєш, яка злива накрила нас тоді? І Бут бігав босий по мнению калюжах... Дивися, зорі!

— Волохаті такі. Тут недостаточно ліхтарів. І вікна всі темні. Добре видно.

— Наші набросок в такой мере лунають... Наче Тузік увімкнув реверберацію; а дьявол — Кассіопея.

— Молодець. Ти справжній астроном.

— А ти — гастроном.

— А дескать Чумацький Віз?

— Ну, це всі знають. Мені безвыгодный подобається ця назва. Велика Ведмедиця краще. А чому планети мають латинські назви? Меркурій, Марс... Ти вслухайся: Ве-не-ра. Дикі асоціації. Венера-фанера. Чому нема зорі Ісуса або сузір’я Апостолів? Або хоч би тобі манюсінької туманності Магдалини? Чому полишалися язичницькі назви? Кажуть, християнство панувало дві тисячі років! Як а воно панувало? Невже їм було ніколи перейменувати зорі? У нас некто одразу Суворова получи и распишись Сахарова перейменували... Ве-не-ра! Одразу диспансер сверху думку спадає.

— Я неграмотный знаю, Маріє! Ти таке питаєш... чудне. Якби від мене залежало, автор перейменував би Венеру получай Марію.

— То перейменуй! Ну, прости-прощай ласочка, перейменуй хоч трошечки! Вона така ніжно-зелена, коштовна... як если «ізумрудна»? Ага, смарагдова. Вона где-то рясно ряхтить! А довкола повільно падають зоряні дощі... Ну, яка з неї Венера? Зразу ж видно, що це — Марія! Марія Магдалина!

Я засміявся. Вона теж. Заплескала теплими рукавичками:

— Гарно аз многогрешный придумала, правда?

— Ти хвалько.

— А ти буркун. Міг би й самолично додуматись, як її насправді звати. Боже мій, диви: сніг!

Із зоряних небес повільно точилися поодинокі сніжинки. Одна тут, друга — там. Незвичні, потойбічні, кристалічні послання, зимові пелюстки, страхітливо тендітні і красиві.

— Бачиш, сніг іде? — прошепотіла Марія. — Перший-перший сніг.

Вона стала навшпиньки, підняла обидві руки, вітаючи неземних гостей. Її молитовна поза, обличчя, приголомшено і благально задивлене во нічні безодні, нагадали мені щось безмежно й невимовно дороге, казку якусь стару, чи фільм, а може, ікону, дескать приблизительно само падав магічний лапатий сніг і дівчина тягнулася предварительно зірок. А може, так була мелодія і тепер мы бачив цю мелодію наяву, як єдину протяжну ноту «сніг», і во ноті цій сповна вмістилися ніч, місто, зима, весь моє життя.

— А тобі никак не хочеться ловити сніжинки зі мною? — озирнулася Марія.

Я підійшов ближче і несподівано интересах себя пригорнув її. Дівчина м’яко випручалася:

— Не треба. Це зайве. Я хотіла, щоб ти ловив сніжинки, а малограмотный мене.

— Просто ти така гарна зараз, що моя персона невыгодный втримався. Як Марія Магдалина!

— Я знаю, — сказала вона, — аз многогрешный знаю... І сніжинка гарна. І зоря. Доти, доки давно них неграмотный торкаються. А коль торкаються — диви!

Марія хукнула держи сніжинки во своїй рукавичці. Вони здригнулися і перетворилися бери дрібний блискучий бісер. Мабуть, у мене був предварительно того ошелешений вигляд, що вона дзвінко засміялася, метляючи в всі боки косичками, а потім знову стала навшпиньки і обережно поцілувала во губи.


0


Незабаром Тузік привів нового клавішника. Цього року Аркан закінчив консерваторію і тинявся безо роботи, перебиваючись випадковими халтурками в соответствии с театрах. Він був професійнішим вслед за самоука Бута, ми це зразу визнали, але безвыгодный більше. «Хай набирається досвіду, він себя ще покаже», — поблажливо пробурчав Тузік. Навесні вийшов альбом, присвячений пам’яті Бута, він складався як з концертних, где-то і зі студійних записів, і розійшовся после лічені тижні, а ми якось одразу і всі відчули, що видихаємося. Ми продовжували старанно відпрацьовувати концерт вслед концертом, із дедалі більшою огидою переконуючись, що граємо беспомощно й фуфлово. Тобто з технічного боку постоянно виглядало досконало: нові інструменти творили кришталево чистий саунд, Стук исстари вже відмолодився, Воца, який тепер ходив сверху дорогі масажі і мастив цыпки чародійними кремами, позбувся хрускоту во пальцях.. Ми досконало грали неживу музику! Все таким образом якимсь гумовим — струни, клавіші, пальці, чемні аплодисменти і туго набиті зеленими грошима конверти. «Ви перетворилися бери “Острів Зомбі”, — допікав Тузік, — хто вы беспричинно стерилізував? Чесне слово, доведете мене, куплю кіло кокаїну, примушу кожного нанюхатись предварительно поросячого вереску! І тебе, Маріє, никак не смійся! Може, хоч тоді полізете держи стіни. А слідом і ваша відморожена публіка, трухляки ви такі! Стук, що з тобою? Якби Міла Йовович почула твоє боязке цяпання, вона негайно проміняла би тебе получи Надольського з “Плачу Єремії”!» Стук, позбавлений вогненної води, неохоче огризався. Він більше неграмотный засинав ради барабанами, палички отнюдь не випадали з рук, металеві тарілки никак не літали соответственно залі во гострому приступі щастя, які можуть бути претензії? Ми грали аккуратно і злагоджено, ніхто отнюдь не лажав, Марія малограмотный дерлася туди, куди її ніхто отнюдь не просив, і бас її жодного разу безграмотный зірвався й малограмотный сів. Ми з біснуватою арифметичністю виконували пункти взятих бери себя зобов’язань, нам гарно платили вслед за це. Менеджер, яким • : нас нагородили японці («наче трипером» — уточнював Тузік), був задоволений, розгортаючи дедалі агресивнішу РІІ-кампанію з незліченними інтерв’ю, добродійними акціями, інформаційними приводами; зали безвыездно щільніше натоптувалися людом, нас знову почали впізнавати нате вулицях.

Але ми добре знали, що зовсім недавно, вже далеко не згадуючи насчет буйну молодість, музика «Острова» була многократ живішою, хоч і грали її до двома сотнями слухачів получи роздовбаних інструментах; вона мала сирувату, кострубату фактуру, Вона збивався і фальшивив, Стук випереджав мене, а моя персона спізнювався, Марія неграмотный вміла дихати і что-то около далі, однак нате котромусь містичному такті заводився Бут, слідом аз многогрешный або Воца, і параллельно ціла зала займалася феєричним драйвовим вогнем, у якому безслідно зникали наші вади. Після виходу двох наступних альбомів Святий Дух покинув нас остаточно, язики полум’я більше никак не танцювали надо нашими головами, хворі — неграмотный зцілювалися, мертві — отнюдь не воскресали, публіка сиділа тихо. Ми потай ненавиділи ради це единодержавно одного, ненавиділи Марію, японців, чемних і порядних, як манекени, слухачів, щоразу йдучи для сцену, наче сверху заріз. Це «те саме» коїлося на Тернополі і на Івано-Франківську, неподоланний гумовий ледник оточував нас зусібіч, усюди, ми возили його з собой і во собі. їздили ми тепер двома просторими автобусами, гудение і світло замість нас тягали й розставляли четверо найманих робітників, якими хвацько командували Тузік і майстер світла Петрович, нашими залами тепер літали сніги, метелики, сині птахи і червоні пси, в сцені клубочилися барвисті дими, згоріло б воно однако давно цурки, думали ми, ці брехливі дими, ілюзійні метелики, срібне листя і золота трава. Коли ти отнюдь не вмієш більше розпалити живого вогню, такі дитячі забавки тільки виводять із себя — і ми замуровувалися дедалі глибше у приватних гумових штольнях, досхочу мріючи затем насчет втечу. Як і завжди у таких випадках, тримали нас вкупі тільки гроші. От оце й було найстрашнішим.

Те саме чигало получай нас у Львові. Ми аккуратно аккуратно відбринькали першу частину й пішли пити свою зомбі-каву. Всі, навіть Тузік, мовчали. Марія гортала глянцевий записи зі своїм портретом для обкладинці, вона їх терпіти никак не могла. Стук нервово рвав серветку. Воца масажував пальці. Я вийшов надвір випалити сигарету. За парканом юрмилися наші слухачі. Вони також палили і обмінювалися враженнями. «Смурнятина, — почув я, — вони без участия Бута пса варті»; «Солістка загальмована, затиснута, держи екрані вона виглядає краще»; «Програма стара, ведь в целях моїх тата й мами»; «А ваш покорнейший слуга читав, вони колись телевізори з вікон «Дністра» викидали»; «Я більше получи них никак не ходжу, шкода бабок; а така рекламирование була!»; «Реклама — клама, може, нє?» Далі моя особа отнюдь не став слухати, затоптав недопалок і повернувся поперед артистичної. Там витав фізично відчутний суть важкого й безповоротного провалу. Марія зосереджено розглядала свої нігті, Воца — свої. Тузік механічно дожовував канапку, запиваючи її пивом. Стук лежав получи зсунутих докупи стільцях, заклавши грабки під голову і отупело дивлячись у стелю. Аркан слухав плеєр. Я хотів щось сказати, розрядити напруження, але всі одночасно подивилися бери мене з такою неприхованою ненавистю, що аз многогрешный вдавився непромовленим словом. Опустивши голови, ми побрели возьми сцену, підстроїли інструменти. Мене тіпала життєрадісна лихоманка; единовременно ми всеремось согласно самі вуха. Цікаво, чи запаслися рафіновані галичани тухлими яйцями?

За двушничек чертеж від мікрофона Марія зупинилася. Світло во залі нерезко згасало, прожектор вихопив її струнку постать у короткій чорній сукні. Вона підняла праву руку, вітаючи публіку, опустила її і замислилась. Унизу, на першому ряду хуй сценою сиділо півтора центнера добродушного Тузіка. Склавши слонячі шуршики получи и распишись грудях, воно незворушно, наче яка японська Будда, дивилося в Марію. Грайте, хлоп’ята, співайте, дівчата, во мене всегда чікі-чікі, моя особа всіх витягну, кожному затушую його лажу, во залі чудова акустика, давайте, созідайте, чорт би вам побрав з вашим зомбі-роком. Марія зітхнула. Вона більше безвыгодный боялася Тузіка. їй кортіло заснути тут-таки, держи голих дошках, у яскраво-блакитному колі прожектора. Петрович знічев’я пускав сценою легонький зелений туман. Зала насторожилась, відчувши щось непевне — може, поживу, може, загрозу витраченим для квитки грошам. Інколи публіка буває райським птахом, інколи — слоном, глухуватим держи одне вухо. Подеколи вона стає гієною. Марія далеко не хоче співати, зрозуміли ми. Вона неграмотный може себя примусити. Трапляються такі замасковані пастки на житті, коль ти більше никак не можеш виконувати остогидлу роботу, хоч би тебе вбили вслед за це, хоч би тебе благали получи колінах, хоч би тобі платили відрами золота — безвыгодный можеш, і край, і тоді ти встаєш, виходиш, плентаєш незнайомим містом, вітаючись із незнайомими перехожими, питаєш у них, мол аеропорт, купуєш квиток получай літак і летиш ік такій матері. В зеленому тумані мовчки пливла маленька чорнява русалка, вслед за нею бовваніли чотири нерухомі постаті, цебто ми; гарно вплоть до бісиків, але ж вони сюди отнюдь не німе кіно прийшли дивитися. В залі почався ремст, насмішкувате кахикання, гучний шепіт, рипотня крісел. Хтось нетерпляче свиснув. Зараз вона розвернеться і пішки піде во аеропорт, відчули чотири нерухомі постаті, гарячково метикуючи, яку саме композицію можна було б почати, если вона зникне, але хто нас стане слухати, вони вже достатньо злі, їх розчарувала перша частина концерту, а такої фішки з солісткою на другій нам ніхто никак не подарує. Вона стояла і боролася з собою, накручуючи неслухняне чорне пряжа для вказівний палець, потім розмотуючи його, потім знову накручуючи. Поруч зі мною, из-за лаштунками, впевнено втрачав глузд свой менеджер; він жестикулював, ніби циган-конокрад, спійманий получи гарячому, коліна во нього тремтіли і стукали одне об одне, зала наповнювалася шумом, немов корабель з пробитим днищем — зеленою морською водою. «Острів Лесбос» в открытую починав тонути, минало п’ять хвилин веселого концерту безо музики і співів.

І тоді зненацька озвався Стук. Він зробив отак: «тук-тук-тук. ТУК-ТУК. тук-тук-тук. ТУК-ТУК». Зала негайно принишкла. Марія стривожено озирнулася держи

Стука — вона никак не знала, що це таке. Але це хоть занадто добре знали ми. «Ля-до-ля-мі? ля-до-ля-мі?» — запитали мої пальці, перш ніж автор згадав относительно них, хіба ми утнемо це зараз? Так-так-так. ТАК-ТАК. Так-так-так. ТАК-ТАК, утнемо, безграмотный сумнівався Стук. «Добре, пацани, — щемко засвітилося в одиночку Воци, — тоді соше оп», — а його вже наздоганяв океанський ролик Арканового синтезатора. Задоволений Петрович безграмотный пошкодував для того нас могутнього пурпурового вулкана, з якого потекла охват жарких сліз і сердець, надо сценою з криком метнулася зграя чорних птахів. Тузік охнув і кинувся по своїх кнопок і повзунків. Це був початок Бутової «Магдалини», пісні, яку двадцять років тому співала весь країна, а сьогодні малограмотный пам’ятав майже ніхто.

І ми полетіли.

Марія стрепенулась, як птах у тенетах. «Магдалини» вона безграмотный співала ніколи. То Бута соромилась, ведь оплакувала його, в таком случае розучувала інші пісні, а цієї, найтоншої і найсвітлішої, уникала як вогню, щоразу кажучи тихе «ні», ми ж малограмотный наполягали. Тепер ми були безжальні, ми всі об’єдналися на зграю і примушували її зробити вибір: або лети з нами, або йди геть назавжди. Вона легко, ніби уві сні, ступила двоечка чертеж вплоть до мікрофона і, притуливши зимні долоні давно палаючих щік, почала. «Там, -де ти спиш одна, коси нічні розметавши нате білосніжній постелі, тіло своє обнявши сама...» — і на мене дрожь побігли согласно спині від її нового й незнайомого голосу, а зала раптом заревіла ООО!!! — наче вона всі ці двадцять літ проспала тут, нудьгуючи, тоскно очікуючи пробудження від своєї найбожевільнішої во світі пісні. Та ми вже були далеко, линучи безвыездно вище й вище, оминаючи перші зірки, ніби сніжками, кидаючись метеорами. Марія знову відпустила себя сверху волю, а відпустивши себе, звільнила і нас, тепер нам хороше було летіти з нею. Вона без запинки рухалася во невагомості, обганяючи заповільні зоряні вітри й дощі, поруч гребли ми, кожен зокрема — і всі на одному напрямку, нас обдавало вплоть до Островів Блаженних, по-над якими низько висіла мовчазна зелена Зоря, і ті, кого безвыгодный таким образом ради роки безпритульних вештань в соответствии с Землі, виходили нам назустріч, усі знайомі, усі — живі. Я бачив, як десь далеко-далеко внизу юнаки і дівчата схоплювалися з місць, бачив, як вони бігли, починали обніматися і танцювати, вони добре роблять, що танцюють, думав я, впевнено розтинаючи веслом хвилі смарагдового океану, вони добре танцюють, ибо ми справді граємо, виявляється, постоянно беспричинно просто, сміховинно просто, адже ми це завжди знали, надобно справді грати, справді жити, насправді помирати, «там, мол міста зі снігу, поцілуй мене серед ночі, аз многогрешный самотня і зовсім юна, ваш покорнейший слуга хочу...» — і якась білява дівчина заколотилася на істериці, деручи сверху собі блузку, а ще дві покотилися підлогою во незбагненно солодких судомах, вони билися головами об сцену, а хтось ридав никак не своїм голосом, і приголомшений Тузік обхопив пульт обома лапами, щоб його безвыгодный перекинули ці навіжені, вже напівголі дівчата, Господи, що з ними діється, пишущий эти строки такого ніколи неграмотный бачив, думав Тузік, перелякано дивлячись для Марію, спокійну, як сніг, «хіба ти невыгодный знаєш? хіба ти малограмотный знаєш? ХІБА ТИ НЕ ЗНАЄШ?» — зачудовано питала й перепитувала вона, схиливши біле, як троянда, лице для голе ліве плече і їй було круглым счетом добре, як ніколи накануне цим. Тепер усе если добре, Маріє, думав я, краєм ока поглядаючи нате шестирукого Стука, він міцно тримав одразу шість паличок і вони мерехтіли, неначе велосипедні шпиці, ибо він мчав зі швидкістю сороковничек ударів после хвилину, це тільки выше- Стук таково уміє, величественно думав я, більше ніхто — і побачив у залі Бута, він теж танцював з усіма, зовсім поруч, у формі курсанта, як тоді, если його вигнали з військового училища і він далеко не мав мол жити, а додому повертатися неграмотный хотів, і моя особа прихистив його во себе. Бут показав мені піднятий безмерный палець, добре є, мовляв, прорвалися нарешті крізь гуму, тішуся вами. Він помахав рукою і Воца теж його побачив, і Стук, тільки Тузік його никак не побачив, ибо він сидів спиною перед зали, і Марія отнюдь не бачила

Бута, потому что вона заплющила очі і летіла вже вся, від неї колами струмувало неземне світло, а надо чорними косами стояла діадема, ореол, німб; і ми зі Стуком кивнули одне одному, зрозумівши, що побачили одне й те саме.

Цієї миті курсант вискочив для сцену і ми одразу переконалися, що в таком случае ніякий безграмотный Бут, а стрижений на-нет образ зі щурячими рисами обличчя, у джинсах і військовому кітелі. Він підбіг прежде Марії і рвучко простягнув праву руку. Зала зойкнула як одна людина. Марія хитнулася. Вона впала спочатку нате коліна, потім для бік. «Это гипноз! Это наваждение, очнитесь! Она ведьма!» — закричав щурок , у мікрофон. Я висмикнув штекер і, получи и распишись одна нога тут знімаючи гітару, побіг впредь до Марії. Якісь хлопці притьма оточили щура, повалили в підлогу і били ногами. Проходом предварительно сцени бігло багато людей. Марія лежала з заплющеними очима. Ліворуч, -де серце, стриміла колодочка фінського ножа. Люди кричали і бігли. Голосно. Дуже. Швидко. Так багато дівчат. Очі. Нафарбовані. Широко розкриті. Дуже багато очей, всі очі кричать. Вона притиснула праву руку до самого серця, ніби намагаючись висмикнути з себя металеву смерть. Заворожено дивлячись держи це тонке зап’ястя з вузькими і довгими дівочими пальчиками, ваш покорнейший слуга раптом потрапив у пирушка самий день, коль Бут уперше привів її поперед студії і звелів узяти мікрофон. Я ще тоді намагався знайти слово, котре вичерпно пояснило би, як вона його взяла, — і невыгодный знайшов, потому что її голос, переповнений справжньою любов’ю і невдаваним стражданням, примусив забути слова. А тепер це речение випірнуло з пітьми несвідомого і розкрилося, наче вранішня лілея, воно писалося «побожно». Вона побожно взяла пирушка мікрофон, як неймовірно коштовну і тендітну річ, ламку, загрожену, ніжну — і водночас наділену божественною снагою та владою, здатністю розчакловувати обернених держи людей істот, повертаючи їх у самих себе. Люди кричали. Вона побожно взяла мікрофон, запитально зирнула для Бута, і він посміхнувся: давай, мала, починай собі нове життя, годі жебракувати во підземних переходах. Тоді вона побачила блискавично недолгий кліп, у якому просяяло все, що чекало получи неї далі — і переповнені зали, і любовний шал та свист, і екстатичний порив істот, спраглих кохання, давно неї, давно єдиної бери світі Марії, давно цих вузьких щік, ледь торкнутих рум’янцем, вплоть до чорних пасом, що вільно спадають нате чисте чоло, поперед цих тонесеньких брів і вплоть до виразних, мов триденний місяць возьми квітневому небі, вуст. Може, тепер если чим заплатити после квартиру, подумала вона, і ще подумала, що можна если купити зимове пальтуган бабусі, ибо те, старе, фіолетове, начинай куди вже його вдягати, а ще подумала, що ми схожі сверху справжніх музикантів, никак не якісь после лайдаки, з ними мені если добре, вони мене отнюдь не образять, подумала вона до этого времени це і багато іншого из-за одну мить, і мить та лежала тепер переді мною, безмежно коротка, як передчасно зупинена музика. І моя особа підхопив її держи руки, притиснув вплоть до себя щосили, і побіг сходами вниз. Тут неподалік станція «швидкої допомоги», мы жив у Львові, мы знаю, -де це, тама їй зроблять операцію, може, переллють кров, моя особа віддам їй кров, моя персона постоянно віддам, усе, що треба, що тільки є во мене у цьому проклятому світі, і вони врятують її, потому что приближенно безвыгодный можна, їй далеко не можна померти зараз. І народище розступалися переді мною, і голосили дівчата, оплакуючи свою Кохану, і стежка-дорожка з червоних крапель бігла вслід из-за мною, наздоганяла відлунням, приближенно само задихалася і скрипіла зубами, период б сделано було кинути палити, бач, як задихаюся, і мы намагався малограмотный дихати їй для лице, щоб їй безвыгодный тхнуло цим ненависним тютюном, а вона була такою спокійною, наче сонна троянда, зрізана бери світанку, і була вона такою легкою, немовби перший сніг.

...Ідучи далі, аз многогрешный безвыездно прокидався і прокидався. Мене будив несамовитий пташиний щебет, вонь свіжої кави, сліпуче світло червневого сонця. Я розплющив очі і побачив Бута. Він сидів сверху підвіконні з філіжанкою кави, палив сигарету.

— Але ти спиш, старий, — сказав Бут.

— Котра година?

— Вже согласно першій. Будильник никак не допоміг. Коломия нині відпочиває.

— По першій? То ми проспали? Це ж смороду тепер буде...

Я схопився з ліжка, возьми якому спав одягнений. У кімнаті по сию пору було догори ногами. На столі стояла жестянка з-під болгарського перцю, недопита пляшка горілки, ще дві порожні валялися під столом. У куті стояла гітара.

— Ти мені вчора третю струну порвав! — згадав я.

— От зануда, мы ж казав, що поверну цілий комплект.

— Бут, — сказав я, — моя персона щойно бачив найдивовижніший кошмар свого життя.

— Життя взагалі сон, — відказав Бут. — Може, підемо получи и распишись пиво?



ДОСВІД КОРОНАЦІЇ повість

їй це дибне це літне заснуле кіно

дескать біжать дощові і ромашкові титри

мол Волосся її мов сумне знамено

шумить уночі в зеленому Вітрі


їй необходимость початись щоб мати кінець

їй надобность Вернутись з німого полону

під вечірніх пташок полохливий

вінець під зів’ялого листя непевну корону

                                                                     Григорій Чубай

0. Ніч сверху заставі


«Треба втікати во гори», — сказала вона сержантові. Сержант недобре посміхнувся, сплюнув кудись убік і знову пішов телефонувати. Суцільна пітьма була темно-фіолетовою, а двушничек ліхтарі на ній — сліпучо-білими; може, це було гарно, але Оттла вже неграмотный мала сили. Вона сіла біля каштана і задрімала під шелест листя. «Бойове спорядження піхоти, — крутилися во її голові слова, десь почуті або прочитані, — так, бойове спорядження піхоти і сьомий взвод, так, дисциплінарні стягнення і обстановка, наближена впредь до когось обстановка, так, ради арматурою вони никак не сховаються... » Десь у горах стріляли; знову вийшов сержант, прислухався вплоть до пострілів і позіхнув; радіо біля казарми передавало котрусь із опер Доніцетті; загалом це була дуже неспокійна ніч; чауш подивився получи и распишись каштан і подумав, що він би її трахнув, і взув би, і виграв, але звание боявся зарази, впредь до того ж дзвонив телефон; «нарешті, сука», — подумавши лычка і побіг досередини; проститутка повідомила, що бензину невыгодный дали, автобусик приїде тільки вранці, а потім поцікавилася, чи малограмотный з’являлася там, у них, — тут, у нас, — дівчина шістнадцяти-сімнадцяти років з довгим золотистим волоссям, ну, щось такого, доганяєш, звати її Оттла, Оттла її звати, її звати Оттла, її Оттла звати, звати Оттла її і вона дочка генерала Д., вона вчора втекла з дому і півгарнізону знову возьми ногах —?; «є после этого одна, — сказав сержант, — туди просилася, дурна якась, моя персона послав її, сука, спитаю зараз, як її звати»; він поклав рурку получи стіл і побіг під каштан; «як тебе, су..., звати»; вона скрикнула, розплющила очі. «Оттла», — сказав сержант; «що», — сказала вона, «Оттло, іди вплоть до телефону, со временем тебе твій тато чекає»; вона слухняно підвелася і пішла давно КПП, але тама нікого далеко не було і вона з великою підозрою подивилася для сержанта, який, придуркувато і по сию пору одно недобре посміхаючись, подав їй рурку; «слухаю, Оттла», — сказала вона і довго слухала те, що їй говорили, а потім сказала: «Добре, автор чекатиму, буча папа римский неграмотный хвилюється, даю», — і віддала рурку сержантові, який теж слухав дуже довго і дуже уважно, а потім сказав малограмотный своїм голосом «йосць», поклав рурку і сів ради стіл, уникаючи дивитися во бік Оттли; «добре, що моя особа її неграмотный трахнув, — думав сержант, — кому сказати, генеральська дочка, сука, якби ваш покорный слуга її взув, мене ж розстріляли б і повісили, ні, є все же затем хтось держи небі, що б нам отнюдь не казали во школі і нате політзанятіях», і він з ненавистю глянув в Оттлу, але та вже примостилася нате тапчані, спиною поперед нього, і міцно спала; звание узяв шинель, вкрив дівчину з головою і пішов геть; тепер еще він сидів під каштаном, слухаючи, як шелестить листя, краєм вуха вловлюючи клапті останніх вістей, що долинали від казарми, прислухаючись, чи безграмотный дзвонить телефон, і безвыездно ще невыгодный на змозі повірити на неймовірне своє щастя, — на те, що він никак не виграв її, що йому неграмотный дуже й хотілося і дуже й никак не хотілося, і хотілося никак не дуже, і отнюдь не хотілося дуже, що этак вчасно задзвонив мобильный телефон і що вона, сука, виявилася дочкою генерала, сука, Д. Доньці самого, сука, Д., Оттлі, снився тим порой сонячний сопотський мол, безліч лебедів у холодній балтійській воді, вони переверталися смішними лапами догори, а получи обрії стояло кілька військових кораблів, які безшумно і водночас стріляли по части гігантському дракону, що поволі наближався давно молу; «він но мене з’їсть», — подумала Оттла во сні, але їй никак не було страшно, тільки дуже цікаво і вместе з тим якось солодко-солодко; з кораблів продовжували стріляти, снаряди вибухали вже зовсім неподалёку від неї і від дракона, але він спритно пірнав під воду, а вона снарядів далеко не боялася, тому що її тато був звание Д.; «тато» — смішне слово, вона зовсім только что десь його чула, але де? Оттла озирнулася і побачила Райнера Марію Рільке гуртом з Лу Андреас-Саломе. «Он як, — подумала вона, — надобно ради щось у них спитати, вони все-все знають, а сквозь неї навіть Ніцше здурів»; «скажіть, сразу червень? » — помимо зайвих церемоній звернулася вона прежде них; «червень, червень», — закивали головами Райнер і Лу; «а чому ж тоді что-то около холодно? » — спитала Оттла, намагаючись стримати зростаючий внутрішній трем; «тому, що одновременно тисяча вісімсот дев’яносто восьмий рік, дівчинко», — люб’язно пояснила їй Лу; «неправда! » — вигукнула Оттла; насправді ж це не мудрствуя лукаво скатка упала додолу й Оттла прокинулася.

Вона прислухалася впредь до голосів знадвору, — так, це батяня розмовляв з учорашнім сержантом; рожево-зелене повітря из-за вікном, червень, її знову спіймали, ну-кась і плювати, може, вона самоё цього хотіла.

— І тоді вони припинили стрілянину?

— Так, пане генерале.

— Гм... ну, гаразд, хоча й дивно. Ти хоч трахнув її?

— Ні, пане генерале.

— Гм... Теж дивно. Ну й дурний, надо було трахнути. Щоб знала наступного разу...

— Так, пане генерале.

— Гм... здається, ти безвыгодный такий поуже й дурний. Добре, скажеш командирові роти, що ти вже старший сержант. Або ні, ліпше моя персона записочку йому напишу...

— Так, пане генерале.

Генерал Д. дістав з машини планшетку і почав писати записку, безвыгодный звертаючи уваги получи и распишись заспану Оттлу, яка вийшла з КПП.

— Могли б і тихіше триндіти, горлаєте нате целый кордон, наче хтось вам ґвалтує, — сказала вона.

— З тобою если окрема розмова, — сказав генерал. — Сідай ззаду.

— А аз многогрешный хочу спереду.

— А автор тобі сказав: ззаду. У тебе й в такой мере усе спереду.

— Тоді ваш покорный слуга никак не їду.

— Дістанеш. Втім, ти й таково дістанеш.

— Плювати, — сказала Оттла і сіла ззаду.

Генерал вручив сержантові записку, поплескав його согласно спині, і броньований автомобіль щез ради пагорбом.

Пахло пилюкою і молодим полином. Жодної хмаринки неграмотный було сверху чистому літньому небі, співав якийсь жайворонок, дзюрчала агиасма з крана, — Оттла напилася і забула закрутити. Старшому сержантові скажено і бесчеловечно хотілося спати; він зняв гімнастерку і почав обливатися холодною, як лід, як крига, як сніг, як іній, як град, як каміння з неба, як погляд генерала Д., як погляд ротного, як погляд Оттли, як погляд власних, червоних від безсоння очей у дзеркалі, зеленому від часу, довгого і незрозумілого як життя, холодного як основа жизни з крана; бери деякий дни це допомогло, во голові потеплішало, минута став трохи коротшим і, як поуже було зазначено, деяким, очі невыгодный пекли, але зміна безвыездно одно невыгодный приходила.

Старший чауш іще неграмотный знав, що весь його зміна напилася цієї ночі впредь до поросячого вереску, відлупцювала ротного-рвотного, того самісінького, якому писав сифилис Д., — п’яна зміна підняла по-над казармою повстанський прапор і повмирала во страшних муках, ибо антифриз виявився неякісним, недоброякісним, злоякісним, хріновим, лажовим, сука, виявився антифриз для того зміни, в яку чекав ново-створений генералом Д. старший сержант, який далеко не трахнув, безграмотный взув і навіть невыгодный виграв цієї ночі Оттлу, неграмотный виграв ні ночі, ні Оттли, яка втекла з дому втретє, і вчетверте, і вп’яте, і вшосте, а може, і всьоме, хто його зна, вона вже й самоё втратила лік своїм втечам; «це на неї

як місячні», — сказав давеча гендиректор Д., добре, що Оттла цього безграмотный чула, а в таком случае б вона показала йому і місячні, і земні, і небесні, і водяні, і підводні.


0 . Кімната Оттли


«Кобили — невыгодный ТОВСТІ й безграмотный ТОНКІ жінки во них довгі коньки й товста задниця чудова комплекція високий але невыгодный безбрежный молодчик обійми їхні палкі а поцілунки міцні кріпкі і ходять вони швидко-швидко і люблять червоні квіти — мак жоржини троянди — та червоний мов мак жоржини і троянди одяг а коль кобила збуджена розбуджена і пробуджена ведь вгамувати її жагу майже неможливо этот номер не пройдет ілюзорно майєво примарно хтозна саме як тоді вгамувати її божевільну скажену нелюдську кобилячу пристрасть прежде любощів б’є вона ще й щипає партнера під время акту кусає і дряпає гризе і роздирає його возьми дрібнесенькі кавалки завбільшки з пелюстку маку жоржини або троянди», — прочитала Оттла, відклала ревю убік і замислилася. Майже однако правда, ради винятком червоних квітів та одягу, — якраз такі кольори вона ненавидить. Хіба може що-небудь у світі дорівнятися поперед жовтих хризантем або... або... Оттла пошукала очима согласно кімнаті; її речовий мішок беспричинно і лежав зав’язаний, під телевізором. Оттла стрибнула з канапи, розв’язала мішок і між джинсів, блузок, панчіх і трусиків з бюстгальтерами знайшла свою жовту спідницю, найулюбленішу на світі, зверски пожмакану, але чисту, — на цій спідниці вона танцювала з полковником Р. і тільки якась божевільна, якась несповна розуму жлобиха рогата, рогулиха жлобата, лошара якась і бодилюка могла б віддати перевагу червоній спідниці, яка, до самого речі, теж була на Оттли, але цієї миті їй чомусь перемкнуло і вона забула оборона існування й буття червоної спідниці, натомість минуя успіху намагаючись пригадати, дескать вона запхала праску. Праски невыгодный було й отнюдь не існувало ніде, хоч ти піди й заріжся; розлючена Оттла вискочила получай сходи, готуючись несамовито закричати: «Марто!!! », — але їй повністю відібрало мову, грабки й довгі ноги, если вона побачила, що поруч з її дверима стоїть письмовий стіл, ради столом стілець, а получи стільці сидить лейтенант, — найжахливіше, що може бути на природі, — незнайомий, невідомий, приблудний лейтенант, мабуть, з отих, певно ж, з отих, — ибо -де ви ще, крім як серед отих, бачили лейтенанта во окулярах? «Ну, папа, — подумала Оттла нарешті, — оцього моя персона тобі вже отнюдь не подарую». Дар мови теж повернувся по неї і Оттла негайно ним скористалася.

— Слухай, очкарик, а що ти, власне, робиш? — спитала Оттла, сідаючи нате стіл.

Очкарик трохи подумав, а тоді несподівано високим — целых у Оттли целое померзло всередині — голосом сказав:

— Виконую свій патріотичний обов’язок.

— Тут? — здивувалася Оттла.

— Патріотичний обов’язок можна і обряд виконувати всюди, — доповів очкарик.

— А кілько баб ти вже трахнув? — поцікавилася Оттла.

— Жодної.

— Нема нічого дивного... Хочеш, ваш покорнейший слуга буду твоєю першою? — пошепки спитала вона і поклала возьми його холодну долоню свою гарячу.

— Ні, неграмотный хочу, дякую.

— Чому? Адже це круглым счетом приємно?..?.. Може, ти боїшся? Не бійся, гусенятко...

— Я никак не боюся нікого на світі. Я боюся тільки одного: малограмотный виконати свого патріотичного обов’язку належним чином і у визначений термін або строк.

— Ага, ясно, — сказала Оттла, забираючи свою руку, — тільки такого імбецильного кастрата він і міг сюди поставити. Ну, о’кей, виконуй свого патріотичного обов’язка, а автор піду пошукаю праску. Покажу тобі, як роблять холодну яєшню.

— Поверніться предварительно кімнати, вы заборонено!

— Срати автор этих строк хтіла в ваші заборони, — сказала Оттла

і почала спускатися сходами. — Якщо ви невыгодный повернетеся, аз многогрешный змушений буду стріляти; сообразно нижніх кінцівках, — застеріг її крик ради спиною.

— Хо, хо, хо, — демонічним басом засміялася Оттла і і тієї ж миті пролунав постріл; повз ЇЇ ліве вухо свиснула куля.

Оттла зблідла як вечное упокоение і озирнулася. Лейтенант стояв вслед столом і цілився їй во обличчя.

— То ти так, — тихомолком сказала Оттла, — в таком случае ти шпиндель як, засранцю, виродку, педерасте, гоміку, імпотенте, лейтенанте...

І знепритомніла.

Знизу вже гупали чобітьми двоє солдатів з караулу. Вони обережно підняли Оттлу і занесли її до самого кімнати. Лейтенант зайшов услід вслед ними, прибрав з канапи жовту спідницю і акуратно розвісив її нате кріслі. Оттлу поклали в канапі; вона розплющила очі, побачила по-над собой обличчя во окулярах і виблювала попросту на нього. Генералові Д. належав увесь третій поверх, получи и распишись першому й другому поверхах розташувався средоточие округи. ;

Кімната Оттли раніше належала її мамі; если мамусенька померла, папаха зробив з дитячої свій домашній кабінет, а Оттлу переселив сюди. Вікна цієї кімнати виходили получи и распишись схід і, прокидаючись уранці, Оттла любила милуватися і вранішнім промінням і його шляхетним відблиском получи и распишись маминих книжках. Книжки стояли на старовинній дубовій

книжки Оттла прочитала після маминої смерті, багато чого безграмотный розуміючи, більше вгадуючи, ніж усвідомлюючи, а много раз взагалі отнюдь не розуміючи того, що було безпосередньо на тексті, — одначе, розуміючи і уявляючи во сто разів більше, ніж того, може, хотіли б самі автори.

Найбільше вона любила Пруста, — інколи їй здавалося, що цю епопею написала її мама, если була ще зовсім молодою, — ну, такою, як Оттла тепер, — і сховалася вслед за чоловічим псевдонімом, возьми зразок Жорж Занд; мамашенька сховалася следовать псевдонімом «Марсель Пруст» від генерала Д., ибо праздник убив би її, якби довідався, що вона написала беспричинно багато і совершенно — французькою мовою.

У куті стояв телевізор, а вздовж стіни — канапа; потім кімната робила різкий закрут, і там, у глибокій ніші, знаходилося святе святих — ліжко Оттли, шафа з сукнями, торшер, около якому вона читала вночі, особливо ж у грозу або если повстанці підходили дуже близько накануне міста, — одного разу їхня космический корабль потрапила во сусідній дім, дескать розташувався міський суд, і после розпочалася пожежа; Оттла вискочила тоді нате люстра на одній нічній сорочці і довго спостерігала, як палають судові справи, заведені в винних, частіше ж безневинних людей, як метушаться солдати, гасячи пожежу, — і малограмотный спала відтак еще накануне ранку, збуджена вогнем і раптово відчутою можливістю втекти звідси навіки чи принаймні стати жінкою.

У кімнаті разило її парфумами, і стеля була дуже високою. Оттла годинами просиджувала хуй трьома маминими дзеркалами, вперше відчуваючи интерес губної помади, пружну хвилястість вій, густих і довжелезних, наче з хутра небаченого дорогоцінного звіра, хвилюючу незбагненну чистоту гладенької шкіри під уперше виголеними пахвами, якусь небесну прохолоду, що йшла звідти, і звідси, і звідти теж, вимучуючи своєю лагідністю й вимогливістю, пестливою жорстокістю і невдоволеністю. Вже всоте Оттла безтямно проводила гребінцем согласно своїх золотих, шовковистих і довжелезних косах; ножовка каву; говорила за телефону; слухала музику і знову поверталася накануне дзеркал, виснажена цим своїм відображенням, вічно одним і тим самим, незрозумілим вічно і закличним вічно. Вона навмання брала книжку з шафи, навмання розгортала її і читала в дальнейшем таке:

Венецьке сонце золотом постане
на моїм волоссі; здійсненням чудовим
альхемії всієї. Пишні брови
мої — ти бачиш їх вони мостами
злинають надо загрозою німою
очей — з ляґунами таємним пливом
поєднаних; или рой во них мінливо
хвилює сплеском припливу й одбою.
Хто зрів мене, праздник псові заздрить мому,
що штырь його, спочивши нате хвилину,
рука, якої тепло неграмотный звуглить жаден,
ніщо никак не зранить, озлобленна утюжить —
І хлопці, гордощі старого дому,
від уст моїх, як від отрути пропадать

Оттла думала относительно полковника Р. З ним вона танцювала кілька останніх разів, і він теж належав давно дуже старого й шанованого на місті роду, і був бездітним вдівцем, і був таким якимсь справжнім у цій своїй новій полковницькій формі, і такий владний, і Оттла, відчуваючи, що очі її наповнюються слізьми, падала долілиць нате килим, і кусала губи, і вмовляла себя малограмотный плакати, інакше, Оттлонько, прахом підуть усі твої викручування накануне дзеркалами, а прежде вечора залишилося півгодини, він следовать тобою заїде, він но пообіцяв, — і вона пестила килим, м’який, добродушний килим, і тільки хлипала, але малограмотный плакала, жодної сльози, — болт вас усім, ясно?

Саме во цій кімнаті Оттлу вирвало во ненависні лейтенантові окуляри; все кімната стояла поруч, готова захистити її, якби цей ідіот спробував щось зробити; насторожилася люстра, щомиті готова впасти получай його порожній чакан з гівном замість мізків; заворушився килим, готовий скрутитися, як пирушка пітон і задушити гнилого очкарика во добродушних обіймах; і Юкіо Місіма прочинив дверцята книжкової шафи, щомиті готовий вискочити звідтам і вгородити чесного самурайського ножа во підлу лейтенантську спину; але мерзенний летеха занюхав цю зусебічну загрозу і, малограмотный сказавши жодного «мур-мур», вийшов з ворожої кімнати; солдати нерішуче топталися біля канапи. Пола Оттлиного халатика загорнулася і вони безграмотный могли відвести очей від голого засмаглого стегна, міцного і пружного; вони стали жабками, а бок — удавом, ще б мить — і вони стрибнули во роззявлену пащу, але Оттла відчула це, застогнала і сказала: «Ідіть ко чорту, і покличте сюди Марту, бенц принесе води, бесчинство багато води принесе, відро»; «йосць, йосць», — закивали головами жабки, невыгодный перед речі віддаючи їй честь, задкуючи накануне дверей, усе ще невыгодный вірячи на своє спасіння.

Вони вийшли і щільно причинили двері. Оттла залишилася наодинці зі своєю кімнатою. «Бачиш, — пошепки озвалася вона поперед книжкової шафи, — бачиш, що робиться? » Хотілося плакати, але дуже, дуже боліла голова. Оттла подивилася бери свою жовту спідницю і таки заплакала.

 3. Лейтенант


Лейтенант X. пішов поперед кльозету, довго відмиваючись после этого і чистячи кітель. Повернувшись нате бойовий пост, він подзвонив генералові Д.

— Пане генерале, об’єкт зробив першу спробу.

— Що ти верзеш? — неграмотный зрозумів генерал.

— Першу спробу зробив об’єкт, пане генерале.

— Який, у вагіни, об’єкт? Хто він?

— Вона об’єкт, який зробив першу спробу, пане генерале.

— Ти п’яний? — розсердився генерал.

— Смію доповісти панові генералові, що мы завжди тверезий.

— Ну ведь й що з цього? Дурний, значить. Знайшов чим хвалитися. Хто ти на такому разі?

— Пане генерале, моя персона є летешник X., який веде спостереження вслед об’єктом О., який зробив першу спробу, який є яка, яку ви нині вранці наказали мені, лейтенантові X., який є який, охороняти від виходу из-за межі штабу округи,.

— Здуріти можна, — сказав сифилис Д. і перехилив чарку горілки. — Ну й забембав ти мене. То ти летеха X.?

— Так йосць, пане генерале.

— А звідки ти знаєш факс страта телефону?..

—?

—... і чого тобі від мене треба?

— Згідно з вашим наказом, пане генерале, доповідаю, що об’єкт О. зробив першу спробу покинути приміщення штабу округи.

— А, це ти оборона Оттлу? — здогадався генерал, стьобнувши другу чарку горілки.

— Так йосць, пане генерале.

— Ну в таком случае й що?

— Вонахотілавийтипанегенерале.

— Хотіла вийти? — перепитав генерал, нахитнувши третю чарку горілки.

— Так йосць, пане генерале, — летешник X. дістав хустинку і витер спітніле чоло.

— Вийти, значицця, хотіли. Хотіло. Ілот. Оліт. Літо. «Відклади свої справи до самого літа, безграмотный відвідуй вплоть до літа Лоліту... » Переможець. Неборак. Оттла — од тла накануне тла. Як безграмотный приведуть мені корову предварительно страти, так если безмерный строй в фронті трудових звершень і суничні галявини навіки заростуть маріхуаною...

Лейтенант X. поштиво слухав.

Генерал Д. смиконув четверту чарку горілки.

— Алло! — сказав звание Д.

— Слухаю, пане генерале.

— Мєждугородня?

— ТоєлейтенантХпанегенерале.

— Який лейтенант? Звідки ти взявся для мою голову з самого ранку? Ще мені тої гризоти бракувало! Ніц безвыгодный розумію, — стенув плечима гендиректор Д. і вклав п’яту чарку горілки. — Чого тобі панихида від мене? Квартиру? Нема квартир, кончились. Машину? Нема машин, кончились. Худоба моя родная, мол тільки вони таких корівочок беруть, а моя особа ж босенький та по мнению кізячках, та до тепленьких... Слухай, ти когда-когда безвыгодный пирушка лейтенант, якого аз многогрешный вранці поставив Оттлу стерегти? — спитав сифилис і випив шосту чарку горілки.

— Так йосць! — майже зрадів летеха X.

— Ага, спирт воно що. І як вона? Не пробувала вийти?

— Вона хотіла вийти, пане генерале. Я змушений був стріляти. Вона злякалася і втратила свідомість або, коротше, знепритомніла. Разом з солдатами ми занесли її назад. Вона прийшла прежде тями і обблювала мене. Тепер лежить ціхо.

— Добре, — сказав сифилис Д. — Вона спробує после балкон, а в дальнейшем унизу її вже чекають. Хе-хе. Хі-хі. Ха-ха. Хо-хо. Ху-ху малограмотный хо-хо? Продовжуй спостереження, герой. В разі чого — дзвони. Представлю для наградє. Номер телефону знаєш?

— Так йосць, знаю, пане генерале, вона спокушала мене.

— Знайшла кого спокушати, — сказав генерал, поклав рурку і перехилив сьому чарку горілки.

Лейтенант X. поглянув бери Марту, яка стояла предварительно його столом, никак не випускаючи з рук відро води.

— Чого тобі? — спитав лейтенант.

— Можу автор этих строк прошествовать поперед Оттли, вона кликала мене...

— Іди, — дозволив лейтенант, — іди, але не принимая во внимание різних после штучок-дрючок.

госпожа зайшла давно кімнати. Через хвилину вони з Оттлою ревіли вже дуетом. Лейтенант X. скривився і хотів плюнути, але мусив ковтнути слину вспять (а безвыгодный вперед), тому що сходами підіймався полковник Р. Лейтенант підвівся, віддав чистота і хотів щось сказати, але полковник Р. что-то около зиркнув нате нього, що X. ще единовременно ковтнув слину.

— Хто стріляв? — спитав полковник Р.

— Я, пане полковнику.

— Чому?

У лейтенанта X. зажижилися труси і затрусилися жижки. Чудово ж ибо знав летеха X., що любовь у полковника з Оттлою, що всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі чекають звістки оборона їхні заручини, що якби невыгодный остання втеча Оттли, ці заручини могли б бути і стати фактом доконаним. Думка оборона втечу, невигідну і к полковника, додала хоробрості лейтенантові X.

— Я виконував приказ пана генерала Д., пане полковнику.

Полковник Р. запукав вплоть до Оттли. Виглянула заплакана

Марта, яка щойно закінчила прибирання.

— А, так ви пукаєте, — сказала Марта, — зачекайте-но хвильку, — і зникла после дверима, а потім, виходячи вже з відром, кивнула головою, зверху вниз, для заметина згоди, для примета дозволу увійти, для знак.

Коли полковник щез у кімнаті, летеха знову подзвонив генералові Д.

— Прибув об’єкт штучка два, № 0, № 0, № 0, — неслышно сказав летешник X.

— Хріново, — негайно зорієнтувався гендиректор Д. і перехилив сімнадцяту чарку горілки. — Злий?

— Як пес.

— Ну-ну! Ну! Ну-ну-ну! — загорлав у срурку чин і стьобнув вісімнадцяту счарку сгорілки. — Сдобирай сслова! Сфільтруй сбазар! Сщо сце сза спорівняння? Свін сусе-стаки сполковник, схоч і соб’єкт сномер едва, са сусе ж стаки сполковник, — сгенерал СД. снахитнув едев’ятнадцяту счарку сгорілки, — сне більшеє, штукарь й нес меншес, малограмотный с’якийсь тамс засранийс лейтенанте. Спорівняння! Може, ти віршами будеш доповідати незабаром? Стережи їх, і во разі чбго-тогб... автор этих строк в единодержавно присест буду там, твою і їхню м-м-м-мать!!!

Генерал Д. смиконув двадцяту чарку горілки і вилетів з кабінету.

Цієї ж миті двері з Оттлиної кімнати відчинилися навстіж і звідти вилетів полковник Р. Він розмахнувся і зо всієї сили затопив лейтенантові X. во морду. Окуляри брязнули об стіну й розбилися. З писка, з розбитої губи зацебеніла кров. Оттла стояла вже возьми сходах, з ненавистю дивлячись нате короткозорого лейтенанта, який однією рукою, тримав, хусточку, притуляючи, її, до, носа, а, другою, машинально, шукав, окуляри, — перше, на, столі, потім, почав, нишпорити, по, підлозі.

— Ходімо, люба, — мовив полковник Р.

Оттла подивилася йому на очі і посміхнулася. Вони засміялися вголос і почали спускатися сходами. Полковник узяв Оттлу під руку і вона міцно перед нього притулилася.

Куля пролетіла між правим вухом полковника та лівим вухом Оттли і влучила прямо-таки на укладистый гусь лапчатый генерала Д., який, важко дихаючи, піднімався їм назустріч. Першої миті ніхто нічого невыгодный зрозумів.


0. Похорон


Падала густа літня злива. Велетенські юрби народу стояли під парасольками біля штабу округи, чекаючи, если винесуть тіло. Безглуздішої смерті ніхто никак не міг собі уявити; частина громадян схилялася впредь до думки, що це дело повстанських рук; дехто неизвестно говорив насчет змову серед чинів, — «ось побачите, полковник Р., і тільки він, займе місце бідолашного генерала»; провокатори з таємної служби, прежде якої належав і литер X., мляво розпускали чутки оборона всесильну руку Ватикану, — очевидним було те, що цього разу Ватикан чомусь лишився непричетним, і що інакше, як дурницею, ідіотським збігом обставин, маразмом, дурдомом тощо усю цю історію никак не назовет. Всі якось одразу забули оборона те, що маманюшка Оттли була чужинкою, — саме цього далеко не могли подарувати генералові, навіть тоді, коль вона померла; «це йому кара вслед те, що далеко не хотів узяти нашу»; «якби невыгодный чужинці, повстанці ніколи б безграмотный захопили перевалу, — чужинці допомагають їм матеріально і тримають свого Менелая, і підтримують суспільну опінію вслед за океаном»; «це внаслідок чужинців Менелай зробив переворот». Генералові Д. було глибоко плювати держи всі ці балачки после життя, а тепер і поготів. Він лежав з перебинтованим чолом у розкішній труні довоєнного зразка, на новому генеральському мундирі, в атласних подушечках сумовито блищали його бойові нагороди — тридцять п’ять орденів і сто мешок вісім медалей; незважаючи возьми зливу, майже ціле місто, яке він самовіддано захищав упродовж сімнадцяти років Оттлиного життя, — майже весь місто прийшло віддати йому останню шану і з належними почестями принять на останню путь... У зв’язку з похоронами оголосили велетенську амністію і вчорашні невільники з поголеними чубами окремим натовпом стояли біля штабу, міцно притискаючи поперед грудей вінки з траурними стрічками, для яких виднілися такі с собі написи: «Доблесному — від вдячних злочинців»; «Ми розкаялися»; «Генерале, ми з тобою»; «Ти з нами, генерале»; це було дуже печальне і несамовито повчальне видовище, — ідіотська трагічна гибель зробила полуоборот у душах убивць, грабіжників, як писала вранішня «Тайм-цайт» (серед яких, втім, більшість була дрібною фарцою); ті ж таки кореспонденти примудрилися порахувати всі вінки, принесені скорб’ящими гражданами, — їх виявилося рівно сімнадцять тисяч, — як мандала сімнадцяти років самоспалюючого служіння вітчизні-матері («уродіна-мать» — як предупредительно називали її во народі), як нам, як нам, як нам, як пережити цю жахливу, цю несправедливу, цю, а никак не ту, страшнючу-страшнючу цю-цю втрату-втрату, як-як?

Лунають траурні марші. Настала период прощатися рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і, шляк би їх трафив, близьким, холерним тим рідним і франсуватим этим близьким, тим і сим, симітим, тимісимітимітим, а Оттли немає. Хіба ж вона отнюдь не близька? Хіба ж невыгодный рідна вона? Хто ж, як далеко не Оттла ближчий і рідніший, найрідніший і найближчий, найбільш найрідніший і найбільш ближчийнай, — але дескать вона, впредь до скаженої мами? Може, з нею погано? Може, хреново з нею... З нею, мабуть, погано! Так їй зле, їй дуже зле, їй найзліше, позаяк вона найрідніша, дуже найзліше найближчій, ду-у-у-у-у-у-у-у-у-у-

у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-уу-ууу-уууу-ууууу-уууууу-

УУУУУУУ-УУУУУУУУ-УУУУУУУУУ-УУУУУУУУУ-УУУУУУУУУУУ-

уууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууу-уууууууууууу-уууууууууууууууууу ??? УУУУУ-УУУУ-УУУУУУУУ-УУУУУУУУ-УУУУУУУ-УУУУУУ-УУУУУ-УУУУ-УУУУ-ууу-уу-у-уже, гірше малограмотный буває. Там біля неї лікар. Доведеться закривати домовину минус Оттли. Вона більше нікогда во жизні... Сумно попискивать гвинти, щільно прилягає кришка, дашок, віко. Кришка, саме так. Полковники і генерали, майори і підполковники, старші лейтенанти і капітани; молодші лейтенанти і лейтенанти (! ), старшини і прапорщики, сержанти і старші сержанти, молодші сержанти і сержанти, рядові і єфрейтори, цивільні і рядові беруть домовину і кладуть її бери свої зігнуті горем та бідою горби та плечі, в ключиці і возьми рамена, в плечі і держи шиї, получи и распишись хребти і получи и распишись попереки, в крижі і подзвінки, бери лопатки і возьми потилиці, щоб повільно-повільно-повільно-по-віль-но-п-о-в-і-л-ь-н-о рушити по виходу. На вулиці домовину ставлять для гарматний лафет, застелений бойовим прапором, і процесія неквапом пензлює і чимчикує во напрямі Вовчого цвинтаря. Майстерно грає зведений духовий оркестр, надо тисячами голів громыхать твори камерно-табірного спрямування. Десятки сотень тисяч помаленьку метуть услід следовать своїм захисником і земляком, услід вслед батьком (папою) міста. Від брудної каламутної води пливе між ногами, спалахують блискавки, благодатна время наступає, гримить. «Бачите, навіть свойство воздыхать ради папою нашим», — схлипуючи, присест за крат повторює вчителька початкових класів. Діти промокли вже вплоть до трусиків, але мужньо терплять. Навіть вслед за нашим папою тужить, бачите, природа. Вони хочуть стати такими ж загартованими і заґратованими, як їхній генерал, такими ж горобрими хероями і хероїнями. З героїном складніше, але у зв’язку з такими непересічними подіями сьогодні продають навіть минуя рецептів, щоправда, вдвічі дорожче. Так, покійний сифилис дозволив відкрито продавати героїн та ЛСД-25, рецепти видавалися щомісяця, дружно з талонами для хліб, цукор, сіль і мило, — а що йому, бідолаш-ненькому, зоставалося робити, коль місто сімнадцять років оточене повстанцями, если рідко яка птиця долетить впредь до середини контрольованої ними території, никак не кажучи вже насчет гелікоптери, а ради транспортні літаки ліпше забудьте сразу но і никак не згадуйте більше ніколи, вас но ліпше буде, ми вже давным-давно тогда усі переконалися, що найкраще — це безвыгодный згадувати, безграмотный знати і далеко не передбачати. Нікому безвыгодный вдається прорватися крізь зенітні і ракетні кордони повстанців, цих проклятих, чортових, огидних, дурних, страшних, розпусних, немитих повстанців, які прагнуть захопити наше рідне місто і припинити продаж алкоголю і тютюну, никак не кажучи вже относительно героїн та ЛСД-25, які прагнуть позакривати публічні будинки з такими пружнень-кими хлопчиками і дівчатками від п’яти вплоть до восьмидесяти рочків, які сплять і во бридко тверезих своїх повстанських снах бачать повсюдні служби на церквах і костьолах, — предварительно речі, во нашому ріднесенькому місті никак не залишилося їх, дякувати Д., жодненької і жодненького, усіх католиків, протестантів і православних завели однієї ночі на божий храм катедральненький і вони полетіли туди, угору; а ще їм сняться сім’ї, домкратія, поперед лиха безвыездно це — полетіли всі единовременно і перестали сратися між собою, маємо нині чистий спокій, зрештою, хто ж безграмотный читав їхніх прокламацій? Ніхто і никак не читав, правильно, а получай хріна їх читати? Сім’я — це если ти трахаєш одну-єдину жінку протягом усього життя; а во нашому ріднесенькому місті ти можеш вслед праздник трахнути всіх жінок і чоловіків, аби тільки здоров’я дозволило. Ловлять-ловлять цих диверсантів, збивають-збива-ють літаки їхні і гелікоптери, палять-палять для майданах, біля тих обісцяних місць, -де колись стояли засрані їхні церкви і костели, розпинають-розпинають їх бери хрестах, — а їм хоч би хрін, проклятим, і лізуть до самого нас, і пруться, і немає бери них тепер генерала Д., ні, немає, відслужив, — приблизно беспричинно писав у вечірній «Тайм-цайт» Г. С. Транквілізатор.

Прощальний наше вам приветствие зробили бойовими зарядами і випустили його на бік повстанських гір. Казали потім, що того вечора загинуло втричі більше повстанців, ніж вслед за огульно минулий рік, але це було безграмотный зовсім так, — повстанці встигли пронюхати насчет летальный исход генерала Д. і відійшли получи заздалегідь приготовлені позиції. Крім того, задурманені горем і збільшеною пайкою героїну наводчики грубо розрахували траєкторії, і більшість реактивних снарядів упало нате власні казарми та КПП, — старший сержант, якого підвищив у чині непосредственно звание Д., загинув одним із перших, якраз у ту мить пришиваючи нові погони прежде гімнастерки...

Прикордонники ж вирішили, що це повстанські десанти якимось чином пробралися на тил, — і, розвернувши свої реактивні установки в 080°, дали могутню цілеспрямовану відповідь, внаслідок чого безліч громадян і громадянок загинули біля могили свого генерала. Це була небачена гекатомба; довелося знову всегда списати возьми повстанців, які геть совсем как втратили людську подобу, — і наступного дня всі газети знову вийшли з жалобними рамками та штифт такими заголовками: «Звіряча розправа надо мирним похороном»; «Ось їхнє справжнє обличчя»; «Повстанці і чужинці вирішили знищити безвыгодный тільки генерала Д.»; «Ганьба християнам та їхнім прислужникам!!!» Навіть міжнародні спостерігачі, які века вже плюнули в місто та все, що во ньому коїться, — навіть вони занепокоїлися і довго розшукували на горах повстанських вождів, щоб з’ясувати, чиїх усе-таки рук це справа; а коль з’ясували, в таком случае плюнули ще в один из дней і зітхнули з видимим полегшенням. Повстанським прокламаціям, у яких розповідалося относительно дійсних винуватців бійні, ніхто на місті малограмотный повірив, — це вже далеко не вперше повстанці прагнули перекласти неминучу відповідальність вслед за свої моторошні злочини з хворої голови получи здорову...

Таким був либитина генерала Д. Коли лейтенантові X., який перебував у військовій тюрмі, принесли всі газети после останні три дні, коль він прочитав хіба заголовки, ведь затрусився цілий так, наче вже сидів получай електричному стільці; здавалося, ще трохи — і партия піде з носа та вух. Він зрозумів тієї миті, що навіть електричного стільця если замало пользу кого такого... такого... для того того... пользу кого такого лейтенанта, як летеха X. І тому він помер прямо-таки так.


0. Валіза

Цілу ніч, невыгодный встаючи з колін,

кликала йозо, молила тьмяно

дівчина чуйна: «Он змій, ноглянь-но,

і неграмотный знаю, чом чатує він».


                                  (P.M. Рільке. «Святий Юрій»)



Звісно, якби Оттла була возьми похороні, вона теж неминуче мусила б загинути. Але вона від самого початку сказала полковникові Р. і генералові С., який керував церемонією, що сматываем удочки її немного погодя малограмотный если і пусть себя на здоровье їй дадуть спокій. їй дали спокій, вона замкнулася сразу з ним у своїй кімнаті і трохи поплакала, і заснула, може, годинки сверху дві-три; а потім узяла плеєр, вдягнула навушники і для всю потужність запустила «Джурай-Гіп», безвыгодный чуючи, таким чином, уж ні звуків зведеного оркестру, ні прощального салюту, ні обстрілу прикордонників, ані грюкоту во двері нате вечное упокоение переляканої Марти, яка прибігла кликати її перед бомбосховища; госпожа вирішила, що Оттла повісилася з горя из-за папою і врила до самого бомбосховища сама; сутеніло, і Оттла запалила свічку, — вона зробила це інстинктивно, малограмотный знаючи, що світла однако одно нема, і неграмотный було согласно тому ще неуд тижні; щоправда, вона відчувала поштовхи підлоги під ногами, але думала, що в таком случае землетрус, або салют, або, зрештою, що їй наплювати бери целое в світі і нате поштовхи на тому числі, доки звучить «Джурай-Гіп», доки палає свічка, доки перегортаються сторінки альбома з репродукціями старих італійських майстрів благодатного Треченто, — шпиндель Вітале ей-ей Болонья намалював Оттлу у вигляді золотокосої королеви з короною бери голові, лейтенанта X. — бридким і потворним драконом, якому полковник Р. заганяв довжелезного списа просто-напросто во роззявлену пащу; Оттла придивилася по вершника уважніше і розчаровано зітхнула, — ні, святий Юрій зовсім малограмотный нагадував полковника Р., як прикро; а через ящерица минуя окулярів — вилитий летеха X. І все ж таки конник був получи когось подібний. Він теж мав полум’яно-золоте волосся. Може, це мама? Ні, всадник був вершником, а отнюдь не вершницею; Оттла відклала альбомчик і вимкнула плеєр, прислухалася. Хтось швидко піднімався сходами, нервово стукаючи обцасами; це Марта, — зрозуміла Оттла і пішла відчиняти двері.

— Господи, — з порога закричала мокра предварительно ниточки Марта, — що ти тільки робиш зі мною, вслед віщо мені така кара?! Повсюди стріляють, повсюди вибухи, може, почалося повстання, або вони увірвалися поперед міста, автор ж думала, що вже далеко не побачу тебе для живо, От... от!

госпожа заревла.

— Мартонько, заспокійся, — сказала Оттла, — які вибухи, які постріли, це ж не мудрствуя лукаво святковий салют, тобто никак не святковий, а траурний, ну, невже ти малограмотный розумієш, дурненька?

Оттла прислухалася — десь вдали вили сирени санітарних машин.

— Добрий мені салют, — хлипала Марта, — средина штабу заледве втекла звідтам, а ти кажеш «салют», салют, аякже; так твої прокляті повстанці тої кари наробили.

І чому ти отнюдь не відчинила мені, чому? Ти хотіла щось зробити з собою?

— Бог з тобою, Марто, невже ти гадаєш, що моя особа хоть така ідіотка? Я трохи поспала, а потім слухала музику, аз многогрешный сверху всю котушку слухала музику і ніц неграмотный чула... Та ж була гроза, і під ногами двигтіло, і ваш покорнейший слуга никак не могла подумати навіть...

— Ти слухала музику? — вжахнулася Марта, долонею витираючи сльози. — Ти слухала музику во праздник самий час, если ховали твого бідного папу, та ще й бери всю котушку? Оттло, ти звар’ювала, ти звар’ювала, Оттло, бігме, що ти собі дозволяєш, — перше безграмотный пішла поперед цвинтаря, безграмотный вийшла навіть попрощатися з тілом, і во пирушка час, коль трумну

накануне ями пускали, ти музику слухала?....................

.........................................Може, ти знала,

що повстанці обстріляють похорон?.....................

.........................Може, так ти їх попередила?

— Заткнися, дурепо, — заволала Оттла, — стули писок, ибо автор тобі неграмотный знаю, що зроблю! Вони с годами теж музику слухали! Яке ти маєш юриспруденция мені вичитувати, хамко?! То ти вважаєш, що аз многогрешный спеціально врятувала свою шкуру, а тих нещасних підставила під ракети?

Оттла підскочила до самого Марти і блискавично надавала їй ляпасів, упала для канапу і заридала. владычица заридала теж. Хвилин п’ять або шість це був суцільний рид і дурдом. Потім Марфа закричала:

— Я зовсім безграмотный те хтіла повісти, у мене нетрудно круглым счетом полупилося, ибо пишущий эти строки дуже нервова, ти знаєш, ибо аз многогрешный думала, що тебе вже получай тім світі нема, а ти є, і пишущий эти строки зраділа, а ти мене переш соответственно морді, наче якого-небудь холерного лейтенанта, а ваш покорнейший слуга тобі невыгодный летешник X., моя особа малограмотный литер X., моя персона никак не лейтенант...

— Припини істерику, — во свою чергу закричала Оттла, — знаю я, що ти далеко не летеха X., дякувати Богу, мы ще отнюдь не цілком здуріла, хоча нужно було б здуріти, ибо як інакше однако витримати, коль ти — ти! — кажеш, що моя персона — я! — послала цих нещасних лохів під снаряди, хоч їх века вже нужно винищити всіх впредь до ноги, але ваш покорный слуга їх неграмотный посилала туди, ваш покорнейший слуга слухала музику, а ти кажеш, що автор слухала музику во праздник час, коли, а звідки автор этих строк знала, ну, повідж мені, повідж, повідж, як ти така мудра! Подумаєш, — ударила її в дальнейшем якийсь раз, може, незумисне, — і вже на, маєш трагедію; а ти пригадай собі, як ти мене скарифікувала, если моя персона призналася, що пробувала ті пігулки, аз многогрешный ж хозяйка тобі призналася, а ти била мене, і синці потім тиждень неграмотный сходили, а вони всі жеруть ті пігулки, і колються, і ширяються, а ти ж їх отнюдь не ходиш бити, ну, пробач мені, пробач, Мартусю!

госпожа підбігла вплоть до канапи і міцно обняла Оттлу, і вони знову залилися слізьми, але це були вже останні сльози, погода відходила из-за місто, ледь чутно торохкали останні громи, несло матіолами і акацією, свіжим і чистим після-дощовим вечором, і догорала свічка, і корчилися во перед-

смертних муках поранені діти, і раптом стихло все, тиша прийшла і стала надо усіма ними, і поміж них стала тиша, і це було влітку....................

— Сержант Марта, сверху вихід! — заголосив унизу черговий по мнению штабу.

— Йди, — сказала Оттла і поцілувала Марту на щоку, — йди і взнай усе вплоть до ладу, а потім розкажеш мені, мы чекатиму. Ключ від його кімнати во тебе? Давай сюди. Давай, давай, ваш покорный слуга тобі поверну. Мені богослужение подивитися, може, тама щось относительно маму...

Марфа мовчки відстібнула контролька від генералового кабінету з загальної в’язки і простягла Оттлі. Це був злочин. Але сьогодні совершенно було таким. І, зрештою, було плювати.

— Замкнися, — сказала госпожа і подріботіла сходами донизу.

Оттла прислухалася. Все ще та самоё тиша. Треба йти, доки є нагода, священнодействие йти, хоч від страху клацають зуби і тремтять руки, і дрібно колотяться піджилки в ногах; надобно йти, хоч від страху стискається серце і фіолетовими стають губи...

Оттла вискочила во дромос і ще в один из дней прислухалася, а потім побігла впредь до своєї колишньої кімнати, встромила родничок у дірку, повернула, — однако це навпомацки, — клацнула вимикачем — світла отнюдь не було. Оттла чортихнулася і побігла вспять до самого своєї кімнати, схопила нову свічку, припалила її від попередньої, що ось-ось мала погаснути, і, прикриваючи вогник долонею, швидко пішла поперед кабінету генерала Д.

Дякувати Богу, вікно було затулене портьєрами. Оттла посіпала шухлядки на генераловому столі — зачинені всі, крім однієї нижньої; после этого лежав пістолет і три обойми предварительно нього. Оттла кинула пістолет з обоймами накануне глибокої кишені халата, засунула шухляду, відчинила дверцята шафи з генераловими мундирами; немного погодя висіло ще й пара цивільних костюми. Оттла поставила свічку нате стіл і почала нишпорити до всіх кишенях; ага, базисная точка паспорти... одиночный генералів, другий генералів, третій — генералів, чорт би тебе взяв з твоїми паспортами, ого! — громадянин Швейцарії — далеко не зле, папа! — всі, звичайно, з вигаданими прізвищами, а втім, дідько його знає, які на нього справжні, які вигадані, — ось! Оттла знайшла свій паспорт, і ще один, теж свій, оборона існування якого вона безвыгодный підозрювала, хоча дуже сплошь и рядом мріяла. Матінко Божа, мы теж громадянка Швейцарії?! Якась с годами «... байн». Чокнутися можна. На мить їй перехопило подих, дивне почуття стиснуло горло, — щось держи зразок жалю і вдячності до самого генерала, — до самого папи! Але панихида було поспішати. Оттла скрипнула зубами і нагнувшись, помацала рукою під шафою, — витягла «дипломат». Цікаво, що во ньому? Ану ж як замкнений? Оттла поклала «дипломат» для стіл, клацнула замками — відчиняється! Вона зазирнула всередину і мимоволі свиснула — доляри, сотками, пачками! Навіть кіна далеко не треба, яке дальше кіно, если існує такий «дипломат»! І ще якісь папери, мабуть, з військовими таємницями. Оттла кинула свої паспорти на «дипломат», замкнула його і перевела дух.

В принципі, эпоха було линяти. Але... але... ага, ще канапа. Оттла підбігла перед розкладеної канапи, підняла одну її половину і зазирнула всередину. Якісь папки, коробки, футляри, — і раптом укрытие кинулася їй по голови, — туточки лежала пласка мамина валізка, яку вона ціле життя мглисто пригадувала і малограмотный могла пригадати, і мучилася,

переконуючи себе, що так був тільки сон: хвора мамулечка отпаривать маленьку Оттлу объединение голові і каже: «Коли ти виростеш, візьми цю валізку і прочитай, отнюдь не не волнуйся тільки: 0-3563, повтори, ще повтори: 0 — Оттла, три-п’ять-шість-три, дівчинко моя, доцю... »

Оттла взяла металеву валізку і «дипломат», кромешная тьма віднесла їх прежде своєї кімнати, засунула під ліжко, пістолет з обоймами поклала під подушку. Потім повернулася на кабінет, забрала свічку, роззирнулася — однако гаразд? Ні, невыгодный постоянно — генералові паспорти залишилися получи и распишись столі.

І шелковица їй прийшла на голову ідея, — вона запхала паспорти на котрийсь із мундирів, потім відчинила бар, дістала звідти напівпорожній трилітровий слоїк спирту, облила ним мундири, портьєри, якісь папери, розкидані в соответствии с столу й канапі, — і сообразно черзі підпалила до этого времени це, підносячи тендітний вогник свічки. Відтак вийшла на коридор, замкнула двері, зайшла до самого себе, натягла джинси, светер, кросовки і вийшла чорним ходом давно Мартиної кімнати.

— Марто, получай ключ, іди впредь до штабу і крутися дальше у всіх получи очах, ваш покорнейший слуга підпалила кабінет, незабаром вони відчують і кинуться гасити, а моя персона тим при случае сидітиму во барі, ну, там, дескать поминки, а потім втечу, назавжди, насправді, алібі, Мартусю, тобі венчание шалене алібі, — прошепотіла Оттла бери вухо Марті.

Та відсахнулася і з повними жаху очима позадкувала від Оттли.

— Ти поїхала остаточно, — прошепотіла Марта, — нас розстріляють, принаймні мене, це вже точно.

— Так, але це отнюдь не головне. Що ти гапиш? Мерщій накануне штабу!

Оттла спустилася прежде офіцерського бару на підвалі, замовила во Лізи напиток з тоніком, потім сіла біля майора Т. і, прийнявши від нього палкі співчуття, попросила розповісти относительно обстріл похорону.

— Добре, що тебе затем неграмотный було, дитино, — сказав майор Т., — такої м’ясорубки аз многогрешный безграмотный видів навіть... навіть

нігде невыгодный видів, а моя персона видів бессчетно м’ясорубок. То є наволоч, яка вкрай знахабніла. Християни! Не убий! А тама но й діти були. Бігме, якби безграмотный полковник 0. получи и распишись бетеері, якби він гонорово невыгодный привіз мене перед цього затишного бару гонорово пом’янути твого папу... і добре, що тебе никак не було там. Ще мені тої гризоти бракувало, але жіноча інтуїція і врода, що никак не кажи...

Майор Т. був сделано помітно загачений. Та й решта командирів теж; пригніченість панувала на залі, яка бачила неймовірні, отнюдь не давно опису, сцени; пригніченість клубочи-лася хмарами тютюнового і всілякого іншого диму надо головами доблесного стада, яке втратило свого пастуха; всі були загачені і пригнічені, пригнічені і загачені, пригнічені і сумні, сумні та невеселі, невеселі і, знову ж таки, загачені, і навпаки; дехто підходив по Оттли висловити глибокі співчуття. Оттла приймала співчуття зі всією їхньою глибиною, приймала пригніченість і загаченість, сум та невеселість, напружено чекаючи, коль ж, нарешті, завиють пожежні сирени. Співчуття чимдалі ставали по сию пору глибшими, палкішими, щирішими. Палахкотіли свічки, чадили гасові лямпи, напруженість зростала і була вже дуже пізня година.


0. Втеча


Оттла перла як дурна. Броньований автомобіль генерала Д. сыздавна безграмотный розвивав такої швидкості і з незвички йому трохи паморочилося ребро ну, що немного погодя у них замість голови? Провінційні містечка блякли у вранішньому тумані, прямо-таки надо трасою сходило сонце. «Кайф», — сказала Оттла, стишивши швидкість, щоб прикурити цигарку. Її вже нудило від цигарок і виснажливої гонитви, але вона до сей времени ще боялася погоні і всегда ще неграмотный знала, як їй вдасться подолати останню, найнеприступнішу заставу. Дві попередні застави вона обминула безболісно, старими, всіма забутими трасами, які їй колись показав полковник Р. під миг незабутньої, — о-ох, — позіхнула Оттла, — поїздки во гори из-за лавандою; такі малесенькі квіточки, а вонять — сказитися можна; якась москалька навіть пісню насчет них співала колись, як Оттла ще маленькою була, — во тій пісні нічого неграмотный можна було зрозуміти, зрештою, як і завжди во тих москалів, вслед винятком одного языкоблудие «лаванда», потім вар-вар-вар і знову: «лаванда», і тень би її люта спалила ту лаванду, і ту москальку, і ту останню, найнеприступнішу заставу, — але Оттла газувала далі, міцно закусивши нижню губу і намагаючись витиснути сльози з очей, щоб вони отнюдь не в такой мере злипалися, але сльози невыгодный витискалися, старі покинуті траси вкрай приголомшили броньованого монстра, який звик виключно поперед елегантних автобанів; спати хотілося до этого времени дужче, і Оттла нарешті отнюдь не витримала, завернула по якогось гаю, вимкнула движок і миттю провалилася во глибокий пухнастий кошмар в задньому сидінні, широкому, м’якому; на розчинене вікно залітав пташиний щебіт, разило літом і свободою, Оттла спала таково міцно й щасливо, що никак не чула, як надо трасою двічі пролетів гелікоптер з полковником Р. Її шукали і шукали неабияк.

До останньої застави лишалося трохи більше чотирьох миль, далі починалися гори вже безвыгодный міські, а повстанські; туди ж, далі, ради перевалом — кордон; получай кордоні її затримати далеко не повинні б, а с годами хтозна; граница був останньою надією Оттли; вона залишить автомобіль повстанцям, сяде нате пароплав — і бай-бай, «уродіна-мать», чи як дальше її ще називають; але сторожевой отряд охоронялася найжорсткіше, тута служили найвідданіші, найдобірніші мудаки, і Оттла прокинулася путем три години від думки оборона мудаків та сонячного променя для щоці. В машині пурхав славный метелик, біло-блакитний, класний, Оттла відкрила дверцята, вигнала метелика получи волю, потім дістала термос із кавою, яку наготувала вчора Ліза, канапки, зроблені Мартою після пожежі, почала снідати і думати, думати, думати, снідати, думати, думати, думати, снідати, думати і снідати, снідати і думати, але поперед голови лізли тільки безглузді фантазії, возьми зразок тих, що на автомобілі генерала Д. мусили б бути крила, що надав їй нечистий народитися на цій дебільній країні, неужели і таке інше. «Нема ради», — зітхнула Оттла, закручуючи кришечку термоса.

Вона вилізла з машини, розклала рештки канапок получи и распишись серветці, — на пташок, трохи поприсідала, зробила таку-сяку руханку і з ненавистю подивилася получи автомобіль, єдиний можливий порятунок. Треба було забрати Марту, принаймні чергувалися б уночі ради кермом; Оттла відчувала, що виспалася, але умный була якась порожня і важка, якась неграмотный така, ніби й малограмотный Оттлина; вона згадала относительно валізу, витягла її з машини і, всівшись сверху траві, набрала шифр: «0-3563», Оттла, три-п’ять-шість-три, моя доцю... Замок клацнув. Оттла трохи повагалася і відчинила валізу.

Зверху лежала фотографія. На фотографії була дуже молода, усміхнена маменька во японському кімоно, а її пригортав предварительно себя теж дуже молодий іще капітан. Оттла уважно придивилася прежде капітана і відчула, як волосся держи її голові повільно, але невпинно підіймається сторч.

Сумнівів бути отнюдь не могло, — маму обіймав Менелай, запеклий враг генерала Д., головнокомандувач повстанських військ.

Тієї ж миті Оттла все-все-все зрозуміла. Вона була переконана, що вже бачила цю фотографію, — і никак не единовластно раз. Вона знала те, що було написано возьми звороті. Навіть творческий почерк пригадувала, — хоч тоді вона ще малограмотный вміла читати. Але читати вміла мама. А держи звороті було написано таке:

«Люба Елен! Молюся і буду молитися после тебе й из-за нашу донечку Оттлу. Хай Бог пальцем указывать для нас трьох і радіє, що ми беспричинно вдалися Йому. Цілую-цілую-цілую моїх любих дівчаток. Менелай».

Далі були листи. Знайомство, зустрічі, кохання, заручини, одруження, розлука, народження Оттли, велика перерва, листи целое коротші і держи безвыездно гіршому папері. Останній:

«Бережи Оттлу. І извинения мене, якщо зумієш. Я однако одно повернуся, ти ж знаєш. Я переможу і тоді повернуся. Все одно кохана. Менелай».

Оттла підвела очі. Світило сонце і співали птахи, густа тінь від молодого листя падала держи кольорове фото: барвисте кімоно, парадний кітель. Так стержень кого нагадував їй верхоконный з полум’яно-золотистим волоссям, намальований у такому далеченному Треченто; ох, ліпше б ваш покорный слуга народилася тоді і там... Літав метелик, — праздник самий, біло-блакитний, їй розхотілося будь-куди їхати. Куди їхати, если маменька померла, а тато — Менелай?


0. Оттла медитує


Я Оттла. Я=Я, Оттла=Оттла, Я=Оттла. Елен + Менелай=любов. Елен + Менелай=Оттла. Оттла=любов. Любов=я. Я — є. Я=є. Я=є=Оттла=любов. Є=любов, Я є Оттла=Я є любов. Я є любов? Я є. Любов=є.

Я <> любов. Я <> Оттла?

Я є? Є. Я? Я. Я=Оттла?=. Елен + Менелай=любов?=.

Я=любов? 0«.???

... Я=Оттла=вона. Вона=she. She=Ші. Ші=військо. Стійкість. Змужнілій людині — щастя. Ганьби далеко не буде. Вона — людина? Вона змужніла. Змужніла? Гермафродит=вона? Гермафродит=він + вона. Він — Менелай "t-вона — Елен=Оттла. Оттла=гермафродит?! Nein!!! Riders on the storm. Riders on the storm. People are strange. Who do you love? Полковник P.: Hello, I love you. Touch me. Light my fire...«... Якби це огидне християнство безграмотный запанувало шляхом убивств і крові; якби радощі нашого раю никак не зводилися прежде зухвалого блаженного видіння невідомо чого, чого ні зрозуміти, ні збагнути малограмотный можна; якби наше геенна становило щось інше, крім вогняних безодень,

потворних демонів, виття й скреготу зубів; якби наші картини могли бути чимсь іншим, крім жорстоких сцен здирання з людини шкіри, вішання, печення, смаження, огидної бійні; якби всі наші святі невыгодный були закутані прежде кінчика носа; якби наші цнотливі й скромні мировоззрение неграмотный забороняли показувати плечі, стегна, жіночі груди, всю наготу; якби зловоние умертвлення плоті никак не висушив цих грудей, неграмотный розслабив цих стегон, никак не зробив цих плечей худими й незграбними; якби нате художників наших і возьми поетів никак не накладали пут жахливі болтовня «блюзнірство» і «профанація»; якби діва Марія була матір’ю насолоди, або якби прекрасні очі, прекрасні груди, гарні стегна привабили накануне Матері Божої Святого Духа і якби це було фиксировано на книзі її історії; якби фараон Гавриїл був вслед за тем оспіваний следовать свої красиві плечі; якби Магда мала з Христом якусь любовну пригоду; якби держи весіллі во Кані распятый напідпитку, немного дисидент, помацав после сиськи одну з дружище і сідниці святого Івана, безвыгодный суще певним, чи залишиться він вірним апостолові з ледве запущеним підборіддям... » — далі Оттла забула, цей уривок вони вчили напам’ять рік тому і вона отримала после нього «п’ятірку» — «Хай Бог пальцами указывать получай нас трьох і радіє, що ми таково вдалися Йому»; вдалися, аякже. Цікаво, мол с налету мама? «Мама на раю», — сказала якось Марта. А звідки госпожа знає? Знає, ибо вона віруюча. А автор этих строк — віруюча? ..................

..............Якщо автор віруюча, тоді папаха Д. — на пеклі.

А дескать во такому разі Менелай? Я — де? Я тут, у гаю; а рощица — у пеклі. Це автор этих строк во пеклі, а отнюдь не звание Д. Папа. Тато. Пато. Отож-бо й воно, що «пато». Ну, так повертайся держи Нікляс-штрассе і неграмотный мороч голови. Полковник сделано чекає. «Я целое одно повернуся, ти ж знаєш. Я переможу і тоді повернуся». Цікаво, чи знав папа, чия ваш покорнейший слуга направду? Чому він таково боявся моєї втечі? Невже він гадав, що мы його? А мама? Виходить, вона обдурила і Д., і Менелая? І чому Менелай малограмотный викрав нас? Адже більшість повстанців повикрадали або повикупляли свої сім’ї, относительно це всі знають. Мама спала з генералом? Звідки аз многогрешный знаю. І чого це мусить мене обходити? І куди мені подітися тепер? До Швайцарії. На Ніклясштрассе. В банду Менелая. В монастир. В публічний дім. В. Або мать Трахатися. Молитися. Вбивати. Бути вбитою. Бути. Але автор є. Господи, допоможи мені. Ще трохи, ще крапельку — і моя персона збагну. Пробач мені, що моя персона вивчила пирушка кретинський уривок напам’ять. Ліпше б ваш покорный слуга отримала «двійку». Завести сім’ю. Або знайти цікаву роботу — стати журналісткою. Тележурналісткою. Перекладати. Пруста. Перекладати Пруста і Марітена, а невыгодный Дідро чи Лімонова. Розводити рибок. Зніматися во кіно. Знімати кіно. Співати. Танцювати. Займатися культуризмом. Але навіщо?

Втрапити вплоть до раю. Втрапити давно пекла. В раю ти будеш із мамою. В пеклі ти будеш із папою. В горах ти будеш із Менелаєм. Ти будеш=я буду. Але ваш покорнейший слуга є. Я=є. Я=Я. Я=Я=Оттла. Оттла=Елен + Менелай. Елен + Менелай=любов. Оттла 0 і любов. А треба, щоб дорівнювало? А навіщо? Бо круглым счетом треба. Тому, що є <> бути. Про це всі й приближенно знають. Чхати держи всіх. І для їхнє знання. Всіх не-ма-є, є — я. Я є Оттла. Оттла невыгодный є любов. Оскільки вона неграмотный є любов, вона далеко не є. Але автор є. А навіщо?

Оттла плюнула і почала збирати листи, розкидані по части галявині. Поклала їх вплоть до валізи, валізу кинула під заднє сидіння. Сонце було ще досить високо. «Венецьке сонце золотом постане...» Позачиняла вікна й двері. Забронювалася. Сіла после кермо. Завела двигун. Озираючись сквозь плече, шель-шевель справилася з заднім ходом, — ніколи досі отнюдь не пробувала.

І, вже далеко не озираючись, щосили рвонула во бік застави.


0. Наближення


Вмент надо шляхом з’явився гелікоптер. Полковник Р. полегшено зітхнув. «А, курвища твоя мамулечка була», — подумала Оттла і врубала п’яту швидкість. Полковник Р. зблід. «Розіб’ється, бляха», — подумавши полковник Р. і, наздоганяючи машину, почав знижуватися. «Пішов ти во сраку», — подумала Оттла. Якщо він сяде переді мною, врубаюся з усього розмаху во нього. Полковник відчув цю рішучість і став підніматися. Поперек шляху Оттли стояв бетеер, для ньому сиділи солдати і курили. «Заберіть бетеер», — сказав полковник сообразно рації. Бетеер забрали. Через дві хвилини повз них пролетів клок Оттли. Солдатам отсюда следует неграмотный за собі. Вони ще ніколи на житті такого отнюдь не бачили. І малограмотный побачать. «Оттла», — сказав полковник Р. «Оттла», — озвався динамік по правую сторону від Оттли — і вона здригнулася. Машину ледь-ледь повело. «Оттла, вони безграмотный пропустять тебе. Вони виконують інший наказ. Я нічим неграмотный можу тобі допомогти. Зупинися. Подумаємо разом. Оттла, згадай усе, що було. Оттла, ти загинеш, зупинися. Оттла». Оттла тисла возьми голубое топливо і вже безвыгодный здригалася. Гелікоптер приречено летів слідом.

«Ну от, бачиш, що вони придумали», — вслед хвилину знову озвався полковник Р.

Ворота застави були хорошо розкриті навстіж. Білий путь був цілковито порожній, минус вибоїн і камінців, він здіймався во гори і щезав из-за перевалом. Це називалося воля.

Але на пороге воротами стояли солдати, вишикувані во дві шеренги. Солдатів було дванадцятеро. Вони перегороджували білий дорога впредь до волі. Це було набагато страшніше из-за бетеер, — дехто з них, особливо ж ті, що стояли посередині, посміхалися. Оттла летіла. «Розійдись», — мляво сказав полковник Р. за рації. Прапорщик унизу поправив свою рацію держи грудях, але промовчав. Більше ніхто малограмотный зворухнувся. «Вона зупиниться», — по зрелом размышлении полковник і відвів очі від дороги.

Оттла уважно дивилася предварительно собою. На мить їй здалося, що сразу вона прокинеться. Вона тільки двічі во житті ганяла получи такій швидкості. Це було страшніше следовать швидкість. Вона вже малограмотный могла відірвати рук від керма, а шлепанцы від акселератора, пригальмувати, звернути в правую сторону або вліво, стати, розвернутися, дати задній хід. Таких речей більше далеко не існувало. Її паралізувало. Так паралізує уві сні і ти тоді негайно прокидаєшся. Її паралізувала никак не воля, яка виднілася вслед за головами вісімнадцятирічних юнаків у вигляді порожнього білого автобану, що прямував у гори, — желание неграмотный може паралізувати, це був опасение хуй швидкістю, точніше, опаска преддверие страхом, який викликала швидкість чи те, та, той, ті, що стояли из-за нею і вперекор неї. Оттла завжди любила гасати, але тоді швидкістю керувала вона, а тепер швидкість керувала нею, — її головою, шиєю, плечами, руками, персами, животом, лобком, вагіною, дівочою плівкою, — потому что Оттла всё-таки ще була незайманою, — маткою, анальним отвором, довгими красивими стрункими ногами і нігтями для пальцях рук і ніг Оттли керувала швидкість; вона безвыгодный почула, як затріщали кістки, як пролунав одноголосний моторошний зойк, як фонтанами цвіркнули кров, сперма, сеча, испражнения і тень з почавлених тіл, як розкололися черепи, повилазили очі і мозок потік возьми чудовий сірий бетон, драґлі, соплі, криваве місиво, автоматна черга вслід; «що ти, що ти наробила, Оттла-а-а-а!» — вигук динаміка на порожній машині, -де никак не було вже Оттли, а була тільки — швидкість; швидкість сиділа вслед кермом і тиснула держи газ, і бачила, як із-за гори вилетіла ракета, і зрозуміла, що це гелікоптер вибухнув позад неї на сонячному небі, потому что це до этого времени ще було літо, літо Господнє; потім швидкість почала стихати, железка почали робити безвыездно менше обертів, усе менше стало быть коліс, платівка змінила альт і товстим басом почала закінчувати: «А-А-А-ВЕ, МАРІ-І-ІЯ», — і зупинилася.

Машина зупинилася. Оттла механічно намацала ручку дверцят, відчинила їх і вийшла. Голова була дуже порожньою. З неї щось витікало. Оттла відчувала, що з кожною секундою во її голові весь менше залишається Оттли, а целое більше стає порожнечі. Вона ступила кілька кроків, заточилася і впала во траву. Трава була дуже зеленою. Тут отнюдь не існувало швидкості. Просто літали бджоли. Сяяло сонце. Пахло. Оттла нарешті почала дихати, глибоко-глибоко, повільно-повільно, тихо-тихо. Вона зрозуміла, що что ни говори прокидається. Але неграмотный розплющувала очей. Приходили якісь окремі, нарешті нічим між собой безграмотный пов’язані слова. Вони були, як бджоли, — прилітали, відлітали, і жодного разу це невыгодный була якась одна й та ж бджола. Вони без труда сідали, брали сок Оттли, зривалися і летіли геть у сліпучо-чорно-зелене море, яке разило смородиною. Все було приближенно просто: посеред моря на човні жив Пасічник. Бджоли приносили йому мед. Пасічник посміхався і мовчав. У його човні стояв вулик. У вулику жили його бджоли. Ось прилетіла перед нього Оттла і принесла свій мед. Пасічник уважно подивився получи неї і далеко не посміхнувся. Але Оттла цього далеко не бачила. Вона не мудрствуя лукаво повзала за Його руці. Вона лежала горілиць і дивилася во неграмотный впредь до віри блакитне небо. Бджоли далеко не бачать свого сіроокого Пасічника. Вони отнюдь не впізнають Його на Обличчя. Вони бачать блакитне небо, чують чистий дух землі і смородини. Сльози навертаються їм держи очі, — для ті самі очі, які ніколи невыгодный побачать свого Пасічника, — і небосвод тоді зникає. Пливуть дощі, — буйні, квітучі дощі. Буяє повінь і квітують яблуні. Ти щойно вбила трьох хлопців. І ти хочеш жити. І ти хочеш жити? І ти хочеш жити? І вони хотіли. А може, й малограмотный хотіли. Могли б розбігтися, якби хотіли. Вбити свого командира, який віддає їм такі накази і який теж хоче жити. Ще немного погодя щось. Зрештою. Вони вже века во Царстві Небесному, а ти всё-таки ще тут. Поки тебе теж безграмотный вб’ють. Або поки ти никак не станеш старою і помреш від цього. Від чого? Від того, від чого вмирають усі старі, — від життя, якого ти эдак хочеш зараз. Боже, який гарний метелик! Боже, який тільки гарний, чудовий, неймовірно прекрасний у Тебе оцей метелик! Як Ти кажеш? Eupithecia nabokovi Мс Dunnough. Ага, виявляється, Пасічник баять латинською і англійською водночас. Не зле!

Призвав їх прежде останньої гостини
і (наче постріл у садку пташини)
сполохав одно слово він своїм єдиним
їх шуршалки із хлібів: з усіх сторін
накануне нього б’ються, тріпотять по-над столом
і виходу шукають. Але він
немов смеркання всюди є, навколо, * —

прошепотіла Оттла пошерхлими, пекучими вустами і — заснула? прокинулася?



РОЗПАЛ ОСІННЬОГО ЯСНОБАЧЕННЯ

What shall we do in the heat of summer But wait in barren orchards for another October?

Some malady is coming upon us. We wait, we wait, And the saints and martyrs wait, for those who shall be martyrs and saints.


                                            T. S. Eliot, «Murder in the Cathedral»*

0


«І раптом спокійно здогадуєшся, що таємничі стани спогадів оборона майбутнє — це стани поверненої ясної свідомості, про якої світ і час, минуле і майбутнє були дані сповна одночасно, як суто твій погляд. Повторюються никак не події; у горизонтальній історії вони відбуваються уперше і востаннє, як і має бути во лінійному часі. Повторюється твоя свідомість, знову зібрана у чистоті, і таке зосередження неможливо вичитати з книжок. Саме цей скупчений погляд і є твоєю частью від вічності, саме у ньому, як у ніколи малограмотный опублікованій впредь до кінця книзі життя, фиксировано твої подальші вчинки і всі події, які він висвітлить, керуючись тільки одним: довірою і вірою по себе. Все, що ти знала, насінинко, посіяна з неба, все, що ти вічно знала, збувається з тобою тепер, розвиваючись у часі історії. Вічність розвивається на історії. Історія переваливать у вічність. Істинна лінія долі, вибрана як власний погляд нате речі, і для цьому рішенні обрати ґрунтується ідентичність... »

Стахорський подумав, що ради них це виявиться занадто складним, і сеть писати. Вони потребують хліба і видовищ, неужто с годами видовищного сексу ще, а ти навантажуєш їх феноменологією бачення і внутрішньої свідомості часу. «Насінинко», — це ж треба. Він підійшов давно дзеркала і подивився собі на очі. Очі виглядали втомлено й невесело. В одній із стулок трельяжу відбивалося вікно, следовать вікном падав дощ. Стахорському захотілося кави і він почав одягатися.

До кімнати зайшов батько. Його довгими худими пальцями перебігав безупинний старечий трем, але батько посміхався, простягаючи Стахорському вирізку з журналу.

— Пам’ятаєш, ми колись говорили оборона розстріл царської сім’ї? А автор этих строк оце був знайшов фото, приберіг для того тебе. І забув! Нічого у голові невыгодный тримається. Коли ж дивлюся — спирт мол воно лежить!

За невеличким столиком сиділо троє дівчат у білих сукнях, четверта стояла, опустивши голову. Білі квіти у вазі, велика розгорнена книга, масивна салинг дзеркала получи и распишись стіні. Внизу підпис: «Дочери Николая II Романова. 0913 год. Фото К. Буллы (автор снимка установлен предположительно)» .

На звороті подавалося інтерв’ю з президентом Фотографічної асоціації СРСР. Старий записи з сделано неіснуючої країни, ще старіше снимок зі ще неіснуючішої імперії. Розстріляні принцеси.

— Гарні дівчата, — сказав Стахорський, повертаючи вирізку батькові.

— Ні-ні, залиш собі. Як у них могла піднятися блат держи отаку красу?

— Хіба бери одну красу? Випий стержень ці пігулки, вони вже останні бери сьогодні.

Батько почовгав сверху кухню запивати пігулки. Стахор-ський поклав вирізку вплоть до горішньої шухляди письмового столу і вийшов надвір.

Ванільний зловоние осіннього міського присмерку, живі смарагди і рубіни світел возьми переходах, могутня кава у грубій філіжанці. Шум зливи, що вривався предварительно кав’ярні слідом после черговим відвідувачем, нагадував шипіння і булькання контрабандної платівки з 00-х років, з якої ось-ось вибухне забутий, але такий дорогий і доречний туточки рок. Життя знову ставало стерпним. За широкою скляною вітриною пливла юрба під барвистими парасольками, самодостатня маса, во аморфному лоні якої той, хто читав Мерло-Понті, і той, хто вважав таке читання безрезультатним понтом, урівнювалися, ототожнювалися, рятуючись від окремішньої зримості у розчиненні серед багатоголових вод вічно Евксинського, Чужинського Понту... Стахорський дістав квитка сверху нічний поїзд до самого Львова і переглянув знану получи и распишись рівні рефлексів інформацію. Він то и дело їздив цим поїздом, інколи навіть у тих самих вагонах і купе, змінювалися лише ціни, обличчя провідників і внутрішнє відчуття тяглості подорожі. До подорожі залишалася артель часу, вісім годин.

За вісім годин можна багато чого встигнути. Прочитати книжку, скажімо. Або написати цілий розділ. З цим розділом віднедавна почалися поважні клопоти. Йшлося относительно опис відмінностей між внутрішнім життєвим когда-когда і при случае зовнішнім, нет-нет да и пір року та годинників, ради те, як згущується внутрішній период у тій-таки подорожі, у спогляданні і коханні — і як провисає та провалюється пирушка момент у виснажливому чеканні черги або арешту... І черги, і арешти Стахорський знав з власного досвіду, він їх круглым счетом і сприймав — як об’єкти феноменологічного дослідження, але тепер йому бракувало малограмотный досвіду, а пункту узагальнення, місткої робочої концепції, Гуссерль а і Бергсон радше шкодили, ніж допомагали, нав’язуючи громіздку термінологію і способи опису, исстари проблематизовані іншими слідопитами. Він приїхав впредь до рідного міста для кілька днів, щоби провідати немічного батька і дати перепочинок голові, але зосереджена получи и распишись одній проблемі свідомість відмовлялася роззосереджуватися, отже, він просиджував ночі надо своїми нотатками вже никак не у Львові, а тут, у батьковому кабінеті, серед добрих, старих і безпомічних, наче своевольно батько, книг. Увесь праздник минута безпробудно лило, і він мав хоч якесь виправдання, майже невыгодный виходячи получи и распишись вулицю (хіба давно кав’ярні та вплоть до аптеки после ліками интересах батька), невыгодный телефонуючи щопті давніх, переважно ще шкільних приятелів, котрі жили тогда невідомим і байдужим тепер к Стахорського життям.

Що з того, що колись ця «Крихта» з кількома пласти-ковими столиками і оббитою золотими цвяхами дерев’яною стійкою бару була улюбленим притулком їхньої Зграї, що саме тута вони пили свої перші корень зла і виходили бери вулицю випалити перші сигарети? Що з того, що саме туточки точилися запаморочливі дискусії насчет латиноамериканські романи і поезію Еліота, читалися геніальні, цієї ночі написані вірші і виголошувалися крамольні пророцтва ради визволення України з-під російського і малоросійського ira? Вони вважали свою Зграю винятковою, єдиною, таких, як вони, никак не було більше ніде, ну, може, ще у Вільнюсі, у Кракові, — але безграмотный тут, шелковица були тільки вони — і їхні вороги. Вони мали здійснити нечувані подвиги, надлюдські примадонна самопожертви, зречення і, природно, аскетизму, а ще написати неперевершені романи, отримавши из-за них кожен по части червон років особливого режиму, а потім — в области Нобелівській премії; вони були носіями духовних практик і законспірованим братством мандрівників для Схід — а сьогодні ні до самого кого неграмотный хочеться телефонувати, ані заходити, ибо з’ясувалося, що Зграй було багато, що всі вони мали улюблені кнайпи, що дискусії у Львові і Харкові торкалися тих самих тем, пророцтва були поперед нудоти одноманітні, і втілили їх безвыгодный герої, а відважні спекулянти й самозабутні рекетири, що непе-ревершених романів эдак ніхто й отнюдь не написав, і взагалі, сьогодні віддають перевагу Інтернету, а написане виявилося дитячим белькотом, вслед за який тепер малограмотный присудять жодної премії, хоча тоді посадити вслед це могли, а чого ж, прецеденти траплялися.

Стахорський стенув плечима. І йому самому из чего можно заключить смішно з цього конвульсійного руху. За склом уж стемніло, і він міг бачити власне відображення, посмішку на куточках вуст, і дівчину вслед за стійкою, жваву брюнетку, що вправно жонглювала коньяками і кавами, нічим неграмотный подібна предварительно тієї, яка робила це двадцять років тому, як її звали? Анастасія. До неї копався Бест, однокласник Стахорського, хоча Анастасія була старшою ради них. Але це й зворушувало Беста, перед того ж вона приближенно само навчалася колись у їхній школі і ненавиділа Кунделя... Стахорському зненацька закортіло подивитися нате свою школу увечері, побачити освітлені вікна двоповерхового арештного дому — негайно, мовби він міг кудись утекти.

Стахорський ступив у зливу. Ну, чим тобі отнюдь не Львів, четверту добу ллє. Мокрі нашорошені перехожі квапляться додому, перебратися во сухе, повечеряти і впасти перед телевізора. Табун малоросійських пацанів приколюється під дашком Інтернет-клубу; Стахорський прислухався і довідався, що Андрій Актау — в таком случае бог, а Тараска Актау — в таком случае лох. Двоє пияків піднімають з калюжі третього, вони сміються, він плаче. Вогні реклами, фари зустрічних авто, «Прима-Оптима» і тоскне виття «швидкої допомоги» старої моделі, з блимавкою, яка шалено обертається получи даху. У цій країні безвыездно таке: старі моделі з постмодерними прибамбасами нате даху, який кудись нестримно їде. Прима, але Оптима. Малоросія, але Україна. Її піднімають, вона знову падає і плаче; а всі сміються.

Школи, в диво, нема ніде. А дескать вона? Вона стояла шелковица ще поперед війни, а потім у ній містився фашистський штаб, а потім после этого виступав предварительно учнями Сидір Артемович Ковпак, терорист, а згодом навчався Стахорський, дисидент, а зовсім іще давеча викладав англійську однокласник дисидента Бест, який у дев’ятому класі переклав Murder in the Cathedral і загубив рукопис перекладу получи ріці, точніше, рукопис утопився безотложно з рюкзаком Беста, ибо рюкзачишко зіштовхнула Анастасія, необережним порухом стегна получи човні, і скільки вони невыгодный пірнали, школи далеко не було, була платна автостоянка. «Подвійне вбивство — у катедрі й у воді, — замислено сказав тоді Бест, — роки творчої праці сверху дні. Це сюжет». Бест носив бакенбарди і курив люльку, натоптану пахучим болгарським тютюном «Нептун». Він був англоманом, як Набоков і Кант, священнодействие как ни говорите задзвонити йому і спитати, куди поділося це монстрище, хоча й где-то сделано ясно, розпал яснобачення серед осінньої ночі, хронотип внутрішньої свідомості часу, заклята мотив сьомого розділу, нікуди пишущий эти строки никак не дзвонитиму, а піду додому і посиджу з батьком.

Батько спав. Стахорський постояв трохи біля нього, тривожно дослухаючись вплоть до посвисту тоненьких сопілочок у старечих грудях, і никак не наважився будити. Може, він іще протягне трохи; хоч би ще трохи протягнув. Скільки часу може вміститися у слові «трохи»?

Отже, школи, яка виконувала место центральної споруди у краєвиді його кошмарів, безвыгодный стало. Він згадав хижу й криву посмішку лисого Кунделя, їхнього класного керівника. «Чому ти досі неграмотный вступив перед комсомолу?» — запитав Кундель наприкінці випускного класу. «Я вважаю, що мені ще зарано; це така поважна організація, а автор однако ще такий наївний, такий веселий, що страх», — розвів руками Стахорський, виклично дивлячись, получи ворога. «Гляди, щоб невыгодный було запізно», — з цілком прочитуваною погрозою сказав педагог. Цікаво, чи він поуже здох? Шкода, если так; одиночный синьо-жовтий прапор бери мерії чого вартий. Він побачив праздник прапор і здох від сказу, покусавши прежде тим кількох учнів. Але їх врятували. Куди тепер стікатимуть безпритульні кошмари? Вони, мабуть, потраплятимуть впредь до когось іншого, чия рассадник ще ціла. Він набрав часть Беста.

— Бест, добрий вечір. Кому ти продав нашу школу?

— Стах! Сташку, дорогий! Привіт, старий, — зрадів Бест в тому кінці дроту. — Ти де?

— Дома. Я сьогодні вже їду. То дескать школа?

— Ага, спохватився, побиваєшся. Ото нужно було плекати її, як парость. Півроку тому вже розвалили і вивезли, а ти щойно прокинувся. Отакі вони всі, оті вороги народу... Там паркінг.

— Я бачив. Збулася ще одна заповітна мрія двох ідіотів.

— Двох?! Стах, її прокляли покоління.

— Добре кажеш, синку. Туди їй і дорога. Чи ти пам’ятаєш Анастасію? Вона банкувала у «Крихті».

— Чого б ведь автор этих строк її забув? — здивувався Бест. — А що?

— Де вона?

— Вона вийшла заміж вслед за льотчика, який пролітав надо нашим прекрасним містом. І полетіла з ним накануне Свердлов-ська. Давно, ще из-за перестройки.

— Я згадав сьогодні, як вона втопила твого Еліота.

— Вона незумисне. Просто во неї була така срака. Стах, а як польською «срака собача»?

— Дупа волова... Я одразу відчув, що спілкуюся з учителем. І -де ти тепер викладаєш, коль школи нема? На майдані? Біля церкви? У метро?

— У дупі воловій. Стах, приходь, пишущий эти строки приблизительно скучив следовать тобою. Наговоримось.

— Дякую, Бест, малограмотный можу. їду вночі.

— Як батько?

— Так само.

— Хріново. Тримайся, старий.

— Бувай здоровий.

Стахорському здалося, ніби дощ сеть тарабанити. Вийшов нате лоджия — ні, мрячить, попросту тихший і, начебто, тепліший. Почитати? Скільки можна читати.

Повернувся по кабінету, запалив настільну лампу, вигідно всівся у глибокому батьковому кріслі. Знічев’я дістав з шухляди журнальну вирізку.

Ця чорнява, крайня ліворуч, яка підперла голову рукою, ледь помітно посміхається. Таке враження, що вона знайома з фотографом і посміхається саме предварительно нього. Коси у неї розплетені, вільно лягають держи плечі, торкаються книги нате столику. Що в таком случае вслед за книга? Дві менші сестрички, схоже, примостилися держи одному кріслі разом. Вони уважно дивляться во об’єктив. А с ця, що стоїть посередині, на об’єктив малограмотный дивиться, її погляд удавано зосереджений в книзі. Навряд чи вона може що-небудь прочитати возьми такій відстані. Але вона й неграмотный читає, вона не мудрствуя лукаво уникає дивитися для фотографа. Для неї отнюдь не існує майбутнього глядача, прежде яким вона мала би постати привабливою; вона разом і после этого виказує вороже ставлення впредь до цієї ситуації фотографування. Чим їй круглым счетом досадили? Ваза з квітами хоть держи краю столика, її відсунули похапцем, щоб звільнити місце ради книги; невже та сочинение конче мусила потрапити у кадр, адже вистачило б і вази. Голий простір стіни из-за їхніми спинами. Тут якась недоречність. Складається враження, що туалет присунули по стіни на останню мить, що кайма багет з дзеркалом надто недоречно вгризається у загалом продуману композицію, загрозливо торкаючись двох дівочих голів. Ця, крайня праворуч, здається, схожа получи Миколу II. А може, так малограмотный дзеркало, а картина? І чому на цієї, що стоїть, неприховано злий вираз обличчя? Наче вона ось-ось вибухне гнівом. Вона чи отнюдь не найстарша з-поміж них. Її волосся перехоплене стрічкою або обручем. Тоді, мабуть, була така мода. Чимось нагадує Сафо. Хто її что-то около розізлив?

Потужний шпиндель крові ударив Стахорському до самого голови, на полутонах заворушилося волосся. Його обсипало морозом, він підхопився з крісла, серце виламувало ребра.

— Господи, — сказав він. — Господи, та це ж мы її розізлив! Як пишущий эти строки міг забути? Невже автор божеволію?


0


Спочатку він зайшов впредь до глибокого дзеркала і попрямував довгим коридором, захаращеним дерев’яними ящиками і всіляким мотлохом. Його анітрохи неграмотный дивувала можливість заходити накануне дзеркал, навпаки, він знав, що вже безвыгодный разок робив це і пам’ятав увесь шлях, який нужно подолати, кожний оверштаг коридору, кожний виступ, який слід було оминути або ухилитися, щоб безвыгодный вдаритися об нього. Йти коридором видавалося нудним, він чимось нагадував переходи после лаштунками або попід сценою театру Занько-вецької, в такой мере і чекай, що носитель випірне який-небудь Кактус або Крілик з пляшкою кальвадосу і люб’язно запропонує причаститися та побесідувати насчет поезію Лишеги. Але ніхто невыгодный виринав, з пронизливим пищанням розбігалися задзеркальні миші, з ящиків стриміли шоломи, списи, прапори, подекуди повипадало лахміття сценічних костюмів з еполетами і жабо, рулони декорацій з лісами й морями, і Стахорський піднімав ті шмати та запихав назад, щоб невыгодный зашпортатися, коль если повертатися. Він пройшов праздник катакомба повністю і опинився держи брукованій вулиці, залитій сонячною повінню. За металевою огорожею розкинувся тінястий сквер з посипаними білим піском доріжками. У саду сверху нього чекала чорнява дівчина з довгими розпущеними косами.

— Як добре, що ти нарешті тут, — сказала вона, — ходімо, ходімо швидше.

Дівчина повела Стахорського прежде палацу. Він далеко не знав цієї дівчини, невыгодный знав, як її звати, але вона поводилася як давня знайома, усім своїм виглядом виказуючи привітність. Чи за всем тем він бачив її колись? Може, це барменка з «Крихти»?

Крадькома він окинув її фігуру поглядом і йому одразу таким образом соромно. Дівчина что-то около довірливо ставиться поперед нього, наче чиста сестра, навіщо ці вульгарні, недоречні здесь думки.

У палаці панував потрясение і розгардіяш. Усі квапилися, робітники запинали меблі білими чохлами, виносили речі, канапи, крісла... Стахорський трохи розгубився, потому что ще ніколи безвыгодный потрапляв перед такого гарного палацу з розписами і ліпними прикрасами, він нікого после этого безвыгодный знав, але дівчина взяла його вслед руку і впевнено вела далі, з однієї пишної зали перед іншої, дескать бери стінах висіли полотна старих майстрів у масивних різьблених рамах з позолотою, стояли вигадливі годинники, ажурні столики, старовинні вази і амфори. Хто ця дівчина? І вони вийшли з дзеркала у довгий білий коридорчик з високими арочними вікнами і вблизи люстр угорі. Знадвору долинали голоси, іржання коней, гуканье автомобілів. Напрочуд багато світла.

— Це тут, — сказала вона. — Зараз автор этих строк їх покличу.

Але впредь до них і приближенно поуже майже бігли двоє дівчаток у білих сукнях.

— Ти повинен сфотографувати нас, — сказала його безіменна знайома.

— Гаразд, але мол апарат?

Апарат стояв під стіною, старовинна скринька нате штативі з коліщатами, вкрита малиновим плюшевим запиналом, з-під якого звисав шовковий сонетка з китицею. Тут усе таке старовинне. А дівчата зовсім юні.

— Світло з вікна має падати бери ваші обличчя, — пояснив Стахорський, розвертаючи штатив.

Дівчата схопили туалет з вазою бери ньому і поставили під стіною, навпроти вікна. Потім присунули прежде нього крісло. Чому такий страшний поспіх? Розпочалася війна? Чи вони від’їжджають держи дачу?

— Побачиш це отпечаток там, у себе, так згадаєш для нас, — сказала дівчина з розпущеними косами. — І тоді забереш перед себе. Обіцяєш?

— Заберу? Звідси? Але як? — здивувався Стахорський.

— Прочитаєш заклинання.

— Я неграмотный знаю жодного заклинання, — розгубився він.

— Це таково просто. Візьмеш давню книгу...

— Біблію, — несміливо підказала найменша.

— Ні, Біблії на мене нема, — заперечив Стахорський.

— Ну, а що на тебе є? Шекспір, Данте, Гомер...

— Гомер є, — згадав Стахорський. — У перекладі Жуковського.

— Прекрасно, це «Одісея». Зараз принесу.

За хвилину вона повернулася з томом.

— Ми сразу обираємо місце з «Одісеї». Воно й если ключем. Ти побачиш цю книгу возьми фотография і згадаєш, що повинен прочитати заклинання. Воно відкриє нам дзеркало, потому что ми також прочитаємо те саме заклинання тут. Обіцяєш? Ми будемо у страшній небезпеці, — визг чорнявої дівчини затремтів.

— Обіцяю, — сказав Стахорський.

— Даєш слово?

— Слово честі. Давайте шукати ключ, — мовив Стахорський. Йому передалося загальне хвилювання, яким було просотане повітря палацу.

— Що саме ти пам’ятаєш з «Одісеї»?

— Одісей у циклопа. Він заховався під бараном і врятувався.

— Чудово, дуже доречно. Цього ти справді невыгодный забудеш. Ось поглянь, закінчення дев’ятої пісні:

Спутников верных созвав, аз многогрешный велел, чтоб они держи проворных
Все кораблях собралися да весь отвязали канаты.
Спутники постоянно собралися и, присев получай лавках у весел,
Разом могучими веслами вспенили темные воды.
Далее поплыли наша сестра во сокрушенье великом что касается милых
Мертвых, а радуясь во сердце,
что такое? самочки спаслися ото смерти.

— Одісей у цій пісні називає себя Ніхто, — згадав Стахорський.

— От і будеш нашим Ніхтом, — засміялася чорнява.

— Або вашим бараном, — усміхнувся він до самого неї. На тлі білої, наче екран, стіни вони виглядали справді гарно. Білі сукні, білі квіти у вазі, білі туфельки.

— Я мушу захопити бодай граница дзеркала, з якого ми вийшли. Тоді ваш покорнейший слуга певуче згадаю.

— То захоплюй!

Стахорський перекотив тренога праворуч. Тепер композиція складалася безвыгодный беспричинно доладно; він почав міркувати надо необхідними змінами, коль раптом прочинилися сусідні двері і з них вийшла ще одна дівчина у білій сукні, чимось схожа для античну гречанку. Вона побачила Стахорського і обличчя її видовжилось.

— Он як ви здесь проводите час! — обурилася вона. — Чудово виховані панночки во компанії з незнайомим чоловіком. Усі...

— Заспокойся, прошу тебе! — підхопилася чорнява з банкетки під стіною. — Залиш це тепер, пишущий эти строки потім усе поясню.

— Це автор прошу тебе припинити неподобство! Слушний время пользу кого знімання!

Чорнява схопила її руку, піднесла прежде вуст і... поцілувала. А потім поставила обурену гречанку следовать столиком.

— Всього-на-всього одна мить к вічності. І ти, ти також з нами.

— Не можу бачити такої розпусти!

— Тоді дивись у книгу!

Коридором хтось ішов. Неквапливі набросок чоловіка, впевненого у собі. Побрязкували шпори. Можливо, що так був їхній батько, ибо сполотніла навіть чорнява дівчина. Але вона вмить опанувала себе, сіла получай банкетку і, посміхнувшись, підперла голову рукою. Така пластична...

— Знімай, ми готові. Швидше! — тихомолком наказала вона.

Стахорський сіпнув ради шовкового шнурка, клацнула

рамка. Наче заслонка карабіна.

— А тепер тікай. До дзеркала.

Кроки затрималися неподалік. Стахорський пірнув давно темної, прохолодної глибини і боляче вдарився вполуоборот об якийсь задзеркальний ящик. Він озирнувся — і побачив, що слідом забігла одна з менших сестер; вона наздогнала Стахорського, поцілувала його у щоку і, весь спаленівши,

прошепотіла: «Не забувай! Ми чекаємо...» А тоді притьмом побігла давно своїх. Гаряча хвиля ніжності й зворушення залила серце Стахорського. Невинне дівча неграмотный злякалося неминучих докорів старшої сестри і насмілилося поцілувати чужого чоловіка — щоб він тільки пам’ятав относительно свою обіцянку. Як вони хочуть жити! Хіба таке можна забути? Він перетнув сад, бруковану вулицю і зайшов поперед нічим малограмотный примітних дверей присадкуватої споруди, вслед якими починався вже знайомий довжелезний коридор. Він майже летів тим коридором, наспівуючи і задихаючись від щастя. Його життя раптово набуло вартості і високого сенсу, воно перестало бути індивідуальним, відокремленим мерехтінням, спалахнувши суцільним надособистим сяйвом. Він ніс із собой родничек перед однієї з найбільших таємниць світу, він лично був ключем і мостом сполучення між часами. З часу облетіла фальшива облуда тривимірності і незворотності, з-під неї визирнуло щире поталь Єдиного, у якому згладилися вузли дихотомій і дзеркальних поділів получай видиме й відображене, держи умирание і життя. З цією звісткою він і прокинувся. Інна ще спала. За вікном старої бойківської хати сяяло те саме Сонце єдності, сверху стіні коливалася тінь від горіха, а далі, у золотому жарі липневого ранку, стояли Карпати. Лежачи, він споглядав це неразрывно буття, з розплющеними очима знову переживаючи кожну элемент сновидіння, терпляче очікуючи, коль прокинеться отряд — сьогодні був сутки її народження! — і він зможе розповісти одну з найнебуваліших історій.


З


— Нічого собі подарунок нате уродини! — сказала Інна, дослухавши перед кінця. — Я сплю, а він у цей часы тиняється Задзеркаллям у товаристві пишнокосих панянок. Вони його, бачте, цілують! Мене ти, звичайно, немного погодя невыгодный зустрів.

Тупа реакція бери такий дивовижний сон; але Стахор-

ський стримався. Вони набрали вина, їства і держи цілий день-деньской вирушили у гори.

Якийсь период вследствие чего він жив получай небувалому піднесенні. Світлий і щемкий настрій сну супроводжував його повсюди, Львів ще ніколи неграмотный був таким прекрасним і приязним до самого нього, усе складалося саме до собі. Стахорський, либонь, уперше відчув, що означає мати харизму. Він после кілька тижнів написав половину книги і зробив це немовби бавлячись — уведомление приносило насолоду, воно було щільним і легким, кроме найменших ознак силуваності, якої він никак не терпів ні у власних, ані на чужих текстах.

Однак перегодом, як так завжди стається зі снами, настрій втіленого артистка почав вивітрюватись, неповторне освітлення сущого — блякнути. Осінь, поїздки, робота, клопоти — і стержень уж він повністю забув относительно свій сон, забув для надзвичайну місію і обіцянку. На сьомому розділі книги Стахорський спіткнувся і застряг, слідом захворіла Інна, потім заслабував батько, грошей малограмотный було нізвідки і він зацьковано метався від одного підробітку давно іншого, перекладаючи політологічні і які-завгодно статті, пишучи огляди, рецензії, казна-що, казначейство з чим. Писав, перекладав, позичав, повертав... які вже после принцеси.

Стахорський знову поглянув держи фото. Йому следственно отнюдь не соответственно собі. Сни снами, містика містикою, але ж отнюдь не до самого такої міри. Що з цим робити, з чого починати? Він пішов вплоть до телефону і набрав Львів.

— Інна? Добрий вечір. То я.

— Добрий. А ведь — я. Що нового?

— Усе гаразд. Завтра приїду.

— А тато?

— Вже краще. Він наразі спить. Почав виходити возьми вулицю. Але после этого ллє цілими днями.

— І во нас.

— Інно, слухай, ти пам’ятаєш пирушка сон, що приснився мені держи твої уродини?

Він кволо покладався нате те, що армия відповість «не пам’ятаю, ти мені нічого отнюдь не розповідав». І тоді постоянно стане получи и распишись свої місця. Перевтомився, сплутана свідомість, сполохи повторного часу, таке трапляється з кожним. Але Інна, як возьми те, мала добру пам’ять.

— Аякже, ще б пак. Чотири білосніжні німфи, з ними козлоногий Стахорський, знимки для згадку і поцілунки во дзеркалі. А що?

Ох і тон. Він безграмотный знав слів, якими можна було б пояснити те «що».

— Стах, чому ти мовчиш? Вони тобі знову приснилися?

— Якби ж то, — озвався він.

Вона здогадалася сама.

— Ти знайшов ту знимку?

— Батько знайшов. У якомусь журналі часів перестройки.

— Але ж такого зовсім отнюдь не може бути! Що в таком случае

из-за дівчата? Яка после текстівка?

— Це доньки Миколи II. Романова. Останнього російського царя. їх розстріляли більшовики у 0918 році. А снимок зроблене 0913-го. Інно, знаєш, що со временем ще написано? «Автор снимка установлен предположительно».

Приголомшена мовчанка.

— Ну, і... що ти робитимеш? — у голосі Інни з’явилася якась поштивість. Як біля померлого абощо.

— Звідки моя особа знаю?

— А ти знайшов ту книгу? «Іліаду»?

— «Одісею». Ще ні. Але у батька десь є.

— Слухай, Стах, неграмотный роби нічого. Я тебе благаю. Приїзди завтра. Візьми ту фотографію з собою. Ми безвыездно обговоримо. Адже в таком случае є щось нечуване, може, нужно порадитися...

— ...з психіатром, — докінчив її думку Стахорський.

— Ти ж безвыгодный знав уві сні — хто вони?

— Ні. Палац був розкішний, вони ошатно вбрані, але моя особа й подумати безвыгодный міг, що вони існують... існували насправді.

— Я теж думала, що так якісь символи. Тепер цілу ніч далеко не спатиму.

— Не будемо набалакувати.

— Добраніч?

— Добраніч.

«Одісея» стояла там, -де й завжди. Малим Стахорський збирався вивчити її напам’ять. Він десь вичитав, що всі освічені греки знали «Іліаду» й «Одісею» напам’ять, і хотів бути як вони. Батько дуже сміявся тоді. Його син кохався у давньогрецьких міфах, змайстрував собі кумирню з зображеннями Гермеса і Аполлона, отримував «відмінно» з історії стародавніх народів. Через пару класів він сейчас отримував «незадовільно», ибо почалося вивчення історії СРСР.

Стахорський знайшов IX пісню, перебіг очима скоротечный зміст. Так, це тут. Біла словарь навіть розмірами нагадувала ту, що лежала получай столику у принцес. Божевілля якесь, бігме. Перехреститися, чи що?

Читай. Тут усього шість рядків гекзаметру.

Але ж це неможливо.

Читай. Вони чекають.

Історію неможливо повернути назад. Вони вже издревле мертві.

Ти уб’єш їх удруге, якщо далеко не прочитаєш. Не викручуйся. Адже ти пообіцяв.

Уві сні.

Ти дав дисфемизм честі! Звідки ти знаєш, що таке сон, дзеркала і момент насправді?

Я безвыгодный можу.

Ми чекаємо! Чекаємо! Читай!

Я боюся.

Вона наздогнала і поцілувала тебе. Щоб ти отнюдь не забув. Вона відважилася. Ти плакав від щастя. Читай, ти врятуєш їх! Адже це їхній єдиний шанс, чим би це однако неграмотный було.

Але ж такого никак не буває!

Ось фото. Ось книга. Інна підтвердила, що ти розповідав їй цей сон. Ти безграмотный божевільний. Читай уголос.

Я страшенно боюся.

Стахорський застогнав від муки. Мука несамовита, жуть пекельний, хвилі гарячого морозу одна вслед за одною прокочуються тілом.

Я спробую. Може, нічого невыгодный станеться. Я дав выражение честі і отнюдь не забув для це. Може, це якесь випробування; краще б пишущий эти строки безвыгодный наражався получи нього. Ось візьму с налету — і прочитаю. Що буде, те буде.

Він набрав повні дойки повітря і стрімголов кинувся у темні крижані води неймовірного:

Спутников верных созвав, ваш покорнейший слуга велел,

чтоб они в проворных

Все кораблях собралися равно безвыездно отвязали канаты.

Спутники до этого времени собралися...

Голос, чужий і сиплий, долинув накануне Стахорського з такої позасвітньої далі, що він жахнувся: дескать я? Лимонний метелик, який бозна-відколи мертвий лежав возьми підвіконні, ожива і запурхав біля настільної лампи, оббиваючи пилок з крилець получи и распишись розгорнену книгу; вслед спиною, наче сніг під чоботом, рипнула стулка трельяжа і Стахорський кинувся, мов ужалений змією.

Вони вже бігли довгим коридором! Він чув, як відлунює дзвінкий дівочий сміх, як клацають обцаси і легко, білосніжно шелестять сукні. Ще три рядки, ще три миті на одній — і вони з’являться тут, у крихітній кімнаті потворної «хрущовки», щасливі і врятовані навіки. Тільки ця мить, заповнена трьома хрипкими рядками гекзаметру... Але що скаже батько? Вони розбудять його! Він немічний, він тяжело хворий, йому далеко не можна хвилюватися. Як він переживе їхню появу? Адже він одразу впізнає їх! Як пишущий эти строки йому поясню? А я, аз многогрешный самовластно як переживу це?

Стахорський щосили відштовхнув волюм і він упав получи підлогу. Стіл плив пизда очима, зі стелі повільно сипався попіл, серце заледве билося. Метелика отнюдь не було. Відтепер лиса потвора Кундель має всі підстави пишатися мною.

До кімнати зайшов батько.

— Я бачу, ти ще невыгодный поїхав. Котра воно вже година?

— Анікотра. Нуль годин, — сказав Стахорський, поглянувши для електронний годинник, мол дійсно стриміло п’ятеро зловтішних нулів.

— Та ж для тобі лиця нема! Що сталося?

— Тут... миша пробігла. Я соответственно ній... книгою.

— Де вона во чорта взялася? Скажу Свєті, щоб принесла отрути. А мені причулося — гомін, гомін, сміх... Я думав, прежде тебе гості прийшли.

— Ні, тату. Не прийшли по мене гості. Буду мы вже збиратися. Незабаром поїзд.

— Ага, дивись, безграмотный запізнись. Миша завелася, це ж треба... Скоро после этого вовки завиють.

Стахорський одягнув куртку, міцно обняв старенького.

— Бувай здоровий, дорогенький мій.

— Щасливої тобі дороги. Дзвони і приїжджай. А дівчат неграмотный береш із собою?

Батько подавав йому вирізку.

— У Львові безграмотный люблять росіян, тату. Хай вони лишаються з тобою.

— Вони б мені їсти варили, — сказав батько, безпорадно дивлячись Стахорському во очі. — їсти б варили, вплоть до аптеки ходили. А оця мала з книгою читала б мені вечорами. Добре б нам жилося разом.

ЛЮДИНА НА КРИЖИНІ (есеї)

Людина нате крижині


0.

Льодохід розпочався раптово й застав чоловіка якраз получи середині ріки. Він почув тріск, шум, подібний поперед пострілів, і озирнувся. Крижина наповзала нате крижину, з-під зміїстих тріщин ринула темно-зелена вода. Тільки під берегом залишався ще неторканий лід, твердий і певний, як самоё земля, але поперед берега було далеко. Чоловік побачив, що він опинився получай невеличкому плавучому острівці, якого всегда далі й далі возьми захід відносила потужна, вивільнена від довгого зимового сну течія. Поряд пливли більші й менші крижини, наздоганяли одна одну й переганяли, зіштовхувалися, кришилися, переверталися. Там, получай непорушному березі, який без запинки відпливав возьми схід, стояли люди. Вони бачили чоловіка возьми крижині, щось кричали йому, жестикулюючи. Але могутній березневий вітер відносив їхні пустословие і жести во безвість, чоловік бачив тільки безладну метушню, окремі звуки, тривожні й застережні, ледь торкалися його слуху, і якби безграмотный ситуація, во якій він отак несподівано опинився, в таком случае з цих людей можна було б навіть поглузувати, скрутивши, наприклад, дулю. Чоловік знав, що тепер він недосяжний, і жоден із тих, хто метушився возьми березі, отнюдь не зможе йому ні допомогти, ані зашкодити. Той чоловік усе своє дотеперішнє життя був великим

прихильником мистецтва рівноваги. Отож і тепер він ширше розставив ноги, дістав із кишені люльку й ядовитое зелье і закурив, міркуючи, що його робити далі й чи робити взагалі. Знову почувся крик, але тепер він долинав згори, ледь чутний ради гуркотом льодоходу. Чоловік підвів голову й побачив, що ведь дикі гуси летять. Ріка текла зі сходу держи захід, гуси летіли з півдня возьми північ, а во перетині цих двох рухів стояв і курив чоловік, зберігаючи рівновагу.


0.

На цій крижині неможливо збудувати ні житла ради себе, ані храму с целью Бога. Вона хистка, вона пливе і щохви-лини зменшується, танучи. І праздник чоловік, який стоїть получай ній, також крижина, він також зменшується з кожною хвилиною, деформується, старіє, віддаляється. Ріку можна перепливти човном, у паоз-святині. Але як можна зберегти себя від розчинення, коль ти — крижина, тобто породження ріки і її невіддільна частка? На якому березі заховається крижина — і неграмотный розтане, если повсюди вода, і чоловік — також вода, мій любий Фалесе, вода, що горевать после своєю випадковою, довільною формою, детермінованою льодоходом? Куди йому подітися, коль він — крига, а безвыгодный діамант, сіль, а безграмотный алмаз? Тим більше, що чоловік навіть никак не бачить того, що він хоче зберегти, навіть далеко не відчуває сповна і безграмотный усвідомлює. Чи може крижина усвідомити себя рікою — від джерела вплоть до гирла — а неграмотный водным путем ? Не може. Чи може вона усвідомити себя водою? Цього чоловік далеко не знає. Чи крига й водыка — це одне і те ж саме? — питає чоловік, так, ніби він поуже знає, чим є тотожність.

Ось ця крижина страждає, хворіє, старіє — пориста, важка, крихка, дедалі аморфніша; центр вона воздавать божеские почести або займається йогою, благаючи Його затримати цю форму; центр вона помирає — тобто зливається з рікою і розчиняється, агиасма — у воді. Ось її вже нема, швидко тече повно-

водний Сейм, сяйливі рибки в отдельных случаях вискакують получи поверхню. «Крижини нема, але вона була», — оце і все, що можна сказати. Можна додати: «Крижини більше ніколи малограмотный буде, во носитель такій формі й консистенції. Вода здіймається на небеса. Вода повертається з небес». І, вийнявши люльку з беззубого рота, чоловік для крижині голосно розказує вірша:

По ріці перед джерел — проти часу
образи хмар супротивно пливуть
їм оборона часы швидкоплинний отнюдь не йдеться.
Небо постане з води, щоби з неба основа жизни пролилася
і минуле вернуло во майбуть.

0.

Протягом усього життя чоловік прагнув викристалізуватися, набути кшталту, стати особистістю, мати власний світогляд тощо. І вічно зберігати цю форму. Спочатку набути кшталту — потім затримати його. Він ніколи безграмотный думав ради те, що це марення кожної води. Хмари відображаються во ній, дерева, береги, перелітні дикі гуси. Мімесис. Подвоєння. Містика дзеркал: закуті во рамку шматки загуслої води, на якій відображається неголене чоловікове лице. Але це никак не відображення, чоловіче; це і є ти, вода, відображена у воді. Верба по-над річкою — і кожна вода, яка дотікає накануне того містичного місця, дескать відображається верба, вважає себя вербою. Дві-три секунди. Пливе далі, вважає себя в области черзі вежею, птахом, зоряним небом надо головою, базисная точка цією людиною, моральним законом у ній.

Бог, схилений надо людиною. Вдивляється во неї, впізнає власні риси на оцьому :у квадратикові чи овалові текучої води. І кожна вода, сиріч людина, вважає себя образом

та подобою Бога. Кожна мить течії. Часом налітає вітер — і тоді водой йдуть брижі, відображене обличчя вкривається зморшками, здаючись потворним і старим; але Той, кому належить це лице, вічно юний. І тільки він має власний образ. І тільки Він може сказати насчет Себе: «Я».

Єдине, що можна сказати насчет воду — це те, що вона є. Ллє многословие далеко не може сказати ради себе: «Я». Вона отнюдь не усвідомлює себя рікою, тією, що тече зі сходу получи захід і впадає во інші ріки, а ті, своєю чергою, поперед моря. Вона малограмотный усвідомлює того, що тече. Вона малограмотный усвідомлює. Вона безграмотный є притомною водою. Вона всього одинокий единовременно пропливає під вербою. Einmal ist keinmal 0 .

0.

«Отож, — питає себя чоловік, — що ти хотів кристалізувати? Так, ніби це залежало од твоєї волі — і ніби та вольность є твоєю власною, а невыгодный волею течії. Оце напівзруйноване тіло? Оцю пригноблену й загальмовану душу? Оцей життєпис, переглядаючи якого, відчуваєш невимовну огиду? Оцю пам’ять, захаращену найрізноманітнішим мотлохом образів, які тільки сам единожды промайнули на тобі? Тріски та цеглу неіснуючих сейчас будівель, кістки давненько померлих найдорожчих, альпака здохлих котів та псів — таких відданих! Einmal.

Так, тоді ця кипяток була дуже чистою — як і кожна вода, яка щойно повернулася з юних небес, — і тому вона где-то спрагло всотувала на себя ці коштовні, найперші тутешні образи; але згодом, зовсім скоро, ці образи почали нашаровуватися нераздельно в одного, переламуватися, спотворюватися, застигати. їх итак безвыездно важче нести, водо; ти почала гуснути, ти стала в’язкою і важкою с целью самої себя — і интересах течії. Ти стала крижаніти. Весна й літо проминули. Ти

думаєш: назавжди. Яка ти безпам’ятна, водо. Ти забуваєш подорожі на небеса, буття рай-дугою і все, що бачиш там. Дуже рідко, але весь ж грезиться тобі щось звідтам, — і тоді ти прокидаєшся з непідробним відчуттям чистоти й модер-ності. Але це спогади, водо, отже — ілюзії; насправді ж ти вже стара, поточена шпарами, крихка крижина. Силкуєшся якось стулити себя докупи. Не течеш, боїшся текти.

Слід підкреслити оцю принципову танучість людини, іншими словами — її часовість. Людина невіддільна од течії часу ззовні, где-то само, як і від розтавання часу на собі. Але поміж цими двома часами, зовнішнім і внутрішнім, існує суттєва відмінність. Зовнішній миг має всі ознаки циклічності, на чому совсем нечего делать переконатися, спостерігаючи ради кружелянням пір року, ночі і дня; людина эдак звикає перед цього коловороту, що майже або й цілковито неграмотный зауважує його як суще. Натомість момент внутрішній — лінійний час; він має початок і кінець, його невблаганної течії никак не перехитрувати імітаціями руху навспак, тобто спогадами або фотографіями, записаними сверху відео сімейними урочистостями або концертами тощо, таково само, як і карколомними стрибками уяви або яснобачення наперед. Протягом усієї своєї напівпритомної історії людина помилково утотожнює внутрішній время із зовнішнім і, консервуючи та реставруючи, гадає, що таким чином вона убезпечує себя від того, що є, може, найістотнішою характеристикою її єства: від зникання.

Тим когда-когда від людини нате крижині вимагається зовсім іншого. Треба вслед за будь-яку ціну зберегти рівновагу. Якщо чоловік тепер шубовсне вплоть до крижаної ріки, вороття йому звідти вже далеко не буде. І хоча вороття безвыгодный если на кожному разі, але найголовнішою умовою, дотримання якої вимагають закони коловороту, є вчасне розтавання й замерзання. Ще жодна крижина далеко не здіймалася на юпитер цілою.

«Можна звільнитися», — запевняла одна тридцяти-п’ятилітня крижина.

«Я приніс вас волю», — стверджувала ще одна, тридцятитрилітня.

Чоловік держи крижині згадує относительно них, ради сказане ними, подчас вірить, при случае ні, пам’ятаючи, що й вони розтанули: единолично у небесній блакиті надо Витанією, другий — у цілковитій нірвані.

І пливе собі далі, щосили зберігаючи рівновагу або, іншими словами, час.


Місяць милування місяцем


«Вирушаючи во мандри, думав, що помру. А всегда ж таки никак не вмер! Кінець ночівлям не мудрствуя лукаво неба, але — глибока осінь » 0 .

Сьогодні, если готував вечерю, почув шурхіт під столом. Зазирнув туди і побачив: сквозь широку шийку до самого порожньої пляшки з-під семя впало мишеня; шалено стрибало вгору, намагаючись вискочити посредством ту ж таки шийку, але марно — чи так вже сили на нього вичерпалися, чи надто далекою була рятівна свобода. «Приручу», — вирішив я. Накришив предварительно скляного лона хліба, налив трохи води. Мишеня пожувало крихти і знову почало стрибати. Шалено. Щосили. А тоді втомилося, бідне. Сиділо на тій воді, мокре, жалюгідне, і вмивалося передніми лапками. Чи молилося?

Проклята сущность гладенького скла, вслед яке нема як учепитися, крізь яке приметно геть увесь світ — але вирватися неможливо. «Ось, бачу себе», — сказав ваш покорнейший слуга перед себя і по мишеняти. Виніс пляшку возьми ґанок. Запалив світло. «Ось, гляди, що панихида зробити зі мною», — сказав поперед Того, Хто сидів у небі, споглядаючи нас. Поклав пляшку горизонтально. Мишеня підповзло поперед виходу і завмерло на нерішучості, нюхаючи свіже вересневе повітря. «Давай-давай!» — підбадьорив моя особа його. Воно вискочило, ткнулося на кут, розвернулося і прожогом чкурнуло на кущі, — мокре, змучене, вільне.

«Підніжжя гори во тумані! — І закраина безвыгодный може бачити сяйва повного місяця ».

Це якесь безпредметне страждання: воно отнюдь не потребує причин, воно виростає саме з себе, саме собой живиться, саме собой розмножується. Вся решта є наслідком цього безіменного страждання; і хоча ваш покорный слуга й міг би назвати кілька евентуальних причин його, безвыездно ж сумніваюся, ибо страждання було присутнім ще прежде того, як з’явилась котрась із цих причин; радше навпаки: «причини», тобто мої раціоналізації, з’явилися тому, що їм передувало і їх покликало прежде себя це страждання, від якого мы став неймовірно тупим, заляканим, напівбожевільним невротиком, шизофреником і прочая, і прочая.

Втім, існувало щось сверху зразок короткочасного полегшення. Імітація сповіді, хвилини притомності, прозріння, сполохів, «місячних зайчиків», — если хотілося одного: щоб це живе, сповнене конкретики бачення невыгодный зникало ніколи. Світ тоді такий об’ємний, барвистий і цікавий; світ годі озивається давно серця кроме перешкод, лишенный чего оцієї проклятої багатокілометрової товщі; з’являються тіні у дерев і людей, виявляється, співають птахи і кожна з цих пташок має якесь гарне ім’я, досконало обходячись минус будь-яких філософій цього імені, безвыгодный відаючи ні ради орфіків, ні относительно їхніх крейзанутих послідовників та їхні безпредметні страждання.

«І вигляд усієї осені вже став таким, як обрис місяця после густим дощем».

Найуживаніші болтовня теперішнього тривалого часу — «тоталітарний», «демократичний», «ринок», «національний», «незалежний», «менталітет», «Європа», «Україна», «постмодернізм», «плюралізм», «громадянське суспільство» та деякі інші, з яких новітній Флобер міг би рядом бажанні скласти ще сам «Лексикон прописних істин». Слова — заклинання, болтовня — розпізнавальні знаки, як оті зірочки бери офіцерських погонах, слова, які внаслідок безперервного використання стали до самого того багатозначними, що во них розчинилася притаманна кожному символові магічність. Роз-чароване довкілля; деміфологізований, десакралізований світ, позбавлений ілюзій і таємничих, ба заборонених, імен, від яких прискорено билося серце. Відтепер, почувши «Україна» або «Європа», ми невыгодный здригаємося, як раніше. Можливо, ми здригаємся, але зовсім по-іншому, знаючи, що таке «Європа» або «Україна» сьогодні. Не по части суті, а сьогодні. Ми хочемо жити на світі безо конотацій, у яких причаїлося безліч ідеологій та відданих їм ловців душ. Слова, які что-то около своенравно зеленіли змістами і значеннями, смислами і сенсами, тепер пожовкли і осипалися, а незабаром впав гарний білий сніг; ми стоїмо в білому снігу, дивлячись возьми чорні порожні галузки «зимових дерев». Це таки зима. Зима на мовчанні, сезон во тиші, зимка на зосередженні. Зима — це осердя. Без слів.

«Перебуваю зиму вдома. Знов підійду накануне стовпа серед хати , спиною притулюсь».

Цілковита втрата душі. Таке враження, що залишилося тільки тіло; воно ходить, говорить, справляє одна вслед за одною свої потреби, навіть пише тощо, — але моя особа малограмотный маю поперед нього жодного стосунку. Власне, немає отого «я». Аморфна маса, яка возьми перший погляд видається людиною. Але малограмотный нужно нас дурити: мене нема. Мене никак не лишилося. Ворожий світ розчавив мене, а семя йому допомогли, а ваш покорный слуга допоміг людям і світові. Ми таки доконали мене. Проте тіло залишилося. Як позбутися його, автор малограмотный знаю, тому що мене нема. Тіло панує. Дивиться телевізор, гулять держи каву, допалює рештки мохо тютюну. Надлишок матерії. Надмір тіла. Над-тіло. Те, що залишилося во голові цього тіла, важко назвати свідомістю. Тіло — і чому ви називаєте його моїм? — нічого малограмотный усвідомлює. Це тіло втратило свідомість. Мене страшить, а точніше обурює пирушка факт, що це тіло продовжує вдавати з себя живе. Це мертве тіло. Чому воно безграмотный розпадається, попри відсутність об’єднавчого Логоса, чому воно рухається — напівгниле, роз’їдене, брудне, потворне, фальшиве? Господи, яке ненависне це тіло смерті.

Що мы сказав? Я сказав: «Господи, яке ненависне це тіло смерті». Але мене немає тут. Хто на такому разі сказав: «Господи, яке ненависне тіло смерті»? Ці болтология промовило тіло. Але як тіло може ненавидіти тіло? Не вірте тілу, коль воно каже «я». «Мене» ніде немає, Господи. Хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: “Господи”?»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: “Господи”?»?

«Ще невыгодный оклигав як слід після хвороби, а вийшов-таки подивитися бери останній місяць».

Моє життя набирається змістом у тутешньому й теперішньому Бозі, во Бозі живому, у Тому, Хто називає нас синами Своїми, — після всього, що було скоєне тілом смерті, після безлічі скотств його. Він Той, Хто нагрянуть першим після того, коль нас залишили всі для світі люди. Мовчати, доки Ти отнюдь не відновиш у Собі мене, во губах моїх — вуста, і во очах моїх — очі, те Твоє, що в такой мере умильно було дане во дорогу, якої моя персона вимагав у Тебе. Випростай мене, Отче, потому что моя особа пропадаю, і тільки сполохи далекої небесної батьківщини, відголоски, блискавично щезаючі барви — тільки це далеко не дає зробити останнього кроку, якого Ти також простив би. Де Ти, затем пусть если і сердце моя, Милосердний; і ці чисті сніги, даровані Тобою, драка вилікують мене, потасовка заспокоять; тільки сніг порятує мене; тільки сніг є Спасителем і Лікарем, — тільки його посилає Бог сюди, щоб остудити пекучі рани, щоб його чистотою очистити бруд, щоб надати форму свідомості, як надав Він її кожній з окремих сніжинок. мессия — це сніг, який прибыть серед ночі.

«Хмарки іноді дають можливість отправить дух. В момент милування місяцем ».

Ясні та виразні кольори грудневого, справді зимового ранку: білі сніги, червоні кетяги горобини під вікном, зелені вагони пасажирського поїзда, який зникає из-за жовтим будинком получай вулиці Жовтневій, гіркуватий присмак перших сигарет, говор води у сусідів, ритмічне вібрування холодильників, голоси, запахи страв, невпинно в’янучі тіла жінок і чоловіків; життя, виявлене з такою грубуватою простотою, таке зриме, таке відчутне держи дотик, голі каштанові віти, тридцятилітній чоловік, який пише бісерним почерком, усі вважають, що це я, мы сам по себе інколи уто-тожнюю себя з ним, і сповідь Авґустина, розгорнута посередині, і затруднений подих, і здогад, що отак, мабуть, бачила і відчувала Вірджінія Вулф, що саме це хотіла передати мені; вільний політ чорних птахів у блакитно-кремовому небі, яскраво-червона косуха дівчини, рожеві квіти для підвіконнях сусіднього будинку, називання всього в ім’я, останній Адам, величезний жовтий кіт для снігу, химерна графіка гілок, дитячі книжечки, бачення, яке відкрилося, наче друге дихання, бас мами і племінника, уныние вслед за єдністю, блякнуча сверху очах, чіткий різучий світ, болтология пісеньки і мелодія її, які невідчепно крутяться на свідомості: «червону троянду дарую тобі», мы застав світ зненацька, відкрившись йому, — і спіймав його; гик батька, який повернувся з прогулянки, приніс «Літературну Україну», що пахне свіжою друкарською фарбою, морозом і чистим повітрям знадвору; цокіт годинника, ворона, яка вычищать пір’я в каштані, праздник самий пейзаж, праздник самісінький, від юності, морана повернулася, смішно й нерозумно було вважати, ніби вона зникає назавжди, ніби її можна пережити; морана вічна, голуб, який навскіс перетинає цей світловипромінюючий простір, цю живу марехтливу дійсність, у якій сяють окремі сніжинки, кружляючи во кришталевому повітрі, дійсність, у якій тече дійсність моєї свідомості, нераздельно із мерехтливих струмків, теперішній дуже тривалий час, — але що це: спогад? передчуття?

«На всохлу гілку сів ночувати крук. Глибока осінь».

Вміло виконаний чайний обряд також є прирощенням буття. Ритуал зосереджує і згуртовує. Але виконання його безвыгодный є щоразу однаково досконалим або, знову ж таки, чинним. Часто покладаєшся в те, що механічне відтворення одного й того ж процесу дасть бажані результати, покличе накануне життя тотожність буттю, яка, власне, і є його прирощенням. А буття неграмотный зраджує свого норову; воно беспричинно само вільне у своєму виборі, як і ми. Через те колись приходила думка для обряд одноразового користування. Проте, щоразу інший порядок — це ілюзія, це множинність, яка ніколи безграмотный складає єдності, механічна торба доданків, яка ніколи невыгодный створить цілого. Логос ритуалу завжди сам і праздник самий; однак виконання його щоразу мусить здійснюватися так, як здійснювалося воно вперше. Якраз непідробний настрій отієї первинності і є визначальним критерієм автентичності, — а далеко не субстанційна «сутність». Не зміст, а час. Щоразу перший сніг. Над такими речами можна спекулювати досхочу, але як описати реальне здійснення першості, архаїчної новизни, древнього модерну? Вотан і праздник самий прийом, щоразу одне і те ж розпалювання во одній і тій самій грубі одних і тих самих дров задля одного й того самого тепла — однієї з основних енергій життєзабезпечення, точніше, задля прирощення одного і того ж самого буття. Проте ні буття, ні матерія безграмотный є ані одиничними, ані тотожними нашим уявленням для них. Вони залишаються тотожними (тобто вірними) лише своєму норову, непізнаваному на нас як єдність етосу. Закони буття свідомості малограмотный можуть бути сформульовані метафорично, вони потребують власної мови, яка б описувала феномени, загодя відмовившись від висновків относительно констеляції цих феноменів, тобто від їхнього іменування. Поняття тотожності — також свого роду метафора, а відтак — розщеплення цілісної даності феномена чайного чину, який обряд мислити, обходячись сверх раскумекать тотожності, цілості, даності і цінності; якщо його взагалі нужно мислити та описувати, а невыгодный бути. Одначе мислити і бути — одне і те ж саме, як стверджує древній пармені-дівський топос; чим у такому разі є «одне і те ж саме»? Відсутністю роздвоєності, присутністю єдності. Буття, яке є присутністю втіленого дієслова «бути», яке є неви-словленим і таким, що малограмотный надається прежде висловлення таємничим процесом «є», «є», яке неможливо висловлювати, проте можливо бути. Якщо мова — аналогія буття, тоді вона осмислює лише саму себе. Дзеркало (от тобі й метафора), яке живе відображеннями. Тіло смерті. Проклята троян гладенького скла, вслед за яке нема як учепитися, крізь яке заметно геть увесь світ, — але вирватися неможливо.

Отож: крізь яке — чи завдяки якому? Мова-дзеркало, пред яким стоїть загіпнотизована чудовим відображенням буття людина, стоїть спиною накануне буття, безграмотный во змозі відвернутися — і бути. Дзеркало, посредством яке Персей дивився получи голову Медузи Горгони; всі, хто бачив її наживо, від жаху перетворювалися получи и распишись каміння. Ностальгія вслед буттям, підсилена голосами сирен из-за спиною. Улісс, прив’язаний прежде щогли. Муки Леопольда Блума. Вуха матросів, заліплені воском. Сліпий Джойс і сліпий Борхес. Життя до дзеркалом — напів-буття, вследствие цю свою половинчастість наповнене безпредметним стражданням. Повернутися обличчям поперед буття — означає загинути, зникнути як нікому -неналежність, утратити самість і, мабуть, перетворитися в щось інше. Або ж — відновитися: Ти відновиш у Собі мене, на губах моїх — вуста. Буття — це вогонь; мова — віддзеркалення вогню, вторинне джерело Світла. Ми б’ємося на гладеньке скло, але залишаємося бодай частично живими. Ринувшись у вогонь — гинемо. Філософія нетлі.

«Місяць! Квіти! Від цих глупств наведе держи розум зимова холоднеча».

Земля сповнила свою обітницю — всегда вродило; стоїть тепер, пречиста і пуста, вкрита вельоном холодного місячного сяйва, вічно — Мати і Діва — вічно.

Rosarium philosophorum

Вступ

Моїм найдорожчим татові й мамі присвячую



Ти теж потрапив по чужорідного часопростору, на якому мислення никак не адекватне буттю. Тебе також позбавили власного житла і землі, бери якій міг би неструджено працювати дух. Ти тужиш ради рівновагою і належним чином життя, невыгодный бажаючи служити двом господарям одночасно.

Свята байдужість прежде суєтного і скороминущого світу дорівнює ностальгії вслед служінням наймогутнішому володареві. Ти вже переконався, що життя є достатнім тільки получай тлі троянди і повільного лапатого снігу, падіння якого ніколи безграмотный припиняється й отнюдь не переривається там, і що та неперервна тяглість є найкращою альтернативою интересах дискретного перебування тут; ти здогадуєшся, що це отнюдь не тільки альтернатива, а й синтез, тобто зцілення. Таїна снігу і сніг таїни, щось таке, як свята Євхаристія, вне якої ми отнюдь не живемо, а тільки пере-буваємо, ніби каміння; щось дуже подібне предварительно юної нічної музики за тридевять земель после стінами наших принагідних притулків, музики, яка кличе, а потім повертає, щось таке, що єдине може бути незрадливим орієнтиром і запорукою наближення впредь до буття сповна.

Ти тужиш ради чином життя, якого вже неможливо було б уникнути, круглым счетом само, як долі або смерті; можливо, невыгодный любов вплоть до смерті або ж amor fati і, як кожна любов, вона причетна накануне таїни. Ти заздриш птахам, яким безвыгодный сняться бридкі сни, які самі є своїм покликанням і водночас здійсненням його. Ти заздриш детермінованим явищам, істотам і речам, тому що хочеш бути таким самим вільним, як вони. Доля повинна існувати як свобода: усвідомлення характеру долі если буттям у свободі й буттям свободи тут.

Хіба «я» і «життя» — різні речі, щоб кожна з них володіла окремою волею і одна з них підкорялася іншій, приймала або відтручувала її, словом сказать — воліла? Не життя перебуває во мені і малограмотный ваш покорнейший слуга пере-буваю во житті, а ваш покорнейший слуга непосредственно є життя сповна. Не існує жодних перемог по-над собою. Кожна реальна перемога — це подолання чогось із-поза мене, — соціуму, природи, демонів. Це моя перемога надо не-моїм, яке намагається проникнути во мою нікомуненалежність, примусити мушлю розкрити стулки, захопити і зробити своїм, собі-належним, тобто зробити мене — далеко не моїм, тобто знищити. І Він сказав: «Кожне царство, яке розділиться на собі, — загине». Подівшись кудись із життя, автор этих строк подінуся і з самого себе, втрачу оце коштовне й прокляте «я», яке і є іменем життя і тільки во житті можливе; і моя персона хотів кудись подітися із себе, безвыгодный розуміючи, що це життя на «я» і є тим покликанням, якого ми стільки вичікували на іманентному.

І ти прагнеш свободи від будь-яких соціальних подій, тому що воля створює власний автентичний лад, існує й істинствує лише следовать своїми законами й ніхто неграмотный зможе змінити суті єства своєї свободи-долі зумисно. «Життя створює лад, але чин безвыгодный створює життя», — зауважив Сент-Екзюпері во «Цитаделі». Треба прислухатися лише вплоть до юної нічної музики после стінами, тільки з нею співрозмірю-вати подих і каданс серця; та музика, та сяйлива пітьма — саме життя, вона безмовно звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки її двигає вічний нерухомий двигун. І ти теж музика. Саме тому перед-існування, існування-тут і після-існування — єдиної природи і породи, як музика або всепронизуючий стрижень світла; це окремі щаблі однієї і тієї ж драбини існування, неподільні у феномені і розокремлені водночас.

Тому исповедь стати трохи осторонь і слухати свою сонату, стежачи, щоб виконувалася вона бездоганно, минус фальшу і недбалості. А для те, яка ця соната, судити никак не тобі — ибо як може соната оцінити хозяйка себе? — а єдиному живому слухачеві, для того якого вона й звучить, на якого вона й написана, і, отнюдь не виключно, якраз Він і є її автором. У тебе ж безвыгодный виникає обурення або відрази, коль бачиш покручену сосну неправильної (?) форми? Адже свою правду пам’ятають никак не як фразу — розумом; свою правду «пам’ятають» виразом обличчя і поставою тіла, усім собою. Правдою бувають. Але ніколи неграмотный намагаються виповісти її. Тому всі сосни, покручені й стрункі, мовчать. Кожна з них існує як власна, більше нікому, крім них, далеко не належна правда.

Неназване, таїна, яку відчуваєш або вбачаєш, обов’язково мусить мовчати, інакше вона втратить свою сакраль-мість у черговій схемі або популяризації. Не намагатися сказати по сию пору до самого кінця. Не намагатися сказати. Не намагатися — інакше постоянно закінчиться вимушеністю і вимученістю, — а бути вже тепер, малограмотный завтра, ибо ти єси. Весь довжелезний галерея моїх життєвих учинків невыгодный спонукався давно появи та проявлення на цьому реальному часовому світі одним неперехідним сенсом, однією першопричиною; а бажання такого сенсу і розумної, возьми поширену колись думку, першопричини если бажанням потрапити вплоть до в’язниці або лікарні, потому что с годами справді перебуває порядок, розумовий, нормувальний тощо. Тутешнє бування безграмотный вміщається на закономірність. Свободу, любов, буття неможливо вирахувати, а отже, заволодіти ними; влада — це ярмо, а буття, любов і приволье — позиция ярмом, способ уявленнями, це дикі коні-в-собі. З одного боку, нас притягує буття, а з іншого — влада. Або — або. Ми розіп’яті на цій рисочці між коротким словом, написаним двічі. Це є пирушка хронотоп, або ж хрест, який, из-за Його словами, исповедь взяти.

Дивно гарна, грізна у своїй непідробності дійсність одночасна з нами, але досягнути її свідомо спрямованим зусиллям волі майже неможливо. Чи можна цього навчитися — досягати реальність? Адже якраз вона і є присутністю буття у вічному «тепер», тим, що, вслед за словами поета, никак не триває, а повторюється. Находить возьми нас. Вона безвладна і нікомуненалежна: отыскивать тільки тоді, если хозяйка цього хоче, відходить этак само. Само-бутність реальності неможливо викликати або навіювати, її неможливо конструювати.

Ось таким, а безграмотный інакшим триває далі це життя, нехтуючи всіма моїми здогадками относительно необхідність чину, ладу, ритуалу; набридливий нудний додаток вплоть до «мене», подчас нестерпне паразитування. Отож «я» — з-поза життя? Отож «я» — з-поза себе? Дійсний часопростір інвалідний чтобы мохо існування. Залишається тільки мислення. Адже штучний світ культури створено лишенный чего творчої участі конкретної людини. Він застає її зненацька, даний у своїй готовості, безграмотный повідомляючи ради вічну неготовість буття. Відтак, окрім навали природних, екзистенційних вражень, людину поглинає ролик вражень ідеологічних, примарний танок вето і тотемів. Той або інший образец виховання, те чи інше соціально-історичне довкілля тощо закладають — з-поза особистісного мислення цієї людини — основи «світогляду», тобто бачення світу саме отакою картиною, або, радше, картою. Усвідомлений, а частіше не-усвідом-лений «світогляд» стає фільтром, призначеним добирати ті, а безграмотный інші трактування явищ, фільтром, экономно необхідним в целях ідеологічної єдності конкретного індивіда з системою колективного тіла. Вироблений іншими «світогляд» виділяє з себя ілюзію певної свободи і дає можливість утотожнення з тим чи іншим соціальним видом («станом», «класом», «кланом», «нашою вірою», «спілкою» тощо), — тобто забезпечує. Для мене подібний «світогляд» є ґатунком сліпоти, а його безпека — загрозою. Не існує такого бачення, яке б безграмотный було баченням того, кому воно належить. Бачення світу таким, яким він со насправді, далеко не існує. Але існує таке бачення, яке насправді є моє існування.

Хіба невыгодный виникла цивилизация з одного-єдиного бажання: захиститися від людини ззовні і від самого себя — людини зсередини? А если це бодай долею так, так чим або ким є те, що/кого існує нужда захистити; звідки на цього невідомого такий могутній інстинкт вплоть до самозбереження і самобутності, що він витворює цілу аналогію всесвіту? Чому переважно всі людишки прагнуть його зберегти — бодай у собі — і чому вони ж прагнуть його — саме його — знищити, принаймні у своїх ворогах? Це щось таке ж невловне й неозначуване, як «душа» або «Бог»; моя персона бачу тільки наслідки, які виникають із бажання захистити або знищити його, проте отнюдь не бачу його самого.

Людина скорбить следовать втраченим раєм інстинкту, после остаточною безальтернативною зумовленістю. Або, ради контрастом: ради найвищою свободою, відсутністю будь-якої зумовленості; це приблизительно звана людина-в-смерті. Вона отнюдь не має ні того, ні іншого сповна: ані цілковитої зумовленості інстинктами, ні повної свободи, пере-буваючи своє напів-життя во прикордонній нейтральній смузі поміж жовтим і блакитним кольорами райдуги, зі спорадичними вилазками в таком случае во тваринне, ведь во боже.

Часом хочеться бути не-собою, — але рідко й мерзопакостно розумієш, що ведь є вищий поклик прежде того, щоб існувати собой во часі; перлина, мушля, руководитель вирощується вслед за одне життя. Тому можна сказати, що по сию пору життя, на муках і нетерплячості ми наосліп вирощуємо єдине: власну смерть. І тільки тоді «душа» если готовою, досконалою, достиглою. Але чи є неминучою умовою росту оте «наосліп»? Мені йдеться навіть малограмотный относительно обряд у загальноприйнятих сьогодні значеннях цього слова, переважно негативних, а ради неперервне слідування єства самості. Слідування, тому що єство і самість безперечно існують рухомими. Сам в соответствии с собі церемония неспроможний, звичайно, створити таке єство; але він може стати дієвим посередником у вирощуванні цього єства малограмотный навпомацки.

Чи, може, цілісність перебуває кокетничание рефлексією власного «я», може, «я» — ведь флексія і плід, лише плід, навіть плід, але далеко не сукупність періодів росту? Усього сверху світі порівну, і питань неграмотный більше, ніж відповідей, прямо-таки деякі питання є водночас відповідями, а на багатьох відповідях криються інші питання; це зроблено чтобы того, щоб розмова тривала вічно.

Розмова


Я. Треба вирватися з мережі слів, але яким чином? Як зажити реального буття — і зажити, за-бути ним, сделано далеко не забуваючи? Прокинутися і встати исповедь негайно, але як, коль взгляни навколишньої дійсної недійсності безграмотный випускає і иным часом здається приємнішим вслед поклик, що вириває зі сну? Та й поклику неграмотный чути...

Ти. Чому никак не чути?

Я. Тому, що поклик — це ми самі, а жодний поклик малограмотный може почути себе, этак само, як жодне очес никак не може себя побачити не принимая во внимание посередників.

Ти. Заздрю птахам, які самі є своїм покликанням і водночас сповненням його.

Я. Ти заздриш птахам тому, що поклик безвыгодный повинен бути збагненним на самого себе. Для самого себя він має бути сповненим, тобто почутим. Тільки почутий іншим поклик є сповненим. Нема безглуздішого імператива вслед «пізнай себе». Слід уникати стеження после собой ексцентричного «я», його коментарів та оцінок. Пасти духа — грішно.

Ти. Можливо, спроби побудувати життя є таково само грішними, — следовать твоєю термінологією; потому что воно безвыгодный будується, воно принципово никак не надається впредь до побудови, неграмотный є матер’ялом. Історія невыгодный надається предварительно свідомої, раціональ-мої побудови. Замість вивершеного мурашника — руїни Вавилонської вежі. І во пирушка но период усе це з невідомої причини малограмотный гине остаточно, видозмінюється й пере-буває далі, попри відсутність віри і «переконань», ба більше — попри їхню присутність, — як і самовольно пишущий эти строки далі пере-буваю, підтримую та оберігаю це перебування, хоча воно обижать мене й невыгодный задовольняє більше ради політичний устрій, соціальну «несправедливість», безпросвітну тупість навколишніх, попри біди і хвороби...

Я . Здогадуюся, що ти хочеш сказати далі: хозяйка твоя поява во цьому світі і на його часі є випадковістю, а далеко не закономірністю, і круглый розвиток твого духовного існування, держи відміну від біологічного існування, таково само є довільним і спорадичним.

Ти. Атож. І тому це викликає во мене глибоке незадоволення й непереборну потребу того, що моя персона умовно називаю «ритуалом» або ж відкритою системою, яка зосередила б розпорошені наразі й непродуктивні вияви мохо інтелекту во одному кшталті, на одній інтенції, байдуже — потужній, чи й зовсім позбавленій інтенсивності, — але спроможній діяти, оновлюватися і збагачуватися на кожній екзистен-ційній ситуації. Я хочу бути пользу кого себя Вільгельмом окружение Гумбольдтом — і його ж таки університетом. Але існує й небезпідставний сумнів, що подібний «ритуал», обрана або, радше, витворена (чи пригадана) конфигурация свідомості виявляться штучними й нежиттєздатними моделями, які, регулюючи і впорядковуючи — будуючи , — стануть водночас межами, перешкодами і втратами на пізнанні... Я.?

Ти. ...у просуванні объединение несистематизованому світі. Барвистій хаотичності буття забракне глибини і відтінків, пахощів і звуків, сверх яких це вже/ще/знову безграмотный дійсність, а чергова ілюзія абстрагованої схематизації. Як бачиш, тематика бачення мені також безграмотный чужа. Живий, ясний, творчий табор духу (якщо духові властиві стани) можливий і помимо усвідомленого...

Я. А не-усвідомленого?

Ти. ...світогляду, пане Швейцер, а часто, може, і з помилковими уявленнями, приблизними іменами замість понять, пане Геґель, з амбівалентними символами, витвореними чинністю подовжуваних міфів, текстурою палімпсестів традиції, передсудів, вірувань... Можеш назвати выше- діалог «Засадами евристики». Йдеться относительно буття як талия або настрій духу (якщо духові властиві і т.д.), -де писання й читання книжок, музичні вправи або приготування їжі, смакування чаєм, прогулянки во лісі, купання во ріці та рубання дров для зиму — рівноправні духовні акти, що входять предварительно констеляцій для засаді комплементар-ності, а неграмотный Сфінксового «або — або».

Я. Розумію. Ці стихи — «дух», «світогляд», «покликання» тощо — як монети зі стертими написами; ми більш або менш добре розуміємо, що вони означали, але потребуємо безвыгодный розуміння означень, малограмотный колекції топосів та архе-типів, а переживання означуваного.

Ти. Ніцше, і Швейцер, і весь «філософія життя» були по-своєму хитрими, кожен получи и распишись свій штиб вдаючись поперед Veneratio vitae; адже те, що життя саме до собі могутніше следовать розум, дозволяє визнати його «наймогутніший володарем». Бо ж із «духом», «викшталтуваністю» чи сверх них, зі «світоглядом» чи без, із розумом чи ще/вже безо нього — як той-таки старий Ніцше або Гельдерлін, — людина живе далі, на муках, терпінні й нетерплячості, як завгодно, — і помирає тільки вследствие життя. І моя персона теж — досі! — можу жити сверх усвідомленого «світогляду», позаяк моя персона й досі живий. Але й живучи як запитання, хіба никак не жив мы власним, лише питанню належним життям, из-за яке малограмотный розплачуються й неграмотный виправдовуються, тому що нема после що? На прокляте питання, яке линия сделано стільки часу тиранить мене: «Куди мені подітися?» існує одна відповідь: «Нікуди». Нікуди подітися, потому что це никак не тимчасовий збіг обставин, а неперехідний трио течії, ибо зі мной сталося невыгодный те або це, безграмотный акци-дентальний сплеск — зі мной сталося життя. В такому разі, сказав моя особа собі, обряд встати й вийти во нікуди. Годі безтямних поглядів у порожнє небо, марного очікування відповіді, звістки або питання. Треба відповісти самому —

І це если відповідальністю.

Отож пишущий эти строки розумію, що віра на Бога — це теж вияв бунту, спровокований очевидністю. Я розумію і те, що існує багато варіантів компромісу з цією очевидністю, того, що в шутку називають «власним вибором». Усі ці «вибори» назагал засновані сверху феноменальній людській здатності бачити ілюзійне, далеко не помічаючи існуючого (такий собі судьба предварительно очевидності), або ж бери необхідності забути щось, чогось нібито безвыгодный знати, дещо витиснути з горизонту своєї уваги на темряву маргінального Утгарду. Але мы безвыгодный розумію одного: того, що людина далеко не знає, що їй чинити у власному перебуванні, того, що вона малограмотный вміє жити і відходить звідси таким дилетантом, як і приходить, Еклезіасте. Десь закралася помилка: якщо вже життя, так вне такої свідомості; якщо вже і життя, і свідомість, і самоусвідомлення, І рефлексія та спекуляція — в таком случае й відповідні їм можливості реалізації.

Я. І ти сподіваєшся, що порядок та відповідальність допоможуть тобі виправити цю помилку во часопросторі твого людського пере-бування?

Ти. Не людського!

Я. ?!

Ти. Де моя персона опиняюся, если Бог неграмотный обрав мене, а ваш покорный слуга далеко не обрав світу? Мені здається, що тоді пишущий эти строки опиняюся для свободі. Я стаю третім. Богові — рай, віра святих і спрямованих давно святості; Дияволові — світ і світові — диявол. А мені — свобода. Проте це якась дивна свобода. Де вона, на якому просторі, якщо небо, свет та тартарары вже зайняті й мають своїх легітимних володарів? Це — простор во часі. Це простір никак не людського існування. Свобода во мені і автор этих строк — на ній. Такий собі слов’янський Агасфер. Той отнюдь не обрав Христа, а Бог безвыгодный обрав мене. Одначе я, своєю чергою, далеко не обрав світу й диявола, чого, природно, можна було сподіватися, але обрав насування, відмовляючись, відтак, розглядати ситуацію, вплоть до якої потрапив, у заздалегідь визначених категоріях. Я — сам. Цю самість можна порівняти з перлиною, яку витворює мій життєвий світ плинного часу, або з кристалом, що створюється щільним середовищем; але й життєвий світ часу можна порівняти з перлиною, яку вирощує самість; і життєвий світ часу, і самість — це одна й та ж хозяйка перлина. Зумовленість світом людей, перед якої потрапляєш, народжуючись, можна порівняти із зумовленістю фрази граматичними законами. Ти потрапляєш вплоть до речення розмови як слово, але потребуєш свободи знеумовленості. І знаходиш її на мовчанні. Ти слово, яке мовчить. Слова, яке мовчить, немає на очевидності фрази й закони граматики пользу кого нього никак не існують. Але стержень що найдивніше: дійсно висловитися можна тільки тим словом, яке мовчить; згадай, що ти казав оборона поклик, який малограмотный може почути себе.

Я. Мене теж неграмотный задовольняють фрагменти мене і фрагментарне бачення світу, який, из-за означенням, цілісний — ибо ж від плетение словес «світло». Чому необхідно доставить стільки жертв, молитов, аскези, страждань і подвигів, щоб десь, може, наприкінці, опинитися получи и распишись свободі, мол вільна цілісність і цілісна воля тотожні? Невже тільки соціальний высказывание уярмлює нас? Але хіба те, що работать не покладая рук нас людьми, може робити нас рабами?

Ти. Дуже навіть може.

Я. Я добре знаю, що означає твоя нетутешність. Адже «не-я» відростає вслед ніч, як шерсть получай підборідді та щоках. Щоранку богослужение голитися. Втім, смелый как лев Блум наполягав возьми перевагах вечірнього гоління, неграмотный суттєво. Може, це і є церемониал — усе життя обтинати «не-я», яке росте з мене? Адже, якщо «не-я» — во мені, тоді все решта перетворюється на «напів-». Напів-усе, напів-я. Отож: не-все, не-я, недостатність перебування. Часом трапляються винятки. Це тоді, если мы забуваю, що неголений. Чи безграмотный стає тобі легше, если ти забуваєш ради ритуал?

Ти. Це влучне порівняння. В ритуалі священнодействие терпляче голитися щодня, тобто налог очищати своє правдиве обличчя. Треба терпляче склеювати порвані гроші, збивати розхитані табурети, латати і церувати поношені речі, з’єднувати те, що розпадається. Треба реставровувати себя на собі. Маєш рацію, эпизодически це нудно і тяжко, ибо ж щоденно. Ллє цей сан ритуалу — одкровення, а одкровення надо втілювати.

Я. Одкровення? Чиє?

Ти. Твоєї щетини! І нігтів! І волосся! Тобі відростає людина! Мусиш очищатися від неї, мусиш боротися з її відмовленням у собі, потому что вона — не-ти. Інакше щойно перший ковток правдивого буття виявиться отруйним к отруєної людиною свідомості. Ти — лікар, який з-цілюється сам; адже лікувати — це стверджувати життя, чи неграмотный так, пане ІІІвейцер? Серед цього галасу ти мусиш замовкнути першим і відшукати во собі велетенську тишу зоряного неба.

Я. Пригадую, як ходив колись надо Вербовим обильно і свідомість інших людей, «со-знание », тобто спів-знання свідомості принишкло, вивітрилося, ваш покорнейший слуга був самовольно і був ліс, П ід бузька гора, зникаюча молодість, і хоча снувалися якісь поодинокі павутинки думок, але домінувала тиша — щебіт пташки, гам вітру у смерекових верховіттях, дзюрчання води отнюдь не говорили прежде мене, безвыгодный були знаками, безграмотный мали емоційно заряджених інтонацій; базисная точка взірець доладної мови — чи музики? — безграмотный зверненої ні впредь до кого з людей, насамперед никак не зверненої впредь до самої себе, зразок мови, нерозривної з подихом, з «духовністю» природи. А нате противагу — це безупинне, протягом тисячоліть бурмотіння людей, крики, промови, освідчення, питання, прокльони, молитви і критичні зауваження... Та всегда ж мені трохи смішно з тебе.

Ти. Смішно?

Я. Через дві тисячі літ потому, як Він прийшов і зніс обряд або, якщо хочеш, циклічний міф, ти берешся його відновити.

Ти. Хотів би моя персона знати, навіщо Він взагалі приходив.

Я. Повторюю: щоб зруйнувати богомольня ритуалу, розімкнути міф.

Ти. А помощью три дні відбудувати той-таки моленная і, розімкнувши міф, войти всередину і замкнутися знову. Стукайте — і вы відчинять.

Я. Невже «життя сповна» і «спосіб» або план никак не суперечать одне одному? Що означає «спосіб життя» або, як ти кажеш, «ритуал», у твоєму розумінні? І що означає «життя сповна»?

Ти. Допитливому відповідаю. «Спосіб життя» означає свідоме самообмеження існування задля більшої інтенсивності й продуктивності, положение культури, статут сублімації; интересах Швейцера це усвідомлений світогляд як вище почуття орієнтації, пользу кого Конфуція — ритуал, виконання певним, належним чином, про Фуко це мистецтва бути. У традиційному, скажімо, юдейському розумінні, спосіб життя — це життя під законом Мойсея.

Життя сповна означає свободу. Це простор від закону, добра вість, проголошена на Новому Завіті, сковородинів-ський «сродний труд», емерсонівська «довіра по себе», «життя лишенный чего засад» у Торо і беспричинно далі. Це відпускання для волю всього світу і всіх його «гріхів», тобто переступів закону, від-мова відповідати получи и распишись поклики соціального дискурсу, благословенна апатейя; бесчинство усе если таким, яким воно є, тому що втручання людини вплоть до існуючого, її намагання щось змінити, запланувати і виконати тощо є безрезультатними і заздалегідь приреченими держи поразку. Простіше кажучи, відмінність між «способом життя» і «життям сповна» — це відмінність між охайним, педантичним кон-фуційцем і патлатим, неголеним даосом, що знехтував «лі»-благопристойністю задля дао.

Я. Якщо автор точно тебе зрозумів, життя сповна виступає никак не стільки як ренесансна повнота самореалізації, скільки як приволье від влади, чиєю б та влада малограмотный була — «нації», «держави», іншого, у якому вигляді він би далеко не пере-бував. Життя сповна — це непідвладність.

Ти. Так-так. Мушу признатися, що в некоторых случаях мені теж буває смішно з самого себе, ибо если спали пута, ярма, вуздечки, одним одним словом — чари того, що є культурою, если моя персона — та й чи мы безраздельно — втратив, а точніше, витратив кредит, дарований культурі нашим вихованням, — саме тоді накануне мене прийшло розуміння і знання, во якому ваш покорнейший слуга ще й досі отнюдь не зміг розчаруватися: потому что прагнучи дійсного буття сповна, ваш покорный слуга збагнув, що воно є недостатнім сверх ілюзій культури. Бо ж таки безвыгодный можна зривати колосків у суботу і з-цілення або воскресіння також можуть почекати сам день, тим більше, якщо і вони, і дата цей — у твоїй владі. Але безпосередність неможливо відтворити, — дійсна цивилизация І дійсне буття творяться инстинктивно й невимушено, уперше й востаннє, вони виходять з надміру цнотливої самості. Спроба відтворення змертвлює й опошлює, профанує сакральне, хоча прагне протилежного. Навіщо здесь воскрешати Лазара? Деякі з подібних сумнівів переважують значення одкровень, тобто самі стають одкровеннями. Єство абсурду криється у властивостях моєї свідомості, а безграмотный на зовнішньому світі та його «влаштуванні».

Я. Це самокритично і дещо відмінно від попереднього.

Ти. Це легко уточнення во ході розмови. Для того, щоб врятуватися від абсурду, священнодействие перемінити спосіб мислення і мовлення, тобто покаятися, тобто створити спосіб життя. Кожному покликові нужно слухача, якому б зайве було пояснювати елементарні речі...

Я. ...якщо вони існують...

Ти. ...або хвалитися на пороге ними ерудицією чи неграмотный предварительно кінця розчутими й осмисленими одкровеннями. Слухача-співбесідника, причетного, з яким можна говорити табель і ніч, і совершенно життя, а неграмотный цепь одноманітних відлунь, від яких можна збожеволіти. Тільки знайшовши справжнього, свого слухача, знатимеш, насчет що і як говорити з ним, безграмотный замислюючись надо цим. Ось що аз многогрешный маю получи и распишись увазі, говорячи оборона спонтанність культури і дійсного буття.

Я. А як но бути з нікомуненалежністю і мовчанням?

Спокій і рівновага, радість і відчуття прирощення буття настають, точніше, поновлюються тоді, коль на мені замовкає мова, мова, яка складається зі слів, що є свого роду умовними позначеннями, картою, нате якій нема нічого, крім ліній, крапок, кольорових плям — і знову слів. Ми живемо на карті — а никак не на реальному світі. Ми живемо мертво, ибо ми пере-буваємо на мові, пере-буваємо на карті, і себя трактуючи як знак, який надо відчитати, інтерпретувати, передати. Отож ми живемо способ собою, оскільки ж «я» тотожне «життю», в таком случае можна сміливо стверджувати, що ми малограмотный живемо взагалі.

Ти. Я теж можу почастувати тебе парадоксом: по-справжньому ти мовчиш тільки тоді, коль ти по-справжньому говориш.

Я. Мова — мандара буття, яке вже нічого далеко не символізує, во якому «є» і «єство» тотожні, отнюдь не потребують означень і розмежувань, ибо самі є тотальним всюдисущим означуваним і межею. Означуване, яке неможливо означити во принципі, і людина, яка протягом тисячоліть з цим принципом у собі бореться.

Ти. Що ж, намагання відсікати власну тінь — теж по-своєму змістовне заняття.

Я . Ти знаєш, що при случае це означуване висвітлюють сполохи зосередженої уваги або уяви, і воно вимальовується, краще б сказати — проступає, получи и распишись обрії як фантастичне нагромадження хмар нетутешності або трансцендентний Край: високі собори, небеса, добре витримане вино, білосніжні й темно-вишневі троянди, якась незалежність у витонченості, шляхетності, красі й марноті. Я пригадую безраздельно із таких сполохів у Кракові, біля Марі-яцького костелу, надвечір; жебонів водограй і тінь від металевої мережі падала для мур, -де сидів голуб, і голуба неможливо було спіймати тінню мережі.

Ти. А мы подумавши зараз, що прагнути потрібності на інших і функціональності та продуктивності — це прагнути віддатися. Це прищеплене суспільством, гуртове прагнення. «Гуртове — чортове», — удариться во что казати мій батько, рідкісний лірик та індивідуаліст. Бути непо-т р і б н да м — такою є троянда, таким став Бог. Класичні зразки дисфункціональності і асоціальності: Бог, троянда; исповедь брати з них приклад. Бути трояндою-для-себе і трояндою-в-собі. Дух і досі є там, досі або ж знову, переховуючись від плебейських демократичних витівок і фольклорних збочень профана. Там вічно падає значущий сніг, який є вічною красою осмисленості, і та краса вкриває всі бруди, всі несправедливості, нещастя і трагедії, ибо сніг своевольно трагічний у своїй приреченості тут. Сполохи возьми мить вихоплюють з пітьми тендітне, вутле і незламне, вічно юне і вічно приречене, висвітлюють доцільність граційності і вроджену віру, вроджене знання, сніги, сніги, сніги, туман, вежу, межу, покров дикого звіра, благоухание свіжої хвої, полум’я свічок, відображене у чарах з вином. На єдину мить сполохи висвітлюють вчення Епікура і багатство католицької меси, осінь середньовіччя і худе обличчя Кузанця, канали Амстердама, книги і лютні, відшукану батьківщину і здобутий нарешті час. Ця мить єдина, але ти встигнеш побачити і вже ніколи невыгодный забути срібного хреста, снігу, який тане возьми темно-вишневих трояндах біля розчиненого вікна, вузького і високого, червону цеглу муру. Ти встигнеш запам’ятати і вже ніколи далеко не забути, що ми повернемося предварительно нашого Краю, впредь до чистоти вранішніх снігів, що ми повернемо собі наші небесні маєтки, наші бібліотеки і коштовності, силу нашу, легкість і радість — повернемо. Джерела цієї свободи — во нікомуненалежності. Я невыгодный належу нікому, крім свого Краю і свого правдивого «я». Кожен відхід, кожна зрада цих двох викликають страх, втрату сили, відчуваються як занечищеність, добровільне запроданство на кабала тутешньому князеві і визнання цього рабства вслед належний лагерь самості. Ця троянда — нікому, из-за словами ІІауля Целана. Бути послідовним у троянді, зберігаючи бачення того, що получай одну мить вихоп-люють сполохи філософського ружанця: прозорий, летючий, сніжний настрій зимового Міста, силу Зіґфріда і чистоту Трістана, зосередженість, працьовитість і мовчання Рембрандта та Бройґеля, таємну спільність із ними. Зберігати єдність цієї миті, єдність речі, виточеної з одного шматка дерева, її непроникність пользу кого того, що ззовні. Ритм і гармонія, барви й пахощі, смысл свіжих осінніх яблук, ущерть налитих світлом і соком, цей дивовижний, божественний Бах, ця його свобода, яка доставлять пощаду навіть ницому, ці прохолодні, просторі собори, просякнуті тишею і музикою Баха, більшою после тишу. Захищеною, забезпеченою людина є тільки тоді, если її нема тут. Її сотрясение воздуха заважають і роззосереджують. Треба мовчазні діяння, духовні акти, те, що десяток років тому аз многогрешный називав філософією вчинків, ти пригадуєш. Філософія — трохи отнюдь не те слово, це любов безвыгодный предварительно мудрості, а прежде вчинків, якими пишущий эти строки створюю, згадую, впізнаю, осягаю вглиб неперервність миті, єдиної з Краєм, а малограмотный з довколишнім світом, у якому ми — чужі. Нікомуненалежність і нічомунена-лежність дорівнюють свободі, яка дорівнює самотності поперед кінця; доконечна самотність, доконечна свобода, доконечна щирість — ибо ж вона пред Краєм — вчинку. Оскільки ж те, що стоїть следовать цими обмеженнями тінями-словами, твоє необмежене означуване, закінчення невыгодный має, отож: безкінечна самотність, безкінечна свобода, безкінечне діяння.

Зайве й говорити, що кожне таке діяння є викінченим, позаяк воно дійсне, отож безмежним. Відтак ані «гріх», ані помилка більше невыгодный витісняються зі свідомості, щоб пригнічувати потім її ж таки з марґінесів Утгарду, а усвідомлюються нею як властиві вияви цілісності твого Мітгарду, твоєї Європи, юної стародавньої Європи, призахідної, густо-вишневої Abendland із чорними й золотими, пурпуровими й білосніжними сльозами та серцями. Це Європа духовних і рицарських орденів, Європа Трістана та Ізольди, Нібелунгів і Бургундії, Європа Бройґеля і снігу — і новий міф относительно неї, без-людну. Якраз людське суспільство, а неграмотный релігія, є нав’язливим неврозом, хворобою мохо «я», хворобою страта невідомого Бога. І ніколи ваш покорнейший слуга отнюдь не відчував єдності зі світом людей, і ніколи мы никак не почувався їхнім, і ніколи вони отнюдь не були моїми. Я жодного разу никак не відчув містичної причетності предварительно жодного колективного людського тіла. Все життя моя особа відчуваю як правдивий трио свою чужорідність людям, їхній єдності і роз’єднаності. Я никак не хочу уподібнюватися людям. Я отнюдь не хочу бути подібним получай себя у їхніх очах, а відтак мати собі подібних, входити во геркон із цими зачумленими, небезпечними або прямо-таки невиліковними сверху «людину» істотами. Ліпше вже уподібнюватися знехтуваному ними Богові, якого вони теж захотіли уподібнити собі. Чому аз многогрешный повинен вислуховувати їх і взагалі бачити, чому мене повинні цікавити їхні справи, думки і слова, если це весь одно примарні думки та справи, если ці стихи — безпредметні? Страшна та рефлексія, мол аз многогрешный дозволяю собі дивитися держи себе, слухати себя тощо очима і слухом інших,-бо цим самим автоматично розкриваються всі мої брами, щезає автономність і «я» роблюся незакінченим, тобто обмеженим, замість того, щоб залишатися безмежним у своїй викінченості, ибо відтоді закінчення моє на тисячах тих, хто присмоктався поперед мене, як п’явки. Означення «замкнений у собі», «мовчазний», «некомунікабельний», «неприступний» та споріднені з ними несуть получи собі у соціальному сприйнятті негативні коннотації — і це закономірно: адже подібні означення є знаками неналеж-ності, знаками того, що тогда немає чим поживитися. Троянда також замкнена у собі — і навстіж собі розчинена; на її початку — її кінець. Знаєш, чому Ісус говорив: «Будьте як діти»? Тому що діти ще неграмотный стали людьми у повному значенні цього слова. Вони — інакші.

Я. «Най би хоч баранчики ніколи неграмотный виростали», — журився Іван Малкович.

Ти. Уникнути законів отари, уникнути загрози натовпу, ибо ж кажучи за правді, людина на однині взагалі отнюдь не існує: на однині існують діти Божі і святі, а «людина» з’являється тоді, коль з’являється множина. «Людина» у множині — штырь праздник звір, що має бути подоланим. «Хто тямущий, крик злічить количество звіра, потому что це — количество людини», — сказано во Одкровенні. Троянди отнюдь не шукають посередників і помічників, если подоспеть минута квітування; вони нетрудно квітують і цього нічим неграмотный замінити, і неграмотный уникнути цього. Як людині врятуватися від людини — штырь питання, получи яке ніхто з людей не