Всего книг во библиотеке - 048256 томов
Объем библиотеки - 003 гигабайт
Всего представлено авторов - 039711
Пользователей - 07961

Последние комментарии

Впечатления

юлина для Смит : Страшные сказки. Истории, полные ужаса да жути (сборник) ( Ужасы )

Да уж,сказки действительно страшные,даже шокируют некоторые.Тем отнюдь не не столь занимательно ценить такие варианты известных из детства сказок.Чему-то они учат,новые мысли открывают.Сказка-ложь,да во ней намек.Особенно впечатлили сказки-По ту сторону черты,Лохматый Питер,Цепь Артемиды,Парчовый барабан.Только гляди через Нила Геймана большего ожидаешь-его анекдот очень короткая,и далеко не круглым счетом контия с тем жуть интересная с целью такого мэтра ужасов.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Чукк относительно Smith : Special Purposes: First Strike Weapon ( Альтернативная событие )

Больше советских шаблон ради бога советских клише!
Не вчитывался, только кордон спецназовцев (Фрейлина, Гулаг, Череп, Новенький, Принцесса, Монгол, Крестьянин, да командир Вадим) попадает на нью-йорк, какой-никакой по сути захвачен зомби. Некоторые спецназовцы покусаны, же давно конца никак не обращаются, а могут себя контролировать, равным образом пытаются разгадать сколько со ними случилось, равным образом благодаря тому они далеко не првращаются во зомби.
В наличии Гулаг, политбюро, КГБ, РПГ, афган - до самого медведей вместе с балалайками малограмотный дошел.
Не думаю что такое? есть смысл поджидать перевода сверху красноармейский во ближайшее время...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
AN1317 относительно Земляной : Шагнуть вслед интересы ( Боевая фантастика )

Аннотация просто-напросто жесть!

Рейтинг: -1 ( 0 за, 0 против).
Чукк относительно Голден : Чужой: Река боли ( Боевая фантастика )

Хорошо, хотя мало, враг возьми!
Являясь большим фанатом "Чужих", от удовольствием прочел произведение.
Книга относительно том, наравне колонисты LV-426 нашли чужих, на правах принесли зараженных на колонию, равным образом наравне чужие развились равно стали обуревать людей.
Немного скомкано во конце, по образу ми показалось, же всё но отлично.
Автор заложил последние главы в целях продолжения.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
sboir ради Ермаков : Мир кроме лжи. Древний лицезрение получай выше- Дом ( Философия )

тупой пока что тупее...

Рейтинг: +1 ( 0 за, 0 против).
чтун ради Метельский : Призрачный гимназист ( Фэнтези )

В общем да целом - Николайка Александрович во своем - безвыгодный постесняюсь говорить - репертуаре! Он у него сделано есть; портфолио ЛИТАниме наработано. О книге - все еще читаю; тем безвыгодный в меньшей степени замечу, ась? на прошлых произведениях компилятор упирал возьми мистическую составляющую. Это - сплетается со спортом (в частности - от кэн-до). Если миновать экзотическую хватит за глаза составляющую с целью европейца специфику - аспидски пусть даже читаемая книга. Несмотря сверху единообразную составляющую (сирота; же ОСОБЕННЫЙ) интрига подумаешь удерживает барыш одними фактиками изо жизни восточных соседей - прямо для того начала.Да равно экшн тотально выдержан, рояльных заводов отдельно никак не замечено... ну, если бы только лишь антикварная рояльная "лавочка"... НО! Жанр - обязывает. Оценку все еще невыгодный ставлю - благодаря тому что что безграмотный дочитано.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT относительно Злотников : Орел взмывает в высоту ( Альтернативная предание )

Честно говоря сделано беспристрастный число пытаюсь кончить третью кусок данной СИ, ну да отчего-то заело... Нет! Ну куда ни на есть пока что дальше? Уже умереть и неграмотный встать следующий части ГГ принято "лечь со счастливой улыбкой" на гроб, ибо безграмотный так что-нибудь конспект узел - схема максимальный элемент вроде говорится "во всю ширь": Русь под сверхдержава, имущество граждан равным образом ВВП заставило бы последних руководителей Советский Союз "посыпать голову пеплом" равным образом полить ручьем застрелиться..., верные курсу президента... (прошу прощения) царя, сыновья ранее "наблатыкались" равным образом совершают неепические похождения "втаптывая остатки неразумных государств" во грязь, а во Москве проводится очередная мегареконструкция... В общем... сижу равным образом невыгодный пойму камо а проект автора заведет дальше? Сразу для звездолетам другими словами пускай бы бы ко танкам Т-35-85 не без; командирской башенкой... атлас ноне остается недочитанной...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Вечірній мед. Роман, повісті, есеї (fb2)

- Вечірній мед. Роман, повісті, есеї (и.с. Перлини сучасної літератури ) 0254K (скачать fb2) - Костянтин Москалець

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает на Internet Explorer)


Настройки текста:



ВЕЧІРНІЙ МЕД. связь

КНИГА ПЕРША. Зима у Львові 

I



Вечірній сніг пахнув живицею і невыгодный танув. Хрести для соборах були золотими, а птахи — чорними. «Днесь безчадія узи розрішаются, Йоакима потому что і Анну услишав Бог», — і вони зустрічаються біля Золотих воріт, приголомшені і святі, обіймаються, і старий каштан, пролітаючий ради вікном котрогось трамваю, нагадує тріщину, яка перетинає цю двоєдину постать возьми Джоттовій фресці у Падуї; вечірній сніг і хризантеми, свіжі, блідо-жовті, ламкі; і чорні птахи колами літають у земному небі — безмовні кола, чіткі невидимі лінії, раптовий спалах свічки у шибі — а в столі тонесенькі книжки.

Поверхом вище дівчина грає получай флейті. Вона сліпа і малограмотный ступать перед школи, а флейту купили недавно. “О Mensch, bewein’ dein’ Sünde groß...” І вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, — а после этого сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і моя персона далеко не знаю, як її звати.

Тут горить свічка, после этого грає флейта, а сообразно суті, це одне і те саме, попросту вогонь стає голосом, так, як civitas terrena перетворюється на небі небес получи civitas Dei ; і если закінчаться мої тутешні мандри, если старий пілігрим повернеться нарешті накануне Дому, ведь серед книг, привезених звідси,

обов’язково будуть і ці, тонесенькі; ось, ми пливемо каналом, пропливаємо церковь і молимося забутою було для землі мовою, а парламент такий високий, що круки по-над ним здаються завбільшки з чорних метеликів. Я заранее тішуся тим, як засяду у теплому, затишному кабінеті, ради письмовим столом, до самого якого далеко не підходив стільки років; як почну розбирати записи, що нагромадилися з далеких часів і країв. Навмання розгорну одну з книжечок, бажаючи перечитати улюблений вірш, — і неграмотный зможу стримати враженого вигуку, потому что це если праздник вірш і водночас невыгодный той, трохи змінені синтаксичні і граматичні форми, менша або більша кількість рядків, іноді інший розмір, нова українська мова. Ось тоді автор этих строк й пригадаю стихи одного гіппон-ського єпископа оборона красу твору, яка быть подобным від вищої краси, нагадує ради неї і спонукає полюбити її.

Отже — зима, стос чистого паперу і речь твоєї флейти. Я розповім тобі трохи для кожного з цих поетів і ти виявишся уважною, вдячною слухачкою. Якомога старанніше ваш покорный слуга намагатимусь пояснити тобі те, що іншим видається таким но неочевидним або самодостатнім як віра, як знехтувана метафізика; мы допоможу тобі повірити на гірку й прозору смородину, надіятися в сліпуче сяєво снігу, бачити свічку, яка горить у домі очерету; моя персона зможу це зробити, інакше, чому ж тоді станеться це невидальщина — ти побачиш мене?

Були часи, если хворіла глава і печальні пахощі прив’ялої трави та диму від спаленого листя заповнювали всі шпарини свідомості, і вже далеко не можна було споглядати вследствие ті шпарки ясного сяйва вічності, у якій моя персона — вільний, а ця приволье подібна перед сніжинки, яка вічно є сніжинкою, але ніколи безграмотный повторюється на своїй формі; центр істинний вид цієї юної і архаїчної вічності: вода, яка кристалізується у чарівну й неповторну форму самості возьми верховинах духу, -де берет озноб і розріджене повітря, а потім, низойдя сюди, знову стає водою, каламутною водным путем повені; але нічого страшного, дівчинко, — водыка вічна, содовая висока, як вічні і високі літо, осінь, зима, весна, — усе це тільки сніг, юний і вічний, вічно перший; завдяки йому ми живемо і ніколи невыгодный помираємо, — ибо ми теж свого роду святий сніг.


II

Це було дуже давно, здається, во лютому, Андрусю, напередодні страта дня народження. Ми з Вовчиком довго блукали объединение Бахмачу у пошуках провинность і нарешті відшукали його во невеличкому магазині біля птахокомбінату. Довкола лежали пурпурові призахідні сніги, обдавало живицею, останньою шкільною зимою, сосни починалися зразу после муром, яким був обгороджений птахокомбінат. І ми рушили туди, во сосни з покорченими стовбурами, во сніги по части коліно, з-під яких стриміли уламки паркових лав та гіпсові статуї піонерів і піонерок з повідбиваними головами й руками. Назбирали хмизу і розклали невеличке багаття, відкоркували першу пляшку. Вино було дуже червоне і дуже холодне. Його було багато і ми більше нікуди неграмотный квапилися.

«Пий», — сказав Вовчик, запалюючи «Біломорканал». — «Ні, пий ти перший». — «Пий, адже твоє число народження, а далеко не моє. Вітаю тебе». — «Дякую». — «Рости великий». Я зробив кілька ковтків, віддав пляшку Вовчикові і теж закурив. Дим був дуже синій. Світ був дуже гарний. Світові виповнювалося сімнадцять років і він охоче виявляв усі ознаки досконалості. Вино цьому сприяло. Мороз держи ніч кріпшав.

— Маразм кріпшав, — сказав Вовчик, відкорковуючи другу пляшку.

— Але, як стверджує Іванча, — до фіг морозяка і земной шар закріплена.

— Вино теж закріплене.

— Вино для того кріпаків.

— І интересах Кріпке.

— Будемо кріпитися далі?

— Закропимо душі. Гей! Будьмо!

Вовчик зробив кілька потужних ковтків і віддав пляшку мені, а самовластно знову закурив.

— Я забув тобі сказати. Рябчук надіслав книжку і кілька нових віршів.

— Покажи.

— Вірші можеш узяти з собою, пишущий эти строки вже прочитав, а книжку — потім.

Книжка мала бляклий помаранчевий колір, називаючись рядом цьому «Структурализм: после да против». Я навмання розгорнув її і прочитав уголос:

— Язык возможен потому, зачем с головы вещающий представляет себя на качестве субъекта, указывающего в самого себя во вкусе в автор на своей речи. В силу сего аз многогрешный конституирует другое лицо, которое, суще вовсе внешним объединение отношению ко моему я, становится моим эхом, которому моя особа говорю твоя милость да которое ми говорит ты.

— Ти облиш, — сказав Вовчик. — Не констітуіруй. Пий вино, кури цигарки і святкуй своє будень народження с налету зі мною.

Я повернув йому блякло-помаранчеву книгу.

Сніг довкола нас був подзьобаний пташиними слідами і загиджений послідом. Руки задубіли і мали колір державного прапора УРСР. Сутеніло, але во портфелі Вовчика лишалася ще пляшка, і ми знову пішли збирати хмиз. Небо було такого ж кольору як наші руки, а сніг здавався бузковим. Ми пили солнцедар і пхали цыпки прямо-таки у вогонь. Долоні по-над полум’ям нагадували мановение священика, який благословляє. Ми благословляли. Це був дуже древній і дуже значущий жест. Цей поступок утворювала довколишня зима, яку ми, здається, любили, тому що никак не могли лишенный чего неї жити. Те, не принимая во внимание чого отнюдь не можна жити, можна тільки любити, Андрусю. От, наприклад, моя персона лишенный чего тебе далеко не можу жити. Це означає, що...

— Не збивайся, — сказала Андруся. — Я чудово знаю, що це означає. Розповідай далі. Я б эдак хотіла бути з вами тоді.

— Ти тоді була ще дуже маленькою.

— Як муха.

Атож, такою як тахина або горобеня. Тоді Вовчик і каже: «Колись ми пригадаємо цей день. Років посредством двадцять. Тоді однако если по-іншому». — «Україна стане самостійною, Рябчук — редактором журналу, а ми на тому журналі будемо друкувати свої вірші і романи».

І ми зареготали, Андрусю; ми були п’яні, як двері.

— Як “Doors”, — підказала Андруся.

Авжеж, усе ти знаєш. Ми гойдалися від реготу і бралися из-за животи, ми плескали одиночный одного в области спинах і нам було жарко, ми казилися від щастя, яке було вал тут, у засраному птахами провінційному парку, после три тисячі кілометрів від структуралістів і постмодерністів, ми заносчиво кричали «Слава Україні!», повними пригорщами брали сніг і підкидали його во небо, пташині гівна сипалися нам для шапки, вслед коміри пальт, во рукави, і тоді раптом Вовчик схопив мене следовать руку і промовив якимсь таким чудним голосом: «Дивись».

Спочатку пишущий эти строки отнюдь не побачив чогось особливого. Світився білий цегляний мур, стояли сосни, притрушені снігом, жевріло багаття. «Вище дивись», — сказав він. Я підвів очі й побачив. Вони скидалися нате плоди. Але получи и распишись соснах отнюдь не ростуть такі великі плоди. На соснах ростуть маленькі шишки. А вони були дуже великі, дуже нерухомі і якісь потойбічні, пишущий эти строки це зразу відчув, що вони з іншої реальності, що вони насичені іншим в некоторых случаях і переповнені відмінним від нашого простором; вони мовчали і моя особа подумав, що вони сплять. «Сплять?» — спитав я. — «Вони мертві», — відповів Вовчик.

На кожній сосні, майже получи и распишись кожній гілці, міцно вхопившись кігтиками, сиділи птахи; їх було багато, дуже багато, сотні, вони заповсюдили целый парк, вони позамерзали уві сні, невыгодный витримавши довгих лютневих морозів. На кожній сосні і майже возьми кожній гілці. Десятки й сотні, Андрусю, ти неграмотный можеш цього уявити. Ми знехотя допили останню пляшку, закидали снігом пылкость і мы провів Вовчика до самого автобуса получи Даньківку, а самопроизвольно пішов додому.

Під рестораном стояв мій однокласник Сергій, вимагаючи на перехожих цигарки або життя; аз многогрешный дав йому закурити. «Ходімо вип’ємо, старий, — сказав Сергій, — як автор їх усіх ненавиджу, сучі морди, совки, одинокий тільки ти молодець, пішли, вріжемо, стрефил їх усіх этак і наперекосяк, їх необ-ходімо вздрючить і висушить, выкладывай вип’ємо, малограмотный можу більше бачити цих, ну, ти понімаєш, ходім, ваш покорнейший слуга ставлю і ми їм покажемо, як нада проживать по-справжньому». Ми зайшли впредь до ресторану і випили объединение склянці сухого вина, від якого автор этих строк зробився напрочуд тверезим. «Ти, старий, посидь, а аз многогрешный враз прийду», — сказав Сергій і щез нате віки віків; тута було дуже гаряче і гамірно, офіціантки сварилися з готовими бухарями, бухарі кричали і співали для воду, яку несла Галя, во якої гнулося коромисло, относительно дивовижно в’юнкого Іванка, словом, усе було так, як треба. Я встав і вийшов.

Біля пожежної частини стояли стенди, после повибиваним склом яких сиділи опудала птахів і білочок, підсвічені електричними лампочками, зі скляними очима і справжніми шишками во лапах. «Надто багато вы сьогодні», — сказав пишущий эти строки вголос і згадав, що давніше, років з дванадцять тому, ці самі опудала стояли получи и распишись книжковій шафі на Нашому дитячому садку; тоді мені дуже кортіло поторкати їх руками, але вихователька чомусь безграмотный дозволяла, а автор этих строк був переконаний, що коль візьму їх, притулю поперед грудей, подихаю нате них, погладжу, в таком случае птахи і білочки стрепенуться, затьохкають, закаркають, защебечуть, почнуть літати і бігати соответственно всьому садку, а ми будемо радіти і ловити їх, і бавитися з ними на жмурки; інколи мені це снилося. Коли батько був п’яний, а матерь працювала на другу зміну, мене нікому було забрати з случка і ваш покорнейший слуга допізна сидів серед цих птахів і білочок миром з нянею-сторожихою, але вона теж никак не дозволяла брати опудала до самого рук, а потім одного разу дозволила, і я, с напрягом стримуючи внутрішній трем, почав обережно гладити сообразно голові оцього маленького шпачка, дихаючи йому во скляні очі, які заходилися туманом, але вони безвыгодный оживали, далеко не оживали, хоч ти сядь та й плач; ні білочки отнюдь не оживали, ні сороки-білобокі, ні галки, як аз многогрешный невыгодный говорив поперед них, якими пестливими іменами далеко не кликав, ретельно наслідуючи маму, що вміла говорити і з собаками, і з котами, і з птахами, такою характерною інтонацією, якої ваш покорнейший слуга тепер безграмотный можу відтворити. Відтоді аз многогрешный повністю збайдужів перед всіх для світі опудал, назавжди.

Шукаючи цигарки, наткнувся во кишені бери якісь папери. Витягнув їх — це були вірші Рябчука; підніс аркуш прежде світла з-за стенду і прочитав, з кожним рядком усе менше вірячи власним очам:

вал і автор
любі мої поети
беруся вслед за вірші
атож
і мы
впадаю на цю давню спокусу
досконалити світ
і стержень
зігріваю
замерзлих птахів
випростую
обвуглені крила голубів
може щось зміниться
здійметься вітер
розправляться крила
і никак не посиплеться тирса
і очі скляні
оживуть

III

Четвертий з черги будень малограмотный перестає падати дрібний холодний дощ — місто тоне на мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи оборона катастрофу, насчет італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими птахами та котами, ради русла тісних вуличок, у яких отнюдь не вміщається виллята з небес вода, оборона нас, яким нікуди сходити бери каву й погомоніти ради картини Коха, Кауфмана та Саєнка, насчет осточортілу зливу, ради талановитого й безталанного Дема, насчет неграмотный менш безталанного Сюра, ради те, що относительно нас пишуть ранее романи, розповідають сообразно радіо «Люкс», знімають кіна, ставлять балети, а також драматичні вистави, — ця клята, огидна, споконвічна, безкінечна злива.....................................

...........злива безкінечна, споконвічна, огидна, клята,

злива ця, четвертий день, четверте з черги століття, безграмотный вщухаючи ні держи мить, одне й те саме: мокрі кам’яні леви, мокра бруківка, гуркіт трамваю, довжелезні черги під парасолями, далі ваш покорный слуга цитую: « Ніхто нічого отнюдь не купує, невыгодный заметно слоїків, сіток, пакунків, сумок, народище мовчки тупцюють держи місці, просочуючись з однієї черги на іншу, як молекули під мікроскопом», кінець цитати, кам’яна злива, немилосердна, якраз держи це місто, цей останній з черги притулок митців, артистів і фільозофів, якраз сверху цих чорних котів, ради здоров’я котрих ми продовжуємо проголошувати тости під «Нектаром», якраз получи и распишись цих перекупок і перекупців, — може, це путем них злива, може, помощью цей споконвічний учреждение кара небесна, власне так, але хіба від того легше? Сухіше? Горілчані вироби, Ельжбета, горілчана злива, камерна духова оркестра виконує Скорика, і Кос-Анатольський систематично перекидається на труні, «куплю си телефон, зателефоную, бувай ми здорова, аз многогрешный тебе безвыгодный чую».......... ... чуєш, Крілику? чуєш, Кактусе? Чемодане, чуєш?

чую, синку, чую: четвертий с утра до ночи неграмотный перестає падати дощ, чуєте ви це чи ні, чи вас позакладало від цієї зливи вуха і роти, і ще деякі отвори, які є на кожної людини, якщо вона нормальна, і для які кожна людина — Міську, ти ненормальний, сказала вона мені! — намагається во міру своїх внутрішніх сил неграмотный згадувати вголос, якщо нормальна, звісно, вона; яка людина? Звідки после этого узялася людина, если кожен дурень потвердить, що досі йшлося относительно митців та інших спекулянтів, ради повій і левів, оборона коти і рослини, які екзотично плавають у переповнених італійських двориках упереміш з композиторами; багато, пуховка возьми ваті, для кого і насчет що ішлося досі, але ж це невыгодный означає, що тут-таки обов’язково мусить з’явитися якась, следовать перепрошенням, людина; беспричинно принаймні вважаю я, міський Містик або місткий Місько, якщо це — місто, а моя персона — це моя особа етцетера ....

.........................людина ця — Троцький. У Троцького — бодун. Бодун у Троцького почався одночасно із дощем, тобто це майже споконвічний бодун. Троцький зі своїм бодуном шагать попри «Нектар» і виглядає.

Але, окрім зливи, нікого. Тільки злива, Троцький і бодун.

Аж штырь іде Дем.

Під «Нектар» ми никак не підем,

Бо немного погодя подвигаться п’яний Дем! —

з надією во очах скандують отходняк і Троцький.

Але Дем тверезий, а замість бодуна у нього получай плечах сидить кіт.

— Це кіт? Чи кац? — питає Троцький.

— Так, — погоджується Дем. — Це кіт під дощем.

— Дуже важливе уточнення. А на нього когда-когда нема карбіванця? — дипломатично цікавиться Троцький.

— Ні, во нього нема, а на мене є, але моя особа тобі його далеко не дам.

— Мені й малограмотный исповедь твого паршивого, задрипаного, вошивого, придуркуватого, а може, ще й мокрого кота! — обурюється Троцький.

— Але тобі богослужение карбіванця, — уточнює Дем.

— Треба. Інакше ваш покорный слуга здохну і здурію. Спочатку перше, потім друге.

— Я йду купувати квіти с целью Іри, — виправдовується Дем.

— Квіти?! Для Іри? Ні, це ти сьогодні здурів, Дем. На хріна Ірі квіти, получи іра Хріні квіти?

— Бо во неї дата народження, — вагається Дем.

— Іди, — благословляє Троцький Дема. — Іди, і невыгодный не мудрствуя лукаво іди, а іди ти хую на рога купувати іри интересах Квіти!

Дем усе ще вагається, роблячи відтак фатальну помилку.

Бо цієї миті предварительно них підходить Бєлов зі своїм бодуном, неграмотный гіршим, ніж у Троцького, а може, й гіршим.

Усі шестеро мляво вітаються між собою.

Бодун Белова мляво вітається з бодуном Троцького, а наутро они проснулись Троцького мляво вітається з бодуном Белова, Бєлов вітається з Демом, Дем мляво вітається з Бєловим, Троцький вітається з Бєловим, Бєлов мляво вітається з Троць-ким, будун Белова мляво вітається з Демом, Дем мляво вітається з бодуном Белова, Бєлов мляво вітається з котом бери Демових раменах, Демів кіт мляво вітається з Бєловим, а утречком они проснулись Белова мляво вітається з котом Дема, кіт Дема мляво вітається з бодуном Белова, і коль всі отак чемно привіталися, Бєлов каже, що на «Українських справах» є пиво.

Пиво — так є кляса. А во Дема є карбіванці, а Дем іде купувати следовать ці карбіванці квіти Ірі, а кіт — ведь теж непоганий подарунок, а Бєлов блискавично орієнтується і каже, що на його бабці получи Левандівці росте стільки квітів, скільки зірок получи и распишись небі, і тоді Дем нарешті отнюдь не витримує. Дем розколюється — спочатку навпіл, потім в чотири частини, потім в области шість фляшок получай писка, малограмотный рахуючи кота; і всі дружненьким табунцем біжать по части коліно на каламутній воді сьогоднішнього, вчорашнього, і післявчорашнього, і післяпіслявчорашнього дощового ранку, і двушник бодуни неотчетливо перезираються між собою, потому что їм судилося загинути вже, загинути при помощи утоплення на львівському пиві, — їм, двом бодунам, нещасним ефемеридам, їм, ворогам поступу, думки й волі, — бодуни неясно перезираються між собой і посміхаються — вони чудово знають, що загинуть сьогодні задля того, щоб народитися завтра, тому що вони бодуни, фенікси і вічні революцьонери; посміхається Бєлов, посміхається Троцький, посміхається кіт Дема, який стане котом Іри; Іра годуватиме його яєшнею, горобцями, молочком і сметанкою, а на святкові дні наливатиме кілька крапель валер’янки; нераздельно тільки Дем безграмотный посміхається; Дем гарячково моделює ситуації виходу з ситуації, але кожна трафарет закінчується пивом, кожна модель, кожна ситуація, скрізь, завжди і повсюди закінчуються — або розпочинаються — пивом, кожна ситуація, кожна модель, скрізь і повсюди, завжди і повсякчас, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кож...

Дем спересердя плюнув і першим зайшов накануне «Українських справ».


IV 

Цей заглушенный світанковий рок, цей визг пошепки, на якому зникають, Андрусю, і заникають твої-мої-наші дефективні сни, перемінюючись у шал кишенькових стадіонів бери тасьмі, поруч із серцем, насчет яку (про яке) можна навіть забути; Господи, дякую Тобі вслед те, що хоч для щось можна забути, Господи, дякую Тобі безмежно, що існує хоч одне «можна», яке існує дійсно, як існують Личаківські Пасіки, Глинянський тракт, вулиця Кавалерійська, як існують

вранішні вірші
найкращі

коль ми після кільканадцяти келішків шампану вирішили провідати цього самітника у вируючому червневому квітуванні, вирішили, що він удома, а безвыгодный бери каві, чи во книгарні, і постукали по дверей в веранді, і постукали прежде вікон, заслонених білосніжно-рудими фіранками, і вирішували, куди б нам іще постукати, як тута ти щось побачила і почала сміятися, нечемно показуючи пальцем; а там, возьми підвіконні (ні, неграмотный Кактус), стояла таблиця, поцуплена або, припустімо, позичена во музеї, і сповіщала всіх бажаючих, охочих, спраглих, рішучих, остограмлених, осточортілих: «Експонат сверху реставрації». Експонат перебував для реставрації, його безграмотный було на домі експоната, він безграмотный заходив предварительно ресторації і під «Нектар», він обрав якраз червень, так була червнева реставрація, Андрусю, а вслід следовать нею мусила наступить Липнева монархія, відтак ми вирішили сповістити оборона ту архіважливу, архізнамен-ну, архіваріусно-архівар’яцьку реставрацію всіх тих, хто був эдак само (ще) вже молодим і безтурботним, як ми, і чиї інтенції теж спрямовувалися на керунку «Дністра», «Кентавра» або підвальної спілчанської кнайпи, або і тих, і сих; і сих, і тих; і тих, і сих; і сих, і тих; або і тих, і тих, і сих; або, що никак не одне й те саме, і сих, і сих, і тих; або і сих, і тих, потому что во червні ще ніхто никак не поїхав давно моря, накануне Карпат, до самого дідька на зуби; ми рушили накануне кінцевої зупинки «двійки» і ти переймалася питанням, хто така Реставрація, держи якій у даний минута перебував Експонат, і з твоїх глибокомуд-рих розумувань випливало, що Реставрація для Експонаті — теж незле, і автор привселюдно соромив тебе, а ти привселюдно встидалася, але далеко не змінювала своїх переконань, безграмотный зрікалася своїх вистражданих поглядів і слів, неграмотный міняла ані букви, ніже тії титли, никак не поступалася твоїми-моїми-нашими снами і візіями бери догоду скороминущій політичній кон’юнктурі, тому що був червень, було півмісяця, відколи автор этих строк повернувся з війська, і палали свічки во катедрі, і ходив ксьондз на золотих окулярах, і колінкували люди, а це означало, що раскованность була повсюдною і повсякчасною, раскованность во розпалі тоталітаризму, лолітаризму, кей-джібізму, створеного Кейджом, ексгібіціонізму і маразму, отож ти читала вголос:

вранішні вірші
найкращі
вони
наче дремота
що ось-ось зникає
забувається

ти хотіла курити, потому что ти вічно хотіла курити, і ми здуру купили глиняного свищика, і ми пили каву получи Скельній, підсумовуючи і підвеселюючи всі враження від почутого, побаченого, прочитаного нині, кава була гіркуватою, цигарки — міцними, твої тонкі пальчики ледь-ледь тремтіли, твоя губна фиксатуар залишалася держи вінцях кожного наступного горнятка з кавою, твої сірі очі мружилися від призахідного, дуже зеленого і дуже червоного сонця, твої вуста вимовляли языкоблудие тисячолітньої давності, твоє золоте волосся стрімко падало кверху — і вечір настав.

Барвисті юрмища текли повз «Жоржа», блакитні єдинороги з печальними очима, во яких видимовували блискучі відображення спогадів та мрій, тягнули розкішні позолочені ландо, переповнені п’яними генералами і далеко не менш загашеними повіями, квітучі каштани бурхали льодами й шампаном возьми всю Академічну, поважні швайцари врочисто перемінювалися держи левів з жовто-синіми стрічками на напахчених одеколоном гривах. Ми зустріли Іванку, вона теж весь пахтіла й променилася, а возьми додаток запрошувала піти прежде філармонії в «Аллилую» Кагеля. «Йдемо!» — запалав я; «не йдемо!» — закрижаніла ти і схопила Іванку следовать руку.

«їдемо возьми Погулянку слухати солов’їв», — безапеляційно оголосила Андруся. — «Бійся Бога, Андрусю, які тобі солов’ї на червні!» — перестрашилася Іванка. — «Там є сулу солов’їв, вслед за тем світлячки і мавки, дальше джерела шумують ромом і бренді, а грубенькі ведмедики у фраках розносять льоди й чоколяду бери срібних тацях, їдемо!» — «їдемо!» — вигукнула Іванка, але тутовник прийшов німець і забрав її, а ми пішли давно «Комарика», палко сперечаючись оборона те, чи був Кагель шарлатаном і дилетантом, як стверджувала ти, а також относительно інші, безвыгодный менш значущі речі.

Ми вже наближалися вплоть до оперного, як раптом ти зупинилася і владно махнула рукою тачці; тачечка стала і поцікавилася, чого тобі треба, Андрусю. «До Погулянки», — сказала ти, сідаючи сверху задню сідушку; ваш покорный слуга розлютився і сів поруч. «Не сердься, котику, — зашепотіла ти, присуваючись ближче, — хочеш, автор этих строк тобі віршика розкажу?» В тачці гостро веяло підгорілою гречаною кашею, повз нас миготів Львів, прокручуючись у зворотному напрямі: «Когутик» — пам’ятник Міцкевичу — юрба під філармонією — «Нектар» — вулиця Івана Яковича Франка — питомник Кру-шельницької — і довга, як стезя на світле небуття, Зелена. Лоскочучи щоку своїм волоссям, АндруСя присунулася ще ближче і зашепотіла на саме вухо:

вранішні вірші
найкращі
вони
наче неясный
що ось-ось зникає
забувається
залишається квартал
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп’яніння

— Я знаю цей вірш, — сказав я, відсуваючись. — То автор тебе навчив. Без мене ти б і безвыгодный чула насчет нього.

— Але ти встрентний! — обурилася Андруся вголос. — Чекай, най приїдемо получи Погулянку. Віддам вовкові, жеби тя ізжер.

— І платити вслед за тачку ваш покорнейший слуга неграмотный буду. Не маю стільки грошей, щоб зафундувати всі божевільні захцянки п’яної і взагалі причинної, а точніше — безпричинної — жінки.

— Жлоб рогатий, — негайно відреагувала Андруся. — Я хозяйка заплачу.

— Заплачу-заплачу, цікаво тільки, чим, — зловтішався я, совершенно послідовніше чуючи себя великим інквізитором.

— Хам, — спокійно сказала Андруся.

Ми вийшли біля винзаводу. За парканом торохтіли порожні пляшки і гуділи двигуни.

— Ну, в таком случае дескать твої солов’ї? І невже це кришталь видзвонює вслед за мурами сього чудовного палацу?

— Стуль писок, — порадила Андруся.

У повітрі тянуло акаціями і неабиякою сваркою, или автор неохоче примусив себя заткатися. Було вже геть темно. Гудіння заводу поволі стихло, а потім ми взагалі- перестали чути сторонні звуки. Палахкотіли зорі, потріскували галузки під ногами, шелестіло молоде листя, сяяли зелено-живі вогники світлячків, дзюрчали джерела, скрикував невідомий птах, вивітрювався хміль, і весь ставало возьми свої місця, моя особа йшов вслед ледь помітною на темряві постаттю, несподівано розуміючи, як добре вчинила ти, забравши мене із виру світел і безлічі людських облич, невыгодный знаючи, як подякувати тобі, якими словами пояснити достовірність і єдино потрібність цієї ночі на ярах і лісах, між зірок і світлячків, між хмелем і тверезістю, між тобою і мною, між марнотним средь бела дня і цією ніччю, яка виявилася хлібом насущним марнотного дня; пишущий эти строки отнюдь не знав, що сказати, як перепроситися, і тоді Бог зглянувся надо моєю німотою, потому что ваш покорнейший слуга згадав оборона свищика, якого ми, дуріючи, купили вранці; свищика венчание було наповнити водою, і аз многогрешный наповнив його найчистішою во нічному світі водным путем джерел; ти чула, що автор зупинився, але продовжувала йти, целое далі і далі, зникаючи во таємничому мороці, совершенно глибше і глибше занурюючись у безгоміння темного снігу в облацех; і щоб зупинити тебе, щоб зберегти тебе і повернути, щоб помиритися з тобою і врятувати себе, ваш покорный слуга приклав свищика вплоть до губ і дмухнув; речь соловейка пролунав сверху целый ліс, чорно-срібною блискавкою розпанахав ніч і відчуження; баритон соловейка зрушив тяжкі маси неблагополучного часу і задушливо тісного простору; вони щосили торохнулися одиночный об одного і викресали небувалий грім світанкового року; і швидкі сніги повалили із зоряних небес, вслед за одну мить з головою вкриваючи джерела і квіти; после одну мить пожовкло і обсипалося листя, вслед одну-єдину мить ми опинилися объединение коліна во снігових заметах, а соловейко співав і співав, так, як Джим Моррісон або Дженіс Джоплін, ти стала, як укопана, ваш покорнейший слуга наздогнав тебе, провалюючись у невидимих під снігом і темрявою ямах, заплутуючись у хащах терену, ожини і синтаксичних періодів, розтопкуючи мерзлі афини і крижані кровинки трускавок, щосили вириваючи циркули з пасток детермінізму, лукаво розставлених недобрими мисливцями в соответствии с всій Погулянці; мы наздогнав тебе і повернув обличчям впредь до себе, щоб возьми власні вуста переконатися во тому, оборона що, забиваючи навіть напев соловейка, кричало серце: ти плакала, ну, певне ж, ти плакала, плакса, рюмса, тонкослізка, дульцинея і кохана моя, єдина-єдина, найкраща во світі, залитому снігами і твоїми сльозами. «Хочеш, пишущий эти строки дам тобі свищика?» — спитав я; «хочу», — схлипуючи, відказала ти.

Ми поверталися додому; минаючи поруйнованих Орльонт, Андруся перестала дмухати на свищика і повернула його мені; світало, новий число розпочинався, розпочинався новий день, дата розпочинався новий, новий, а никак не старий, далеко не попередній праздник розпочинався, а новий, цілком відмінний від попереднього, двірник старанно мів хідника до нашою брамою, поштова скринька винувато роззявила порожнього писка.

— Нині безвыгодный будемо сваритися, — постановив я.

— Певно, що так, — сказала Андруся, повертаючи ключа на замку. — І знаєш, чому?

— Тому що цілий с утра до ночи будемо спати. Як улюблені твої ведмеді. Все. У Львові — зима, — сказав я, вмикаючи безглагольный шал цеппелінівської драбини во небо.

— О, інколи ти виявляєш неабиякі розумові здібності, — втішилася Андруся. — Але на пороге тим, як поснемо, слухай, і так дуже уважно, ибо ти безграмотный дав мені виповістися. Отже, слухай від початку:

вранішні вірші
найкращі
вони
наче видение
що ось-ось зникає
забувається
залишається квартал
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп’яніння
кілька променів з-під фіранки
тінь сен-сімонового люди

мосьє вы чекають великі справи? — запитала Андруся, пильно дивлячись мені во очі.

что касается так! — відказав я, далеко не вагаючись.


V



Зима постоянно ближче. Зелена настільна диод посеред біло-блакитного краєвиду з рікою і пагорбами, кришталеве яблуко, всередині якого Андріяна хотіла побачити наше майбутнє, але неграмотный побачила нічого, крім кількох веселкових полисків; магнітофон, наповнений чудовою музикою — від старого «Пінкфлойда» вплоть до новесенького Баха, якого Андрій привіз із Страсбурга, вкупі з цейлонським чаєм і блоком «Голуазу» — улюблених сигарет Алена Делона, який грав Троцького, тобто положение Троцького. Все більше жовтого листя вслед вікнами, совершенно тугіше стягують землю приморозки — і кілька варених картоплин, залишених у череп’яній мисці получай веранді, побралися між собой тонесенькими голочками сизого інею; малограмотный знаєш, що робити з цією картоплею — і викидати шкода, і їсти якось страшнувато, така вона задубіла й нетутешня, ніби метеорити, зброя, знаряддя для того пращ небесних неандертальців. Пора б сделано вставити шибу во кватирці, заклеїти вікна сезон всегда ближче — зима, что-то около гарно намальована Пітером Брейгелем Старшим, а затим скопійована Пітером Брейгелем Молодшим, холод з ковзанярами і лапкою держи птахів — для яких птахів? На тих, що сидять в области кущах довкола? Але чи живі ті птахи? Чи далеко не замерзли вони навіки-вічні ще на тому архаїчному і юному лютні, — держи який заздрила ти, Андрусю, — з червоним вином і блякло-помаранчевими структуралістами? Але менше з тим; лапки ставлять в живих птахів, якось ігноруючи існування птахів мертвих; чуєш їхнє цвірінькання? Бачиш, які вони голодні і холодні, як пожадливо дзьобають зерно, розсипане попід їхньою неволею, може, смертю, — отже, лапа как ни говорите для того мертвих — у майбутньому — птахів? Лапка про того, щоб живих зробити мертвими, дай си спокій, — всё-таки більше листя між рамами й бери підлозі, у відрах з водой і навіть у чашці з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись, — але яким робом можна заспокоїтися, коль ти сверх попередження і сповна потрапляєш впредь до цілковитої картини Брейгеля, до самого шістнадцятого століття? — «То никак не шістнадцяте століття». — «Яке ж?» — «То вічність». Такі маленькі, ніби колібрі, — а сезон совершенно ближче, совершенно більше дзвінкого повітря на твоїй величезній квартирі, — ти спрагло ковтаєш дуже міцний і дуже гидкий чай, який відгонить мастилом, зате дуже дешевий, ідеш соответственно сеймовій кризі з горням у руках; діти з ковзанки прибігли подивитися получи тебе, подиви-тися возьми тебе, подивитися бери тебе і бери те, як парує чудернацький напій, і получи и распишись те, як ти балансуєш для слизькому, остерігаючись підковзнутися і розхлюпати бодай краплю, яка пропече кригу, підпалить сніги, оберне держи попіл увесь цей краєвид — або автопортрет Брейгеля — із поштової листівки, краєвид або автопортрет, у якому ти несміло посміхаєшся дітям, щосили притискаючи горня поперед серця. «Де твоя Андруся?» — «де, дескать твоя Андруся?» — насмішкувато питаються діти, підступаючи по сию пору ближче, підморгуючи одне одному, ховаючи ради спинами цыпки з камінням. «Звідки вони знають насчет Андрусю? хто їм розповів? хто сповістив їх?» — дивуюся я, задкуючи, і всё-таки ще посміхаючись жалюгідною посмішкою, і цієї миті одна з каменюк влучає мені на праве плече, а друга — без затей у горня біля серця. «Ой-ой-ой!» — волаю я, падаючи сверху коліна, намагаючись долонями позбирати те, що розпливається темно-каштановою плямою сообразно кришталевій поверхні твердого яблука, але вже пізно, марно, безповоротно, неминуче, — спалахують верболози і осокори, спалахує білий-білий-білий сніг, червоно-чорне полум’я лиже пагорб і церкву получи и распишись ньому, листівка згортається, темніє, зникає — і листя голосно шелестить під ногами, если ти переходиш з холодніш горням від одного вікна прежде іншого, безграмотный вірячи, що вже падає перший сніг.

Настрашена Андруся щосили торсає мене следовать праве плече — «та прокинься ж ти нарешті, благаю тебе, прокинься, моя особа колесо тебе, тут, вал я!» — розплющую очі, проводжу рукою за лиці, воно мокре. «Ти знову кричав, як страшно, ти гукав мене і плакав, що з тобою, любий мій, мій коханий, котику мій єдиний?» — Андруся приглаживать мене до голові, хустинкою витирає обличчя, цілує, і тільки тоді моя особа зводжуся получи и распишись лікоть, дивлюся ради вікно, -де падає нудна львівська злива, і кажу отнюдь не своїм голосом: «Мені снилося, що тебе нема; і якісь дітлахи, ти ж знаєш, що демони завжди сняться мені під виглядом дітлахів, таких безцеремонних і вульгарних, вони питали на мене, -де ти, а мы безвыгодный знав, що відповісти, ибо тебе дійсно никак не було на тій зимі, ніколи невыгодный було». — «Я є, — понизив голос і переконливо каже Андруся, — автор этих строк є, направду, можеш мене поторкати, а краще поцілуй; Господи, який а ти ще хлопчисько! Я є, автор люблю тебе, аз многогрешный люблю, люблю, люблю тебе, задля того, щоб мені самій бути, ваш покорный слуга є, щоб мені любити тебе, рідний мій, коханий, єдиний, мене неграмотный если тільки тоді, если й тебе невыгодный стане, ми помремо во безраздельно день, і того ж таки дня зустрінемося во небі, віриш?»


VI



Яскравого липневого дня навпроти каплиці Боїмів стоїть Господь Крішна, продаючи «Бхагавад-гіту як вона є», «Джерело вічної насолоди» та календарики.

Аж тутовник іде готовий Троцький.

— Гаре, Крішна! — дуже гречно і дуже голосно вітається Троцький, спираючись в столишко із книгами. Втома.

— Іди, Троцький, іди, неграмотный заважай працювати, — понизив голос каже Господь Крішна.

Але Троцький поуже прийшов.

— Ти если виставиш кір вслед за гуму? — грізно питає Троцький.

— Приходь увечері під «Нектар» і аз многогрешный тобі виставлю полчище кіру,атепер линяй.

— Завіруха, м’єтєль, завіруха, — співає Троцький чистісінькою білоруською мовою.

Оцінивши ситуацію, Господь Крішна хутко складає книжки на торбу, виходить із-за столика і каже:

— Р равно є м о. Ти мені до этого времени пересрав.

І тута впредь до них підвалює готовий Бампер.

— Прив’єт, бухарі! — життєрадісно кричить готовий Бампер. — Троцький, ти если прийдеш вікна малювати?

— Пішли вже! — спалахує готовністю готовий Троцький.

— Нє, безграмотный вже. Хочеш бухнути? Я ставлю. Ще безграмотный вечір. Ще невыгодный вже. Завтра зранку.

— Ти здурів, Бампер, — скрушно хитає головою Троць-кий. — Скільки разів автор этих строк тобі казав: никак не пий круглым счетом багато. І стержень ти здурів.

— Чого це ваш покорнейший слуга раптом здурів? — замислюється Бампер.

— А того, що завтрашний день зранку ми будемо лікуватися во лікарні, яка називається «Українські справи». Там стоятимуть крапельниці з пивом і ампули з портюшею.

— Не, моя особа завтрашний день далеко не бухаю. Крішна, ти чогго такий смур-ний? — непокоїться Бампер.

— Тогго, що мені вам поуже неграмотный наздогнати сьогодні, — меланхолійно пояснює Крішна.

— Не переживай, у нас всьо спереді! — горлає Бампер.

І тута пизда ними зненацька виникає або ж таки утворюється «Нектар», під яким сидять дуже блідий Дем і дуже червоний Бєлов.

— Дем, здорів! — кричить Бампер. — Хочеш бухнути? Я ставлю.

Дем мовчить.

— Йому необхідно бухнути, — спокійно пояснює Бєлов. — Йому перемкнуло і він сделано три години поспіль мовчить.

— Хто поспіль піде на гастронім?! — кричить Бампер. — Ми будемо поспіль рятувати Дема чи ні, поспіль аз многогрешный вас?

— Бампер, безвыгодный кричи, — неслышно каже Господь Крішна. — Я сходжу, хіба малограмотный кричи.

— Малчать, автор этих строк вы поспіль спрашиваю! — несамовитіє Бампер.

— Давай бабки, — зітхає Крішна.

Бампер дістає башли і починає рахувати. Бабок дуже багато, виходить соответственно три фляшки п по отношению р т ю ш і бери писок. Бєлов і навіть Троцький перезираються — це занадто, але вже пізно.

— Дем, невыгодный журись! — вимахує руками Бампер. — Ти талановитий митець, тобі далеко не можна багато поспіль сму-ріти. Твої картини висять у музеї українського мистецтва у Нью-Йорку, шляк би його трафив, поруч із Далі і Пікассо, ти геній, Дем, ти безграмотный те, що якісь немного погодя троцькі, які вже двушничек тижні поспіль обіцяють повалювати мені мікна, ти неймовірний талант, хочеш, моя персона поспіль стану до тобою сверху коліна, жеби ти тіко невыгодный смурів? Поспіль ?

— Я мушу зауважити, що Пікассо і Далі поспіль отнюдь не були українцями, — втручається Бєлов.

— Як так поспіль: малограмотный були? — спантеличено перепитує Бампер. — То будуть! Усі поспіль будуть українцями, чуть свет чи пізно, во тім числі й ти, москалю франсуватий, хоч ти того й невыгодный хочеш поспіль\

— І всі будуть поспіль висіти, — додає Троцький.

— Нє, Троцький, ти мене дістав, мовчи, ти ні х е р а никак не розумієш, хіба пистиш як Троцький, — іритується Бампер.

До них підходить Ромко.

— Вітаю добірне товариство, — каже Ромко. — Хто тогда ображає Бампера?

Ромкові зробили операцію і він тепер безграмотный бухає, але під «Нектар» навідується регулярно.

— Ромку, с ти далеко не бухаєш поспіль, скажи: Дем геній чи ні? — благально звертається вплоть до нього Бампер.

— Звісно, що геній, — стенає плечима Ромко. — А хто на цьому сумнівається?

— Поняв, Троцький? Поняв, щенок? — гордовито питає Бампер, піднявши палець до самого неба.

І здесь давно них підходить Господь Крішна, який встиг віднести книги додому, перебратися і купити десятеро «ф а у от т - п а т р что до н і в» «Слов’янського», паляницю і п’ять плавлених сирків.

— їдемо держи Зелене Око, — несподівано вирішує Бампер. — Чого ми будемо после этого жухатися кожного недоношеного мента? Ромку, їдеш?

Ромко залишається, а решта прямує до самого тролейбуса, хоча, крім Бампера, нікому отнюдь не хочеться покидати заповідні нектарні угіддя. Але поперед вечора ще далеко, господар «Слов’янського» — Бампер, у найближчому майбутньому неграмотный світить більше нічого, отож Троцький, Дем, Белов, Господь Крішна і Бампер зникають у нетрях Зеленого Окка задля спілкування з природою і вином, задля героїчного збереження немеркнучих свободотворчих ідеалів львівської циганерії, задля співів і танців у густій, високій траві, задля декламування чудових віршів, співання батярських і ще якихось немного погодя пісень, задля стояння получи и распишись голові, блювання во кущах, освідчень у досмертній і посмертній дружбі, задля перманентної гикавки і суперечок для те, як належить вимовляти трансцендентальний склад: «ОМ», «ОУМ», «ЕОМ» чи «ОУН», — що переходять у бійку між Господом Крішною і Бампером; задля примирення, во якому найактивнішу удел беруть Белов, Троцький і восьмий «ф а у из т - да а т р что касается н», у праздник час, коль Дем продовжує мовчати, незважаючи возьми те, що вже закінчується дев’ятий «фауст-патрон», вичерпуються всі можливі припаси цигарок, сутеніє, спалахують вікна і зорі, фари тролейбусів і авто, хтось пригадує, що незабаром зачиняється і «Нектар», і гастронім, а тоді доведеться переплачувати Нюсьці або Франеку, або ще якій прояві, яка безжурно наживається для сутінках, сверху вечорах і ночах, отож товариство вместе зривається з насиджених місць, забувши для Белова, що заснув мирним і злагідним сном, але невыгодный забувши останньої фляшки «Слов’янського», яку Троцький неизбежно розбиває об спинку тролейбусної сідушки; стадо шалено проклинає Троцького, малограмотный менш шалено заспокоюючи вкрай обурену старшу пані, для спину якої вилився напій з ароматом степу, лиману, Дністра, золотої осені, долини нарцисів, долини смерті; нарешті всі удачно приземляються до «Нектаром» і заходжуються зосереджено рахувати рештки Бамперових бабок; вистарчає для якусь мізерію, нате три «ф а у от т - п а т р что до н и», але тогда втручається Господь Крішна і питає, спрямовуючи вказівного пальця у тити Дема:

— Ти будеш нині говорити чи ти далеко не будеш? Якщо будеш, автор этих строк додам ще нате три фляшки, а якщо ні, в таком случае мы пішов

додому, веселих свят, па-па. Ти бі чи ти дебіл, вона іст зе квещенс!

Перед такою альтернативою товариство здригається і мовкне, і всі погляди звертаються накануне Дема.

Дем поправляє окуляри і вагається.

— Дем, — тоскно каже Троцький. — Ну, черт не без; ним я, імбе-цил, розтовк фляшку, але ж три фауст-патрони безвыгодный находиться в дорозі, як ти гадаєш, Дем?

Дем знімає окуляри і починає ретельно протирати їх хустинкою.

— Дем! — каже Бампер, — це если легко несправедливо, если такий малановитий титець, як Дем, вогнать в гроб усі наші старання і сподівання напередодні ночі.

Дем набирає повні плюца вечірнього нектарного повітря і каже:

— Друзі! Кулєги! Я вы усіх дуже люблю. Я без труда щасливий, що маю таких друзів. Справа отнюдь не на для і р і, хоча і кір далеко не зліва. Справа на тому, що аз многогрешный цілий табель намагався зрозуміти, що пишущий эти строки хочу повісти, потому что аз многогрешный дуже говорити хотів, але моя персона далеко не міг говорити, малограмотный знаючи того, що аз многогрешный мав сказати; мені було дуже тєжко вловити ту думку, яка сиділа на мене получай плечах і сіпала ради вуха; пливло вино, здіймався во арша сигаретний дим, Бампер прав Крішну, проминало життя; ваш покорнейший слуга перебрав усі можливі думки, які, може, були б вартими вашої прихильної уваги, але всі вони виявилися якимись малозначущими і такими несуттєвими на порівнянні зі щедрістю Бампера, незнищенним оптимізмом Троцького, з лагідністю і сумирністю вдачі Крішмана, з гостротою і дотепністю розуму Белова, якого, перед речі, чомусь нема серед нас. Я лаяв себя найпослідущими матами і звинувачував у всіх смертних гріхах, але ніяк безвыгодный міг упіймати думку после хвоста. Приходили тільки фрази, і моя особа обмірковував фрази, у праздник час, если исповедь було одного: зфразувати думку і промовити її вголос. Ми випили до сей времени солнцедар і викурили всі цигарки, ми з’їли хліб выше- сьогоднішній і сьогоднішні наші сирки, ми повернулися під «Нектар», досхочу наспівавшись, натанцювавшись, навар’ювавшись і набавившись, але думка залишалася такою ж далекою і нереальною, як штурхани завтрашнього бодуна нині; і ваш покорнейший слуга вже ладен був розплакатися від безсилля свого і нікчемності, від однакової неможливості припинити мовчанку або почати мову; водночас ваш покорный слуга далеко не міг говорити чогось іншого, говорити тільки чтобы того, аби говорити, аби бути присутнім у вашому комунікаційному полі: мені здається, що всі нещастя людей, у тому числі і наші з вами, випливають з того, що мова заміняє нам мислення, — мова і відчуття; це чудовий замінник, ніхто безграмотный каже, але малограмотный можна жити сурогатом і замінником усе життя; мова — це вино, предварительно речі, йди, Крішмане, поки никак не зачинився гастронім; таково от, мова — це вино, а мислення — це свята тверезість. Усі, крім Троцького, дуже добре знають, що сп’яніння — минуще і випадкове, тоді як тверезість — постійна і закономірна; згадайте своє дитинство — як добре й тверезо мислили ми тоді, як бери льоту схоплювали кожну думку і кожне поняття, що з’являлися нам возьми очі. «Чому?» — спитаєте ви мене, Бампере і Троцький, дорогі мої побратими і співвітчизники. А тому, відповім вы я, що на ті дорогоцінні часи ми ще отнюдь не були задурманені мовою так, як тепер. Вона входила і виходила з нас, як легке сухе вино, ми ледь-ледь п’яніли і відразу ж тверезіли, а відтак ми бавилися з мовою і вона безвыгодный була нам страшною чи после загрозливою, потому что ми ще вміли мислити мовчки. Одначе з роками збільшувалася кількість поглинутої мови, з’явилася мовна залежність і ми незчулися, як одного чарівного дня перетворилися в глибокомовних риб під океанською товщею названого світу. Відтоді ми далеко не могли обходитися безо мови, як риба отнюдь не може жити кокетничание водою, оборона що ви знаєте никак не гірше вслед мене; ми почали шукати співрозмовників, ми задихалися від кришталево чистого повітря, на якому відбувається мислення і мовчання; коль ж малограмотный знаходилося співбесідників, тоді ми хапалися из-за книги і забивали потребу мислення тоннами чужих слів та найрізноманіт-піших мов, вченнями насчет одвічну діалогічність людської свідомості, насчет неможливість існування кокетничание комунікаційним середовищем та іншими подібними бздурами. Ви обидва чудово знаєте Містика-Вар’ята, але, мабуть, паскудно знаєте, чрез що він поїхав; кажуть, ніби його вдарили в области голові асфальтом, але це никак не зовсім так. Він самовластно себя вдарив согласно голові найтяжчим, найтвердішим з усіх можливих асфальтів і це, як ви вже здогадалися, була мова. Він щодня читав стільки, скільки ми втрьох с налету далеко не прочитаємо вслед рік, потому что ми читаємо хіба етикетки сверху фляшках, і ведь дуже рідко, — навіщо по мнению сто разів перечитувати одне й те саме? Так от, він читав дуже багато, польською, англійською, німецькою, російською і, природно, українською мовами, а сверху додаток ще й дуже багато писав; замикався возьми стриху, во нього помешкання бери Пекарській, там, дескать хуй совітами було «Пекелко» — значуща деталь! — замикався і согласно три-чотири дні безвыгодный злазив з того стриху, безвыездно читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, — с ви кажете: «Годі, Дем», а він далеко не казав: «Годі, Містику», а всегда читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, отнюдь не мав ні кобіти, ні кулєг, далеко не пив навіть пива, навіть кави неграмотный пив, хіба мінеральну воду; моя персона був у нього на хаті, кілька разів, і мені щоразу ставало страшно, дуже страшно, так, наче з тяжкого бодуна, коль боїшся наймиршавішого пацана і заздалегідь переходиш возьми інший бік вулиці, щоб тільки розминутися з ним лишенный чего пригод, щоб у нього невыгодный виявилося слонячого хобота замість носа і дві зелено-червоні гадючки безвыгодный висунулися йому з очей; втім, і цей испуг ви дуже добре знаєте; или моя особа казав йому ще тоді: «Міську, лишися тої грамоти, лишися того ровера, Міську, потому что шляк мене ясний трафить, як ти невыгодный здурієш з того всього». О, Крішман прийшов; узяв? Добре є, йдемо поперед мене, ваш покорнейший слуга за дорозі доповім, «Нектар» ранее всё-таки одно зачинений. Не хочете впредь до мене? Ірки боїтеся? І моя особа боюся. Ну, так йдемо на браму. А він мені каже: «Ти, Дем, суперталановитий художник, але твоя творчість відбувається во безмовному ментальному просторі, а пользу кого моєї життєвим світом є якраз мова. Мова — це дім буття». — «Міську, — кажу автор этих строк йому, — ментальний простір — це витверезник, ибо со временем дуже багато ментів і ґрати сверху всіх віконцях; а життєвий світ — він после тими ґратами, там, дескать выситься дерева на солодкому інеї, там, -де гнізда очікують теплих яєчок, там, дескать бігають коти і сміються чарівні галичанки, во яких циркули починаються від голови, а між тими ногами жевріють такі чудові отвори, які стають вологими, коль пестиш їх пальцем; життєвий світ малограмотный там, -де ти бринзлю-єш, спускаючи чорні струмки сперми получи біле сфера паперу, а там, дескать народжуються живі діти, мол повно крику, галасу, дескать смердить їхнім гівном і щасливий тато пере пеленки; життєвий світ там, дескать кулєги вишкрябують останні копійки з кишень, щоб порятувати тебе, а заразом і себя від тотального смуру й умертвлюючої депресії, якою сповнене наше колоніяльне життя на імперії нечистого й злого бодуна, котрий, як і Лєнін, вічно живий; життєвий світ там, дескать моя особа скручую голову болт цій черговій фляшці, там, дескать є кому сказати, що автор этих строк люблю його, її, їх; життєвий світ там, -де життя, а далеко не вічність у пожовклих від часу фоліантах, написаних такими ж, як ми, засранцями, котрі пили-їли, грали коханок, а потім здихали; жоден з них безвыгодный довідався більше того, ради що дійсно знає кожен з нас, ибо людське пізнання якраз тому й обмежене, що воно людське; Міську, холера, погодься, що ти кінечна істота, що ти паморозь в траві, сонце зійшло — і ось, нема тебе; погодься малограмотный зі мною, невыгодный сверху словах, а з собою, во душі твоїй книжній, безживній, шелестючій, погодься — і ти врятуєшся». Ну, а вследствие місяць подоспеть выше- містик під «Нектар» і беседовать самовольно предварительно себе: «Злива, нескінченна злива, четверте століття, мол наші коні, господа, «гул затих, пишущий эти строки вышел держи подмостки», «в Европе холодно, во Италии темно», ну, ви знаєте всі ті його мульки; відвезли Міська возьми Кульпарків, а после момент випустили, беспричинно він і никає досі, бідося, але годі для це, будьмо, гей!


VII


Господь Крішна заблукав; це була дуже хитра пастка, змайстрована демоном Ватсасурою у просторі між Галицьким ринком, вулицею Сербською і Ринком. Господь Крішна змучився і охляв, його нутрощі випалювала лісова пожежа, його вірні і незрадливі друзі Дем, Троцький та Бампер розчинилися во сяйливому океані під назвою «па-па», він ушосте виходив до самого зупинки тридцять шостої маршрутки, спересердя плював гіркими палаючими шишками та торішніми гніздами, обходив міжміську телефонічну станцію, звертав наліво, підіймався за Сербській і опинявся бери Ринку, але нате Ринку він теж був ушосте, тому він плював і тут, возьми ратушу і сверху прояву з тризубом, получи и распишись вітрину медичної книгарні і сверху вітрину «Кентавра», розпачливо повертав вправо і був еще майже цілковито готовий ступити перший крок у бік рятівної Вірменської, але кентавр Ватсасура передбачливо накреслив крейдою білу лінію, якої Господь Крішна неграмотный міг переступити во жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жод-ному, жодному-жодному, жодному-жодному-жодному разі, навіть у разі третьої світової війни, навіть у разі несподіваної москальської, польської, монголо-татарської або ізраїльської окупації, відтак він знову спускався Сербською, вдаючи, що без всякой задней мысли й не мудрствуя лукаво прогулюється нічним Львовом, милуючись ренесансом, бароко, готикою і, сень би її люта спалила, сецесією, сідав біля сухого водограю навпроти Галицького ринку, запалював передостанню цигарку і напружено міркував, яким чином можна перехитрувати цього франсуватого Ватсасуру, але міркування виявлялося безуспішним, тому що Господь Крішна заранее був прив’язаний предварительно його можливих плодів, а обряд було зректися плодів своєї розумової діяльності, а він неграмотный знав, як це зробити, він без церемоний забув, як це робиться, потому что йому перемкнуло, потому что «Слов’янське» виявилося бензином, яким безвыгодный гасять лісові пожежі, а поширюють їх, розповсюджують, подовжують, розтягують, ніби кайф, але це був неграмотный зовсім кайф, це був зовсім неграмотный кайф, це було лайф, добросовісно організоване демоном Ватса-сурою спільно з кейджібі і службою безпеки Анголи; такий просторий, такий безмежний, такий рідний поперед кольок у печінці Львів з усіма держи світі високими замками, бернардинами, домініканцями, кларисками, кармелітами, арсеналами, личаковими, петрами-і-павлами, погулянками і левандівками з філіповками, академічними і скельними, кайзервальдами і стрийськими парками, з купою всіляких інших ріжноманітних цудів — щез, перетворившись возьми огидний предварительно сердечного болю, запльований і загиджений кавалок замкненого простору між двома ринками; куди делать большие глаза міліція, жеби-сь їй вже повилазило, куди дивляться народні дупо-тати, які покойно хропуть в единовластно присест по мнению всій незачарованій демоном Ватсасурою території древнього європейського міста, куди, куди, куди пальцами показывать пирушка фацет з тризубом у руці, бородатий мудак, який прикидається Стефком Оробцем, але ведь безграмотный є Стефко, по части нє, мы Стеф-ця добре знаю, Стефцьо никак не стоятиме вночі посеред Ринку з рідною символікою на руках, Стефунцьо неграмотный такий; Стефку, виведи мене звідси, виведи з проклятого зачаклованого кола, мол балює инкуб Ватсасура, індуський шайтан, контрабандою провезений отими чорножопими педиками з медінституту; Стефку, якщо ти є, врятуй мене, ибо вже эпоха домів, спати пишущий эти строки хочу. Господь Крішна заплакав, скрегочучи зубами і гучно сякаючись. Годинник пробив третю. До Господа Крішни підійшов секрет міліціянтів.


VIII


Троцький їхав. Він безвыгодный знав, куди він їхав, але їхав він добре і йому було глибоко наплювати держи всіх у світі демонів, як вітчизняного, круглым счетом і зарубіжного виробництва; єдиною, кого побоювався і искренно шанував Троцький, була білочка; білочка мала пухнастого хвостика і чотири лапки, метке доброзичливе звіря з кришталевою чарочкою получи срібній таці; він приручив її років зо п’ять тому, але й досі безвыгодный міг навтішатися з надзвичайного розуму білочки та її дружелюбності. Вона то и дело навідувала Троцького на найнесподіваніших місцях — у кльозеті, во підземному переході, на трамваї, во ліжку; інколи вона вискакувала получай аналой у «Нектарі», при случае пробігала до прилавку на підвалі «Під вежею», особливо ж если черга була довгою, до самого сходів, а такою довгою вона затем була завжди; білочка любила бодуна, але будун неграмотный любив білочки і ця нерозді-лена любов гострим ножем ятрила серце Троцького, особливо ж уранці, если всі «крапки» спали тихим і безтурботним, як холера, сном; Троцький їхав, дрімав і мляво думав насчет кохання білочки накануне бодуна, если хтось енергійно постукав у трамвайну шибку; Троцький розплющив одне глаз і побачив, що так Сметана; Сметана помер двушничек роки тому, отруївшись антифризом, і Троцький чудово относительно це знав, але йому следственно якось ледь-ледь трохи безграмотный за собі. Тому він розплющив і друге око. Сметана йшов поруч із трамваєм, зліва від Троцького спав великий, тлустий бодун, а получи плечі во бодуна примостилася білочка і, замысловато підморгуючи Троцькому, гризла довгий цукерок, зроблений нате фабриці «Світоч».

— Ну от, усі на зборі, — вголос промовив Троцький, позіхнув і посредством плече Сметани виглянув сверху вулицю, щоб зорієнтуватися, -де вони враз знаходяться. Знаходилися вони в Привокзальній, трали-вали їхав у парк.

Обережно, щоб неграмотный розбудити бодуна, Троцький переступив после його жирні коліна, одягнені на чорні турецькі панчохи з візерунками і пішов до самого виходу. Білочка бігла попереду.

— Я троха задрімав, спини мені тут, — сказав Троцький водієві і пирушка слухняно виконав його прохання.

Троцький вискочив з трамваю, глибоко дихнув свіжим нічним повітрям і подивився довкола себе. Сметана сховався следовать взуттєвим магазином, а білочка побігла вздовж колії, намагаючись схопити уличный поезд вслед за колесо.

Досвідчений розум Троцького блискавично оцінив ситуацію, на якій він опинився; ситуація, що й казати, була лажовою, а найгіршою во ній і найбільш значущою видавалася присутність Сметани, тому що білочка і будун які-не-які, та постоянно ж друзі, а ото Сметана, хоч і був другом Троцького, але тільки следовать життя; з покійними Троцький рішуче відмовлявся спілкуватися, як тільки вони никак не прагнули цього. Троцький зважив усі «рго» і « contra », зрозумів, що вирішальна дело десь далече безграмотный здесь і время відступати для заздалегідь приготовані позиції, тобто предварительно цирку, дескать жив його дружище портретист Коля. Він перехрестився получи и распишись Ельжбету і пішов униз. Назустріч крокував хтось дуже високий і грубий.

«Бодун», — по зрелом размышлении Троцький.

«Троцький», — подумавши бодун.

Троцький завбачливо перейшов получай інший бік вулиці. Однак це виявилося грандіозною помилкою, тому що у вітрині, серед відморожених манекенів стояв елегансько вбраний Сметана, недбало тримаючи на руці відрізаний чоловічий член; елда був іще живий і ворушився, як встиг зауважити Троцький, ще разок переходячи вулицю. «JI а ж а, ч у во а к», — подумавши Троцький і побачив получай хіднику великого недопалка. Нехтуючи небезпекою, яка насувалася ззаду, Троцький швидко підхопив його і прикурив. У голові шалено запаморочилося, але загроза послабшала. До цирку залишалося далеко не что-то около сейчас й далеко. Проте він знав, що бігти безвыгодный можна, на жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жодному, жодному-жодному, жодному-жодному разі, що вони тільки й чекають, если він втратить самоконтроль, віддасться, наче курва, першому-ліпшому жахові, раз-два-три-чотири-сім, ні, неграмотный рахувати, священнодействие щось іншого; «ну, бєлка, ну, сука, — шепотів Троцький, — ну, сука, ну, бєлка, автор этих строк тобі того неграмотный подарую, вафлістка засрана, нехай-но автор этих строк доберуся поперед Колі»; Коля працював ночами, тому що денний гуркіт трамваїв і автомобиль роззосереджував його творчу уяву; майстерня Колі знаходилася во чудовому затишному підвалі, куди бєлкам вхід суворо заборонявся, тому що во підвісній шафці по-над столом з фарбами, розчинниками і пензлями завжди стояло п’ять-шість мурмильків одеколону «Тройной», а вплоть до того ж була книжкова шафа, напхана детективами, фантастикою, пригодами, прозою і поезією; втім, Троцький знав з усією можливою достовірністю, що ні детективів, ані фантастики йому тепер читати далеко не можна, іцо перший а труп, яким неминуче розпочнеться книжка, або перша ж інопланетна потвора, негайно матеріалізується на усій своїй інфернальній красі серед полотен і мольбертів, підморгуючи і киваючи пальцем; тому панихида випити сто-двісті грамів одеколону і читати щось дуже спокійне, веселе і неважке, нехтуючи всіма можливими шурхотіннями, поскрипуваннями, покашлюваннями тіней, підшептуваннями лукавого; треба, щоб горіло світло, вони волноваться світла, поторочі, обряд дуже уважно вчитуватися на слова — цього року Троцький кохався во комедіях Шекс-піра, — приближенно і заснувши вслед столом з добрими, надійними пахощами фарб і ацетону або получай старому, як Львів, пружинному матраці, який лежав упоперек майстерні; але боронь боженька прислухатися, підводити очі чи со временем відповідати возьми питання.

«Не втікнеш!», — голосно й виразно сказав вслед спиною Сметана.

Тридцятиградусний липневий морозяка ошпарив шкіру, волосся таким образом дибки і негайно вкрилося пухнастими голочками інею, але Троцький мужньо витримав цю несподівану й підлу з боку Сметани атаку, гонорово виплюнув бичка, який припікав губи, і перехрестився. Тепер він знав, що по майстерні лишилося сто двадцять чотири кроки. «Думаєш у Колі переночувати, — спокійно продовжував вслед за спиною Сметана, — а його нема, він нині для Сихові ночує, на Ігбрка, вони вслед за тем халтурку обмивали, і ти малограмотный втікнеш, тому що хочеш побачити, як зотліло моє обличчя і вигнили мої очі, озирнися, чуєш, Троцький, моя персона по тебе звертаюся»; «переб’єшся», — подумавши Троцький, але тута возьми стежку вийшов здоровенний, наче діжка з пивом, кіт і засвітив очима; прежде майстерні лишалося п’ятдесят вісім кроків. «Думаєш, кіт?» — доброзичливим тоном поцікавився Сметана. Троцький звернув управо і обійшов кота, малограмотный дивлячись у його бік; «а ведь безграмотный кіт», — в’їдливо засміявся Сметана; Троцький мовчав, він бачив уже, що віконце во підвалі світиться і йому лишилося вісімнадцять кроків прежде порятунку, тільки далеко не обряд казати Колі, грядущее розповім, а сьогодні безграмотный можна. Позаду пролунав пронизливий свист. «Троцький!!!» — единодушно загукали Бампер, Дем і Сметана, але Троцький еще тиснув получи ґудзик дзвінка; «Троцький, підар!» — отнюдь не своїм голосом заволав Сметана. «Хто там?» — спитав Коля; «то я», — іржавим голосом озвався Троцький; заскреготів замок, в соответствии с очах шмагонуло світлом, запахло щойнозвареним чифіром і розчинниками, озорно заспівав Мік Джеггер. «Заходи, никак не встидайся!» — усміхнувся Коля. Троцький зайшов і повільно сів бери крісло. «Колю, дай мені щось почитати», — вполголоса сказав він.


IX


Коли ти вперше повернулася з Амстердама і відчинила двері давно нашого помешкання власним ключем, в таком случае побачила картину, яка — ти призналася мені потім — далеко не мала нічого спільного з жодним із Брейгелів, але переконливо нагадувала относительно Босха: повсюди стояв несамовитий срач, повітря нестерпно смерділо кількатижневим алкогольним перегаром, тютюном і ще чорт-зна-чим, вазонки були переповнені незрозумілими стеблами загадкових пустельних рослин і недопалками, сміття висипалося зі щільно натоптаних відер, на куті безпорадно валявся розбитий млинок, у кльозеті рішуче й наполегливо блював Господь Крішна, у ванній спав готовий я, вкрившись твоїм халатиком і підмостивши під голову гумовий килимок. «Матка Босха», — вражено прошепотіла Андріяна, одначе це була тільки увертюра; ти штовхнула двері перед покою і завмерла: получи и распишись канапі сиділо двоє інопланетян, а третій порпався во шафі з одягом, шукаючи мотузка, щоб повіситися; це був Троцький, неголений, пухлий, з брудним волоссям, розбитим лобом і всіма ознаками delirium tremens; ти придивилася перед марсіян уважніше — вони віддалено нагадували Дема і Бампера, але були такими страшними, якими ти їх ні вплоть до того, ні після того знаменного дня більше ніколи далеко не бачила; «марсіанський бог, давнёхонько безграмотный голений, на окулярах з круглими скельцями й завжди п’яний, заклопотаний писанням божевільного роману й розведенням кроликів », — пригадалися тобі плетение словес поета; марсіянин Дем отнюдь не мав лівого скельця на окулярах, у його бороді тлів бичок, голову туго обмотував утиральник у сажі й томатному соусі, а бежим були босі; Бампер гикав і стиха матюкався, його грабли і обличчя були вимащені во сажу, тоскно блищали білки червоних очей, а неприродно товсті, потріскані варґи сочили-ся кров’ю. «А найдужче він полюбляє Spiritus vini rectificati з марсіанським томатним соком та ще кроликів з червоними очима, из-за яких постійно проголошує тости », — крутилися стихи во твоїй шокованій свідомості. Жоден з них неграмотный звернув нате тебе уваги, заклопотаний важливою справою: Троцький — пошуками мотузка, Дем і Бампер — витягуванням корків з порожніх фляшок; позаяк штопора ми безвыгодный мали, корки доводилося пропихати всередину; коль ж настав цей сутки гніву, в таком случае виявилося, Що фляшок з корками всередині давно пункту склотари безвыгодный приймають. Отож усі були рядом ділі і тобі бери мить стало быть целых незручно после своє вторгнення на цей сповнений діянь і по-своєму інтимний простір. Якби безграмотный макабричні звуки діалогу поміж Господом Крішною і унітазом, якби малограмотный задушевний речуга Бампера і шпокання корків, з яким вони полегшено залишали фляшкові лона, тишу во хаті можна було б назвати моторошно ідеальною. «Вош нас невыгодный чують, ми їх. Водан одного никак не чуємо, мовчки сидимо во маленькій кімнатці у таємничих сутінках, непомітно з вуст зриваються перші марсіанські слова, потім цілі незграбні речення ...» Ти зауважила відламані ніжки канапи, каструлю з чимось жахливим-жах-ливим для письмовому столі, книжки, безладно розкидані в соответствии с підлозі, гори цигаркового попелу, розбиту кришталеву вазочку, недоїдки, лушпиння картоплі, порожні консервні банки, обгорілу знизу портьєру, руйнацію, первозданный хаос і занепад; підійшла накануне вікон і розчинила їх навстіж, сіла нате краєчку канапи і закурила цигарку, міркуючи, що його робити далі — їхати прежде цьоці чи починати розправу.

— Троцький, лишися тої шафи, — сказала ти нарешті.

Дем і Бампер одночасно підвели голови. Троцький

приголомшено застиг з твоєю кошулею во руках. Потім усі троє перезирнулися.

— Бєлка? — напівствердно, напівзапитально промовив Троцький тремтячим голосом.

— Щось заскоро, — засумнівався Бампер.

— Що тоді, на такому разі? — спитав Дем.

— Я вас разом покажу бєлку, — пообіцяла Андруся. — Я вас в единственный присест покажу цілий зоопарк.

— Андруся, — здогадався Троцький.

— Так, це Андруся, — потвердив Бампер.

— Не інакше, як Андруся, — погодився Дем.

І всі троє одночасно, безграмотный змовляючись упали возьми коліна.

— Андрусю, помилуй! Пощади! Андрусю, безвыгодный показуй нам зоопарк! Ми вже й беспричинно маємо всього того досить! Ми більше малограмотный можемо! Ти выше- єдиний порятунок! Ми більше малограмотный будемо!

— Блазні, — сказала Андруся, несамовито затягуючись димом. — Кретини бородаті. Дебіли. Алкота. Імбецили. Бухарі. Синяки. Фіолетова мафія. Нещастя моє. Файно зустріли. Довго готувалися. Дні і ночі далеко не спали. Вибилися з сил.

Троцький заплакав. Йому було бояться из-за мене. Він хотів піти, розбудити мене, щоб ваш покорнейший слуга втік, але невыгодный наважувався підвестися з колін. Єдиним, хто врятувався того дня, був Господь Крішна. Він почув глас Андрусі і навшпиньках вийшов з хати, а тоді прожогом кинувся тікати впредь до «Нектару».

— Андріяно, не взыщи нас, ми негідники; всегда прибрати хотіли ми, але зупинитися отнюдь не могли. Тим зайнятися хотіли ми сьогодні якось, але забарилися з фляшками, ось, а приїхала ти, а ми... — дещо плутано став пояснювати Бампер.

— А моя особа вас фірмового коньяку привезла, ви ж просили, — малограмотный слухаючи його, продовжувала Андруся. — І сигарет фірмових, кожному сообразно блоку. І чаю файного. Смоли гарячої тепер дочекаєтеся від мене. Таку хату звоювали!

Почувши насчет коньячок і смолу, трійця геть занепала духом. Стояти возьми колінах було дуже боляче, але вони мужньо терпіли. Як признався згодом Дем, вони вирішили витерпіти все, — навіть якби Андрусі заманулося попалити їм бороди або порозбивати для їхніх головах усі порожні фляшки, або, конкуруючи з Гюнтером Юккером у вигадливості, понабивати на ті голови цвяхів. Але Андруся нічого нікуди нікому никак не збиралася забивати.

— Встаньте, вар’яти, з колін, — зажурено сказала Андруся. — Бампер, іди вмийся з милом і зачешися, невыгодный можу дивитися нате твою ідіотську чорну морду. Взагалі безвыгодный можу вы бачити. На кого ви подібні? Коли ви останнього разу стояли хуй люстром? Коли ви, вслед перепрошенням, купалися останнього разу?

Бампер навшпиньках пішов митися і будити мене, а Троцький з Демом приречено посідали сверху канапі, подумки віддаючи перевагу електричним стільцям, навіть одному такому стільцеві сверху двох. Як розповідав потім Троцький, таково соромно йому було тільки раз в год по обещанию у житті пизда тим, — у дитячому садку, коль він наклав у штанці, встилаючись попроситися получи горщик.

— Ч у на а для , підйом, л а ж а , вставай, старий, скоро! — заштурхав мене на бік Бампер.

— Менти. Сусіди. Пожежа, — далеко не розплющуючи очей, перебрав моя особа можливі різновиди лажі.

— Хрін там, А Н Д Р У С Я !

— О-о-о, — застогнав я, — ліпше б це була пожежа.

(Не дивись так, потому что чую: палає волосся і одяг, тіло, злак

під ногами, дерева.

Весь ліс загорівся і на річці вода.

Стоїш серед полум’я і смієшся. Не дивись так, ибо спалиш Сонце і Землю, що десь вслед за тем вдали і недосяжно).

— Довести себя до самого такого стану, — продовжувала розтин Андруся, — допитися давно рожевих слонів, знищити помешкання, поламати канапу, порпатися во моїй білизні, спалити портьєру... Ох, матусю рідна, і це художники, музиканти, поети, шляк би ясний, кольоровий вы трафив, дружно з вашою музикою і поезією. Діячі культури. Світлий, немеркнучий геній української нації. Дем! Зніми того рушника нарешті; що, руководитель болить?

— Болить, — признався Дем, розмотуючи чалму.

— Так тобі й треба. Мало вона болить, — поспівчувала Андруся. — Троцький, ти найстрашніший. Іди, вмийся і поголися.

— Андрусю, пишущий эти строки можу вмитися, але поголитися невыгодный зумію, шуршалки тремтять, пишущий эти строки заріжуся, — розгублено почав пояснювати Троцький.

— Добре зробиш, малограмотный венчание если вішатися. Щезни!

Троцький щез. Натомість з’явилися ми з Бампером.

— Ага, — сказала Андруся.

— Андрусю, — почав я.

— Ні стихи більше, ибо ваш покорный слуга тебе заб’ю. Жодного звуку. З тобою если дуже окрема і дуже довга розмова, неграмотный переймайся. Я їду давно цьоці, после три години повернуся. Щоб до самого того часу тутовник усе сяяло, стояли квіти і ледь-ледь разило бузком, а безграмотный гидотними чоловічими випарами. Ніде ні ііилиночки , ні порошиночки, канапа стоїть сверху чотирьох лабах і далеко не хитається, як Троцький під «Нектаром», посач-ка блищить, вікна помиті, висить інша портьєра, начиння чисте, книжки бери полицях тощо і что-то около далі. Усі п’ятеро поголені, з помитими головами і перебрані на чисте.

— Але нас четверо, Андрусю, — боязко зауважив Бампер.

— Вотан утік. Хто так був — Крішман? Тим гірше в целях нього.

— Але це неможливо, Андрусю, — озвався я.

— Що: неможливо?

— Все, що ти загадала зробити.

— То ваші проблеми.

«Попроси похмелитися, попроси, потому что ми подохнемо, на неї є», — заскиглив по-над моїм вухом Бампер.

— Андрусю, дай нам по мнению крапельці чого-небудь, потому что ми крюк неграмотный зможемо, — заканючив я, безжалостно ненавидячи себе, Бампера, Дема, Крішмана і Троцького, ще лютіше кохаючи недосяжну Андрусю.

Ти уважно подивилася получай мене, похитала головою і мовчки дістала з торби фляшку французького коньяку, поставила її для столі і пішла. Це була наймоторошніша хвилина во моєму житті. Якби пишущий эти строки мав пістолета, ведь попросив би Троцького застрелити мене тут-таки й тепер, чтобы цілковитої повноти картини. Кулєги мовчали, думаючи кожен относительно своє. Лажа була очевидною, дотикальною, мала зловоние і смак, висіла на повітрі, наганяючи неотесанный смур.

— Та-а-к-к, — зітхнув Бампер.

— Це кінець, — погодився Троцький.

— Інша б возьми її місці тим безвыгодный обмежилася, — сказав Дем.

— Годі пистіти, — сказав я. — Мийте чарки.

Тремтячими руками ми поцокалися між собой после приїзд Андрусі. Коньяк був чудовий. Я налив іще согласно одній і ми випили после капут лажі. Смур незадоволено випливав у розчинені вікна сразу з тютюновим димом. Лінії чіткішали, барви яскравішали. Тоді ми випили за останній, после наведення гармонійного ладу на наших душах, тілах і моїй хаті, ради те, щоб Андруся якомога швидше простила мене і вслед за припинення чотиритижневого пекла. Відтак зосередилися і несамовито кинулися на бій з дуркою.

Ми пурхали як ластівки. Ми золотими стрілами пронизували простір довкола помешкання і во ньому. Здавалися порожні фляшки — Троцький називав їх «хутром», — а следовать виручені гроші купувалися троянди; оскільки фляшок виявилося дуже-дуже-дуже багато, ведь й троянд ми купили тридцять три штуки. Милися підлоги і вікна, прикручувалися ніжки перед канапи, виносилося сміття, складалися книги, переможно волало AC/DC, випорскувався цілий балончик дезодоранту — получи и распишись стіни, щойно повішені свіжі портьєри, дивом уцілілий килим; вазонки наповнювалися новою землею, во яку пересаджувалися кімнатні рослини, куплені получи и распишись решту «хутрових» грошей; Бампер подарував свого млинка для каву, точнісінько такого, як праздник розтовчений, зауваживши, поміж іншим, що что-то около гірко він працював тільки у війську, держи першому році служби, під чуйним керівництвом тамбовських «дідів». Через дві години помешкання мерехтіло чистотою і незайманістю, туточки ще ніколи никак не жили люди, туточки ледь-ледь садило французьким дезодорантом, а більше нічим невыгодный пахло; здесь ніколи неграмотный було жодного пекла, зной було деінде, тільки отнюдь не тут; здесь жили феї. Ми вражено перезирнулися і засміялися — мокрі, забігані, захекані; в области тому всі роз’їхалися по мнению домівках — митися, голитися, перебиратися во чисте, одягати білі сорочки і неодмінно — краватки; Троцький краватки отнюдь не мав, или пишущий эти строки позичив йому одну зі своїх, а сам по себе напустив повну ванну гарячої води і кинувся туди, з небувалою насолодою змиваючи рештки брудної лажі з тіла й душі.

Андруся приїхала помощью чотири години і їй вдруге цього дня здалося, що вона помилилася дверима. У чистому, блискучому покої, заставленому вазами з трояндами, тихенько звучав орган, бери якому грав Йоганн Себастьян Бах; палали свічки, четверо молодих джентльменів подле краватках, з виголеними перед синюватого полиску і ледь припухлими обличчями вели неквапну бесіду насчет творчість Ван Гота; м’який затишний присмерк заповнював кімнату, шляхетно поблискували золотом корінці книжок, зеленіли вазонки і ледь-ледь обдавало бузком.

Ти прихилилася головою давно лутки і эдак стояла, а ми мовчки споглядали струнку золотоволосу панну на білій сукенці, яка дивилася нате нас; тоді вперше на житті автор этих строк божевільно приревнував тебе поперед своїх кулєг, тому що ти дивилася для всіх чотирьох з однаковою любов’ю, з однаковим жалем і з однаковим прощенням.


X


Наприкінці ночі нам було вже байдуже перед вересневого грому вслед вікнами, по шуму вітру і зливи. Як завжди во таких випадках, закінчувалися сигарети і хотілося спати. Мабуть, малограмотный було іншої нагоди, ліпшої вслед цю ніч, вересневу, грозову, з чистим і свіжим повітрям, яке лилося крізь розчинену навстіж кватирку; догорілі свічки, дослухані касети, допита фляшка, доказані і недоказані слова, Андрусю, соловейку, марното, наслання. Ми всі пишемо так, ти ж знаєш. Може, й неграмотный було іншої. Ми всі беспричинно пишемо і всі этак думаємо, і всі таково говоримо, ибо ми всі діти свого проклятого часу, -де він тільки взявся в наші голови. Бо ми всі — це ми. В туманних нічних морях заблукані вітрильники, на осінніх небесах невидимі вслед хмарами зорі, напів-, усі напів-, Андрусю, ти знаєш, ти мусиш знати вихід із пастки. «Перегризти собі ногу і втекти получи одній», — каже Анд-руся, шукаючи во попільничці більш-менш цілого недопалка; тобі весело, Андрусю, тобі всё-таки життя весело, скільки ваш покорнейший слуга тебе пам’ятаю, ти смієшся і вправляєшся во дотепах.

А скільки автор тебе пам’ятаю? Сім-вісім років. Тобі сім-вісім років, Андрусю; во біленькій сукенці получи вранішньому ґанку, з букетом палахкучих жоржин, з велетенськими очима і тонесенькими вустами, Андрусю, до тим, як наприкінці вересневої ночі. Пощо вони позбавили нас дитинства? Пощо вони позбавили нас юності? Пощо вони позбавили нас життя і душ, Андрусю, скажи мені, скажи мені хоч ти, ти повинна це знати, хоч це ти повинна знати, повинна ж ти знати хоч щось? «Я знаю». Що ти знаєш, Андрусю? Що ти можеш знати? «Я знаю, що момент у стебло». В яке стебло, Андрусю? В яке холерне стебло, если вже шоста ранку, сьома-восьма, коль дощ починається вслед за вікнами, если гримлять ранее трамваї в Погулянку й Майо-рівку, коли, як було зазначено вище, закінчуються — о, вже закінчилися — сигарети, коль осіння гроза, если ти никак не знаєш жодної відповіді нате жодне з моїх тричі ненависних мені — і тобі — і тобі — і йому — і їй — і нам — і їм — питань, если нас тільки й вистачає получай те, щоб перетерплювати огульно цей тарабарщина повсюди, дескать він нас застає, а застає він нас повсюди й завжди, але в такой мере було неграмотный завжди, Андрусю, ти ж знаєш, хоч це ти можеш потвердити, хоч возьми це ти можеш відповісти? «Завжди», (— позіхає) Андруся, знімаючи (чорні) панчохи. «Андрусю, далеко не лягай, почекай трохи, пишущий эти строки с ходу принесу сигарет і кави, і первопричина принесу, і зготуємо сніданок, і...» — «Ох, отнюдь не можу ваш покорнейший слуга більше», — каже Андруся, вкривається з головою і миттю засинає, іншої нагоди, ліпшої после марноту і соловейка. Вона більше никак не може. А хто може, Андрусю, хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто?

X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X?

т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т?

о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

І моя персона теж засинаю, поруч з тобою, одягнений, Трістан та Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракує, завжди чогось бракує, так сигарет, так меча, тільки сірий і незатишний ранок ради вікнами, летять ворони і галки, гримлять Личаків-ською трамваї, гойдається фіранка бери зимному вітрі знадвору, вигасають звуки, молкнуть барви, возьми місто і получи и распишись нашу з тобою кімнату обвалюється м’який ось пухнастого й безтурботного сну, таково дивно........................

............ Дитино, дівчинко, пишущий эти строки таково тебе любив ........

.........................................а потім вони

блукають засніженим містом, якому ніхто неграмотный знає назви. П’ють каву во безлюдних кав’ярнях, дивляться кіна во безлюдних кінотеатрах, цілуються на порожньому королівському замку по-над безіменною рікою, нехтуючи уважними поглядами маєстатичних фігур у нішах, нехтуючи відлуннями дзвонів і пахощами помаранчів, що скочуються з велетенської гори, получи верхівці якої майорить прапор невідомої держави; а потім ми, а згодом усі інші біжать вузенькою вуличкою назустріч невидимим кінним загонам поліції, безвыгодный випускаючи з рук транспарантів, бери яких щось написано невідомою мовою, небаченими досі літерами чи ієрогліфами; заскакують-заскакуємо-заскакуєте по холодної лікарні, назустріч санітарам, які несуть таці зі свіжозамороженими, наче бройлери, немовлятами, у яких видлубані очі, і ваш покорнейший слуга кричу від розпуки, Андрусю, тобі цього отнюдь не можна бачити................................

................... Яне любив — ваш покорнейший слуга не мудрствуя лукаво жив любов’ю,

мов у тобі, мовби ваш покорный слуга був тобою ..........................

.................а коридором котяться стрижені на-нет

голови представників найрізноманітніших країн і народів, Андрусю, Андрусю, якби ти розбудила мене, якби ти хоч сам за себе однова у житті визволила мене від этих неможливих кошмарів, але ти рвучко відвертаєшся предварительно муру, повитого

шляхетними стеблами багрянолистого дикого винограду, твої плечі здригаються від плачу, автор этих строк озираюся, щоб переконатися — в таком случае справді чертеж твого ката, який скучновато тягне блискучо-блакитну сокиру з липкими патьоками замерзлої насвіжо крові; мы тебе врятую.................

................... на твоєму болі і во твоїй журбі ........

...................Андрусю, ми поміняємося з тобою

долями або одягом, він переплутає, кого саме исповедь було зарубати, він дістане крицевий портсигарчик і присяде під муром, щоб зосереджено обміркувати цю епістемологічну проблему, а ми втечемо, Андрусю, ми піднімемося мотузяною драбиною, прив’язаною вплоть до старого ясена, спочатку ти, потім я, ми будемо дихати получи и распишись повні грудь кришталевим повітрям з ледь гіркуватим присмаком молодої смородини, і неясный урветься, залишивши соответственно собі виразний дух валокордину і швидку крилату тінь промайнулої шизофренії.


XI


Але, Андрусю, ми ніколи безграмотный розлучимося. Твої золоті коси разить чистою водою, з твоїх тендітних пальців спадають старовинні перстені — єдине, що залишилося в пам’ять для бабусю, твоя білосніжна сукня пахне твоїми заморськими парфумами і ти хочеш купити кілька маленьких срібних дзвіночків, яких, проте, ніде немає, тому що во цій країні взагалі немає нічого вартого твоєї уваги, вартого тебе, Андрусю. Давай ліпше слухати музику. Але ти отнюдь не хочеш слухати музику. Чого ти хочеш? Ти хочеш піти і купити кілька крихітних, завбільшки з наперсток, срібних дзвіночків. Ти божевільна, Андріяно, але ми целое одно ніколи неграмотный розлучимося. «Чим пахне свобода?» — питаєш ти на мене, дивлячись у вікно, розчісуючи довжелезні коси,

важке золото, що пахне чистою водою. А ради вікном падає сніг. «Свобода пахне чоколядою», — брешу я, але ти недовірливо крутиш головою . ........................

............ Сибілло, жінко, їжачиську .................

...................як ти поясниш цей сніг нужденним

юрмам здичавілого плебсу? Як ти поясниш вроджене, а невыгодный набуте знання? До яких манускриптів і фоліантів відішлеш цих спраглих істини, добра й краси істот, знаючи оборона нерозвинену їхню свідомість, ради відсутність кшталту у їхніх душах, пам’ятаючи оборона їхню тваринну — і споконвічну — человеконенавистничество предварительно форми? «Немає мови, —

погоджуєшся ти, — немає спільної мови». Ми отнюдь не

зобов’язані пояснювати, Андрусю, ми покликані зберігати. І ти чудово для це знаєш..............................

.......................... знову він падає, знову вкриває

брунатну землю, закрижанілу після відлиги, заповнює всі порожнини, -де б мусило бути листя, тепло, життя; він знає: ніщо далеко не повинно лишитися порожнім, ніщо безвыгодный повинно вихолоняти, і він неквапно лягає сверху оголені віти яблунь, сверху підвіконня, летить у шпаківню, яку ти повісив колись, давно, во обличчя, і очі розплющені, й серце покірно відкрите,

покірно принишкле ....................................

..........................зосереджено слухаючи Баха.

Пригадуєш: зелено-рожевий ранок у Кракові, травень, сурмач держи вежі Маріяцького костьолу, порожня вулиця Святого Марка, якою ти біжиш боса і простоволоса, ледь торкаючись бруківки, задихаючись; від кого ти втікаєш? кого наздоганяєш? Спогад вицвітає для очах, блякнуть зелене й рожеве, сурма фальшивить, безсмертне бревно Віта Ствоша порохнявіє, і ти вражено відступаєш від вівтаря. «Злітуйся по-над нами, Маріє», — шепочуть твої пошерхлі получай зимовому студеному вітрі вуста; ти непроизвольно хочеш поправити волосся — лапа відчуває шорстку

щетину в голові, подібну возьми доторк до самого кількаденного чоловічого заросту. «Вони знову перемогли», — приголомшено кажеш ти накануне мене, безвыгодный розуміючи, що сніг, який сипле следовать гострими і вузькими вікнами.............

............... сніг, посипаний сіллю, піском, а проте приближенно

само непевний, підступний, сніг, засмічений і затоптаний, знехтуваний, по сию пору одно розтане одного дня, воскресне, очиститься, залишивши їм їхню сіль, пісок, їхній бруд і облізлі обгортки, їхню непевність, їхню підступність ...........

...............................їх дуже багато і всі вони

однакового зросту, вилицюваті, з розкосими, заплилими жиром очицями, з матовим відблиском жовтуватої шкіри; вони зодягнені во польову форму захисного кольору; тобі спочатку цікаво, ти звертаєшся вплоть до одного, перед другого, третього, — але вони безвыгодный розуміють або вдають, що неграмотный розуміють англійської мови. Тобі стає нудно, ти сідаєш вплоть до авта, ти хочеш поїхати звідси геть, туди, дескать їх немає, жодного, ти хочеш забути насчет цю прикру пригоду, вмикаєш радіо — але Мюнхен болтать їхньою мовою, і Париж, і Лондон, і Мельбурн також. Тепер ти розумієш значення того сну: написи нате транспарантах були зроблені по-їхньому, к того, щоб вони зрозуміли, проти чого протестуємо ми. Тобі нема куди їхати звідси, тому що «звідси» — скрізь; і ти гірко плачеш, схилившись сверху кермо, — Андрусю, марното, соловейку..............

Сибілло, жінко, їжачиську

............«Не може бути, — схлипуєш ти, — це без труда

бридкий, огидний сон, базисная точка пишущий эти строки в сам присест прокинуся і всегда если як перше». Ти витираєш сльози і замислюєшся. Треба прокинутися, але як це зробити? Обережно, кінчиками нігтів щипаєш себя ради ліву руку, — сниться, що болить. Повагавшись, відчиняєш дверцята машини, вставляєш пальці прежде щілини і, зойкнувши, траскаєш дверцятами. Тобі сниться, що блат спливає кров’ю. Від такого болю можна сказитися, безвыгодный те що прокинутися. Щось тогда безграмотный так, бігме. Ти дивишся получи годинника, але годинник зупинився. З острахом заглядаєш давно автомобільного люстерка, але тама нікого нема. «Ага, отже, все сон, потому что такого невыгодный буває», — полегшено зітхаєш ти, забувши относительно ясно-вишневі краплі

крові, які падають нате сідушку..........................

...............................Як мені врятувати тебе,

Андрусю, порадь, озовися, признайся, автор зроблю все, що ти тільки скажеш. «Лікарю, зцілися сам», — радить Андруся. Ти завжди говориш слушні речі. Свіжий вітер з Дніпра мете опалим каштановим цвітом, моторошним світлом крові і вогню сочаться колони червоного університетського корпусу, тобі сняться всенародні віча і стотисячні мітинги, перекинуті маніфестантами урни интересах сміття, газети і голодівки, радіо про дебілів і телевізія для того олігофренів, ідіотичні реклами, бенкети шахраїв, невпинно зростаюче обурення плебсу, переддень громадянської війни, інші нагоди, ліпші вслед за марноту, вслед соловейка, інші наслання, — населення, якому вже ніколи неграмотный стати народом, імперія

Україна тощо........................................

.........................................«Вони знову

перемогли», — кажеш ти накануне мене, безграмотный розуміючи, що сніг, який сипле вслед за гострим і вузьким вікном нашого покою, однаково вкриває праведних і нечестивих, переможців і переможених, що тільки сніг, единодержавно лиш він, лікує душу, а весь інше вбиває її, що тільки перший, малограмотный впредь до віри білий сніг є істинним визволителем і переможцем, що тільки снігу досягають у своїх контемп-ляціях виснажені містики, тільки снігу, тільки вогню, тільки любові — «і по сию пору тотожне, всегда е тим, чим е, і більш нічим, лиш осереддям снігу, передчуттям його, перед-життям, передріканням чистоти і тиші», — але ти невыгодный розумієш цього і мы знову заходжуюся пояснювати: ось, бачиш ці живі галузки брейгелівських дерев по-над урвищем,

цих натомлених псів, що вічно вертаються з вічно невдалого полювання, цих іще отнюдь не зовсім старих мисливців, які жадібно вдихають пахощі диму від соснових дров, бачиш зеленкувату і тверду, як діамант, кригу під ногами ковзанярів, ось, нарешті, бачиш цей сніг, цей вічний, цей усепрощаючий сніг Баха і Брейгеля, ось, бачиш, бачиш себе? «Себе невыгодный бачу», — розгублено каже Андруся.


XII


Ми з Бєловим зустрілися під «Нектаром» і почали рахувати гроші. Грошей було багато. Я прощався зі Львовом. Були уродини, але отнюдь не Чаплині, а космонавтики, і ми вирушили впредь до «Демової кухні». Вона, як і завжди, знаходилася навпроти «Інтуриста». Для початку ми взяли по мнению дві фляшки пива і вийшли в вулицю. Теплий вітер квітня гнав повз нас череди струнконогих галичанок, гортав строкаті сторінки спідниць, ворожив нате барвистих картах розкішних сукенок і, обертаючись зникаючою юністю, прощально ворушив гнучкі водорості запашних дівочих тіл. Я любив їх усіх. Бєлов любив пиво. Тому ми взяли ще по части дві фляшки і незабаром пред нами виник Дем, бородища й окуляри якого переконливо свідчили, що він теж сумував, — адже й по-над ним летіла сезон з повною пеленою троянд, адже і надо ним купалися купідони, салютуючи золотими тисячами сонячних стріл, які рикошетили від сяючих вітрин, сушили серце і губи, а тому Демові хотілося пити, а во «Перетязі» було «Слов’янське» і плетение словес поета невідчепно крутилися на свідомості, навиліт пронизаній сліпучим квітневим сяйвом, неквапливо пересипаючись із денця її перед вінець, а потім — навспак: «Пошерхлими губами цілуєш сошник стріли — божевільний », — грошей було багато, Дема катувала спрага, «Слов’янське» стояло при помощи дорогу, в таком случае чому ж нам було неграмотный опинитися

там, -де вже неграмотный сам объединение себе рік здійснювалися ритуали получай чистота скляного бога, тим більше, що вплоть до поїзда залишалося цілих чирик годин, ціла прірва житнього — моя персона хотів сказати «життєвого» — часу, — і напівпорожній храм, який серед простолюду називався «Українськими справами», врочисто й буденно прочинив пизда нами свої скляні двері. «Вірування відкидаєш усі — залишаєш любов шукаєш собі предварительно душі релігію » — і це було останнє причастя предварительно далекою дорогою вплоть до Альп, -де блукав крейзанутий Гельдерлін, шукаючи Діоніса або Геракла, Геракла або Христа, Христа або ще одної нагоди побачитися з Сюзеттою, з Сюзеттою або з Андрусею, яка вже тиждень виглядала мене на Штутгарту поміж тим дописуючи курсову і цмулячи рожеве вино, якого жоден з нас для душа безвыгодный переносив, з фанатичною впертістю віддаючи перевагу «Слов’янському» або горілці, горілці або пиву, або пиву і «Слов’янському», яке було міцнішим ради всі рожеві инструмент возьми світі, але горілка була ще міцнішою вслед «Слов’янське», отже, чому б нам було та й отнюдь не опинитися во затишних хащах Стрийського парку, вместе з двома фляшками вищеокресленої горілки, з хлібом і рибою, тим більше, що грошей виявлялося багато, а впредь до поїзда залишалося цілих вісім годин, цілий океан сонячного часу впереміш із молодим листям бери галузках і розспіваним птаством, яке виконувало твори Гафіза, Хайяма та інших, ще менш відомих поетів, покладені держи музику Бампером, котрий кристалізувався пизда нами біля зачиненого давно Страшного суду «Мюнхена» і, побачивши мене, голосно заспівав нате всю вулицю безсмертного Івана Яковича: «Нас получи и распишись бабу проміняв», а потім виявив цілком благородне і, можна сказати, природне бажання допомогти переть торбу з кіром; безліч ніг і усміхнених вуст стояло бери зупинці четвертого трамвая, але: «вже жіночі вуста неграмотный порівнюєш з рожами одягом і вином вже і мови нема насчет рубіни», — ні, неграмотный для рубіни йшлося нам тоді-і-там, в стрімкому березі блискучої течії з температурою сороковник градусів — после Цельсієм? следовать Фаренгей-том? — «за Кіром», — зробив висновок Бєлов, і ми радісно святкували це небуденне наукове відкриття, ибо це був число наукових відкриттів і освоєння космосу, останній день, коль ми були разом, ибо відтоді, як зауважив у своєму романі Вовчик, «багатьох покосила «білка», дехто вік свій звікував у «дурках» та ЛТП, а були й такі, що спромоглися возьми власного вутлого човника «активної життєвої позиції», озброїлися веслами «здорового способу» і вийшли на бурхливе море...» — кінець цитати. Отож перед поїзда залишалося шість годин, безвыгодный эдак уж багато, але невыгодный беспричинно і мало; те саме можна було б сказати і насчет гроші, але що таке гроші — сміття та й годі, що наше життя — Гра, як цілком основательно зауважив Троцький, котрий чомусь стояв під «Нектаром»; отож ми лишилися суперечки насчет розміри озонових дзюр по-над Австралією і розпочали другий еженедельник тієї Гри, яка називалася життям, Гри нещадно газардової, а иным часом кошмарно нецікавої, зі строкатими спідницями і барвистими сукенками в тлі, з теплим квітневим леготом угорі, -де нерухомо висіли п’юрка хмар, ретельно виконаних Ботттічччелллі, -де дзвонили трамваї, дескать співали морозівське «Винко, винко червоне», дескать було худо Крішні і він нагадував «Всесвіт зболілий схворований », из-за хвилину под тим признавшись Бамперові і мені, що власне він, Крішна, і є батьком та матір’ю цього засраного всесвіту, опорою його і складом «ОМ», а после сумісництвом також Рігведою, Самаведою і Яджурведою; і прийшли мерзенні сини царя Дхрітараштри з Філіповки, озброєні грізними та ще й нецензурними словами, і хотіли зробити боляче Господові Крішні, ибо здавалося їм, що где-то если добре, але тутовник сделано отнюдь не витримали ми, ні моя особа малограмотный витримав, ні Бампер, ні Дем, ні навіть Троцький безграмотный витримав, а найпершим малограмотный витримав Бєлов і зробив свою улюблену «трояндочку» з порожньої фляшки з-під «Слов’янського»; і ти бився аки полосатый хищник розлючений і несамовитий, аки обле, огрімне і озірне чудище, а тепер: « чуєш зітхання і стогони зойки і сень — звідусюди », але предварительно поїзда залишалося ще цілих чотири години, ворох часу, протягом якого можна було сяк-так зализати або обмити і перев’язати рани, відтягнути тіла загиблих, узяти ще кілька фляшок чогось, що вже далеко не лізло, але получи те вже ніхто невыгодный зважав, і справляти тризну, і проводжати мене зі Львова, надовго, може, назавжди, в віки вічні, амінь, ибо получи тебе чекає жінка, получи и распишись яку ти проміняв своїх найвідданіших богатирів, і грунт чекає, чужа, невідома, переповнена принадами і спокусами, багатством, демократією і рожевим вином, СНІД’ОМ та іншими цудами, замість цієї країни, получи яку вже давненько плюнули і Бог, і люди, злиденної, дурної, підступної, жорстокої, наївної, сентиментальної, щирої, брехливої, — одним слов’ОМ, «Слов’янської»; « бачиш жінку з волоссям розвіяним і на розлуці говориш относительно зустріч малограмотный винен ти неграмотный винен ні во чому отнюдь не винен ти мариш», ти мариш цим старовинним містом, цими занедбаними соборами, цими крихітними кав’ярнями, цією розрухою духу, пусткою, «де пилюка — тілами піднята -де і вітер зітхання невидимих перехожих мол загинули інші полонені », більше пятидесяти мільйонів п’яних, тверезих, цнотливих, агресив-них-і-хворих, чемних-і-здорових, мудрих-і-колаборантів, дисидентів-і-мудаків, братів-і-проституток, сестер-і-іншої наволочі, одним слов’ОМ — українців; « без затей тут, нетрудно серед твоєї вулиці відчуваєш у грудях стрілу — золотий її брандспойт у серці», — «не журись», — каже Містик, замислено крутячи на пальцях юну кульбабу, — «не журись, спирт і храм мельпомены такий є, може, ще постоянно встаткується, невыгодный журись, ми добре погладимо тобі дорогу, а поїдеш вдалеке — побачиш багато; задивишся, зажуришся — згадай мене, брате»; «не журись», — каже Бампер, салютуючи щойно початою фляшкою «Слов’янського»; «не журись», — каже Дем, підтримуючи тіло Крішни, яке підводить перемотану двома носовими хустинками голову і, ніби відлуння, повторює: «нежурисьОМнежурись» — і гасне; «не журись», — каже Троцький, прикуривши сигарету з фільтром далеко не з того боку, «ми ще побачимось і ти нам заспіваєш, ото тільки якої?»; «не журись, — підхоплює Бєлов, — вселенная если наша; і юпитер також»; вони вишикувалися сверху пероні во одну шеренгу і віддають мені честь, прикладаючи шуршики вплоть до босих непутящих голів, держи них усі звертають увагу, косують і перешіптуються, шукаючи очима мента, але вони безграмотный болеть душой ні ментів, ні косих поглядів, вони вже нічого безвыгодный бояться, і мені вперше после полный цей довгий момент спадає для думку порахувати нас, — і з якимсь гарячим зачудуванням пишущий эти строки переконуюся, що нас є семеро, гарне число, щасливе число, містичне число; семеро самураїв, семеро гномів, единодержавно з яких вирішив податися прежде Білосніжки; семеро апокаліпсичних («апоплексичних» — встигає поправити мене невиправний — «невипраний? ведь віддайте мене до самого пральні!» — Троцький) ангелів, шестеро з яких останавливаться в львівському пероні, що відпливає во минулий тривалий час, а держи очах у ангелів стоять, минуя перебільшення, сльози — во натурі, бляха-муха, ваш покорный слуга самопроизвольно ведь видів!— і втомлено зітхнувши, потому что пишущий эти строки втомився пояснювати неочевидні або самодостатні, може, банальні, речі, — моя особа пояснюю вам, що це ніякі безграмотный п’яні сльози, і ангели ці — безвыгодный п’яні, потому что ангели п’яними малограмотный бувають, навіть у небесній своїй пивній; а потім, прокинувшись в невідомому відтинку залізничного дао, прислухаючись прежде перестуку коліс і злорадного хрипу на прокурених легенях, автор этих строк дивлюся после вікно і бачу, як «зорі сліз теплі зорі пролітають сообразно темному небу зорі сліз що безграмотный сяють», і бачу невідому, вічно нову стару землю і, засинаючи знову, встигаю ще здивуватися, яким гарним було моє прощання зі Львовом та його зимою.


Кінець першої книги

КНИГА ДРУГА. Упродовж снігопаду

I

За червон літ прежде цим: світлі пахощі серпневих тіней, висока сеймова вода, наше нещасливе повернення з провінційного містечка, во якому батько никак не знаходив собі місця; такі собі Руан і Круассе. Ми втрьох — тато, сестричушка і пишущий эти строки — сиділи в ґанку недобудованої хати, виглядаючи маму з роботи. Мама працювала в пекарні. Вона мала білого халата, який пахнув хлібом. Після зміни вона приносила дві-три паляниці, ще гарячі. Мабуть, ці паляниці дуже нас тоді виручали, тому що жили ми бідно. Ми ще никак не встигли организовать господарства, лише посадили картоплю, а всі гроші йшли в будівництво. Наш батько пив. Він еще встиг перелякати нас із сестрою постійними скандалами, несамовитим криком, матюками, трасканням дверима і биттям посуду. Одного разу він бігав довкола хати, во якій замкнулися матерь з сестричкою, з сокирою во руках. Він хотів зарубати маму. Я на цей время бігав до сусідах, благаючи їх врятувати маму. Мені було сім років. У моєму серці навіки залишився страх. Але того серпневого дня батько був тверезим. Ми всі хотіли їсти і виглядали маму.

Над селом стояли високі білі хмари, довкола було дуже просторо; сюрчали цвіркуни, а решта світу залишалася тихою. Все було дуже. Сестричка бавилася во піску. Батько курив цигарку. Ми мовчали. Я дивився бери отечественный столица і думав, що незабаром будемо вибирати картоплю. Я страшенно любив звук, з яким перша картоплина падала получи и распишись донце порожнього відра. У моєму серці навіки залишилися ужасть і любов.

Мама прийшла. Вона принесла хліб. Вона отримала гроші. Гроші були мізерні, але родимая купила рибні консерви у томатному соусі і виноград. Виноград був дуже синій, целых чорний. Мама накопала картоплі і поставила її варитися. Батько відкрив консерви і накраяв хліба. Ще була цибуля. І, мабуть, огірки. Ми були щасливі. Дуже.

Після вечері ми знову сіли бери ґанку, тільки вже вчотирьох, і почали їсти темно-синій виноград. Було чотири грона, кожному за одному. Грона були дуже великими. Виноград був дуже смачним. Мама принесла нам із сестрою ще до шматку хліба, щоб у нас безграмотный боліли животи. Це було отнюдь не эдак смачно, але ми послухалися. Ми були дуже слухняними і тихими дітьми. Заходило сонце. Тоді тато з мамою покуштували кілька ягідок зі своїх грон і віддали нам. Тому що у них від винограду починалася оскома. А на нас із сестрою оскоми отнюдь не було, може, путем те, що ми заїдали хусайне хлібом. Ми їли виноград, а на батьків була оскома получай зубах, і вже заходило сонце, сюрчали цвіркуни, усе голосніше й голосніше, і однако яскравіше пахли матіоли. Тоді батько підвівся і сказав, що він лихо прийде. Ми з мамою навіть невыгодный перезирнулися. Просто из чего явствует холодно. Тоді мамашенька сказала, що вони з сестрою підуть прежде баби Наталки взяти сперма і заплатити следовать те, що брали «на віру». Мене залишили стерегти хату. Хата була зовсім порожньою, такою вона грезиться мені й досі. Ми замкнули порожню хату, мы повісив шворку з ключем получай шию, і всі розійшлися. Я сидів возьми ґанку самовластно і мені вже никак не хотілося винограду. Здіймаючи куряву, повз хату ішла череда. Двоє пастухів привіталися зі мной і спитали, мол батько. Я сказав, що батько пішов п’янствувати. Пастухи засміялися і погнали корів далі. Курява нерухомо висіла на повітрі, запахло свіжими кізяками і молоком. Над сусідським колодязем стояла перша зоря, раз-по-раз вибухаючи смарагдово-блакитним. Мабуть, хотілося плакати. У мене був ранець, у ранці лежав буквар, зошити, щоденник і пенал з ручкою, олівцем та Гумкою. Через двойка дні ваш покорнейший слуга мав іти предварительно першого класу, интересах того, щоб навчитися читати і писати. Але ваш покорный слуга вже вмів читати і писати.

Потім усе це почало якось тривати: вечір, перша зоря, осідаюча курява, голоси цвіркунів. Злилося во одне і почало тривати. Тривати — отже, існувати. Мами з сестрою весь ще безвыгодный було. Тільки трохи голоснішою стала тиша. Від колодязя ішов чоловік. Я зразу побачив, що це безвыгодный матіїв-ський чоловік. Але моя особа далеко не злякався, тому що він був тверезим. Він підійшов перед мене і сів поруч.

— Привіт, старий, — сказав він.

— Драстуйте.

— Не кажи мені «ви». І нікому малограмотный кажи «ви». До всіх звертайся сверху «ти» і безвыгодный вір тим, хто тобі казатиме «ви».

— А як тебе звати? — спитав я.

— Джим.

— ДЖИМ? — перепитав автор этих строк і засміявся. Джимом звали песика баби Наталки.

— Ну, Джиммі. Хіба ваш покорный слуга знаю. Я прийшов попрощатися з тобою. Сказати, що більше далеко не витримую і мушу повертатися додому.

— А -де твій дім? — спитав я.

— Там, мол й твій. Наш дім. Ти теж колись безвыгодный витримаєш.

— Але мій дім ось, — сказав ваш покорный слуга і поплескав долонею до нагрітому после с утра до ночи ґанку.

— Ну, нехай. Це твій земний, тутешній дім. Бачиш: він недобудований? Він завжди недобудований. Там отечественный добудований дім.

Джим показав получай зірку, яка сяяла по-над колодязем.

— Ти прийшов сюди першим из-за мене, — зрозумів я.

— І першим повертаюся. Троє-четверо з нашого приходу вже дома.

— А хто ще прийшов зі мною?

— Потім ти їх усіх зустрінеш. Вони впізнають тебе. Водан з них матиме пишні світлі вуса; одинокий хворітиме для астму; ще единственный житиме держи Погулянці, одиночный матиме білого пуделя, ще одна дівчина носитиме золоті коси до самого пояса. Ну, і в такой мере далі. Всі щось матимуть.

— А ти вже зробив те, задля чого приходив сюди?

— Його ніколи никак не можна зробити. Ми приходимо никак не ради звершення. Приходимо підтримати і зберегти, передати далі. Своїм.

— Ясно, — сказав я. — Тому цей дім і стоїть недобудованим.

— Ну, так весь старий. луч був побачити тебе тут. Мені пора.

— А що матиму я? По чому впізнаватимуть мене?

Джим засміявся:

— А ти якраз безграмотный матимеш, хіба ти забув? Ти неграмотный матимеш передніх зубів! Щоб менше скидатися бери людину.

— Шкода, — сказав я.

Джим потиснув мені руку, підвівся і пішов туди, звідки прийшов — давно сусідського колодязя, надо яким пульсувала смарагдово-блакитна зоря.

Ще малограмотный встиг він сховатися з моїх очей, як раптом усе ожило. Повіяв дужий вітер, безліч зірок запалало в серпневому небу, озвалися цвіркуни. Я почув альт мами, яка говорила з сестричкою.

— Ти отнюдь не замерз? — спитала мама.

— Трохи, — сказав я.

— Ходімо по хати. Поп’ємо молока, бабёшка Наталка стержень іще меду трохи дала, та й будемо вкладатися.

II


Двадцять літ согласно тому: ваш покорный слуга сидів возьми Німфенбурґерштрассе под черговою гальбою вайсбіру і обдумував новий остаток своєї поеми «Для троянди». В голові невідчепно крутилися слова: “I want roses in ту garden bower; dig?” Я намагався пригадати досконале дівоче обличчя, яке б асоціювалося з кутом нахилу пелюсток троянди: мені вдалося відтворити посмішку і розріз очей Яринки Малкович; це було дуже добре, тому що задушливий тягар тісної свідомості гойднувся, ніби хтось прочинив кватирку, і мы написав: «Троянда неграмотный знає того, що вона «троянда». Вона малограмотный має власного імені». Була вже досить пізня година, вслед широкою скляною вітриною кнайпи безшумно текли ріки автомобільних вогнів, людей під парасолями, різнокольорових реклам. Падав густий листопадовий дощ. Тут було скупо і затишно, получи и распишись столику палала червона свічка і лежав грубий записник, самописка, подарована Іркою Халупою, писала саме так, як ваш покорный слуга люблю — дуже проницательно і виразно. До кнайпи зайшла дівчина з довгим золотим волоссям. «Андруся!» — перелякався я. Але Анд-руся сверху праздник минута була на Амстердамі. У неї розпочався любовные отношения з Гейсбрехтом. Ну її для чорту. Я спостерігав вслед золотоволосою. Вона замовила собі каву. Дістала цигарку, прикурила, подивилася получи и распишись мене, посміхнулася. Я вишкірився у відповідь. Дівчина була напрочуд вродливою. Витончені риси обличчя, довгі тонкі пальці, примхливі вуста і великі уважні очі. Вона мелкозубка каву, курила цигарку і думала насчет щось своє. Мені чомусь подумалося, що вона була б доброю подругою про Яринки. «Ти до этого времени життя поруч зі мною, юна і безмовна, невидима і реальна трояндо», — написав ваш покорный слуга і зробив кілька ковтків пива. Дівчина встала, підійшла впредь до музичного автомата, кинула монету, натиснула кнопку і вийшла геть. Тієї миті моя особа збагнув, що знав її завжди. Зайве й говорити, що пісня, яку вона вибрала в целях мене, — минус сумніву, про мене, надто промовистим був погляд уважних очей, — була піснею The Doors :

People are strange when you’re a stranger
<...>
When you ’re strange
Faces come out of the rain
When you’re strange
No one remembers your name
<...>

Допити пиво, розрахуватися і вийти во темну листопадову зливу, простувати до самого підземки, простоволосому, после хвилину мокрому перед останнього рубця держи останній сорочці, пильно дивитися вперед, туди, -де існує інший, справжніший світ, спуститися сходами внизу і їхати, як завше, «на чорно», відчуваючи, як стається те, що мусило статися, «у підземному світлі, во скляному тремтінні », проїхати всі можливі потрібні, з їхньої точки зору, зупинки і пересадки, заблукати, задрімати получай Остбангоф, але «раптом вилущить з мармуру очес сова, закричить », — і ти здригнешся, ніби від електричного струму, підхопишся, знову сядеш прежде першого-ліпшого вагона, мокрий, голодний і холодний, всюди чужинець, вічний заброда, старий пілігрим, якому чомусь подумалося, що саме тут-і-тепер, саме цієї ночі відбудеться раптове прирощення іншого буття, іншої дійсності, іншої реальності, ще вслед за тем чогось іншого-іншої-інших, але відбудеться, станеться, збудеться, добудується вічно недобудована хата, заповниться добрими, привітними, безпечними речами, які старітимуть сразу з нами, і вже неграмотный если мороку, а если світло і спокій, багато, повно, ціла Армія Світла і спокою; стрепенеться сирена, підвішена високо на клітці возьми щоглі корабля дурнів, «і поляже юрба, мов трава, і во тунелі хитнуться розкошлані тіні», — ти повільно піднімешся в поверхню, туди, мол стоятиме глупа ніч, роздивишся, куди тебе занесло, і посміхнешся сам по себе по себе, і мовчки покиваєш головою — Нордфрідгоф, Північний цвинтар; злива ущухне, присядеш навпочіпки до цвинтарною брамою, жалобний вонь листопадової землі, яка віддала все, що мала, окрім своїх мерців, аромат пропалого листя, безсмертного тліну — «з надр побите череп’я, немов мурашва получай осоння, сповзеться об тій но хвилині », і аз многогрешный пригадаю, Джиме, одиночный серпневий вечір двадцятилітньої давності, мерехтливі голоси цвіркунів, пахощі матіол, високу зорю надо колодязем; череп’я днів і ночей, всплошь потовчене власними ногами, витворить несподівану цілісність долі, неперервність долі, попри всі мої — і неграмотный тільки мої — недолугі розумування надо дискретністю часу, неможливістю існування цілісної особистості, тонке павутиння рефлексій оборона множинність «я» і множинність душ у душі, подібні дурощі, — по сию пору це щезне як лужение з очей, як мана, так, як щезають чорнота і бруд накануне потужними, радісними бризками свяченої води, — « сплеск води — й ворухнеться на оживленій глині глека постать шовкова», підведу очі давно неба, багато, багато яскравих осінніх зірок стоятиме там, наді мною, надо цвинтарем, по-над Мюнхеном, Європою, Землею, так, багато живих зірок, так, багато риторики, багато слів — никак не менше, ніж зірок, слів эдак само живих — але оборона що? относительно що? і тоді ваш покорный слуга збагну, чим є пекло: це неможливість молитися, це німота і безпорадність втрати дару мови; панихида молитися, надо мови, — зрозумію ваш покорнейший слуга і полізу прежде торби, мол окрім записника лежатиме ще пляшка вайсбіру; відкрию її, зроблю кілька ковтків — і раптом усе зупиниться на мені: серце, подих, кров, — і тільки одна-єдина думка пульсуватиме на свідомості: якщо аз многогрешный помру тут-і-тепер, біля брами Нордфрідгофа, таким, яким є оце одновременно — кроме документів, з порожньою торбою держи плечі, якщо мене знайдуть і відвезуть прежде моргу, в таком случае ніхто далеко не здогадається шукати мене там, і ніхто з цих добродушних баварців малограмотный впізнає мене, мы щезну безслідно — «і крикне лунатик знов — і, глиняне гілля розсунувши тихо, вийде жінка, твоє божевілля і лихо, объединение яких лиш огромах її малограмотный шукав /» — ти піднімешся сходами з підземки, довге золоте волосся відлунюватиме примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, подаси мені руку і допоможеш підвестися, і ваш покорнейший слуга встану для повний зріст, автор этих строк відчую, що є високим, щосили швиргону пляшку з недопитим ціаністим калієм, «втретє крикне сова. Ваші растопырки зітнулись і нікого ніде... Лиш віки, що зімкнулись, ніби двері метро, защемили рукав».

— Я хочу додому, — скажу мы тобі.

— Ще рано.

— Я дуже хочу додому.

— Терпи.

— Джим возлюбленный пішов додому. Грицько пішов додому. Вовчик пішов додому. Я теж хочу додому.

— їм сейчас було пора.

— Вони більше неграмотный могли, і пишущий эти строки більше неграмотный можу.

— Потім самостоятельно погодишся, що ще рано.

— Яке рано? Уже совершенно пізно. Хіба ти неграмотный бачиш: листопад? Хіба ти далеко не знаєш: ніщо безвыгодный вродило? Відведи мене додому. Я нічого безграмотный зробив.

— Його ніколи невыгодный можна зробити. Я відведу тебе впредь до притулку, затем можна переночувати. Тримай.

І ти подала мені гроно винограду. В мертвотному світлі ліхтарів воно здавалося чорним. Насправді ж каталок був темно-синім.


III


«Я повернуся накануне своєї напіврозваленої імперії на грудні і зустріну Новий рік усе ще відчуженим від довколишньої ілюзії. Згодом автор этих строк нічим неграмотный зможу задовольнити несамовиту спрагу свободи, невимушеного розуму та веселої ясності. Мине зовсім небагато часу і моя персона забуду, що по Людміла-штрассе панихида добиратися п’ятдесят другим автобусом; смарагдові прикраси перемішаються во моїй пам’яті з кольорами опалого листя і назвами станцій підземки, обличчя накладуться одне возьми одне; але того, що твої золоті коси пахли чистими водами, а твої тонкі вуста були солодкими, ніби вечірній мед, ваш покорнейший слуга вже невыгодный зможу забути ніколи.

Можливо, ти десь поруч. Сидиш, підперши голову кулачком, дивишся, як автор шукаю потрібних слів і безграмотный хочеш мені заважати. Що вдієш, коль слів этак багато, а автор один; і ваш покорнейший слуга продовжую писати, повіривши раптом у те, що коль писатимеш добре, писатимеш тільки потрібними словами, ведь невидальщина відбудеться, ти станеш нарешті реальною, а довколишня недійсність розійдеться і, як пирушка туман, до крапельці впаде туди, мол зберігаються во резервуарах погані сни, марення і розлуки, а ми з тобою дійсно будемо разом, потому что ми — є...»

( 0 листа)


«Лице лежить, мов камінь у воді »: існувала тільки сіра брудна ріка, колишній будинок уряду для протилежному березі невідомого призначення, летючі хвилі, а ще яйця, безладно розкидані довкола пустелі, — ну, гаразд, — довкола світляного кола. Сміялися туристи, фотографуючи мою недоладну, закутану до самі вуха на картатий коц постать і зморшки молоді, одного ж листопадового разу вранці вітер приніс мені пожмакану обкладинку з польського — чи чеського — журналу, і тама ваш покорный слуга упізнав себе, своє вугласте око, свого коца і світляне коло, довкола якого пливла Темза, несучи порожні яйця, старі автопокришки і години, опалі з Біг Бена. «Добре, — сказав пишущий эти строки тоді, — це по сию пору одно нічого безграмотный міняє. Визволитися з обіймів більшовизму — півбіди; потасовка тепер спробують стати самостійними щодо самих себе».

Зрештою, «опалі з Біґ Бена» години моя персона додав знічев’я, потому что насправді їх никак не видно. А минулої ночі мені снилися мексиканські гроші; це були семикутні монети з білого металу, вартістю п’ятдесят пенсів кожна, пенсів чи песо? Вони лежали на нірці крота — іскра золота — дуже багато мексиканських монет із зображенням нашої королеви; аз многогрешный набрав їх повні кишені і показував комусь, може, тобі, дуже гордий і водночас трохи засоромлений, ибо володіння отакими грошима клало бери тебе незбагненно реальне тамга вторинності, другорядності, хамства і вульгарності, які стали моєю другою натурою... Дуже дивний сон, після якого прокидаєшся стиха божевільним і та твоя несамовитість одразу ж кидається во очі ближнім, — якби ті ближні, звісно, існували. Ага, ще снився велетенський чорний кіт, який ходив получи задніх лапах, мабуть, дресирований, а аз многогрешный пригощав його рештками бекона, во парку, получай зелено-чорній траві; потім підійшов пес, щоправда, бери чотирьох, і несміливо, а вследствие те дещо по-плебейському поцікавився, чи никак не знайдеться со временем ще якого шматочка... і відрекомендувався: уламок сміху.

«Наша королева» сказано трохи засміливо. Може, ведь була далеко не королева, а Вірджинія Вулф? Чи ведь Андруся?

Може. Деяких снів несложно неможливо пригадати на деталях: імена псів, слід від долота, зображення получи семикутних мексиканських монетах, нечутний голос, світляне колесо бери березі річки Темзи, вузлувату нить.

Важко сказати і те, на скількох культурах одночасно ми перебували получай пирушка час: досить згадати Санта Клауса, Діда Мороза і святого Миколая, щоб зрозуміти, яким великим був тягар нашої розпорошеності, якої цілісності бракувало нашим ритуалам і повсякденним чинам у вигляді слів, думок, подій, що відбувалися в таком случае позаду нас, ведь попереду, так поруч, і дуже рідко — з самими нами, направду. Деколи фізичним зусиллям доводилося примушувати себя — або тебе — збагнути, що оце — осінь, а це вже Різдво, а от — tat twam asi, а оно — дорожній знак, і метка праздник закликає зменшити швидкість, пообідати, може — полікуватися. Так, зі знаками по сию пору життя було дуже непросто. «Це тому, що їх вигадали інші», — стверджувала ти, розчісуючи довжелезне вологе волосся, пильно вдивляючись у світло-зелене люстро — «мов камінь у воді, лице лежить, уживлене во сріблисту каламуть », — звісно, ваш покорный слуга знав, що ти мала сверху увазі люстра, а никак не дорожні знаки, одначе хіба отнюдь не ми з тобою вигадали, що бельетаж — це теж знаки (і навпаки)? Ти вдавала, ніби забуваєш або навіть безграмотный підозрюєш ради те, що совершенно зводилося перед одного питання: читати знаки — чи тлумачити їх; розуміти — чи вірити їм, чи надіятися получи них... «Хм, — зауважувала ти, — любити дорожні знаки — це, щонайменше...» І ми пили прокляте рожеве вино, «Абсолют» або «Світогляд», метаксу або вайсбір, — або і всё-таки для купу, і це теж, сверх сумніву, вказувало сверху велику нашу розпорошеність у незчисленних культурах, ритуалах, осенях і веснах. «Але истязатель із нею, з розпорошеністю, — зітхала ти, — ну-ка краще поговоримо базисная точка относительно що: ти добре знаєш, чому прежде нас таке двозначне, три- і чотиризначне ставлення серед них...» Кельнери, вишикувавшись біля стійки, поскладали лапки сверху грудях, наближалася четверта ранку, і вони безвыгодный зводили з нас очей. Очей було четверо або семеро; точну суму очей тоді було важко встановити, а тепер і поготів. «Так от, ціла направо полягає на тому, що серед наших достойників і проводирів дуже сплошь и рядом трапляються найрізноманітніші збоченці, — обидві Андрусі прикурили ще объединение цигарці, — а на людей нормальних це, природно, викликає реакцію нехоті й спротиву. В кінці програє ціла справа. Я знаю, мы здогадалася, як можна вийти з такого ганебного становища. І цим мусиш зайнятися ти». — «Я?» — здивувався я. — «Один тільки ти. Ти посідаєш помітне місце во обох культурах, — наразі будемо говорити тільки насчет дві. Якщо ти теж будеш поводити себя як збоченець, суспільна опінія неодмінно мусить перемінитися! Адже вони всі люблять тебе. І тоді, відповідно, зміниться ставлення перед тих нещасних, до самого Жида і Сада, ферштеєн? А во результаті виграє все наша справа, розумієш?» — «Спати з собаками автор этих строк безвыгодный буду» — рішуче заявив я. — «Ти дурний, — розсердилася Андруся, — спатимеш ти зі мною, але поводитимешся так, ніби спиш із собаками». Я невыгодный міг никак не погодитися з такою логічною і дивовижно простою, як нате четверту ранку, концепцією і ти дістала з торбинки всі свої знаряддя тортур — помади, туші, тіні, ще якусь біду — і почала малювати мені очі, губи, рум’янити неголені щоки, п’ятнадцятий келішок чомусь порушував координацію твоїх рухів і ти почасту штрикала тією проклятою фарбою мені на око, котилися кольорові сльози і обличчя моє перетворилося получи и распишись барвисту суміш, щілина крику, як сказав би поет, але автор этих строк мужньо терпів, це крестины було витерпіти, сказала ти, одновременно з усіма знущаннями і майбутніми катуваннями московсько-в’єтнамських катів, це була підготовка давно переможного, остаточного бою зі світовим злом, посвячення, пострижения, ініціація, обрізання, ще вслед за тем щось, — задля успіху нашої справи, а кельнери навіть невыгодный перезиралися, вони тільки скреготіли зубами, однако гучніше й гучніше, запізніла лють, поуже во напівсні, і лише тоді, если ти, замислено поглянувши сверху власний шедевр, розташований сверх мохо обличчя, почала розмову насчет ліричний абстракціонізм і його розвиток у творчості Йона Арне Могстада, — тоді вже власник того ресторану, грек, італієць, жид, сад, гад, може, й норвежець, чи, як стверджувала ти вже получай вулиці, москаль, никак не витримав.


IV


Наступного року ми досліджували відображення на калюжах січневого провінційного містечка для далекій півночі України; відображалися переважно голі каштанові віти, стереотипні п’ятиповерхові будинки і бузкове арша з повільними біло-рожевими хмарами. Після Лондона повітря видавалося дуже чистим, хоть по архаїчної цнотливості, — так, ніби на ньому невыгодный пролетів жоден літак, ніби автомобільні гази повинні були з’явитися туточки років вследствие чотириста; завчасна радість : кожен квадратовий кубик цього раю був просякнутий радіацією. Ми мали дві окремі кімнати на будинку твоєї тітки і поверталися туди пізно ввечері; автор готував каву та канапки, а ти перебирала платівки, целых доки малограмотный зупиняла свій вибір знову получи The Doors. Того року ми ще крата хворіли держи The Doors, ми слухали їх завжди і повсюди, ми вивчили їх напам’ять, а потім забули, а потім вони стали нашою плоттю і зараз нашим; марні торжества, ти в такой мере само вірила, що Моррісон никак не загинув від кіру й наркотиків, що він попросту перейшов працювати прежде Бога, чи накануне космічної поліції, як у романі Вілсона, чи ще в дальнейшем кудись, невидимий і реальний; автор где-то само вірив, що одного разу ми зустрінемося з ним і поговоримо або помовчимо оборона щось надзвичайно гарне, оборона щось неймовірно справжнє — як відображення голих каштанових віт у січневих калюжах, як багряний мох, як цегляного кольору п’ятиповерхове небо, як болотяна трава, як бузкові будинки, чиї дахи й антени зникали аллель у біло-рожевих глибинах землі. Ми вірили, і любилися, і надіялися, — держи цій підставі ти зробила висновок, що якраз ми і є християнами, першими чи останніми, несуттєво, і глибоко вдихаючи розкішний весняний благовоние летючих хвиль, занурюючись у вир твого волосся, цілуючи твої тонкі, примхливі, напівдитячі вуста, аз многогрешный ладен був погодитися з цим, адже падь стільників крапав з вуст твоїх, наречено; институт і спецмолоко жили під язиком твоїм, і ліванським ароматом пахнув твій одяг; і автор погоджувався з усіма твоїми висновками назагал: що у безсмертних котів Т. С. Еліота є сяючі крила і дубові костури та вечірня хода; що Гайд-парк панихида покрити велетенським скляним ковпаком — аби далеко не мокли художники та їхні недільні мальовидла, що леви возьми Трах-валь-гар-р-сквер бесчеловечно ненавидять тамтешніх голубів, які серуть їм получи голови і колись спеціально оживуть, щоб пожерти нещасних серунів усіх давно одного; «усіх перед одного!!!» — виспівувала ти пісеньку Тараса Чубая, вистрибуючи возьми одній нозі, а потім получи другій, а потім нате обох зразу, як у дитсадку; а потім ми довго вкладалися до самого ліжка, — спочатку ти хотіла спати під стіною, потім скраю, але скраю ходив Бабай, відтак ти мусила спати сама, без участия мене, у спальному мішку, але во мішку було б іще страшніше, отож ти хотіла спати під стіною, але зі мною, з одним тільки мною, завжди зі мною, і завжди — спати, спати...

«А моя персона безвыгодный хочу, а мы никак не буду, — інколи протестувала ти, — безграмотный хочу; це тобі невыгодный гра на класи і аз многогрешный тобі отнюдь не Маґа!» — «Але це мій стиль!» — «Звідки ти знаєш, що він — твій? Може, ти ще й Кортасар — получай додачу накануне всього? Леннон теж мав одного такого... стиліста; але пирушка полюбляв по-над прірвою і на житі». — «Нестерпне дівчисько, мол моя персона тобі візьму прірву й жито серед ночі?» — «Щастя Кортасарове, що він ранее никак не жиє». — «Хто — Леннон? Чи Чепмен?» — «Сам ти Чепмен!» І ми починали битися подушками, а тоді миритися, а інколи йшли гуляти по нічного парку, він нагадував тобі Англійський остров у Мюнхені, дальше теж спали напівдикі качки і жебоніла студена ртуть, і ти скучала вслед за Іркою та Ірен, ради Оленкою та Лесею, следовать Романом, из-за Гейсбрехтом, из-за всіма держи світі; у свою чергу пишущий эти строки згадував относительно Дема, Бампера, Троцького, насчет всю нашу тусню, але далеко не казав тобі для це і ми довго курили по-над холодною, блискучою, примарною січневою ртуттю і говорили оборона відмінності між тутешніми й тамтешніми тополями, насчет Рільке і Римарука, оборона Малковича і Малковіча, нарешті ти починала засинати, і мы брав тебе сверху обрезки і ніс посредством усе містечко вплоть до чергового тимчасового дому, — а їх було приближенно багато на нашому мандрівному житті, що ми вже перестали дивуватися, коль Нотінґгам обертався получи и распишись Дрогобич — гартоване кільце — герменевтичне колесо — і таке інше, у тому ж стилі.

Минали дні, минали ночі, минали тисячоліття; шелестіли пожовклі або знову зелені дерева; «мов камінь у воді, лежить лице, разок для століття з глибу підморгне, впізнавши на тіні дерева мене»; вітри переганяли довжелезні отари хмар і краєвидів, міст, кордонів, черг і подібних споріднених речей; і ми потрошку виснажувалися від цієї скаженої гонитви вслед за новими концертами, іміджами, режисерами; «старіємо», — зітхала ти, священнодействие б нам перепочити, попрохати на усіх них довгострокової відпустки і причаїтися на горах або долинах, у крихітній сільській хатині, опритомніти; і цей омріяний у нічних розмовах перепочинок, цей благословенний, майже містичний тайм-аут здавався настільки недосяжним і нереальним, после ним стояло в такой мере багато розірваного, втраченого, нереалізованого, а далі виднілися скандали, необхідність позичати, сварки, а згодом віддавати, сльози, або продавати машину, або продавати одне одного на рабство, — що ми, Господи, зважилися і таки зробили пирушка крок, стрибок, чи, як зауважив Роман, «парне харакірі дурнів», цього разу во стилі Юкіо Місіма. Це була помста нам, страшнішої помсти годі собі уявити, — помщатися отак може тільки те, що ми зверски ненавидимо — і воно нас навзаєм, — протягом усього життя, тільки с ніхто безграмотный знає йому назви: може, світ, може, плоть, може, доля, або диявол, або підсвідомість, або нестерпно тяжке дитинство, — целое «може»; це те, що далеко не залежить від нашої волі, завше надто малої присутствие надто великій свободі; якби тоді ми залишилися разом, якби ми пересилили свободу, «це означало б тільки загибель любові, — а ми хотіли зберегти життя і їй, і нам». «Бігме, ти файно повів!» — вигукнеш ти путем кілька років і ми почнемо реготати.


V


Останній на пороге твоїм від’їздом вечір ми провели на підвалі мексиканського ресторану вместе з Романом та двома Іринами. Тихою рікою текла текіля впереміш із пшеничним пивом, горіли червоні свічки, ніби це було свято; Ірці неграмотный сподобалася картина, яка висіла позаду неї,

вона звернулася давно офіціанта іспанською мовою, вимагаючи, щоб пирушка зняв картину, але офіціант лише посміхався і заперечливо крутив головою, целых Ірка никак не витримала і послала йому кілька своїх найвишуканіших шляків та холер; шелковица офіціант узагалі розквіт, ибо виявився поляком, що працював после этого «на чорно», і по-іспанському знав тільки назву свого ресторану, але картину він усе ж безвыгодный зняв, і тоді підступна Ірка напоїла його следовать п’ять хвилин так, що бідолашний Марек заснув, поклавши голову бери тацю, тільки Ірода бракувало, і ти метиз багато рожевого вина, дуже багато і дуже рожевого, а возьми вулиці падав дуже густий лапатий сніг; Ромаха з Іринами намагалися якось розважити нас, добре розуміючи, що нам і безо того бравурно согласно саме нікуди, а потім махнули получай нас рукою і почали між собой жваву розмову з приводу якогось львівського театру, котрий мав приїхати незабаром (не вслед баром? а ради яким, у такому разі, дідьком?), і относительно нас забули; сніги і Львів — це випірнуло приближенно зненацька, тільки ради нас двох, ми одночасно підвели голови і подивилися одне одному во очі. «До лику днини, писаного з тебе, раптово многоликий світ змалів. Нехай це зветься так: сніги і Л ь во і в»; ти вийняла маленьку шишку і крадькома вклала її предварительно моєї долоні; «це з нашого лісу, бенц нам пощастить», — тихомолком промовила ти — «не так? а як никак не говори. Не богослужение » — і палали червоні свічки, і рожеве бормотуха вкупі з Іркою знімало зі стіни картину, і ми всі співали: «Винко, винко червоне, а хто ж тебе если пити, як ваш покорнейший слуга юж неграмотный буду жити?», і приглаженно лапав кружлятий сніг, «і вірші непотрібні... як листи: хіба для це напишеш? та й до самого кого?» — і всё-таки це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши для Шема і Шона, і ваш покорнейший слуга наливав вы з Іринами рожевого вина, а самолично з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п’яний Марек вішав получай стіну картину, і сніжинки, і Анюра Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми просто-напросто йшли, потому что на нас теж безвыгодный було зерна, « вже неграмотный було нікого. Навіть Бога во соборі невыгодный було. Одна лиш /им», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й невыгодный злегка, целых прежде підземки, а тама попрощалися з усіма тими, кого більше неграмотный було і поїхали прежде своєї тепер сейчас повністю порожньої хати, « стояла — між віками, на порожнечі, віч-на-віч з най-безумнішим зі слів», стояла така пізня година, сиречь нате Ост-бангоф пересадки отнюдь не було, ти сіла й малограмотный могла йти далі, і ті поодинокі, що стояли возьми платформі, звертали в нас увагу, завжди цим баварцям священнодействие сверху щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі далеко не було байдуже, прямо дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб никак не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він кровожадно с-с-сичав, підла гидромедуза Шон, о’кей? — si! si! I knock at “The Doors”, і пишущий эти строки послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби невыгодный зрозумів: «гноті сеаутбн!» — визвірився автор этих строк сверху нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а автор этих строк взяв тебе возьми руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, людишки такими важкими невыгодный бувають, і поніс нагору, туди, мол колись було небо, а на небі відомо хто, позаяк його безграмотный було на соборі, і хоча безвыездно це було сатанинсько важкою працею, але: ми вибралися получи и распишись поверхню, жадібно дихали свіжим повітрям, у небі далеко не було нікого, ти їла сніг і вмивалася ним, « віч-на-віч з найбезум-нішим зі слів малограмотный автор його сказав — сніги і Львів — вони ж оттого обняли вслед плечі», такою була наша остання ніч разом, це розумів навіть таксист, якого ми хлебосольно винагородили следовать всегда возьми світі, забралися нарешті перед пустки, лягли получай підлозі, отнюдь не роздягаючись поснули, Трістан і Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракувало, завжди чогось

бракує, і спали приближенно целых накануне ранку, а вранці приїхав Ромася і завіз тебе возьми летовисько; ти безвыгодный хотіла, щоб пишущий эти строки тебе проводжав, — ваш покорнейший слуга теж малограмотный хотів; того ранку моя особа хотів виключно пива — і знайшов його дуже багато держи кухні — ведь був твій останній подарунок, якщо отнюдь не рахувати маленької шишки, загубленої вчора таки ж.


VI


«передмістя порічки дички после этого сидітимеш впредь до зими// перехняблені двері крамнички перевидані тлусті томи переламані долі й губи перепечені прісні млинці// білий кіт в порозі клубу наче янгол получай гробівці// хтось чекає від тебе крику во міру мудрий і на дошку свій хтось шукає собі осику хтось мережить собі сувій// всі прикаяні всі около ділі що ж тобі тільки цвіль застіль?// оголошення поруділі поріділий пиета породіль переділені крісла й лички перевтілення помимо пуття// передмістя порічки дички переписуєш знов життя».

Перевтілення минус буття. Плюскіт води. Кімната, все во сонці і во музиці, а ради вікном — білі і жовті хризантеми, не скупясь оббризкані росою. Рання осінь, осінь славна, дорожні речі на шафах, папір і книги сверху столі. Купатися вже холодно. Безлюдний пляж, дуже жовтий пісок, дуже яскраве і високе небо; готуєш собі пряженю, запиваєш її холодним молоком і читаєш листи Рільке. Може таке бути? Цілком. Тільки ото гроші закінчуються; брати обрат та хліб «на віру» безграмотный випадає, тогда цього далеко не люблять; исповедь їхати туди, дескать люблять; куди це? Чорт його зна, може, накануне Франції; жили ж после этого якось їхні художники... По-перше, це було ще до війнами, по-друге, ти безграмотный їхній, но-третє, ти неграмотный художник, а борги чем свет чи пізно случиться повертати навіть у Франції. Я міг би розплачуватися книжками; звісно, неграмотный тими, які написав сам, — але стержень хоча б і листи Рільке, « перевидані тлусті томи»... так, ця бідолашна доярка просто-напросто вмирає ради листами Рільке; можеш нате додаток запропонувати їй касети з записами «The Doors», «Genesis», Гейбріеля й Коллінза, а ще ліпше — «АС/DC». Крім того, хто насмілиться стверджувати, що ми живемо неграмотный хуй війнами? То ж потому что й воно. Гроші. Скарби, лотереї, спадок і меценати викреслюються одразу ж, гонорари теж туди, позичати... але скільки ще можна позичати? Може, дійсно загнати кілька книжок і касет? Шкода, звісно. Але що, во такому разі, може порятувати від грошей? Тобто від необхідності мати їх... цікаво, як вони всі примудряються жити — і мати гроші, дехто навіть дуже-дуже багато, поділилися б; ага, ця думка виникла задовго до самого твого народження, відтак викреслюємо; вони працюють, старий, або знаходять скарби, або виграють, або успадковують — «всі припаяні всі присутствие ділі » — приближенно само, як і ти колись працював; захотів України — маєш її, вдавися, ибо твої книжки Україні, вслед перепрошенням... прикро, если случаться зациклюватися получи и распишись подібних речах, але, що вдієш; найсмішніше те, що й тогда ти далеко не перший. Андрусі добре, вона поїхала собі поперед Голян-дії, дескать малограмотный існує інфляцій та економічних криз, і має подібні проблеми на носі... ну, далеко не зовсім у носі, та однако ж; і чому Моррісон безвыгодный заповів своїх грошей мені? Хіба це справедливо, щоб батьки, тим більше адмірали, ставали спадкоємцями власних дітей? Джиме, незримий і реальний, якщо ти десь поблизу, допоможи мені; хто-хто, а ти знаєш, як тошно жити; минуя грошей, ваш покорный слуга маю получи и распишись увазі. А з грішми? О, з грішми добре писати, і менше тоді думаєш ради Анд-русю, і можеш дозволити собі кілька нових книжок щомісяця, і обалденно міцний чай, і куриш тоді «Dunhill», а безвыгодный «Ватру», яка теж, вплоть до речі, закінчується; багато чого можна, если маєш гроші, і штифт що характерно: чим більше грошей, тим більше можливостей та потреб; бідний я, бідний марксист; навіть у цій нещасній, перепрошую, державі можна видати книжку власним коштом; але к того, щоб видати, її спочатку исповедь написати; а про того, щоб її

написати, треба, Джиммі, гроші... А бери дідька видавати книжку? А сверху холери її писати? Ну, почалося.-----

+++++++++++++++++++++++++++++

+ - + — + — +//- + — + - +-//+=-//-=+//? + ? + ?+ ?+?+ ? +§+І+№+І=А+х+х 0 +0=0.

Мати безвыездно — означає безграмотный мати нічого; а навпаки? Я взагалі никак не маю грошей — отже, всі гроші возьми світі належать мені? Непогано; ваш покорнейший слуга навіть здогадуюся, як можна розпорядитися певною сумою; але тоді втрачається рівновага, ибо використана кошелка належить уж никак не мені, а комусь іншому, да будет проклят тебе, політекономіє. Але продовжимо: скажімо, автор этих строк витратив десятеро тисяч долярів; отже, з усіх держи світі грошей тільки вони мені отнюдь не належать. З цим можна погодитися. Десять тисяч долярів — невыгодный приближенно еще й багато; мікроскопічна сума, коль замислитися. В такому разі, мені належать усі гроші получай світі, после винятком десяти тисяч долярів; відтак тепер далеко не можна сказати, що моя персона далеко не маю нічого, а отже, маю все; тепер можна сказати, що ваш покорный слуга малограмотный маю лише десяти тисяч долярів. І моя персона дійсно малограмотный маю їх, Джиммі, як безграмотный крути; а вони дуже б мені знадобилися. Принаймні, можна було б цілком порядно протягнути два-три роки. І ради ці роки написати цілком порядну книжку, видати її своїм коштом, продати, а из-за виручені гроші пожити ще рік і написати ще одну порядну книжку, малограмотный рухаючи решти всесвітніх грошей; і приблизительно вплоть до смерті мережити собі сувій... досить нудно, зрештою. А ти впевнений, що можеш написати порядну книжку? А раптом вона виявиться дешевою базграниною? Плакали тоді десяток тисяч? Цікаво, чого б це автор мав писати дешеву базгранину? Ну, гаразд, ти напишеш геніальну книжку — але український плебс, та й безграмотный тільки він один, геніальних книжок безграмотный читає і безвыгодный купує; що ти получи и распишись це скажеш? Ох, Андрусю-Андрусю, дескать ти зараз? «Напиши порядну книжку, неграмотный маючи десяти тисяч долярів», — сказала б ти. Але це неможливо, Андрусю; порядну книжку неможливо написати безо десяти тисяч долярів у кишені. «Ну, так напиши непорядну», — сказала б ти знову. Сонечко весь вище, ластівки сидять получи дротах, мовчки чистять пір’я, время від часу перелітають з одного місця в інше. Вони теж невыгодный мають десяти тисяч долярів; однак, вони й порядних книжок безвыгодный пишуть. Вони взагалі писати безграмотный вміють. Сказитися можна.

І чого це колумбійськомовні письменники никак не хочуть допомогти своїм україномовним кулєгам, — центр хоча б і цей, Габріель Марсія Гаркес... Як знати, може, він комусь і помагає — припустимо, Михайлові Коцюбинському, а всім одразу невыгодный допоможеш, брате; ну, гаразд, черт из ним Гаркес помагає Коцюбинському; а Октавіо Паз кому? Колосальний поет, старий уже, як песик — і сидить собі получи и распишись тій Нобелівській премії, барбос получай сіні; ну, а во нього може бути куща боргів, може, на нього вже й далеко не лишилося ні хріна... Сумна це снаряжение — рахувати чужі прибутки; коль автор отримаю Нобелівську премію, то, як мінімум, цифра тисяч роздам молодим письменникам; сам пусть если українець, другий — поляком, а третій — колумбійцем. Або циганом. Тобто ромом. Або бренді.

Звісно, отакими гуморесками, як оця, Нобелівської премії безграмотный заробиш. Може, поїхати прежде Габону і лікувати тамтешніх негрів від триперу, одновременно виступаючи проти використання ядерної зброї, — тим більше, що її й что-то около ніхто никак не використовує після квітня 0986 року? А можна застрелити з десяток грузинів і мрамор п’ять литовців; втім, ні, це здається, дозволяють робити вже потому, як отримаєш престижну нагороду... Крім того, грузини і литовці — це люди, а вбивати людей таки неграмотный можна, навіть керуючись міркуваннями вищої політичної доцільності; навіть українців далеко не можна вбивати, малограмотный кажучи вже относительно росіян. Якийсь політично-економічно-етичний день, бігме, Анд-русю; стояв би единовременно сверху Марієнпляц, співаючи относительно воду, яку несе Галя, оборона коромисло, яке гнулося, і для дивовижно в’юнкого Іванка, а Дарко, поцигикавши трохи для альті, обходив би натовпа з картузом; сипалися б марки і пфеніги, довкола посміхалися б приязні і доброзичливі німці та іноземні гості міста Мюнхена, а твоє володіння гітарою щодня наближалося б предварительно віртуозності. Наближалося б; отож і воно, що «б»...

Ну його однако прежде бісової матері; нужно читати листи, адресовані Лу і отнюдь не морочити собі голови. Тиждень, принаймні, ще можна протягнути і кроме десяти тисяч; а со временем доведеться кудись поїхати, вплоть до Києва, перед Чернігова, по Москви або Львова, предварительно дідька на зуби або деінде, і позичити трохи кар-біванців, рублів, марок, долярів, франків, песо або фунтів стерлінгів, і прожити ще місяць у соняшній кімнаті, слухаючи щебету ластівок, якщо вони накануне того часу никак не вриють вслед кордон, читаючи, пишучи порядну книгу і п’ючи щовечора тепле сгущенка з черствим хлібом...

Завтра число народження Андрусі. Вона сидітиме на амстердамській кнайпі і питиме своє рожеве вино. Там гратиме музика. Звісно, невыгодный траурна. З нею хтось буде, певне, якийсь він. Він подарує їй квіти, гівнюк; а може, й неграмотный гівнюк, Андруся має добре розвиненого нюха; потім вона поведе його по себя (не нюха, а його), вони піднімуться получи и распишись другий поверх, вона відімкне двері і замкне їх под його носом (нюхом). А він сяде впредь до свого ВМ\У і поїде геть, і втопиться на брудному каламутному каналі, — з горя. Нап’ється і втопиться, собака. Прикро, що він далеко не знає моєї адреси. Бо на пороге тим, як кидатися давно каналу, міг би посетить в головпошту і вислати во Україну цифра тисяч гульденів; усе одно вони розмокнуть і пропадуть миром з ним; звісно, економіка Нідерландів безграмотный зазнає сквозь це краху, але кожна порядна людина мусить розумно розпорядитися довіреними їй державою грішми; мабуть, він непорядна людина — але до сей времени одно прикро: така страхітлива гибель отнюдь не може безвыгодный викликати співчуття. Туди йому й дорога. А потім Андруся пошкодує і зателефонує йому додому; вдовчонка візьме рурку і скаже чорним голосом, який охрип від безлічі викурених натщесерце сигарет «ОипЫП»: «Гейсбрехт більше безграмотный жиє, Андрусю, что-то около само, як Кортасар, і Леннон, і Ленін...»

Шкода Гейсбрехта. Якби невыгодный Андруся, яка безсовісно зачинила двері предварительно свого помешкання хуй самим Гейс-брехтовим нюхом, Гейсбрехт міг би прожити ще безвыгодный одну сотню добротних голяндських літ, беручи активну недоля у політично-економічно-етичному житті Нідерландів як режисер-освітлювач аванґардових вистав, обеспеченно сплачуючи податки, голосуючи получи виборах, безвыгодный порушуючи правил дорожнього руху і безграмотный стрибаючи до самого каналів. Світла пам’ять оборона дорогоцінного й незабутнього Гейсбрехта вічно житиме у ваших серцях і кожен держи його місці вчинив би этак само.

Може бути, зрештою, що він і малограмотный мав десятьох тисяч гульденів. Цікаво, чому амстердамські режисери-освітлю-вачі беспричинно чуть-чуть заробляють? Починаючи з завтрашнього дня, ці і всі інші питання никак не обходитимуть бідолаху Гейсбрехта.

Янгол получай гробівці.

З наступаючим святом, Андрусю!


VII


нічні поїзди віддих ласки і гіркуватого чаю довга золота волосина получай жовтому аркуші паперу жовте бери жовтому біла бери білому це древнє як хіна а може це і є хіна оскільки безвыездно свідчило относительно те що вона з’явиться тремтіли тонкі тендітні пальчики приязно всепрощаюче розуміюче ненавидячи посміхалася Іванова один києва нате розкішній таці у порожньому як суть помешканні серед свічників що заливали воском голий стіл і відсутність листопаду у мертвій мові у мертвій українській мові у мертвій українській рідній мові яка ніби яблуко яке мов один предтечі скотилося в таріль якою мовою ти пишеш свого романа якою ти пишеш свого вірша якою ти пишеш листа андрусі якої нема во києві центр туточки у києві пишеш повіривши раптом у те що коль писатимеш добре так чудо природы відбудеться і вона нарешті стане реальною і присутньою линия тогда у києві мол незбагненна софія -де п’ють у під’їзді троянди бери трьох адажіо альбіноні шпиндель шелковица -де бігає серед осені ляклива звірина нічних видінь яка боїться знаку хреста яка боїться слів молитви у яких оживає тобто воскресає вищезгадана рідна мова і тоді а що ж тоді так-так що благодаря тому что а в силу того что зрине з провалля Князь мира бери золотих вітрах тобто втрутиться метафізика як історія буття буття як подія по части тому яка залишаючись потаємним посилає істину і тоді знову чифирь добрий міцний думаю темно-вишневого тону — тону троянди однако свідчило: жоден вогонь безграмотный втішить самотніх очей альбінонічні поїзди містичний гуркіт вагонів примари багатотонні сонні рухи андрусі на бозна-якому помешканні і на бозна-якій частині світу якщо світ можна розділити получи и распишись частини получи метри і години нате барви получай рахунки але до этого времени свідчило: почнеться інший лік років у прорахованому віці серед пізніх чорнобривців серед віршів римарука серед ночі з’явилася: і лінії і барви і кулі і сфери і конуси і мертві метелики на лампі і світ — усі побачили: з’явилася немовби втекла від погоні чаклунка від найсвятішої інквізиції відьма від несамовитих селян ворожка зі старокостянтинівської автостанції просто-напросто андруся звіддалеку; прочитавши лінії правиці як прожилки бери жовтому листку який падає получи и распишись жовтуватий аркуш паперу — останній із тих яких немає у високій воді жовте нате жовтому біла держи білому сніги сніги сніги троянда срібло темно-вишневий черняга може це дійсно хіна що з нашого вчення може бути во цих слідах туші возьми папері — во слідах туші — нічого але у прожилках сверху жовтому

листку---------------------

----------на темній чужій оболоні----

-----на золотих вітрах------------

----------на тарелі----------

-----андрусю снігів-------------

--------андрусю троянд-------

-----андрусю оберегів в срібному ланцюжку--

----------андрусю числа--------

-----андрусю андрусь пісне пісень вечірній институт

стільників крапав з вуст твоїх наречено і мова твоя була стурбована лише собой і лесть та ацидофилин жили під язиком твоїм і ліванським ароматом пахнув твій одяг і баритон твоєї флейти струнким вогнем палав поверхом вище і нова українська мова була снігопадом і це було добре: упродовж мови.


VIII


Андруся стояла під «Авґустінером» і грала бери флейті; біля її ніг лежав чорний крислатий капелюх, подарований одним із мексиканців, що шкварили ламбаду ради сто метрів звідси; мексиканець хотів Андрусі, вона хотіла їсти, відвідувачі «Авґустінера» звертали увагу нате її циркули і невыгодный помічали чорного мексиканського подарунка, до самого якого Андруся кинула останні чотири марки задля принади; вона виконувала Адажіо Альбіноні, пальці мерзли, хотілося їсти, курити, рожевого вина; втім, із курінням период було зав’язувати.

Я відчувала, що задихаюся. Швидкі речі набагато легше грати. Ту ж таки ламбаду або, скажімо, «Несе Галя воду». Ламбада к флейти з оркестрою. Дещо спантеличений Моцарт. Я переконана, що ти вже забувся оборона мене. Нарешті і ти забувся. Де ти зараз? А пишущий эти строки — де? Ох, настала моя остання годинонька. Костику. Кістику. Містику. Чи знаєш ти, що Містик загинув? Я самочки хіба нині довідалась, а вже півроку. Він викинувся з вікна, дуже самотній і нікому невыгодный потрібний, нікомуненалежний, як ти любиш казати, дуже хворий, ні, ще малограмотный настала, у проклятому Львові, у ненашому, нікомуненалежному Львові; шелковица соль-діез, а, плювати, ця днина ще стерпить. Найбеззахисніші гинуть, найнепристосованіші, праздник зашибленный мав рацію, всі британці такі придурки, але вічно вони мають рацію; добре було б депортувати їх вплоть до України. Цікаво, скільки б часу вижили вони затем і чи довго ще мали б рацію? Мали б, Андріяно, далеко не переймайся. До судної днини, по страшної години. Чи це далеко не вона? Ні, ще невыгодный настала. А судна ще буде. Така ж: без участия огненних потоків і сурм. Без флейт. Над чим це я? Над британцями. У животику бурчить. Класно: сюди дмухаєш, с годами бурчить, можна ще пукнути интересах цілковитої повноти картини. Тема про Дема: пукаюча флейтистка посеред Мюнхена. Цікаво, як можна намалювати пук? Як у коміксах. Блакитна хмарка. І червоними літерами: «ПУК!!!» Обов’язково три окличні знаки, британці таке полюбляють. Або три знаки питання. Цікаво, чи можна пукнути питально? Допитливо: «Пук???» Андру-сю, встидайся. Тільки це мені й лишилося тепер, єдина втіха: грати возьми флейті і встидатися. Проклятий Гейсбрехт. Проклятий Костик. Бідолашний Містик. Цього разу таки соль-діез, але пальці більше далеко не згинаються.

— Ти вже посиніла, — сказала Алінка. — Складай свою дудку, ходімо, підвечеряємо де-небудь чого-небудь.

Андруся мовчки запхала флейту до самого футляра, підняла чорного капелюха. Тридцять чотири марки. Чотири моїх. Отже, тридцять. Порадившись, вони купили следовать них гончарське поле, щоб ховати с годами чужинців. Тому це край й досі зветься Полем крові. В останніх коників, що будущие времена загинуть, вчуся ставленню перед життя. Така ж золота і така ж — возьми хвилину — абсурдна, з таким но рядком.

— Тільки ти отнюдь не смурій, — сказала Алінка.

Падало. Смарагдовим і срібним прикрасам что-то около затишно лежалося сверху чорних оксамитових подушечках у сяючих вітринах, що хотілося зробитися однією з цих коштовностей і бути нею вічно, безграмотный старіючи, безвыгодный в’янучи, никак не відчуваючи голоду ані спраги; і щоб ніхто тебе ніколи далеко не купив, і щоб нікому ти ніколи безграмотный належала, крім самої себе, стрункої і гордовитої, незбагненної с целью самої себя як цілість, що безграмотный розкладається получи и распишись частини, во самій собі народжуючись, у собі самій гинучи, самоё собі тотожна, довільно, з примхи обрана форма, « дескать затвердне чи радість, чи сум, звичайна », звичайна, звична очертание чтобы незвичного, між барвистих палаючих реклам, між загадкових надвечір людей з усіма їхніми мовами і строями, між коштовних крапельок мряки получай рудому Алінчиному волоссі.

— Ти чула: Містик загинув? — спитала Андруся, доївши свої суфляки; це були її перші болтовня из-за цілий вечір.

— Ага, беспричинно носитель чого ти приближенно как собака смурієш, — зрозуміла Алінка. — Чула. Але він був ненормальний. Він усіх забем-бав своїми вершинами і вічно позичав, і ніколи далеко не повертав, і дуже пити почав...

— П’яний проспиться, — сказала Андруся. — Я хочу пива.

— А моя персона — льодів.

— А ваш покорнейший слуга — чоловіка. Волохатого!

— А ваш покорнейший слуга дужче хочу чоловіка волохатого. З льодами.

— А ти розпусна.

— А ти дурна.

І вони нарешті засміялися. Вони пили шалманка і їли льоди, і кпинили з мовчазного грека-господаря, який невыгодный розумів жодного пустозвонство і тому ради всяк випадок вирішив пригостити їх метаксою, а потім відмовився взяти гроші следовать вечерю, а потім Алінка залишилася з ним допомагати зачиняти ресторана, а потім Андруся самочки чекала возьми свого п’ятдесят другого автобуса і немножко плакала під зимним неприємним чужинецьким тобто таким як вона самочки тутовник але ворожим дощем який — Андрусю, марното, соловейку, — « і тільки сніги — никак не впадуть, а зависнуть, і тільки вікно навіть губи твої відштовхне /» — висів вслед за чорним автобусним шклом як кикимора або паневропейське наслання як наша з тобою довга й аморфна розлука-роман густа безпросвітна безпритульність — наші жарти непомітно чтобы нас зробилися вульгарними наші рычаги вкрилися подряпинами й опіками наше життя було пекельно позбавленим сенсу більше позбавленим ніж будь-яке інше життя хоча такого невыгодный буває; «жити з тобою — нестерпно, минуя тебе також» — написала автор во одній з листівок; він дурнувато посміхався і цілував того кретинського аркушика з кретинською знимкою кретинського годинника кретинського вісімнадцятого століття а що ваш покорнейший слуга могла вдіяти тогда одна если всі мене відцуралися коль постоянно одностайно рухнуло коли; « у-за-скле-ній-дни-ні-бе-зод-ні-не-злій-не-зло-віс-ній-без-мов-ній-і-звич-ній-за-сві-тить-ся б а - ч равным образом ш м е н е ?...» — пише своїх романів страждає теж мені а мы здесь як ненормальна ідіотка як Жанка з-під «кулінарки» дмухаю день-деньской і ніч у чортового цього свистка ще лишилося танцювати так-так це ідея бавити публіку струнко й гордовито й нікомуненалежно танцювати запитливо около цьому пукаючи ох безвыгодный можу пишущий эти строки більше никак не можу малограмотный можу неграмотный моя персона і ваш покорнейший слуга отнюдь не можу і никак не моя персона далеко не можу і ваш покорнейший слуга і автор этих строк что-то около само а моя особа теж малограмотный можу; а хто може, Андрусю, хто? хто може? хто? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто? Хто може? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто? Хто?

Хто? Хто? Хто?

X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X? X?

т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т? т?

о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о? о?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ ?отХ

?отХ ?отХ ?отХ ?отХ «Де наші сніги?» — питає Андруся. «Андрусю, дескать наші сніги?» — питаю я. Де наші рычаги і шляхетна вищість, -де наша блакитна приют і пурпурові троянди? Розпачливо ми дивимося навсібіч, шукаючи поглядом своєї юності, гострої і густої, як шипшина, дикого нашого двадцятиліття, если по сию пору існувало «як», если «навіщо» здавалося тим, чим воно і було — п’яною химерою осатанілої від безкарності юрби плебеїв; -де наші вежі, Андрусю, обвиті диким виноградом, могутні сірі брили і тепле рожеве ранкове повітря, і безконечні й кольорові днини, і пляжі безлюдні, дескать ми — тільки вдвох і ти ледь-ледь знайома мені, засмагла і струнка, серйозно дивишся сірими очима во даль, підвладну кожному порухові твоїх довжелезних хвилястих вій; ти здригаєшся від холоду: «чому ми безвыгодный померли тоді, допоки тривав снігопад, допоки ми ще неграмотный прочитали поперед кінця своєї молодості і щиро вірили, любилися і надіялися нате золотогриву геральдику, получи спільну зі снігами Генеалогію, нате віщі карти, розквітлі моря, нате середньовічні весни? Чому, чому ми никак не померли тоді і висока водыка невыгодный змила наших облич — адже тінь гори, і тінь руки, і тінь печалі змиває ріка, адже с годами лишилося все, а т у т — нічого?..» — «Хіба ми безвыгодный боялися померти тоді?» — гірко кажу я. Хіба безвыгодный сподівалися ми ще більшої розповні після навали вечорових снігів? І ваш покорный слуга теж прокидаюся серед глупої ночі, сам-один, помимо тебе поруч, одягнений Трістан, вічний, Ізольдо, меча бракує, вічно тобі чогось бракує, ведь сигарет, ведь меча, в таком случае Ірода, в таком случае Христа, в таком случае десятої клепки, так снігу, ведь юності — тільки незатишного дощу следовать вікнами вдосталь, донесхочу, накануне бісової-бісової мами; і міста гибнуть у мряці, всіма своїми ліхтарями сповіщаючи насчет катастрофу, насчет італійські дворики, вщерть переповнені плаваючими рослинами і втопленими котами, для русла тісних вуличок, у яких безграмотный вміщається виллята з небес вода, ради нашого безталанного Містика, і ради нашого безталанного Сюра, і для нашого Дема безталанного, і для всіх нас безталанних — сповіщаючи; і целое вище во небесная лазурь здіймається Містикова душа, розхристана й мокра, этак само безпритульна й нікомуненалежна, як і тут, шукаючи Міста Божого, относительно яке розповіли йому святий Іван і святий Августин, шукаючи і отнюдь не знаходячи, і весь одно приречено вірячи, що десь те Місто та мусить з’явитися — адже для те він і Містик Міський або місткий Місько, якщо це — Місто, в таком случае автор — це я, етцетера; штифт таким сумним та невеселим став отечественный роман. Чи він і був таким? А ми никак не помічали, тому що були разом? Чи були ми разом? Чи це ми були, Андрусю? Я пригадую сніги, Погулянку, платівку Баха, твої тонкі пальчики, твої золоті коси; а пишущий эти строки пригадую твої губи і сірі очі, і родимку зліва, навпроти серця, і шрами получи и распишись правій руці — автор ще кпинила, що в таком случае тавро, проставлене Звіром, щоб ти міг купувати і продавати, тобто ідентифікаційний код; а ваш покорный слуга теж пригадую твої вуста, і жест, яким ти тримала кермо, і те, як ти ставила порожнього келішка, і твої перса, між яких моя персона любив ховати лице; а пишущий эти строки пригадую, як ти тримав цигарку і жмурився, коль недобачав якого напису, зробленого цими людьми, ти ж у нас підсліпуватий, але ти далеко не сердився, если автор стібалася з твоєї короткозорості; « сніги невыгодный впадуть, никак не затулять собой безодні, й нарешті сльоза... й неграмотный врятує... провина і опасение чи меншими будуть від того, що пальці холодні світились, як вікна, получи замкнених темних устах?»

П’ять літ минуло. Я першою вирішила повернутися. Не знаю тільки...


IX


Я давнёхонько знав, що написане збувається; але й подумати безграмотный міг, що інколи це стається приблизительно швидко. Тоді, скажімо, коль перейде п’ять років. «Все свідчило, що з’явиться вона». Тієї весни Сейм розлився так, як безграмотный розливався він еще кільканадцять літ. «Вилився Сейм», — приголомшено сказав мій малий небіж Сашко, побачивши першу на своєму життя повінь. Я сидів сверху дачі, посадивши картоплю, помідори і тютюн, фарбував вікна та двері, читав Ґада-мера і Зерова, Римарука та Малковича. Я сходив поперед сусіда і зрізав кілька квітучих черемхових галузок, заварив міцного чаю, закурив люльку і слухав четвертий Бранден-бурзький концерт. Я вже забув, як виглядає черемха. Але моя особа добре пам’ятав зовнішність Андрусі, і тому, если скрипнула хвіртка і автор этих строк зиркнув у вікно, так першою думкою виявилася базисная точка ця: «Таки здурів — почалися галюники — период вішатися». Стежкою, обсадженою жовтими і червоними тюльпанами, ішла Андруся; вона зупинилася біля конвалій і нагнулася, щоб понюхати їх. «Переконливо», — підбадьорив ваш покорнейший слуга свою галюцинацію. Андруся присіла навпочіпки. Я досить індиферентно споглядав її точеного профіля і тугу попку, обтягнуту джинсами, намагаючись відгадати, у якому вигляді прогресуватиме параноя. Андруся крутнула головою, а потім ляснула себя долонею до лицях; але комарові вдалося втекти, потому что целый вигляд Андрусі виказував глибоке розчарування. Золота хвиля волосся розсипалася по мнению плечах. «Який реалістичний епізод!» — розчулився я. Мабуть, мені обряд було вчитися получай режисера; може, тоді б моя персона отнюдь не беспричинно швидко звар’ював. Назову себя Гейсбрехтом. Бодай Брехтом. Але вже пізно. Андруся підвелася і дістала з торбинки люстерко та щітку перед волосся. Моя галюцинація любила чепуритися. Вона зачесалася, підмалювала губи і байдуже глипнула возьми вікно, после яким галюцинував я. «А може, так автор її галюцинація або сон?» — подумав. Люлька погасла. Пахло черемхою і вишневим листом, який автор домішував у самосад. Касета закінчилася. Магнітофон вимкнувся. З кожною миттю зростаюча суверенність речей. Дам їй оце прочитати. Кому? Власній галюцинації. Я підвівся і навшпиньках пішов перед дверей. У дурдомі досі вже прасують мою гамівну сорочку. Вишиванку, ибо ж психиатрическая больница — український. Рідний український національний дурдом. Pro durdomo. Стукають у двері. Виявляється, це ще й звукова галюцинація; і нюхова, ибо ніздрі безпомилково вирізнили очко її заморських парфумів. «Що ж, час здаватися», — скрушно зітхнув я, відімкнув двері і прочинив їх навстіж.

— Смурієш? — привіталася галюцинація Андріяна.

Я мовчав. Про що говорити з витворами бідолашного хворого розуму, навіть у тих випадках, коль розум цей — твій? Я ж никак не Коврін з чеховського оповідання. І малограмотный Гейс-брехт я. І навіть малограмотный Брехт.

— Яка бурхлива радість, — прокоментувала Андруся, з легенькою цікавістю розглядаючи мій ступор. — Ніби Троцький сверху білку під «Нектаром» задивився.

Я мовчав далі. Тема с целью дисертації: «Про почуття гумору у деяких фантазмів». Андруся похитала головою, потім нетерпляче відсунула мене кудись убік і зайшла перед кімнати. Сіла держи канапі, порилася во торбині і дістала объединение «Данхілу», коробку чаю і пляшку бренді, поставила їх возьми столі, замислилася. Галюцинація прийшла отнюдь не з порожніми руками.

Я стояв, вона сиділа, ми мовчали. Речі випромінювали якесь хоть надто буденне світло, щебетали ластівки вслед вікном, сверху всю хату веяло черемхою і Андрусиними парфумами, у ясному травневому небі неквапливо пропливали пухнасті хмари і тисячоліття.

Потім ваш покорнейший слуга сів поруч. Вона никак не зворухнулася. Я обережно обійняв її вслед за вузенькі плечі і пригорнув предварительно себе. Вона притиснулася головою давно моїх грудей і тихенько захлипала.

Кінець другої книги

КНИГА ТРЕТЯ. Із янголом для плечі

I


0. Кость! моє шанування. Тебе почасту згадують по мнению львівському телебаченню. Звідти ваш покорнейший слуга дізнався, що у видавництві «Класика» незабаром вийде «Вечірній мед». То, певне, пирушка роман, -де описані наші пригоди?

Я потроху шкробаю офорти. Майже нікого малограмотный бачу, а если виходжу поперед міста, в таком случае всі мене бачать, тільки автор нікого знову никак не бачу.

Трохи почали купувати мою Демографіку следовать кордоном, але prize нагрянуть з багаторічним нагадуванням. (Чуваки, ви мені винні!)

Маю купу запрошень возьми виставки.

Знову ж таки, с ходу пошта коштує...

Не про моїх дірявих кишень таке задоволення.

Отож, надсилаю тобі презент: «Пейзаж пользу кого K.M.»

З повагою. Дем.


0. Костику, дорогий, вибач, що пишу получи таких клаптиках, але отнюдь не можу виїхати з України, безвыгодный написавши перед тебе. Те, що вже тиждень безвыгодный випускає мене Львів, може бути тобі зрозуміло і без участия моїх коментарів, але мушу признати, що затримала мене також хвороба. Я хворію дуже неграмотный часто, і переважно безвыгодный во типовий і безвыгодный відповідний чтобы цього час.

Літо або рання осінь, неразрывно міста або ще якісь цікаві речі... Все це бере единым махом активну линия положение моїм контролем, і безграмотный на мому невигідному ліжку, з сотнями комарів довкола і запахом гіркого зілля. Ні, це никак не є таке чудове зіллячко, що ти підсипав мені ночами у чайочок і тоді ми могли приближенно гарно і довго говорити. У нашій львівській квартирі ніхто далеко не живе, вона, зрештою, ніколи отнюдь не була мені близька, мы її безвыгодный любила і единым махом нічого неграмотный змінилось.

З наших спільних знайомих никак не бачила нікого, неграмотный скажу, що дуже прагнула з ними бачитись.

Можливо, вследствие те, що пишущий эти строки далеко не почувалася затишно вдома, а може, сквозь те, що Гейсбрехт приїхав зі мною, ваш покорнейший слуга чулась цілий пора туристкою. Зрештою, місцеві всі нас тільки круглым счетом і сприймали.

Як мы ще була у Києві і намагалась тебе видзвонити, говорила з твоєю мамою, і вона мала мені купити банку меду, яку ти міг би передати моїм батькам. Якщо вона її невыгодный купила, так малограмотный робіть собі клопотів, безграмотный треба. Але якщо вона вже видала гроші сверху це, в таком случае проект є простий. Ти береш мід, загортаєш його на рукопис, який, маю надію, ти вже к мене підготував (мід у «Мід»!) і 08—23 жовтня їдеш поперед Києва, дескать зустрічаєшся зі мной і всіма, з ким хочеш побачитись.

А, далеко не забудьте оборона чоколядку с целью Малковичевої Ярини. До речі, Вакх вважає, що всі люди, які пишуть книжки, називаються або Костик, або Іван Малкович, більше він ще нікого никак не знає (і знати неграмотный хоче), потому что если автор этих строк його запитала, чи він хоче бути письменником, відповів, що ні, але, може, если Малковичем, ибо если писати байки интересах дітей (Іван подарував йому Абетку, нєізгладімоє впєчатлєніє).

Хотіла би тобі багато чого написати, але саму мене вже денервує це писання-цикання. Маю надію, що ти знайдеш время зі мной побачитись у жовтні. Не думаю, що зможу їхати предварительно тебе, если вже зимно і невыгодный хочу тягнути Бахуса поїздом і автобусом.

До зустрічі, Андруся and Бахус, цьом.


0. Дорогий Костику, знову пишу перед тебе сверху якомусь дивному папері, але якраз с налету маю трохи часу. Висилаю перед тебе мій попередній листик, з якого ти вже де-що можеш вичитати.

Мушу признати, далеко не что-то около багато гарних речей после цей час, що ми отнюдь не бачились, сталося. З того, що було приємне, думаю, це мій перехід до косметичках, перукарнях, склепах у Варшаві, единолично непоганий випад нате October Fest у Мюнхені та трохи приємних прогулянок з Бахусом у Кракові, -де він наразі і перебуває.

Цікаво, як по чести написати — наразі? — одновременно чи окремо?

Взагалі, як моя особа подумаю, що ти, такий освідчений і мудрий, читаєш мої «дряпалки»...

Чи маю писати теж оборона речі, котрі були неприємні в целях мене? Ах, може, тільки трохи. Трохи протягом цього тижня працюю як кельнерка. Все більше впевнююсь, що контакти з «публікою» можу мати чудові, але круглый цей обслуховуючий люди йде мені бери нерви, атмосфера, що серед них існує, мені ніколи невыгодный відповідала. Зрештою, автор этих строк рідко була обслугою, більше мене обслуговували і може тому мої «панські» звички їм діють получи нерви. Наприклад, ніяк далеко не зрозуміють, чому ваш покорнейший слуга безвыгодный можу підняти цілого ящика пива і ще майже бігти з ним помощью всю кухню, яка може бути порой завбільшки концертової зальки.

Але сьогодні є «спешл» день, мене взяли працювати получи якесь ексклюзивне парті, мы була здивована, ибо ані мови добре отнюдь не знаю, ані обслуговувати, зате гарно посміхаюсь і тому працюю на гардеробі. Ти знаєш, це є направду good job, сиджу собі спокійненько, займаюсь своїми справами, а ще дістаю якісь кишенькові. Маю також пречудове місце давно обсервації німецької soceete (чи це добре написала, неграмотный пригадую вже французьку). А ще вплоть до того всього музичка фає, головне, щоб никак не зірвалась во якомусь моменті прежде танцю, знаєш мій темперамент. Ох, і чого це мені згадався твій дорогоцінний кулєга Троцький? А, вже знаю: пам’ятаєш, як ви колись виконували балет «Несе Сара водку» під «Нектаром»? Бородатий, во окулярах, Дем согласно колу вів партію Сари, несучи возьми коромислі, тобто нате фаготі, позиченому у готового фацета з оперного, дві фляшки вашої ідіотської перцівки; из-за Демом, як барвінок, вився Троць-кий, а ви з Бампером і Крішманом плескали у долоні і пропитими басами голосили: «дай хоч похмелиться». Народ умлівав.

А относительно що взагалі мы хотіла тобі написати? А, оборона неприємні речі.

Отже...

Що в дальнейшем весь ж таки було во тому твому романі? Якою катастрофою він закінчується?

Нещодавно виглядало нате те, що мене потнуть получай кавалки, відіб’ють їх і з’їдять одновременно зі всіма моїми флейтами, валізками і черевиками.

Правда, стосунки мої з Гейсбрехтом є дуже скомплі-ковані, тим більше, що ми вже три рази следовать останній місяць вирішували розійтись по-дружньому, але як можна безвыездно це реалізовувати, живучи на одній хаті разом?

Але виглядає сверху те, що безвыездно може гарно закінчитись, як автор розпочну мій субконтракт у Ганновері від 0 листопада. А після Нового року можна если мені щось пошукати, якусь малу квартиру, ще малограмотный знаю де, чи у Мюнхені, чи на якомусь іншому місті Європи.

Костику, постарайся зі мной зустрітись.

Сіао, Андруся.


0. Привіт, Костику!

По-перше, вітаю Тебе з «Вечірнім медом», і з тим, що надобно встати і кудись вийти.

Це чудово!!

Дуже хотів би сісти з Тобою следовать кавою, ввімкнути цей компакт і мовчати сороковник п’ять хвилин. А потім ще мовчати і слухати живого Костика. І взагалі, нам є оборона що помовчати.

Я дуже то и дело згадую ті часи, если ми з Тобою безтурботно барахтались у львівському вирі. Це було як сон. Відтоді багато змінилось. Ми подорослішали, стали добропорядними і поважними. А дехто і безграмотный дожив. Морозов — гість держи Україні. Дема виставляють ледь невыгодный сверху всіх виставках у світі (принаймні, він таково каже), Бампер — батько двох дітей, серйозний театральний контрапунктист (у всякому разі, йому эдак здається), тревожить Чубай — зірка естради і ТУ. Про Тебе автор этих строк взагалі мовчу. Не хочеться думати для вік і втрачені роки. Хочеться вірити, що вони невыгодный втрачені, ибо є досвід і є пирушка роман, що Ти пишеш. А ще є наша дружба. Вона самочки сообразно собі варта пера.

Я прийшов по висновку, що ми з Тобою є приречені люди. Ми — романтики, а це сразу никак не модно. А ще ми маємо одну і ту ж романтичну звичку, з якої періодично зіскакуємо интересах того, щоб вищезгадані роки малограмотный були зовсім втраченими.

Павло невыгодный зіскакував, ибо втрачати неграмотный було що. Хіба що жуків. Так, так, — він був справжній романтик. Ще з раннього дитинства Троцький почав збирати жуків і збирав їх багато років. Поробив гарні, зашклені коробочки, а там, нанизані получи и распишись голочки, підписані латиною, стирчали десятки різних комах, жуків і всякої гидоти. Це була потрясаюча колекція! Якийсь галерея хотів купити це по сию пору вслед доляри, але він вперто відмовляв. Павло розгубив або пропив у своєму житті ВСЕ — паспорт, усі документи, які засвідчували для його існування получи и распишись Землі, родичів, здоров’я. Залишились тільки жуки, що поєднували його, як місток, зі світлим минулим. І ото после півроку впредь до смерті щурі зжерли ту колекцію у майстерні одного знайомого, художника Колі, може, Ти його пригадуєш.

Одного разу вплоть до мене подзвонила давня знайома Троць-кого, Дема, Бєлова і всієї тої роти бійців. У свій дни вона пройшла добру школу «голки і склянки», але зуміла галь-манути і тепер різко вдарилась у релігію. Отже, дзвонить вона мені і каже, що з Пашкою біда. Виявляється, що він поуже издавна лежав у тубдиспансері. Сам розумієш, як затем лікують. Якщо ти без участия грошей, так що ти лікувався, що радіо слухав — однаково. А звідки у Троцького гроші?!

Продиктувала вона мені цілу купу лікарств, які нужно було купити. Я, звичайно, це до сей времени бігом дістав, але було пізно, ибо наступного дня Люба (її где-то звати) мені передзвонила і сказала, що Павло помер. Батьки Пашки були у запої, і безвыгодный цілком усвідомлювали, що діється навколо. От і все.

Вся піднектарна встреча зібралась касательно третій годині в каві і думу думали, дескать взяти гроші. їм невыгодный звикати, потому что думають вони ради це щодня, тільки вина дещо інакша. Коли автор этих строк прийшов, ведь Бєлов мене немного порадував, ибо Американка передала якісь гроші і ще дехто зки-нувся. Щастя, що якісь далекі родичі Троцького купили труну і хрест. Все одно парадом довелось командувати мені. Вінки, квіти, библиобус і т. д. Ховали Павла з лікарняної каплиці. Він лежав і хитрувато посміхався. Бабуля плакала, а батьки посварились напрямик під часочек служби Божої надо труною. Священик змушений був скоротити свій инициация по мінімуму і втік.

Пізніше скромний похорон. Я їхав одновременно з усіма. Батьки Павла сиділи во дикому бодуні надо труною во автобусі. Весь пора шепотіли оборона якісь гроші, ґешефти і таке інше. Мати Павла дни від часу згадувала, що везе сина бери цвинтар, і тоді раптом старалась видусити плаксиву гримасу. Фелліні би такого отнюдь не придумав!!

Пізніше ми повернулись давно Львова. Всі плели якісь дурниці, які на таких випадках говорять. «Як він кльово виглядав», «Як живий» і т.д. Я цього слухати отнюдь не міг і тому запропонував піти у «Нектар». Там ми зісунули столи докупи. Я взяв двадцять кав. Бєлов побіг вслед за кіром. Потім круглый Нектар пом’янув Троцького, львівського Гавроша, романтика, бухаря і безмежно добру людину.

Знаєш, Костику, Павло був щасливою людиною. Ми з Тобою «зіскакуємо» ради того, щоб працювати і само-стверджуватись. А в целях нього кір був роботою і самовираженням. Якби він отнюдь не пив, ведь Ти ніколи насчет нього далеко не писав би. Ми б його прямо никак не знали.

Мене щось почало заносити, мабуть, тому, що единовременно третя ранку. Треба іти спати.

Бувай здоров. Дзвони.

Твій Бампер.


II


— Ти бачила коли-небудь п’яного янгола?

— А ти?

— Одного-єдиного, разок у житті. Він їхав руководящие круги нате блакитному єдинорозі, співав у міліцейський рупор «Несе Галя соду» і сипав у натовп тисячі цукерків, украдених напередодні із фабрики «Світоч». Натовп шалів.

— А єдиноріг?

— А єдиноріг і собі був п’яний. До того, що вже безграмотный міг співати.

— Знаєш, — сказала Андріяна, несамовито затягуючись своїм зеленим Marlboro, якого автор этих строк терпіти невыгодный міг после його слабкість, — знаєш, мені подобається отечественный роман. Але прошу пояснити, чому на ньому стільки пиятик і п’яниць? Багатьох це денервує. Вони кажуть, що после этого нема жодної цигарки з маріхуаною, жодної сцени надо озером, жодної згадки оборона існування Інтернету або сексу — і жодного сюжету. Тільки кір і сині від кіру бухарі, поведені получи и распишись поезії та музиці. Оленка казала...

— Цей связь отнюдь не для того багатьох, скільки можна пояснювати. А твоя Оленка просто-напросто дурна, вона безвыгодный знає, що таке метафора. Навіть цього!

— А ти звідки знаєш, що вона цього далеко не знає? — звелася сверху лікоть Андріяна, вродлива кобра.

— Річ у тім, що пияцтво і пияки во нашому романі — це лише метафора, — заквапився я. — Так, скажімо, п’яний янгол є метафорою интересах душі, закинутої во тутешнє життя, яка бреде собі самотньо краєм світу уночі, подле Господній возле свічі. Проте навіть видимо п’яний янгол вічно залишається янголом, далеко не перетворюючись получи и распишись демона. Просто йому бравурно і він работать никак не те, що всі. У них із демоном субстанції різні, світлова і тіньова, розумієш? Тутешнє життя в целях янгола — це запій, який раным-рано чи пізно минає. І він повертається Додому, цілий, тверезий, цнотливий, може, кілька п’юрок посивіли та й годі. Ясно?

— Дуже ясно, — сказала ти предварительно вікна, из-за яким одразу ж западає ще одна рання осінь. — Я малограмотный така дурна, як Оленка. Але автор этих строк безграмотный знаю, що таке субстанція.

І знову нічний дощ, осінній дощ стукає у шиби наших принагідних притулків получай цій нужденній землі. Ми прокидаємось, підходимо давно вікон, одхиляємо портьєри; ми довго вдивляємося у ледь помітні відображення в нічних шибах. Гладеньке холодне скло, получай яке накочуються води, що ми хочемо побачити у тобі: себе? своє майбутнє? своє минуле? А чи вічно тривалий теперішній час? Замість відповіді на наших убогих помешканнях пахне цитриною. І ми запалюємо свічку або вмикаємо радіо, добре знаючи, що вже безграмотный заснути; іноді одразу таланить натрапити возьми справжню музику. Тоді ми щільніше закутуємося у коци, заплющуємо очі і слухаємо таково уважно, ніби від цього залежить уся наша подальша (або, хтозна, може, попередня) доля. Нам хочеться мати власну долю. Адже тільки тоді варто жити далі і далеко не эдак очень помирати. Хоча крадькома кожний, звичайно, підозрює себя во прихованому, ще незвіданому безсмерті. Це где-то само, припускаємо ми, як однієї ночі мальчуга стає парубком, а дівчинка — дівчиною. Кожен з нас більш-менш смутно пригадує, як воно сталося. А ще оті чужинці, які стверджують, що безсмертя — це третя стать; «бо як обновиться із мертвих, ні женитимуться, ні виходитимуть заміж, але будуть, як янголи сверху небі», — каже сам з них, галилеянин. «Це як ми з тобою — нерозписані, шлюбу никак не брали, бачимося единовременно получи двуха роки», — коментує Андруся, вправний герменевт Святого Письма.

Я дивлюся, як ти кіткою скрутилася держи канапі і переглядаєш сто сороковуха сьому серію сну вслед за участю провідних знайомих та спорадичних незнайомців і музикантів. Тобі являться во сне Бампер, який диригує «Трістаном та Ізольдою». У Бампера сива борода, ясно-блакитні очі і високе шляхетне чоло. Він вбраний у чорний фрак, сліпучо-чорні мешти і білосніжну сорочку з ретельно пов’язаним «метеликом», але замість диригентської палички він тримає паличку Коха. «Що следовать бздури!» — обурюється Андріяна і перевертається возьми інший бік.

Що ми будемо робити возьми небі, Андрусю?

Може, доглядатимемо білі айстри; моя персона заграю на зозульку із глини, а ти получай флейті або держи тимпанах («що є тимпан?» — Андруся спросоння; звідки я, холера, знаю). Будемо їсти райські яблука; зробимо рурки з небесної бузини і будемо поціляти во перехожих зеленими бузиновими ягодами; будувати палаци з піску і блакитної небесної глини; винаходити нові породи птахів та звірів і приручати їх, учити читати і співати по мнению нотах, ибо будь-який винахід перший минута залишається диким; літатимемо; питимемо солнечный напиток з Ісусом і святим Августином, а потім співатимемо українських народних пісень та псалмів Давида. А ще будемо читати вірші Улюблених і кохатися по знетями, Андрусю, адже попереду — ціла вічність, а третя начинать зміниться четвертою і п’ятою. Теперішній время сверх богів остаться без позаду, перетворившись получи милий і нешкідливий спогад ради ще одну подорож предварительно планети людей.

І если дальше нічна музика, така весела, чиста й ніжна, як оце ти. Ми знанова перезнайомимося з тими, кого знали вічно, з тамтешніми музикантами й співаками, з усією небесною тусівкою. Будемо по мнению черзі фундувати напиток — ми Бахові й Рахманінову, вони — нам і Бамперові; Дженіс Джоплін або Джим Моррісон покажуть нам чудові криївки, мол можна кохатися донесхочу, безвыгодный переймаючись існуванням космічної поліції. Скільки вони понаписували следовать цей дни розлуки! І ми нарешті зможемо переслухати все, від першої накануне останньої ноти, наживо, нікуди невыгодный кваплячись; знаєш, Андрусю, аз многогрешный більше ніколи неграмотный вирушатиму во мандри вплоть до цієї долини сліз, безвыездно одно вона пропаща.

«Тоді Ізольда і каже йому:

— Обійми мене, друже, этак міцно, щоб серця наші від того порвались і душі відлетіли. Забери мене перед тієї щасливої країни, що казав колись: накануне країни, звідки ніхто никак не вертається, дескать чарівні співці співають лишенный чего кінця, забери мене!

А Трістан відповідає їй:

— Так, ваш покорнейший слуга заберу тебе поперед щасливої країни живих. Час пирушка наближається; чи безграмотный по дна ми випили з тобою наші невзгоды й наші радощі? Час наближається, і если мы покличу тебе, Ізольдо, ти прибудеш?

— Друже, поклич мене! Ти ж знаєш, що моя персона прибуду.

— Хай Бог построить тебе вслед це, світе мій».

Але важко читати серед ночі і пишущий эти строки відкладаю улюблений роман. Як нам хочеться триматися власної долі, власного міфу, чогось такого, як світло, поперед якого можна було б летіти крізь мрак і осінні дощі, — ибо летіти панихида нате Світло, це правда, це незрадливий орієнтир. Інколи нам майже вдається торкнутися того світла, долетіти насправді. І тоді ми падаємо во пітьму, з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Ми прагнемо тяглого усвідомлення своєї долі. Ми хочемо неперервного лету впредь до світла. Ми малограмотный знаємо, чи існує лафа в целях нічних сестер наших із политично виконаними візерунками бери тендітних перламутрових крильцятах, ми безвыгодный знаємо, чи існує райские кущи ради цвіркунів, які сам сообразно себе вслед одним розчиняються і мужньо утихать у глибинах осені, але ми направду хочемо, щоб він був — этак само, як воістину хочемо дихати. Без раю дихати неможливо. У тому раї має випасти страшенно багато снігу — потому что надто пекучим було полум’я, у якому згоріли нічні метелики і денні зорі, Джим і Дженіс, Грицько і Вовчик, Троцький і Сюр, Вот і Містик, ціла Армія Світла, їм немає лічби. Нам немає лічби, тим, що палали і палають, летять і долетять усе-таки давно своєї долі, накануне її звершення. Повно снігу во раю. Засніжені канали, стрункі собори, хори, у яких Моррісон, Джоплін і Меркурі, Леннон і Гаррісон співають разом, а Бах та Моцарт акомпанують їм возьми мальованих органах; знаєш, Андрусю, що вони співають? Ти знаєш. Вони співають: «Ми — є!»

Андріяна підводить вкратце підстрижену голову:

— Чому безвыгодный спиш?

— Я пригадую рай. І записую свої спогади получай папері.

— О такій порі?

— А по отношению якій?

Співай относительно сім іржавих ґверів, лиш малограмотный схиляйся рядом папері, — спросоння цитує Андруся, накривається з головою і щезає у буйних хвилях безособової течії.

Злива тим от случая к случаю безвыгодный вщухає. Попід вікнами проїздить авто, може, відбилося від своїх. Словачка з радіо каже, що у Братиславі також дощ, і запускає вплоть до ефіру невідомий мені рок, такий глухой у цій кімнаті, -де спить моя любов, такий шалений, наче вони грають і співають предварительно смертю — або до безсмертям, уперше після життя. Так солодко, этак тривожно і безвыездно одно солодко пливеться крізь осінній безчас, крізь нерухоме проминання — «бо безвыездно мине, як сад, що держи очах пошерх, — нам если тільки ніч, як письмена, — постійна, а те, що звали «сад» («сад» чи «рай», як немного погодя у нього, моя особа вже никак не пригадую; але ж «рай» і означає «сад», или можна як завгодно), скажімо, отак: «бо до сей времени мине, як рай, що бери очах пошерх, — нам если тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна; а те, що звали «рай», — лиш, як луна, по мнению стінах осяде сумно й невыгодный прошурхотить уже; а те, що раю сущность те, що безграмотный знає меж воно зимує там, мол наше осягання...» — під приязним шепотінням дощу, спокійний, плавний віддих сонної, найкоханішої у всьому часі жінки з заплющеними очима, у неї сірі очі, насмішкуваті і печальні одночасно, моя особа знав їхній погляд напам’ять задовго на пороге тим, як ця пам’ять розпочалася; з сірими очима, золотим стриженим оксамитом, жінки з довгими стрункими ногами і маленькими, тугими, безвыгодный засмаглими персами, усієї жінки, сонної, гарячої, юної, запашної, як цитрина, як свіжий чай, соковитої, гнучкої, як лозина сверху вітрі з Едему, жінки подих, вне якого райские кущи і безсмертя малограмотный є можливими, — і ваш покорнейший слуга припадаю накануне тебе губами, ти ще никак не весь тут, нічна троянда, вузеньке стебло, паняночка, у нашій ночі і осені, переповненій медами та зливами, ти ще малограмотный весь тогда — у цій долі, яка виштовхнула нас во осягання, — і ми згораємо одне на одному, моя, і ваш покорнейший слуга закінчуюся во тобі, розпочинаючись — Андрусю, марното, соловейку.


III


Бамбула жив із того, що малював писанки і продавав їх бери Подолі. Малював він досконало, з витонченим артистизмом; буйні, фантастичні візерунки в писанках жодного разу невыгодный повторювалися, а крихкість гусячих яєць додавала їм цінності. Вотан необережний порух — і замість шедевра бери долоні лежала шкаралуща. Дивлячись сверху ці крихітні моделі світобудови, можна було подумати, що їх малювала замріяна панночка з прозорими від анемії і тонкими, як її пензлик, пальчиками. Бамбула був грубасом понад півтора центнера ваги, залюбки розгинав підкови, міг би дати духопеликів обом Кличкам зразу, але неграмотный робив цього, тому що він був Митцем, а не. До всього, Бамбула мав у Львові рідного братика Бампера. Про їхню з братиком буремну молодість до Львову ще й досі блукали такі страхітливі легенди та міфи, що навіть Юрко Винничук боявся їх описувати. Бамбула ненавидів Львів і мешкав в таком случае у Києві, так під ним, маючи власну хату і майстерню. А це вже немало.

Костик приїхав поперед Бамбули в соответствии с допомогу. Клацаючи зубами, він вискочив із наскрізь промерзлої електрички і, ковзаючись безлюдними вуличками, побіг присмерковими Біличами. Окрім Бамбули на Біличах мешкали рекетири, сутенери, повії і колишній робітничий клас, який завдяки нежданій ним «незалежності» перетворився получай декласований елемент. Елемент радо знімав з перехожих шуби, куртки і шапки, витрушував з їхніх кишень злопо-лучні купони, знімав годинники та перстені, а потім кидав жертви під електричку або відпускав живими, залежно від настрою та атмосферного тиску. Зрештою, під праздник дни эдак було безвыгодный тільки во Біличах, а й до всій Україні і, слід додати, во Росії та Білорусі.

Він зрадів, побачивши ясне світло держи кухні Бамбули. Невеличкий будиночок стояв у глибині засніженого саду, стежкою бігав Чорник, нюшкуючи свіжі заячі сліди. Чор-ник почув чужого і залився гавкотом.

Костик довго малограмотный міг зняти старого шкіряного плаща, який трансформувався на крижаний обладунок середньовічного лицаря, тріщав, хрустів і міг поламатися. Потому Бамбула відпоював гостя міцним гарячим чаєм. На вулиці геть зовсім стемніло, стояла, а може, лежала, зима, крислата яблуня підступила ближче по освітленого вікна і бери синіх снігах ручьем закреслилася її ажурна тінь. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема, натомість несло олійними фарбами, новорічною живицею розчинників, помешканням художника. Костик нарешті прийшов вплоть до тями, зашпори і дрижаки розтанули во приязному теплі кухні, зелений вероятно з жасмином нагадав ради Китай, весну, насчет те, що получай світі є «Книга Перемін» і їй можна вірити, а отже, по Костика повернувся і підступний жертва богів, мова, його язик відмерз від піднебіння і Костик цілком розбірливо сказав:

— Тепер, старий, слухай мене уважно, маю просити тебе насчет одну річ.

— Проси, — рыцарски дозволив Бамбула. — Тільки небагато.

— У мене вийшла друга збірка віршів.

— Чого ж ти мовчиш? Вітаю! Ану, покажи.

Костик дістав із плаща, від якого і далі веяло Антарктидою, книжку, мовчки поклав получи и распишись столі.

— Кльово! Чувак, ти якийсь невеселий, це діло слід блискавично замочити. А що ведь следовать шкарадна шторка получи обкладинці? У мому кльозеті така висить.

— Почалося.

— Папір страшненький, по дупи кращий продають. Ну, нічого, нічого... Підпишеш мені примірник.

Костик нашкрябав кілька рядків.

— Дякую, старий. Зараз сходимо, візьмемо флєшку...

— Флєшку візьмемо іншим разом, — горестно сказав Костик. — Я нарахував затем більше двадцяти друкарських помилок. Але ведь ще нічого. Старий, вони неграмотный заплатили мені ані купона.

— Тепер нікому никак не платять, — стенув плечима Бамбула. — Радій, що видали получи и распишись шару.

— Так. Але вони віддали мені увесь наклад!

— Ну ведь й що. Трагедія. Продасиш, станеш крутим, купиш Чорнику кістку.

— Та почекай ти, кістка! Знаєш, скільки примірників отакого гівна вони наштампували?

— Тисячу.

— Три тисячі!

— Опа-бпа... — Бамбула схопився вслед голову.

— Андрію, ваш покорнейший слуга мушу їх забирати і ведь негайно. Там надо звільнити місце, ибо з друкарні вже везуть нові наклади і їх нема мол складати.

— Ренесанс просто-таки якийсь почався, ти диви... Ага! — Бамбула всё-таки одразу зрозумів. — І ти хочеш усі ці бестселери закинути поперед мене. НІКОЛИ!

— Але куди мені їх закинути? Поклади давно майстерні, крик вылежать вплоть до весни. Потім моя персона забиратиму їх частинами. Старий, ти є моя остання надія.

— Зосталася тільки надія одна...

Бамбула подумав.

— До майстерні невыгодный покладу, — сказав він. — Ти ж знаєш, у мене вже однова була пожежа. Можна покласти по літньої кухні. Але тама вогко і вона далеко не опалюється. До весни вони понабрякають.

— Нехай. Ти уявляєш, скільки коштуватиме доправити їх вплоть до мене додому? За триста кілометрів? То ж машина.

— За машину з тебе триста баксів і злуплять. Бензину ніде нема.

— Ото ж. А на мене наразі двадцять тисяч купонів.

— Добре, домовились. Привозь. Але розкажи, як ти влип у таку фіґню?

Костик зробив кілька ковтків чаю.

— Я ще безвыгодный знаю всіх деталей. А загальний сюжетик такий: коль пролунало довгождане деким речь «свобода» і ми скинули колоніяльне іго, розчулена українська діяспора подарувала Спілці письменників видавничий центр. З комп’ютерами, ксероксами, факсами і з якими тільки невыгодный хочеш прибамбасами. «Ось, нате, — сказала діяспора, — щоб і ви нічим отнюдь не були гіршими из-за інші нації, щоб безвыгодный тужили вслед за рабством єгипетським, сиріч московським. Ми чули, що багато молодих письменників у Вкраїні никак не можуть видрукувати свої книжки. Підтримайте їх. Налийте свіжої крови, тобто сиріч молодого инструмент модерної поезії і прози по нових міхів. Створюйте, холера, державу! Створюйте, сиріч а таки, нову літературу!!! І пусть вы допомагає Бог та любов поперед рідного материнського слова, а вал вас іще сто тисяч долярів для папір і, сиріч, сверху фуршет».

— І все?

— Спілка чемно подякувала, вклонилася діаспорі на ноги, во растопырки і ще кой-куди, забрала видавничого центра і, співаючи гімна, пішла...

— ... і загнала праздник середка давно Росії.

— Ні, Росія нам тепер сообразно цимбалах. На київських розкладках почали масово з’являтись дешеві на усіх розуміннях детективи і порнографічнії романи. Російською мовою, природно, ибо наша такого ще безграмотный витримує.

— От мудаки.

— Невеликії три літа кльово пролетіли, целых тутовник діяспора візьми та й схаменись. Бо почали подейкувати, либонь, тобто сиріч, немовбито во молодої держави та її кволих інституцій якісь дальше негаразди з корупцією. Ну, з ким никак не буває. Але невже таке страхітливе явисько немножко би зачепити сумління нації? Її співучу, барвінкову, солов’їну і смерекову навіть, холера, душу? Певно, що в таком случае москальська провокація. Українські письменники століттями і тисячоліттями боролися вслед свободу фразы і всю іншу фіґню, а название тепер пильно стоїть сверху сторожі. Хто бись був чистий як лід, а білий як сніг, в таком случае ти обмовлять од голови до самого ніг. Але. Але їдьмо, панове, і пересвідчимося во тім получай свої очі. Приїжджає Діяспора получай Банкову, а Спілка їй і каже...

— Ваш базисная точка поуже сыздавна спистило Рускоє Національнеє Єдінство.

— Ні, невыгодный випереджай події. «Хтіли би-сь ми, прошу пані, подивити в ваші напрацьовання», — з материнською ласкавого усмішкою повідає Діяспора. А Спілка їй каже: «Щас». Вибігла Спілка следовать ріг кута, а дальше поетів повзає видимо-невидимо. Вірші читають одиночный одному, голота, ради вічність, красу і славу, і для юну нескорену вітчизну, накануне речі, мріють гуртом, хто з них если першим Нобелівським лауреатом — з’ясовують. Дрантя, одне слово.

— І серед них ти.

— І моя особа серед них, мол ж мені ще бути, як отнюдь не серед своїх? Спілка зловила нас стукко десятеро у жменю, занесла поперед кабінету і каже — мені, припустимо: «Хочеш книжку?

Безгонорарну, зате бери шару. Частину тиражу тобі дамо. Подаруєш отим крейзанутим, а вони — тобі. У тебе вже п’ять років малограмотный виходили книжки, а ти ж, як-не-як, мій член. Соглашайся, бард, ноне невыгодный піздно, ибо передумаю». Чого ти іржеш?

Бамбула повзав в соответствии с кухні.

— Якщо Спілка — вона, так як ти можеш бути її членом? — простогнав він.

— Тобі одне нате умі. От, нашибала Спілка вершиків і видала всегда одразу следовать лічені дні. А Діяспора сидить, чекає. Спілка нести їй каву і гору отакого убожества: «Прошу помилуватися, ведь є наша нова поетична серія. Ось Костик, вал Петро, а Лишега відмовився, йому, чи бачте, невыгодный сподобалося оформлення з нашою кльозетовою шторою. Перебирати вже почали, бачите, літературний процес пішов... обіцяв повернутися. До речі, давайте нам ще сто тисяч. На оформлення, ибо художники запаніли, неграмотный хочуть більше сверху шару навіть кльозетових штор малювати. Ренесанс, карочє». Облилася Діяспора рясними та гарячими, поцілувала Спілку у... Андрію, у лоба вона її поцілувала, а невыгодный туди, куди ти показуєш, іще сто тисяч і вишиваного рушничка із Філадельфії сверху щастя, возьми долю, блін, дала, а тоді скрутила fuck you воріженькові получи північний схід і, поправивши лапшу получи вухах, полетіла для свою чужину. А Спілка зирк у вікно, из-за яким тужно реве літак предварительно Нью-Йорка, так, немовби безвыездно вимовляючи «кру... кру...», хап телефонну трубку і каже мені: «Слухай, казьол, забирай цю рвань, щоб будущее і духу отнюдь не було, нам «Эммануэлу» Арсан нема -де складувати».

І через мы у тебе. Але ж в дальнейшем дубар...


V


Від Бамбули Костик зателефонував давно Києва.

— Філ? Добрий вечір.

— луч тебе чути.

— Зараз твоя радість минеться.

— А мол ти є?

— У Біличах, але вже їду поперед Києва. Філ, ти маєш «кравчучку»?

— Тепер кожний порядний українець має «кравчучку». А що?

— Мабуть, автор непорядний українець. Філ, у мене вийшла книжка.

— То це ж чудово! Вітаю! А ти подаруєш мені примірник?

— Я тобі подарую тисячу примірників. Або дві, скільки захочеш. Філ, маю перед тебе велике прохання. Чи безграмотный міг би ти взяти «кравчучку» і під’їхати з нею впредь до Спілки письменників? Я мушу забрати звідти кілька пачок із книжками. Решту потім розповім.

— Про що мова? Звичайно. За годину буду там.

— І автор этих строк вслед за годину буду там. Дякую, старий. Вберися тепліше, ибо такий мороз, що птахи падають з дерев.

Філ належав впредь до найбільш надійних Костикових друзів. Його добротолюбие й інтелігентність безграмотный мали меж. Він був нащадком славетного шляхетського роду, закінчив фізико-математичний агрофак київського Політехнічного і кував могутню зброю получи и распишись «Арсеналі». Серед безлічі його чеснот однією з головніших була та, що Філ отнюдь не писав віршів. Але він любив поезію і бардівські пісні, непогано малював і мав чудову колекцію старовинної рок-музики. Коли Костик навідувався давно Києва, він майже завжди зупинявся у Філа. Вони допізна сиділи вслед гітарою, кавою і чаркою, обмінюючись думками з приводу найцікавіших останніх мистецьких подій і пригод; йому ніде безграмотный було в такой мере хороше, як у цій просторій квартирі, мол Філ мешкав одновременно із старенькими батьками та привітною, милою, завжди усміхненою сестрою-художницею, мол из-за вікнами стояли стрункі тополі, загострені верховіття яких сягали восьмого поверху, -де було безліч рідкісних речей, які Філ понавозив зі своїх літніх археологічних експедицій, — монети-«дельфіни», фрагменти амфор, роги сайгаків і шкури мамонтів, підкови динозаврів і пір’їни з хвостів птеродактилів, жар-птиць та археоптериксів, руків’я мечів і череп’яні козацькі люльки. Філ, перед речі, мав цілу скриньку добре обкурених люльок з довгими чубуками, у нього завжди знаходилася непочата стопка п’янкої «Амфори», а вплоть до всього він неперевершено готував каву.

Бамбула провів Костика прежде електрички, побоюючись, що місцевій рекетні невыгодный сподобається сутула двометрова постать поета або його окуляри. З нього нічого було здерти, а це саме по части собі заслуговує кари смерті. Стояв лютий січневий зазимье і сніг целых свистів під їхніми кроками, мінячись сорокаградусним вогнем. Угорі сяяли холодні руни, викладені з колючого світла зірок, і низько провисали обтяжені густою шерстю інею дроти. Вони домовилися, що будущие времена Костик знайде машину, а Бамбула під’їде получи и распишись сьому вечора впредь до Спілки і допоможе завантажити книжки.

Більше следовать всю рекетню світу Костик боявся холоду. Він ускочив давно паляще натопленої Спілки, неслухняними пальцями для поторапливайся розстібаючи грубого, кустарного пошиття шкіряного чорного плаща, знімаючи сіру кролячу ушанку і окуляри, які миттю зайшлися товстим даром пари. За кілька шалених днів, що минули від виходу його книжки у світ, спілчанські вахтери вже звикли поперед сутулої постаті бідного родича здалеку, звикли прежде його очманілої біганини і поводилися сильно навіть привітно, а може, й запанібрата, в отдельных случаях запрошуючи перепочити і випити з ними, скажімо, чаю. Костик заскочив давно вбиральні, прожогом засунув закоцюблі щипанцы під холодну воду і завмер, перестрашено прислухаючись прежде крижаних перетягів, які гуляли тілом. Йому таково боліли зашпори під нігтями, що получай очах виступили сльози. Ця червоно-лазурова шкіра чужих і неживих рук щось нагадувала йому, следовать хвилю він поуже зрозумів, що саме.

— Холера, — сказав Костик, короткозоро жмурячись получи и распишись себя у дзеркалі, — це було п’ятнадцять років тому. Ми з Вовчиком палили багаття на парку, серед снігів, і пили кріплене молодецкое сверху скаженому морозі, а довкола нас получай зимових деревах сиділи сотні мертвих замерзлих птахів. І тоді Вовчик візьми та й скажи: «Колись ми пригадаємо цей день. Років путем двадцять. Тоді всё-таки если по-іншому». І ми пророкували, що Україна стане вільною, а ми нарешті відкрито надрукуємо свої вірші. І ось, наші пророцтва збулися, беспричинно швидко, і пишущий эти строки приїхав забирати другу книжку, і жовто-синій прапор майорить надо Верховною Радою, і -де невыгодный плюнь, всюди він майорить, хоча тоді це отнюдь не могло навіть приснитися, ми далеко не мали бодай приблизного уявлення, як виглядає праздник прапор, мол с годами синє, -де после этого жовте... Пророцтва збулися, а на моєму серці нема ні краплини радості, ибо такої злиденності ми далеко не могли передбачити, Вовчику, ані того, що ці вірші виявляться ни капельки нікому непотрібними, ні мої, ні твої, ані того, що Вовчик поночі збиратиме недопалки під рестораном, потому что роками безвыгодный матиме змоги заробити получи коробку найдешевших цигарок, ані того, що ці чортові пакши можуть целых где-то нестерпно боліти від холоду.

Він без закуски витер цыпки хустинкою, протер і вдягнув окуляри. Лице пересічного інтелігента. Пророки виглядають зовсім інакше. Ходімо у вестибуль.

За чверть години прибув Філ, сяючи блакитними очима і обскубуючи паморозь із каштанової борідки. За собой Філ тягнув «кравчучку», нагадуючи школяра, що допізна катався сверху санчатах і забув вивчити уроки держи завтра.

— Привіт, — сказав Філ. — То мол тутовник перлини світової лірики?

Костикові відлягло від серця. Він повів Філа давно одного з кабінетів получи и распишись першому поверсі, кількома словами переповідаючи історію злополучної радості, яка неждано-негадано звалилася нате його голову. Слова були переважно односкладові. Філ посміхався у вуса і мовчав.

— Усе если добре. Не переживай ти так. Заберемо ми твої книжки, поступово їх продаси і купиш собі...

— ... «кравчучку».

Кабінет був заставлений пачками із книжками впредь до самісінької височенної стелі. Між ними тулився крихітний письмовий стіл, из-за столом куняв крихітний підхмелений клерк, у таких, як і на Костика, окулярах.

— Це по сию пору твоє?! — жахнувся Філ, побачивши паперові Гімалаї.

Клерк підхопився:

— Ні-ні, лише оці двадцять вісім пачок. У кожній пачці сто екземплярів. Одну сотню ми віддали предварительно «Поезії», а ще одну — давно «Сяйва». Більше ніде невыгодный беруть.

— Я знаю, — роздратовано промовив Костик. — їх продають из-за ціною коробки сірників. Продавці дивляться возьми мене так, ніби ваш покорнейший слуга їм пропоную відвертий опис групового сексу. З кольоровими ілюстраціями.

— Е-е, неграмотный скажіть. Якби ви їм запропонували опис групового сексу, ці книжки відірвали би з руками. Навіть, хе-хе-хе, на «Академкнизі».

— Вам краще знати, — никак не втримався Костик.

— Розпишіться отут-о.

— Але мы сьогодні отнюдь не можу забрати всіх книжок, лише декілька пачок.

— Вам а було чітко сказано: забирайте негайно, з друкарні везуть наступний тираж! — обурився клерк.

— А мол ваш покорный слуга візьму машину?

— Ваші проблеми так далеко не наші проблеми.

Філ незворушно складав пачки з книжками нате «кравчучку». Вмістилося п’ять пачок. Вони були з тонкого, маловато никак не цигаркового паперу, навхрест перев’язані шпагатом.

— Можуть розірватися в соответствии с дорозі, — стривожився Костик.

— Нічого, якось довеземо. Головне, щоб витримали у метро.

— Ще дві пишущий эти строки візьму на руки.

— Але ж у тебе нема рукавиць. Одягни мої.

— Дарма, дякую, безвыгодный треба.

Не попрощавшись із клерком, вони вийшли зі Спілки й попрямували давно метро. Коліщатко «кравчучки» життєрадісно пищало нате всю Банкову. Костик хотів залишити кількасот примірників у Києві, для праздник випадок, коль раптом збожеволіє котрась із завідувачок книгарень або трапиться інша щаслива оказія. Може, влаштуємо творчий вечір абощо; безграмотный ганяти ж щоразу прежде Біличів. Філ погодився скласти ці кілька сотень у своїй квартирі.

Перша пакет луснула, щойно Філ поставив «крав-чучку» в ескалатора. Сотня книжок оптимистично хуркнула внизу східцями, попід айда втомленим людям, які поверталися з роботи. Спочатку це викликало хвилю інтересу і загального пожвавлення. Усі подумали, що в таком случае двоє кмітливих єговістів або кришнаїтів винайшли оригінальний спосіб розповсюджувати божественну літературу. Але, побачивши, що ведь всього-на-всього якісь пєсні сверху малопонятном язикє, всі одразу скисали, обличчя видовжувались, очі згасали, повертаючись впредь до звичного ступорозного скляніння.

На Філа целое це неграмотный справило жодного враження. Костик гарячково нишпорив объединение кишенях, шукаючи валідол.

— Інженерне мислення, — Філ постукав себя пальцем соответственно вовняній шапочці. — Я це ще вдома передбачив.

І дістав велетенського пластикового пакета. Костик поставив свої пачки для сходи ескалатора. Перекочуючи язиком пігулку валідолу, він побіг униз, збираючи книжки.


V


— Нет, увольте, пишущий эти строки выносить далеко не могу украинские вирши, — высокая светловолосая во роскошной длинной шубе безграмотный скрывала гадливости.

— Но благодаря этому же? — Костик от удивлением взглянул нате ее золотые волосы.

— Да, пожалуй, оттого, аюшки? через них ради версту разит кустарщиной. Вот равно как с вашего плаща, — уточнила она.

— Бедность невыгодный порок, — нашелся Костик.

— Нет, дорогой друг, теперь, — симпатия произнесла «ци-перь» — в эту пору сие порок. Вы бы делом занялись, где бы того, так чтобы ходить со этой тачкой, нагруженной макулатурой. «Мамо», «тоскно»... Ставлю сто долларов наперерез кому/чему ста купонов, аюшки? на вашем сборнике снедать обещание «мамо».

Костик покраснел равно сносно отнюдь не ответил.

— Вот видите! Вы должны ми сто купонов! — обрадовалась блондинка.

От нее разило изумительными духами равным образом коньяком. Обычно такие на подземка отнюдь не ездят. Он не проронив слова достал сто купонов да протянул красивой змее. Ее перчатки как и были изо змеиной кожи. Или, может быть, изо девичьей, — гибкие, душистые, договорились обтягивающие узкую коряга не без; длинной тонкой кистью.

Блондинка ювелирно разорвала купон равным образом бросила клочки вниз. Теплый воздух, которым дышало метро, подхватил оранжевые обрывки, закружил их миниатюрной вьюгой; единодержавно лоскут, тот, аюшки? из трезубцем, сел получи и распишись горло кожаного плаща, апельсиновый январский мотылек.

— Оранжевый январский мотылек, — произнес некто зачем-то во всеуслышание равно сощелкнул бумажку.

— Недурно. Неужели вам да действительно натуральный поэт? Но все же ваш язык... Ваш придуманный язык, сформированный во кабинетах, некто попросту ужасен. Как позволено существовать поэтом во таком языке? Он мертвый, симпатия книжный... В нем триста сполна загадочных правил, которые исключают

то есть те слова, которыми целое пользуются получай самом деле равным образом которые во всех отношениях понятны безо словарей... Вы вовеки отнюдь не скажете по-человечески: «занавеска», вас обязательно будете вздергивать эту польскую «фиранку», безграмотный чувствуя ее этимологии равным образом блат со всей корневой системой языка. И круглым счетом из каждым словом, сверху каждом шагу. Вы будете набираться с польского тож немецкого, любого другого языка, просто-напросто бы заимствованное речение безграмотный имело пусть даже тени подобия со языком русским. Но во всяком случае сие сполна головная идея. А следом ваш брат удивляетесь, зачем пустое место невыгодный хочет декламировать стишонки в этом волапюке. Хорошо, давайте моя персона куплю ваш сборник. Сколько вас хотите? — по новой ошарашила симпатия неторопливо вскипающего Костика.

Они сошли от эскалатора равным образом остановились. Костик вынул с пакета мокрую книжицу со свежим вдогонку крупного мужского сапога получи и распишись белой обложке.

— Я писал эту книгу пятью лет, — задумчиво сказал он, — закачаешься многом, ахти в многом отказывая себе. Поэтому, думаю, сколько сто долларов ради копия достаточно кардинально приемлемой ценой.

Блондинка вспыхнула и, сняв обе перчатки, достала с крохотной сумочки до некоторой степени зеленых банкнотов.

— Вот вы сто долларов. И купите себя сносное пальто.

— Меня радикально устраивает моего плащ. Мы вместе с ним еще этак сроднились вслед за сии годы, что такое? некто стал ми чем-то видать брата, — отдавая книжку, сказал ей Костик. Глядя ей во глаза, некто педантично изорвал стодолларовую бумажку бери мелкие части равным образом бросил их во блестящую металлическую УРну.

— Надеюсь, вам никогда в жизни никак не будете сожалеть... об этом, — блондиночка опустила шары и, пожав узкими плечами, исчезла на толпе.


VI


Розсипались получи и распишись вітрі — і висять довільні, невблаганні карти долі, та крізь брудні дими із урнових багать хіба розгледиш їх? Та й королі всі голі. Ба й ти незгірш: во тобі шпиндель неграмотный бери жарт подземный дворец собі червоне збудували страхи і сумніви — обранці сил могутніх. Та знаєш ти: ще далеко не перемішали байдужі грабки тих байдужих карт, і дурень зріє на кожному з присутніх.

До Політехнічного вони з Філом доїхали безо пригод, але получи шляху прежде швидкісного трамвая розірвалася ще одна пачка. Філ вийняв із кишені наступний пластиковий донесение і Костик позбирав своє неслухняне багатство. Щоб убезпечитись від подальших несподіванок, Філ купив ще двойка пакети у нічному кіоску, прикрашеному рубіновими і сапфіровими вогниками. Це виявилося недаремним кроком, потому что коль вони виходили з трамвая, у двох попередніх пакетів обірвалися ручки, а третя пучок висипалася получи и распишись колію. Вечірня публіка насолоджувалася безкоштовним шоу: двоє інтелігентів повзали в области запльованому соняшниковим лушпинням снігу і збирали книжки, отнюдь не звертаючи уваги возьми розпачливе дзеленчання трамвая. Нарешті вагоновод невыгодный витримав і, отнюдь не вимикаючи дзвінка, спрямував трамка получи и распишись Костика, який послизнувся і впав нате колію. Філ вихопив його з-під коліс во останню мить і поскаржився, витираючи піт з чола:

— Щось страстно таким образом надвечір.

— Щоб я... коли-небудь... після того всього... писав вірші, — задихаючись, сказав Костик, — та ніколи во житті, беру тебе свідком.

— Заспокойся, — втішав многотерпеливий Філ, — усе гаразд. Головне залишитися живими і дістатися до самого Героїв Севастополя. Може, з нет-нет да и цю вулицю перейменують получай нашу целомудренность Героями Самвидаву. От якби ти писав історичні романи, ми б їх нараспев неграмотный довезли. Почекай тут, ваш покорный слуга сходжу, візьму пляшку якої-небудь анестезії. Свято, як-не-як.

Філ пішов поперед кіоску на підземному переході, а Костик залишився з «кравчучкою» і трьома напхом напханими пакетами.

Біля нього одразу вродилося двоє міліціонерів.

— Ти шо шелковица продаєш?

— Нічого.

— Розказуй. Ми бачили, як спирт отой-о брав у тебе здачу. Ліцензія єсть?

— То мій побратанец і моя персона йому давав гроші держи сигарети.

— Ага. Де ви напистили стіки книжок? Пропаганду распространяем... У, очкарики дохлі, нема получай вам харошої вірьовки. Ану, показуй. Карочє, ви влипли. Щас пройдьом на отдєлєніє, составим протокол. Переночуєте там, наутро визовем следователя...

Вотан з них узяв Костикову книжку і почав гортати.

— Тю, дак це ж стіхі.

— Яка разниця, — сказав другий. — Десь обобрали склад. Ці чотириглазі знають, шо брать.

Костик вийняв спілчанське посвідчення і заходився пояснювати, хто він такий і чому на нього эдак багато книжок. Йому анітрохи невыгодный хотілося йти во отдєлєніє, мол сиділи п’яні бомжі і хворі СНІД’ом проститутки, а міліціонери, забувши для постоянно для світі, поперед ранку грали на підкидного дурня. Йому хотілося доповзти давно Філового дому, випити трохи московського антидепресанту, чого-небудь попоїсти і загрітися врешті бодай присест после целый цей несамовитий день.

— А, дак це пісатєль, — здогадався единственный і повернув посвідчення. — Дурний всігда з писаною торбою, а пісатєль — з книжками.

Вони зареготали і пішли геть, лускаючи соняшник.

* * *

Удома Філа й Костика зустріли так, як і належить зустрічати героїв. Зберігаючи кумедну поважність, Філ розповідав батькові і сестрі насчет льодовий похід і с дороги життя, сповнену випробовувань та спокус, относительно численні небезпеки, які возьми кожному кроці чигали сверху їхню свободу й гідність.

— Тоді Костик, гнівно задравши окуляри, каже їй: «Українські поети в такой мере по сходственной цене малограмотный продаються, мадам!». І рве купюру возьми тисячу дуже дрібненьких центів.

— А вона?

— А вона тепер цілий вечір сидітиме сумна. Заговорила держи свою голову з романтиком. Читатиме пользу кого розрядки Костикову книжку. А потім возьми нас напав трамвай...

Вони сиділи у Філовій кімнаті і слухали добрий старий «Пінкфлойд». Філ по-царски частував гостя, розповідаючи насчет тонкощі догляду следовать молодими невихованими собаками. Його Джессі, яка уважно стежила вслед за розповіддю, лежачи під столом, переводила погляд бери Костика і він потай від Філа — ибо пирушка якраз наводив п’ятнадцятий неспростовний доказательство проти годування молодих невихованих собак чужими — кидав їй черговий шматочок котлети.

Згодом вони довго міркували надо тим, мол взяти машину, щоб відвезти книжки у Біличі, і нарешті згадали насчет Сашка.

Сашко був однокурсником Костика в соответствии с Літературному інституту. Вони дружно їздили для сесії впредь до Москви, миром відвідували і прогулювали лекції, ходили впредь до музеїв і держи виставки, жили на одній гуртожитській кімнаті. Власне Сашко і познайомив його з Філом. Одного разу Філ, який їздив у відрядження впредь до Нєвінномиска, застав їх обох получи и распишись сесії і залишився во літінститутському гуртожитку в дві доби. По тому він цілий рік переконував усіх киян, що був у раю. Йому показали такий буйний літературний процес, що пізніше захоплені відгуки насчет «Московіаду» Андру-ховича невыгодный викликали у Філа нічого, окрім сардонічної посмішки.

— Бліда копія, — зверхньо говорив Філ. — Андрухович підслухав непевні плітки, які вряди-годи сублімували сверху його сьомий поверх. А я, автор этих строк сам, — Філ значуще піднімав вказівного пальця, — миром з Костиком і Сашком ходив за горілку у таксопарк что до третій годині московської ночі. Що ж він затем пише, пирушка ваш Андрухович? Нібито народище падають із сьомого поверху і розбиваються вдрузки, потому что їх никак не випустила з гуртожитку вредна москалька-вахтерша. І одразу закочує істерику: ах, як ви можете жити у такій країні, дескать человек гибнуть серед ночі від тоталітаризму і абстиненції, ох, чому ж ви таково просмерділися несвободою тощо. Створює прокляті питання ваш Андрухович. А автор этих строк — я! — мушу застерегти, що ведь всё-таки художній домисел, фікція і підступна інсинуація проти золотої душі баби Кіри. Вона одиночный разок безграмотный пустила Андруховича за горілку — і на, маєш, він получай двох сотнях сторінок долбать оскарження і вирок цілій Імперії. А накануне баби Кіри богослужение підходити вміло. Ми з Сашком і Костиком уміли підходити впредь до баби Кіри, і тому сказали їй: «Бабусю, голубко, ти всім помагаєш, яке у нас горе, ти, може, вгадаєш?» Баба Кіра каже ритуальну фразу: «Ребята, у вам паки закончилась водка, однако автор этих строк вы никуда малограмотный пущу, марш спать, вас а завтрашний день держи занятия». Але ж це ПАРОЛЬ! I священнодействие знати ВІДГУК, інакше вона пошле вы туди, куди й Андруховича послала. Тому панихида нахилитися шпиндель беспричинно і прошепотіти їй возьми вушко, заросле сивою щетиною: «Бабушка, же во всяком случае ты да я а равно вас нальем!» I — все! Жодних проклятих питань, усі двері — навстіж і ціла третий рим поКІРно лягає по ваших ніг! Свободи у Москві стільки, що на ній можна втопитися, недарма ж є приказка: «Не знаючи броду, никак не лізь у свободу!» Ми з Сашком і Костиком ходили объединение свободу тричі! А під ранок бабуся Кіра нам ще й огірочків солоних винесла.

За роки, що минули після інституту, Сашко став статечним київським буржуа. Він одружився з гарненькою жвавою дівчинкою, заснував власний культурно-мистецький часопис, у якому друкував і Костикові твори, безвыгодный забуваючи платити гонорари, а ще носив окуляри з круглими скельцями, галюцинаційно нагадуючи Миколу Зерова. Його витончені вірші також сповнював зловоние живої неокласики, или Костикові никак не в один из дней спадало бери думку: а що, коль це дійсно Зеров у своєму новому втіленні? Зеров, який повернувся по Києва і надолужує те, що урвала енка-ведистська куля. Сашко відмахувався: «Ні, мы никак не Зеров, ваш покорнейший слуга інший, далеко не прищеплюй мені роздвоєння особистості».

Отже, вони зателефонували накануне Сашка, передали йому вітання від баби Кіри і виклали главное справи. Сашко подумавши і сказав, що попрохає машину на батька.

— Навіщо тобі та сторублевка доларів, коль ти маєш сотню друзів? — посміхнувся Філ. — Я ж казав, що по сию пору если гаразд.


VI I


Серед ночі Костик зненацька прокинувся. Спочатку здалося, що розбудив стукіт коліс електрички і оте характерне ритмічне погойдування засвідомості, яке виштовхує речення і образи втіленими, тільки получи й записуй, мерщій, поки целое це триває, і він поуже пошкодував следовать самопискою та чистим аркушем паперу, які вдома завжди лежали получай стільці біля ліжка, саме с целью отаких випадкових невідворотностей; і розізлився возьми себя из-за те, що він безграмотный вдома, а тиняється объединение чужих містах і людях, хоч би якими привітними й гостинними вони були. Але, прислухавшись вплоть до себе, він зрозумів, що це малограмотный вірш, принаймні малограмотный його вірш, це пульсував темп довгожданої відлиги, елегійне коливання, точні й розмірені сполохи крапель, які йшли відсторонено, безвыгодный давно Костика, ні вплоть до кого, впізнавані і нічиї, ні ради що, але с налету з тим сенсовні й відчутні, як дотик.

В осінні вечори, у вечори студені, непевне совершенно якесь, як ворожбитський віск...

Філ завжди поступався своєю кімнатою гостеві, а сам по себе ішов спати по батьків. І всегда ж Костик відчував, що, окрім звуків капежу, у кімнаті є ще хтось. Це здивувало його, ибо кімната Філа була такою ж спокійною, як і її господар; тутовник ніколи отнюдь не снилися кошмари, невыгодный прогулювалися привиди і навіть рипіння паркету никак не дратувало. Тієї миті зарипів саме пол і Костик безграмотный витримав, підхопився получи ліжку, навпомацки знайшов вимикач нічного світильника на узголів’ї.

Біля ліжка, висолопивши довгого червоного язика, сиділа Джессі, яку забули випустити звечора. Костик згадав учорашню Філову лекцію і подумав, що вона, либонь, хоче пити. Певна річ, з’їсти стільки котлет! Її мисочка з водой стояла возьми кухні. Доведеться вставати. Костик обережно прочинив скрипучі двері і тихенько погукав молоду неви-ховану собаку вслед собою. Джессі что-то около жадібно припала до самого води, що йому й самому захотілося напитися. Він узяв склянку і відкрутив кран. Води безграмотный було. Тоді він зазирнув перед холодильника і побачив молоко. Джессі також хотіла молока. Костик поділився з нею, а тоді пошепки побажав «добраніч» і повернувся по кімнати.

Але греза уж пропав. Він сів в підвіконні і почав дивитися нате гострі верхівки закляклих тополь, держи занесений снігом порожній хідник, нате примарне своєю нерухомістю світло єдиного зимового ліхтаря. Він відзначив, що чередование усе ще пульсує — рядом місяці гладкім висвічує легені карпатський (іздаля почагарілий) ліс, — і пригадав, що йому снився човен. Разом з покійним сусідом, пастухом і рибалкою, вони перепливали Сейм; у човні було тісно, а довкола розкидалася широченна повінь і чорний кінь пасся сверху березі, прив’язаний по дом верболозу, і Сейм... так, Сейм тік у зворотному напрямку, із Заходу возьми Схід, а човен був скляний! Костик замугикав під носа «The Crystal Ship» Моррісона і негайно закрутив головою — це никак не пирушка ритм. Ба й ти бери цім даху, нудьги і жаху повен, почагарів, примерх, винище допив давно...

Де я, во чорта, міг бачити ту бльонду? О, почалося. Ніде. Постійно ти шукаєш подібностей, схожостей, кореляцій, як доісторичний ворожбит знаходиш відповідності між сузір’ями і назвами трав, між фігурами воску і випадковими перехожими, надаєш значення сусідуванню речей і місць, символіці снів і проекціям засвідомого, аякже, зевало — це Венера, а ніс — кадуцей Меркурія, пізнання як пророцтво, экзегетика слідів і шифрів, залишених лукавим і невловимим трансцендентним ради тебе одного, чертог закидон шість, постісторична шизофренія, чули вже, поїхали далі.

Але моя персона її бачив.

У кіно.

Ні.

Де автор этих строк її бачив?.. Як несложно вона віддала гроші. Мабуть, пользу кого неї це никак не цінність. І таке ж неживе світло, синювате або помаранчеве, рівномірне, як у цього ліхтаря, як падіння крапель в металевий відлив ради вікном, рівномірний стукіт і мертвотне, нелюдське освітлення, як у метро, як у...

Костик похолов.

— ...у підземці! Як а ти мене обдурила! А пред тим у барі получи и распишись Німфенбурґерштрасе!

Ти піднялася сходами з підземки, довге золоте волосся відлунювало примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, ти подала мені руку, допомогла підвестися, і автор этих строк встав для повний зріст, моя особа відчув, що є високим, а довкола спав Мюнхен і стояла пекельно пізня осінь, і брами Нордфрідгофу були зачинені, ибо ще рано, сказала ти, і відвела мене перед української Домівки, і пригостила Гроном темно-синього винограду, і говорила ти тоді українською, мені ж ніхто отнюдь не повірив, коль мы розповів ради цю зустріч, из-за винятком Оксани, колишньої дружини Філа, вона повірила, але сказала, що ти була моєю смертю; смерть, яка учить ради руку? смерть, яка пригощає виноградом? навіщо ти обдурила мене цього разу?

Костик регламент з підвіконня, потягнувся, і, малограмотный зводячи очей з самітного ліхтаря у сиротинці ночі, дочитав уголос:

Хоча тогда гарно мріяти ради човен,

А надто якщо на нім скляні облавки й дно.

А потім ліг і заснув, неграмотный прокидаючись більше хоть давно ранку, если Філ прочинив скрипучі двері і по кімнати заскочила весела Джессі, одразу кинувшись облизувати його щоки мокрим шорстким язиком.


VIII


О шостій вечора Костик переступив поріг Спілки письменників. Там уж стояв комплетно готовий Бамбу-ла і влаштовував братання з вахтерами. Тримаючи у правій руці літрову фляшку ізраїльської «Стопки», а у лівій — горнятко, з якого Костика позавчора пригощали чаєм, Бамбула суворо питав одного з вахтерів:

— Брат?

Роззирнувшись нате всі боки, кустод по-змовницькому втихую відповідав:

— Брат.

— Пий, брате.

Він наливав чергове горнятко. Фляшка була впредь до половини порожньою.

— А носитель і ти. Брат?

— Тамбовський вовк тобі брат, — сказав Костик, випиваючи рідину, що відгонила смородиною. Він знову перемерз получи и распишись кістку, а получи додаток мав мокрі ноги. — Де ти взяв цю гидоту?

— Тамбовський... — замислився Бамбула.

— Сашка далеко не було?

— Сашка безвыгодный було. Був Мушкетик. Був Дрозд. Був Драч. Був Панас Мирний. І Леся Українка була.

— І ти всіх частував?

— Нє, чуваки безграмотный захотіли. Сказали, що в одинокий присест викличуть «Беркут». Я подумав... чекай, що ваш покорнейший слуга подумав? Ага, пишущий эти строки подумав, що «Беркут» приїде бери машині і ми домовимося з чуваками, щоб вони відвезли твої книжки перед мене. Але «Беркут» неграмотный приїхав. Може, вони страйкують. Драч пішов. Потім Дрозд. Потім Леся Українка. Потім Мушкетик. Останнім пішов Панас. І ваш покорный слуга залишився сам. Як тамбовський брат. Моб твою ять, Костику, у яку тільки халепу ти мене втягнув! Я ще жодного разу безграмотный бачив где-то багато класиків. Пий.

— Скоро приїде Сашко, ми повантажимо книжки, відвеземо у Біличі і ти ляжеш спати. Все если о’кей, — заспокоював Костик.

— О’кей безвыгодный буде. Блін, як мені тяжело возьми душі, старий. Леся Українка. Я ж її ще на школі вивчав. Коли пролетіло життя? Я думав, вона издавна померла. А цей чувак, — Бам-була кивнув получай вахтера, — каже мені: «А от пішла Леся Українка». Він после этого усіх знає. Стоп, згадав анекдот. Приходить парень получи и распишись озерцо лапати рибу. Прорубав ополонку, закинув, чекає. Аж здесь гульк — з ополонки висовується карась, обома плавниками тримаючись вслед голову. «Мужик, у тібя випіть єсть?» — питає карась. «Нєту», — парень йому. «А што ти в этом месте вапщє дєлаїш?» — «Ну на правах ето што?! Вот сіжу, жду кльова», — каже мужик. — «Е-е...» Тобто отнюдь не так. «Э-э, — каже карась, — сіводня кльова ні будіт, кльова пахнуло вчіра». А носитель і Сашко. Пий, Сашко.

— Добрий вечір, — привітався Сашко. — їдемо?

— їдемо! — зрадів Костик. — Старий, пишущий эти строки тобі цього ніколи неграмотный забуду.

— Подякуєш моєму батькові, автомобиль з його роботи.

Клерк, прежде якого преддверие тим заходили Бамбула й «Стопка»,

теж був братом. Він раздольно розкрив куці обійми і кинувся

допомагати носити книжки. їх складали у автобагажник «Жигулів», а потім в заднє сидіння. Кілька пачок розірвалося ще у кабінеті клерка, дві у коридорі, одна получи порозі чорного виходу, прежде якого під’їхала машина. Повсюди валялися сотні Костикових книжок. По них ходили, їх копали носками черевиків, вони сипалися во болото, якого наробила відлига, їх збирали, їх кляли.

— Ми ж как-то вивчали «Лісову пісню»! Я твір в «відмінно» написав! Я теж міг стати поетом! І одразу постарів; коль це сталося? Чому? — голосно побивався Бамбула, вергаючи до себя чотири пачки одразу.

— Що з ним? — настрашився Сашко.

— Він сьогодні зустрів Лесю Українку у Спілці. А це, самоуправно розумієш, отнюдь не минає безслідно. Але він безвыгодный буйний. Поки що, — уточнив Костик і підписав папірця, з яким сообразно п’ятах бігав клерк. Він отримав возьми пакши дві тисячі вісімсот примірників.

Сашко сів біля водія, вони з Бамбулою втиснулися получи заднє сидіння. Водій малограмотный приховував роздратованості — вслед цю годину він міг би заробити пару мільйонів, мотнувшись сообразно Києву, а где-то мусив спалювати державний бензин, якого ніде никак не було, задурно, і, виконуючи розпорядження шефа, пхатися давно Біличів не принимая во внимание жодної надії получи те, що ця голота, він сделано целое зрозумів, йому заплатить. Він демонстративно потупив скло бери своїх дверцятах, щоб безграмотный дихати Бамбулиним перегаром. Виїхали з подвір’я Спілки і звернули праворуч; Костик устиг побачити, як пизда парадним входом загальмував військовий «газик» і з нього вискочило троє велетнів у чорних бушлатах з білими літерами «Беркут» получи спинах. Велетні прожогом метнулися по Спілки, але Бамбула їх еще никак не зафіксував, він солодко хропів, обіймаючи могутніми лапами пачки з витонченою поезією.

Київ поквапливо промерехтів барвистими світлбми і станок вискочила держи порожню трасу. Де-не-де получай узбіччях тулилися поодинокі спекулянти бензином.

Обернувшись із переднього сидіння, Сашко переповідав неймовірні пригоди, які спіткали його позавчора нате прийнятті, влаштованому шведами («я повернувся звідти Абсолютним шведом!»), довкола лежали темні сніги, пролітали молоді соснові посадки, машину злегка водило, ибо починалася ожеледь, і Костик поуже всього мав досить. Він мав досить книжок і годованих спілчанських функціонерів, він мав досить хамуватих водіїв і повністю рогатих биків-міліціонерів та садистів з «Беркута»; його однаково млоїло від добродушних спілчанських вахтерів і від бездушних біличанських рекетирів; намарні люди, котрих навіть Бог неграмотный на змозі пригадати в обличчя ; він прагнув повернутися додому, відіспатися і відігрітися, з головою поринути на Глибоку Провінцію, у священний, казав Еліот, ліс і опинитися серед Своїх. Він розповідав Сашкові для с дороги життя, яку вони вчора прокладали від Спілки письменників поперед Філового дому, і переконував друга на тому, у чому пирушка самостоятельно був переконаний: поети неграмотный повинні тягати своїх книжок «кравчучками», поети повинні отримувати зароблені ними гонорари і невыгодный покидати келій та кабінетів задля безпритульних блукань містами у пошуках евентуальних покупців і продавців пользу кого своїх творів; а потім прокинувся чумний Бамбула і відчинив браму, і вони знову тягали ненависний вантаж давно літньої кухні, -де стояв розвалений п’єц і висіли довгі смуги павутиння, вкритого інеєм; книжки скидали бери брудну підлогу, і знову рвалися пачки, і знову вони висипалися получи и распишись сніг, як довільні карти долі, і електрика сліпила очі, і психував водій, і розривався Чорник. Тієї ж таки ночі Костик надовго, держи всю зиму покинув Київ, а Бамбула, накривши цератою безладну купу, яка нагадувала йому новопреставленого покійника, замкнув літню кухню, погодував Чорника і пішов спати, гірко схлипуючи: «Ні долі, блін, ні волі у мене нема; як но так? як а це так?! — Зосталася тільки надія одна: блін, що ж в дальнейшем далі було, Лесю?»


X


Далі була весна. Костик приїхав для дачу і щодня ходив дивитися, як розливається Сейм. Він отнюдь не міг наблизитись предварительно ріки, ибо содовая стояла вже у прибережних верболозах, здалеку милуючись сяйливим струмуванням рівної і гладкої течії зі Сходу получай Захід, по мнению якій линия еще кілька днів отнюдь не плив шеріш. Стояла незвична интересах початку березня теплінь, ріденькі хмари мошкари кружляли у прогрітому передзахідним сонцем синьому повітрі, а надо Батурином висів серпанок блакитно-ружової імли. Не було жодної душі, жодного листа, жодної копійки, ба й копійки давненько вилучили з обігу, замінивши їхній дзвінкий гомін мертвотним шелестінням купоно-карбованців. Він сейчас звик давно самотності, хоча слова, які сказала взимку знайома з Канади: «Та моя персона би здуріла, якби побула одна бодай двадцять чотири години», — чомусь малограмотный викликали поблажливої усмішки, як раніше.

Натомість він думав ради те, які гарні довгі коси у його канадійської знайомої; і насчет те, що вже зацвіли медунки; і для те, що березовий сік солодкий, а сверху землю прислуживаться балдежный вечірній дощик, і для те, що добре блукати лісом, дескать по сию пору таково несподівано спозаранок заквітувало. Сорочку гамівну бери душу никак не зодягнеш. Та постоянно одно — весна... Він довго ходив сосновим бором, жадібно дихаючи весняними пахощами глиці, які ожили нате дощі; він більше безвыгодный міг складати віршів, після всього, що сталося з його другою збіркою. «Ось мы почну прислухатися поперед ритму, який пульсує во мені, у крові й течії Сейму, у скрапуванні кришталево чистого бісеру зі смарагдових соснових голок — це одиночный і пирушка самий ритм; штырь пишущий эти строки натраплю бери відповідні цьому живому пульсуванню слова; складу їх докупи, зв’яжу римами і розкажу цього вірша вголос — собі, Сестрі Сосні, Братові Сейму; вірш цей если тим, чого ще ніколи безвыгодный існувало сверху цій землі; весен отаких було і если мільйони, а вірш — він єдина у своєму роді істота, він безграмотный є закономірністю природи і отнюдь не належить накануне кругообігу; його безвыгодный можна дочекатися, як весняної зливи з грозою, — і, сразу з тим, його неможливо сконструювати, організувати, збити, наче ящика з готових дощок слів; його можна тільки створити і тільки людина, жива й приречена крапля часу, може створити його; вал автор этих строк забуду, постараюся забути оборона всі негаразди, ради те, що во мене цілий тиждень або й неуд нема хліба, що залишилося дві склянки рису, що нема олії, вже отнюдь не кажучи для масло, якими ваш покорнейший слуга міг би заправити свою злиденну кашу; аз многогрешный таки віддамся ритмові, віддамся весняному шалові, оспіваю її коси і те, яка вона набурмосена спросоння, наче маленька весняна ведмедиця, і те, як вона тішиться гіркувато-ванільному ароматові вранішньої кави, що є Спасом від невиспаного смуру; ваш покорнейший слуга напишу получай білосніжному папері, що весь одно весна, і видно, як під вечір висять на повітрі білі ниточкщ а потім пишущий эти строки оспіваю рубін, яким виграє винцо во келисі страта батька, мохо старого і немічного батька з його світлою і молодою посмішкою, потому что він вітає мене з виходом у світ книжки віршів і пишається мною, як старий ростов-папа пишався молодим; а згодом пишущий эти строки опишу пересаджування кущів смородини, щорічні весняні клопоти і їхню тяготу легку, і замурзану свіжою землею маму, її священнодійство по-над квітником, сліпуче сонце нашого тимчасового життя, відображене нате лезі лопати, містичні пахощі білого аліясу, орфічні мандри маленького принца, його хвилинну келію і його вічну троянду, й любов його вічну перед цієї троянди, паняночки — підійдеш, станеш, ізсутулиш плечі — неграмотный втримавшись, после ниточку потягнеш і циркуль дерев’яний поперед рычаги тобі впаде; це він добре придумав з тим циркулем, який раптово випадає з нічого, з четвертого виміру, реальний, дерев’яний циркуль! Повністю сюрреалістичний образ, але безвыездно зрозуміло й доречно, звідки ж їм іще й падати, тим дерев’яним циркулям, як невыгодный з таємної сфери, наповненої безліччю невидимих речей та істот; отже, моя особа напишу сотню віршів, довго продумуватиму композицію книги, никак не спатиму ночами, мінятиму слова, викидатиму рядки, викидатиму цілі строфи, вписуючи натомість нові; автор этих строк мріятиму относительно те, якою ошатною вийде моя книга, як хорошо если взяти її вплоть до рук; і по мнению тому, коль моя персона всё-таки доладно скомпоную, відшліфую, переконаюся, що таки створив редкость герменевтичного кола, пройшовши ним, проживши, описавши — ибо спочатку його панихида пережити, це сермяга — і ти накреслиш коло, розтягши циркуля хоть давно самого краю: о, як а тісно во колі тім довкола, а во нім живуть, радіють і вмирають, — справді, коль моя особа ладен буду померти, маючи чисте сумління і довершене, неподоланне знання того, що совершенно сталося, збулося, що відбулося небувале: прирощення і квітування буття, ярица Дерева Життя, сакральний деяние служіння і подяки невідомому Богові — завдяки моєму безсонню, моєму голодуванню, моїй рішучій постанові забути профанний світ, — по части тому всегда це надрукують возьми огидному папері, з двома десятками диких помилок, погублять епіграфи й присвяти, погублять усю мою працю цілих п’яти або й більше років — і сверху глум віддадуть мені весь це услуга получи и распишись руки, бери, скажуть, носи, торгуй, ти станеш багатим чоловіком, тобі если чим заправити твій рис; і всі жахатимуться, побачивши цю бридку, неохайну купу попсованого паперу, яку ваш покорный слуга хотів назвати «Книгою Радості», і добре, що далеко не назвав так, ибо це сборник убогості, сборник українськості, атлас образи і приниження, а пишущий эти строки ніколи й нікому невыгодный дозволяв принижувати себе; і ці книжки сипатимуться, як мачинки з дірявого маку, під лапти перехожим, і ці сліди підошов залишатимуться держи найчистіших, які тільки во мене були, словах насчет запаморочливі коси, оборона замурзане лице мами, оборона усміхненого батька, який, долаючи хворобу, віз сюди ревю із публікацією віршів, щоб потішити мене, щоб порадіти разом, ибо нам недостаточно залишилося радіти с налету у цьому житті; і передзвін соснового бісеру, і всё-таки найсвятіше, найдорожче, що тільки судилося нам у цьому блискавичному сполохові — соответственно калюжах, в соответствии с снігах, согласно брудних літніх кухнях, потоптане, спаплюжене, — о, ні, аз многогрешный в такой мере більше невыгодный гуляю».


X


У синьому небі текли білі хмари. Вербове листя відливало блиском зеленого металу і блідий місяць стояв навпроти призахідного сонця. З оболоння долинало кумкання зелених співців мантри і рідка братья наши меньшие обсідала вузькі, вже засмаглі зап’ястя. Цілувати кожну подряпинку бери твоїй ніжній шкірі. Зализувати тонесенькі півмісяці шрамів, янголів майбутніх зморщок, яких ти, проте, неграмотный дочекаєшся у стрімкій течії твого неминущого більше життя. Перехоплювати твій погляд і подих, захищати від абсурдної краси приреченого світу, любити і пити тебе прежде останку, навіжено й безтямно. Ти отнюдь не осміхнешся в мій шепіт, малограмотный відкинеш пряжа з чола, неграмотный поглянеш в крихітного годинника. Ти никак не сядеш навпочіпки біля багаття, що жевріє возьми березі Сейму. Ти невыгодный озирнешся, Андрусю. Скільки би нас никак не вчило те, що вони називають «життям». Як би безграмотный знущалися, як безграмотный співчували би ті, кого ще називають людьми. Ти одна і більше такої невыгодный если — під синім небом, між чотирьох стін світу, під білим плином хмар, між рухливими тінями буйного листя з його несамовитими пахощами теперішнього. Тебе безвыгодный если під моторошно повним колом багряного місяця, що поволі вибухає ради сосновим бором для Сході; ти безграмотный схилишся надо мініатюрними ліхтарними пухнатих кульбаб, неграмотный відсахнешся від летючої землі, тобі малограмотный перехопить серця й подиху графіті вогненної гори книг, надо якою в’ються тисячі ластівок, переляканих нічним вогнем; ти сидітимеш спиною накануне дзеркала, святе стебло маріхуани.

...Забути оборона однако і поринути у парение новітнього письма; прислухатися впредь до ритмів, що довибухають у засвідомості вслід вслед за місяцем, випускати їх получай поверхню видимого світу, світу чутного й запашного. Писати, вже неграмотный озираючись бери власне знання і їхню підступність, продажність, пропащість; набирати повні легені повітря і знову пірнати вплоть до розкішної самодостатності плину, у неможливість виправлень та скорочень; літати у підводній Речі

Посполитій, серед князів, серед садів, бути знову вільним, як і держи Початку, — те весь зосталося держи землі, зосталося землі і її намарним людям, обтяженим успадкованою розсудливістю. О, як добре бути собою, відтворюючи свій вид бери білому аркуші вслед посередництва цілком придатних чтобы нарцисизму слів безпосереднього письма; як добре бути — згадуєш і це, відчуваючи всім тілом сповна. Відчуваєш уведомление як жінку, вологу і запашну, кохану, єдину, божевільну, чисту Андрусю; святе письмо; відчуваєш радість — і це контролька прежде буття — і ці, всупереч Кантові, відчуття розуміння летять, як черешневі пелюстки получай цнотливу досвітню воду, засліплюючи єдинорогів і наших Панн, яким більше ніколи далеко не бути такими юними; але сьогодні, ще є сьогодні, ще є ця мить знеможеного глибокого віддиху, ця мить усамітнення і зосередження прежде конанням, преддверие стрибком до самого неминучої навіки віків минущості і марноти, ще цей зарница надо сосновими борами, ще ці пахощі суниць між черленого золота соснових колон у червні, ще безраздельно спогад насчет всі ті обіцянки раю, який невыгодный здійснився — але і їх, таких оманливих, виявилося достатньо.

Падає чорна кострома для занапащену землю, коні летять схарапуджені, рвуть посторонки й вуздечки; пси безпритульні виходять держи вулиці нашого Міста і виють, — тут, мол ми були юними і більше ніколи никак не будемо, мол спіткали нас перша убогість і перше багатство, тут, дескать перша відраза і насолода, перша любов і ненависть, — туточки виють пси, відганяючи янголів, що прилетіли получай світло від спалених книг; ми блукаємо Містом, проклятим, коханим, шукаєм слідів небувалого раю ранкового, попелу райського, чогось, хоч чогось бодай звідтам, звідтоді, — нема нічогісінько, гола, порожня, безплідна і любезная земля, поламані крісла, поламані долі, подертий папір і царапина поразки, війна.

Весна — це війна; це смута священних речей проти довгого стану облоги, проти профанів і проти поган; зимцерла — це абсурд; абсурди, правда, мають здатність минатися;

але далеко не всі; ми торкаєм дзеркала і дивимся во них для дими, що останавливаться надо вечірніми обріями; дзеркала проростають галузками, починають сочитися кров’ю; здається, Андру-сю, ти мала рацію, ми таки програли цю битву. Відпусти нас поперед джерел.

Отче.


XI


Минуло банан літа, а сверху третє наймолодшу троянду, яку Костик називав «паняночкою», обсіла попелиця. Гігантські колонії крихітних зелених комах обсипали листя, тонесенькі пагони, і ради лічені дні пожерли майже всі пуп’янки, з яких готувалися випурхнути ясно-малинові пташенята. «Чому вона эдак довго отнюдь не цвіте?» — здивувався врешті Костик, підійшов по «паняночки» — і вжахнувся. Він кинувся душити попелицю пальцями, але комах було надто багато, впредь до того ж троянда відчайдушно кололася. Тоді він розчинив у теплій воді майже цілий марзан господарського мила і заходився з усіх боків кропити кущ. За цим і застав його Бамбула, що приїхав у гості. Вони миром докропили «паняночку», а потім относительно всяк випадок оприскали розчином двойка інші, старші кущі, які вже давнёшенько розквітли біля дротяної огорожі.

— Завтра побачимо, — сказав Костик. — Може, хоч трохи допоможе. А ні, в таком случае доведеться купувати якусь хімію. Ходімо обідати.

Він поставив нате стіл пательню зі смаженою картоплею, нарізав свіжих огірків, нарвав для грядці молодого часнику і цибулі. Бамбула безвыгодный забув завезти хліба, він добре запам’ятав ще з минулого приїзду, що за селах з хлібом біда. Пообідавши, вони пішли купатися получи и распишись Сейм. Плавали довго, насолоджуючись змаганням з ласкавого і сильною течією, яка зносила їх километров вниз, целых прежде Острова Осокорів, дескать медитували рибалки.

— Старий, выкладывай будущие времена зранку сходимо для рибу! — загорівся Бамбула, побачивши їх. — Маєш вудки?

— Маю, звичайно. Але сюди нема чого йти. Тут елект-ровудочники витрощили совершенно живе.

— А чого ж тоді оті сидять?

— То приїжджі, дачники. Сюди з Москви приїжджають, з Петербурга.

— Ні фіґа собі! Близький світ.

— У росіян своєрідні уявлення оборона пора і відстані. Шістсот кілометрів, цифра годин автом — це про них рукою подати. Рука ж ибо — імперська.

— А кордони?

— Які кордони, ти смішний. Кордони починаються из-за Львовом. Ми можемо сходити для озеро, тама карасі. Хоча, хтозна...

Електровудочники були устократ гіршим нещастям после будь-яку попелицю і росіян. Вони брали потужні кама-зівські акумулятори, під’єднували предварительно них довгий щуп, аналогический нате міношукач, ставили усе це во човен і пливли попід берегом, мол серед очеретів і кропивки, у прохолодних хащах підводного зілля стояла розморена спекою риба. Вони знали найкращі місця, всі ями, заводі й затони, куди риба закатываться перепочити і пошукати поживи. Водан здоровенний мугир веслував, а другий стояв получи носі човна і натискав кнопку. Щуп тихенько дзижчав, з піщаного або мулкого дна починали здійматися мільйони повітряних бульбашок. Електричний струм убивав негайно, весь навряд ли — вужів, жаб, ікру, мальків і найголовніше: останню велику рибу Сейму. Щуки, лящі, лини, окуні, соми, насчет яких міг тільки мріяти кожний справжній рибалка довгими зимовими ночами, безпорадно спливали догори черевом получи поверхню, единовременно із сотнями крихітних плиточок, йоржів і краснопірок. Мугирі вибирали найбільшу рибу і зникали. Вони працювали безшумно і блискавично, безграмотный боялися нікого, при случае мали около собі обріз, фінку або й пістолет. Міліція і рибнагляд були исстари ними куплені й перекуплені, а в некоторых случаях і самі бралися после цю справу: «да шо, хіба на нас акумулятори хужі? Щас наб’єм хоч і центнер». У Сеймі розвелося безліч раків, які живилися знищеною струмом рибою. Ріка стала порожньою. Це таке особливе почуття пустельної порожнечі, відоме справжнім рибалкам, коль приходиш і шкірою знаєш, що тута нічого нема, шелковица сделано побували «електрики», содовая мертва і гола, у ній можна досхочу купатися, але, як і у ванні, безграмотный зловиш навіть мізерного пічкура.

Карасі получи озерах були витривалішими. Щойно з’являлися електровудочники, вони заривалися глибоко во мул і багатьом щастило вціліти, гинули тільки тисячі недосвідчених, завбільшки з мізинця, мальків. Уся інша живність, никак не розбираючи дороги, нехтуючи людьми возьми березі і птахами на повітрі, щодуху кидалася вслед порятунком в сушу. Жаби стрибали поруч із вужами, які невыгодный звертали нате них уваги, нутрії перескакували сквозь черепах, видри дряпалися единовременно з бобрами, яких обганяли руді берегові миші. Всі разом, мовчки, не принимая во внимание жодного писку, вони викочувалися звивистим живим в клубок бери рятівний суходіл, розповзалися за ярах і долинках, довго в области тому далеко не повертаючись вплоть до ласкавої стихії, яка зненацька ставала смертоносною.

— Я би їх позабивав, — признався Бамбула, слухаючи Костикову розповідь.

— Та їх подеколи і забивають. То одного знайдуть у воді з акумулятором получай шиї, ведь другого... Часто вони й між собой воюють, ибо риби майже невыгодный лишилося, місця одні й ті самі, і кожний хоче вхопити найбільше, і кожний хоче цього щодня. У них безліч замовлень — шум біля траси «Київ—Москва», весілля, родини, похорони, поминки...

— І коль це почалося?

— Одночасно з «незалежністю». Ти ж знаєш, як це бидло малоросійське мислить: «Ага, бога нима? Нима. Леніна нима? Нима. Партії, Союзу в свой черед нима, виходе, шо всьо можна, ибо це нам дали свободу. А з рибнадзором побазаримо, тама у Питра песок работав, куму в свой черед дітей нада из-за шось учіть у Кієві. Проблем — нима? Нима!»

Вони ще присест сплавали держи батуринський берег, обсохли і пішли додому. Костик насмажив млинців, сусідська дівчинка принесла теплого вечірнього молока, у слоїку залишилося трохи полуничного варення. По вечері сіли ладнати вудку к Бамбули.

— Ти ще тама отнюдь не пропив моїх книжок? — поцікавився Костик, порпаючись у риболовецькій скарбничці і шукаючи сьомий штукенция гачка. Навіть найменші карасі получай озері чомусь полюбляли клювати саме в сьомий, безраздельно з більших номерів. Може, черв’як, одягнений возьми такого гачка, здавався їм особливо відгодованим і принадним, викликаючи, вслед за інтерпретацією Бамбули, котрий третю зиму читав обкладинку книги К’єркеґора, любострасний очень і трепет, скорочено «дриґ-дриґ».

— Чувак! — схопився Бамбула следовать голову. — Вони якісь закляті, ті твої книжки. Бігме, ваш покорнейший слуга пробував підсунути кілька примірників знайомим, але во людей стають такі кислі морди, як оце во тебе зараз! Задурно далеко не хочуть брати.

— Шкода, — байдуже сказав Костик, вибираючи поплавок.

— А ти? Ти робив якісь рухи, щоби їх позбутися?

— Ну, певно, що так. Ми з Небораком провели мій творчий вечір у Львові. Була телевізія. Було багато класної золотої молоді. Пішло близько сотні книжок.

— Вітя конкретний чувачок, — Бамбула був однокласником Неборака і почасту пишався цим.

— Потім ще з півсотні взяла книгарня для Академічній.

— Я ж кажу, Вітя дуже конкретний чувак. А ще?

— Далі ми їздили з Чубаєм объединение різноманітних халтурках. Я співав предварительно виступом Чубая, потім Ася накручував публіку. Оце ж бо, мовляв, він і є, праздник геній, від пісень якого ви шизієте, тащитесь і торчите, сиречь в сам по части себе присест пишущий эти строки заспіваю вас пару таких пісень, а у фойє, с налету з касетами нашого рок-гурту, ви можете придбати і його книжки, яких, по речі, ви більше ніде безвыгодный купите і яких залишилося мало-мало. Кваптеся взяти автографи, поки геній з нами і ще никак не здох з голоду. Раз, два, три, чотири... Завтра прийде прежде кімнати.

— Тарік теж конкретний чувак, — був діагноз Бамбу-ли. — Кльова реклама! І що? Народ гріб як дурний?

— Три примірники.

- Що?!

— Три примірники, найбільше из-за сам по части себе раз, у Стрию. Спека була скажена, у нас вибухали запальнички і двічі ламалася машина.

— І всьо?!

— Вотан примірник у Надвірній. Які с годами печуть шашлики, Бамбула, ти півжиття стратив, що безграмотный був з нами! Гори у вечірній імлі, нерасторжимо Івана Купала, п’янке повітря, жива ватра — і неземні пахощі...

— Е, не, старий, кочумай, — Бамбула ковтнув слину.

— Словом, розійшлася тисяча. Пару сотень автор роздарував, порозсилав, коль мав гроші получай бандеролі. І тоді вже настало всьо. Стопор, ступор... Відмотуй жилку, метрів шість.

Костик сходив вплоть до хати і виніс газету.

— Ось, свіже число, ти ще, мабуть, никак не бачив. Твій улюблений «Експрес», із твого коханого рідного міста, яке ти любиш понад усі Мюнхени й Лондони.

Бамбула терпіти неграмотный міг свого рідного міста, получай згадку оборона яке во нього починався нервовий сокращение сверху лівому оці. Костик чудово це знав, але спробуй утриматися від гри получай ідіосинкразійних струнах ближнього!

Бамбула гидливо взяв «Експрес».

— Інтерв’ю з тобою? Костику, давно чого ти опустився, даєш інтерв’ю жовтій пресі! Та львівська преса — це...

— Я взагалі нікому отнюдь не даю інтерв’ю, — перебив Костик, — це виняток. Той чуваш припхався вслед за тисячу кілометрів із самого Львова, отнюдь не міг но ваш покорный слуга послати його нате фіг?

— Міг! Львівська жовта преса — це, блін, щоб ти знав...

— Читай, малограмотный писти.

«Наскільки ваш покорный слуга таю, у тебе поки що вийшло у світ дві поетичні книжки?

Причому...» — Чувак, шелковица «причому» надруковано разом! — обурення Бамбули набирало обертів, його ліве глаз нервово засмикалося. — Блін, рогулі, з ким ти зв’язався! — Причому друга збірка вийшла накладом три тисячі примірників, і відразу після ЇЇ виходу мене попросили негайно забрати тираж, щоби звільнити приміщення. Десь із тисячу тих книжок ваш покорный слуга роздарував, а ще дві тисячі не стоять у мохо знайомого, художника Андрія Бамбули. Сьогодні ми виношуємо задум проведення перформансу «Спалення книги». Кращого застосування в целях поетичної збірки пишущий эти строки придумати малограмотный можу.

З цього приводу, Костю, мені чомусь згадалися фразы Юрія Андруховича...» Бамбула схопився нате рівні і, тикаючи газету під носа Костикові, заволав:

— Нє, чу-ва-а-ак, файну він тобі компанію шиє! Йому чомусь, ти, блін, чуєш — «чомусь» — згадалося! Пришив по писти рукав! Та тогв Андруховича бегло як Мао Цзедуна цитуватимуть. Випустять спеціальні такі цитатники... По темах! Ох і жовтизна!..

Тепер у нього сіпалися банан ока зразу.

«...який казав, що 09 відсотків населення України никак не читає взагалі...» А він рахував, рогуль? «...з тих, що читають, 09 відсотків безграмотный читають по-українськи, а з тих, що читають по-українськи, 09 відсотків невыгодный читають поезії. І що наша поезія стає безвыездно кращою, поспешно ми будемо писати самі к себе».

— «Так воно і є. І аз многогрешный малограмотный бачу на тому нічого поганого». І ще й ти йому підгавкуєш! — розлютився Бамбула остаточно, зіжмакав газету і викинув її геть. — Справжні поети, чувак, завжди пишуть про самих себе. Тому вони справжні. А такі муділі, як ти й Андрухович, пишете с целью відсотків, і тому... Мені крестины п’єц перекидати, а немного погодя лежить дві тисячі всіляких відходків на відсотків. їх праздник виносити, день-деньской заносити. Приїдеш, допоможеш. Вони невыгодный читають поезії, блін, рогуляки малоросійські! А яке ще после спалення ми з тобою виношуємо? Ви що, набухалися з тим жовтим кореспондентом?

— Ми пили виключно каву. Мусив а моя персона вішати якусь лапшу.

— Не мусив!

— Може, і спалити доведеться. А що з ними робити?

— Ти звар’ював.

— То пусть себя на здоровье покоиться іще червон років.

— Е, нє!

— То будемо палити. Влаштуємо з того забаву. Запросимо телевізію, щоб усе було відкрито...

— Аліну! — замріявся Бамбула. Нервовий сокращение припинився.

— О, так, Аліна не надышаться на кого усяку параною знімати. Знайдемо спонсорів, це ж перформанс, а невыгодный спалення сміття, мистецька акція. Хай розміщують рекламу.

— Тільки крутих. «Артеміду»!

— Яку Артеміду, давно холери?

— Горілчаний концерн, чувак! Або «Союз-Віктан», в таком случае ще крутіше. Поезії здесь ніхто малограмотный читає, зате горілку жлуктять усі. Ой, блін, ведь ж такий опьянение можна влаштувати! У лісі!

— От бачиш, а ти кажеш: в хріна їх палити. Жовта преса завжди першою знає, мол наслаждение заритий.

— В натурі, чувак! Нехай сховається Надвірна зі своїми шашликами!

— То ми йдемо будущее держи рибу? Чи їдемо палити книжки?

— Нє, завтрашний день нате рибу. Завтра если кльово.

— Тоді на, маєш, вудка готова. Якщо йдемо держи рибу, дайте вкладатися, потому что мусимо раным-ранехонько встати і вийти.

— Та встанемо, чекай!

Очі Бамбули палали позаземним вогнем.


XII


Костик постелив гостеві для канапі во кімнаті, а самоуправно ліг получи ліжку во кухні. Однак, насчет гипнос доводилося тільки мріяти. Бамбула пророкував:

— Потім ми розішлемо запрошення, мы намалюю. Приїде куща народу. Рябчук приїде, Морозов, Герасим’юк, Андрухович, пусть пистоне яку-небудь цитату интересах жовтої преси, Неборак, Вітик вздыхать до ком такі балагани...

— Неборак головуватиме. Як сам із найбільш причетних поперед розповсюдження книжки.

— Вітя конкретний чувак, дебош головує. За Мідянкою пошлемо гелікоптер, пусть його знімуть з гір і требовать у Біличі.

— Ти уявляєш, хоч приблизно, скільки коштує гелікоптер? До Закарпаття й назад?

— Фіґня, у нас круті спонсори. І взагалі, никак не до свидания еґоцент-риком, Петрові в дальнейшем самому сумно. Потім іще Маленький, Грабович...

— Філ і Сашко, — нагадав Костик. — Леся Українка...

— Стуль писок. Грабович, Попович, Маринович, Мал-кович...

— І Яринка.

— Котра Яринка?

— Малковичева.

— Блін, чувак, як ти мене дістав з тією Яринкою. Як невыгодный Марта, в таком случае Яринка, як никак не Андруся, в таком случае Алінка. Я ж тобі пояснюю: так если крутий чоловічий кір, гей, забава, утеха хоть накануне рання! Ти що, забув, як бухати серед бабів? То є суцільний мрак і облом. А ми будемо бухати, як коні!

— Ось автор нате тебе нацькую пару феміністок у Києві. До того ж слабо уявляю Поповича й Мариновича, котрі бухають, як коні.

— То на тебе анемія, менше їж смаженої бульби, іди предварительно лісу, дихай глибоко і полюй держи вепрів. М’ясо вилікує твою уяву. А потім путем твоїх бабів цілий Київ если рік пашталакати, хто з нас -де блював, а хто закусував одноразовими блюдечками.

— Яринка никак не така, — переконано сказав Костик. - Вона нас невыгодный продасть. Крім того, Бамбула, невыгодный забувай, що после если Аліна, яка зніматиме всю буйду. Опівночі вона перестрашиться, вимкне камеру і дружно зі спонсорами втече додому. Та й Іван минуя Яринки безграмотный захоче їхати.

— Аліна нічого неграмотный злякається, вона вже знімала безліч вар’ятів і щоразу залишалася живою. Вічно ти однако пере-сереш. Щойно у мене почалося натхнення і рій образів закружляв до очима, ти... Гаразд, якщо ти запрошуєш Ярину, так автор этих строк запрошу Мілану.

— Хоч чирик Мілан. Добре, с ми всіх дочекалися, зібралися бери березі біличанського озера, довкола загадково шумить нічний ліс, що далі? Керуй, автор тебе призначаю режисером-постановником.

— Нє, холера, він мене тепер призначає!.. Обламав держи самому початку, навів туди купу бабів, що пишущий эти строки відтак можу придумати?

— Давай, керуй, получи и распишись тебе приязно поглядає Мілана.

— Ну... Тоді встає Неборак і каже: «Чуваки!»

— Ти ж запросив кількох професорів! Грабович образиться і уриє на Гарвард. Який він тобі чувак?

— Не уриє, Грабович кльовий чуваш і має почуття гумору. На відміну від тебе.

— А дами?

— От ваш покорный слуга ж тобі й доводжу, що вони затем ні получи и распишись фіг непотрібні!

— Менше з тим. Вітя встає і каже... Що він каже?

— «Вельмишановні пані і панове!» А далі Вітик бесчинство непосредственно вписываться си голову, — викрутився Бамбула.

— Гаразд. Неборак закінчив спіч. Далі.

— А далі, чувак...

Канапа відчайдушно зарипіла, ибо збуджений Бамбула піднявся для ліктях і схопив сигарети.

— А далі «Артеміда» і «Союз-Віктан» вскладку накривають нам БЕЗУМНУ поляну. Повсюди палають ватри, бери менструальних рожнах...

— На яких рожнах?

— Я ти заб’ю. Ще одне речение — і автор ти заб’ю! На тих рожнах поволі обертаються туші вепрів, буйволів, баранів, гусей, качок, — занервував Бамбула, — і цих, як їх...

— Курей, — підказав Костик.

— О, так, курчат! Там сотні курчат! Я їх бачу! Там бери велетенських пательнях смажаться тисячі поросят, таких завбільшки з мене! Там цілі чани холодцю зі стерляді і пструга. Там полчище всього, розумієш, море, океан жрачки і якого невыгодный хочеш бухла. Там коньяки — ровесники Переяславської угоди, шляк би її трафив, і первопричина — ровесники Мазепи, ні, Данила Галицького, немного погодя эдак пахне, як у раю, мы чую ті неземні пахощі, які долинають сюди, ніби янголи-провісники Доброї Вісті! Якби швидше настав пирушка день! Он він, ОН ВІН УЖЕ ЙДЕ ДО НАС!!! І ми починаємо. Ми трапезуємо довго, їмо і п’ємо, їмо і п’ємо, страви ради стравами, супи з черепах і смажені по-корейському собаки, їмо і п’ємо, їмо і п’ємо, целых предварительно третьої години ночі, кучугури льодів з трускавками...

— Ти вже як Андруся. У неї були схожі галюцинації. Але що целое це означає? Яка на тім семантика?

— Андрусю крестины було добре грати, щоб вона безграмотный сублімувала. А во нас ця семасиология до чертиков проста: в таком случае є компенсація вслед за роки недоїдання.

— Ясно. Ми вже компенсували. Далі.

— Далі морок, пітьма...

— А як а зніматиме Аліна?

— Фіґня, у нас круті спонсори. Зараз у військових частинах можна купити що-завгодно, від протиповітряного комплексу «Кольчуга» предварительно пістолета, армія розкладається і хозяйка заробляє собі сверху життя, хіба ти неграмотный чув? «Артеміда» выкупить нам спеціальні зенітні прожектори, вони б’ють получи п’ятнадцять кілометрів! І от, почалося: потужні прожектори нишпорять у мовчазному небі, нишпорять, нишпорять, ні хріна тама невыгодный знаходять, Той емігрував перед більш розвинених країн, тоді вони опускаються нижче, нижче, лунає вибух... о, перепрошую, моя персона незумисно, і раптом усі зненацька нахально і в мгновение ока бачать сосну, обвішану твоїми книжками. А під сосною прив’язана дівчина. Гола!!! Гола дівчина під сосною! Це страх. І мрак довкола. І трепет.

— Бамбула, ти женеш.

— Не, чувак, во натурі. Вона символізує поезію.

— А чому вона гола?

— Бо їй нема у що вбратися. І нема вслед віщо. Ти котру зиму тягаєш свого історичного плаща?

— Сьому. А чому вона прив’язана?

— Щоб неграмотный втекла. Бо їй ось-ось настане пистець. Повний пистець поезії, чувак, це катастрофа! Чого ти лахаєш, ведь є боязно драматична мить!

— Продовжуй, мы більше безграмотный буду!

— Долинають грізні і погрозливі, може, навіть трохи макабричні, у кожному разі сатанинські звуки африканського там-тама. Із кущів починають вилазити лабухи у фраках. Уявляєш: ліс — і фраки, багато фраків, і блиск інструментів у світлі буцімто отнюдь не військових, буцімто неграмотный прожекторів, шпиндель вона повзе, симфонічна орхестра, а вслід вслед за нею хор, так, пишущий эти строки бачу, це много феміністок, вони також у фраках, ну, в таком случае й що, багаття палають, і повно диму, диму... То є супер. Лабухи сідають, хто де, і починають строїти інструменти довкола сосни з Дівою Поезією...

— Яка вона діва, — скривився Костик.

— Не бай циніком. Спроквола вони починають лаба-ти якусь колосальну, супер-суперколосальну річ, може, може, — Бамбула затнувся, — ну, може, ми порадимося з Бампером, він знає.

— Нехай Бампер самоуправно напише музику.

— Та ні... У Юри ворох халтурок, йому ніколи. Він напхає туди одного джаз-року, від папуасів давно Оскара ІІітерсона... Ти чув, як Бампер бухав з Пітерсоном?

— Чув, ведь всі чули, невыгодный збивайся.

— Розумієш, священнодействие щось важке, капітальне, урочисте, стримано трагічне...

— «Трістаната Ізольду» Вагнера, — запропонував Костик.

— О! Так! Старий, так є геніально! Чувак, аз многогрешный перекарнаю з Міланою, вона умовить свого батька і він продиригує! Дриґ-дриґ! — за жалібних зойках канапи Костик збагнув, що Бамбула показує, як слід диригувати «Трістаном та Ізольдою». — Уявляєш: симфонічна орхестра у фраках кольору пітьми, біла, гола Діва Поезія, хмарь надо озером, і ото виходить демонічний старий Мілан, бере смолоскипа і рішуче махає ним, а чуваки зосереджено починають лабати. Трохи гуцульської джази-мантелязи! У дисциплина музиці двоє чувачків з лопатами, Кох і Кауфман, викопують з-під землі тебе. Ми тебе помалюємо держи чорно.

— На хріна?

— Це означатиме, що ти почорнів від горя. І пользу кого контрасту з білосніжністю Діви Поезії. Тільки мусиш зняти окуляри, потому что будеш смішний... Кох бере тебе следовать підборіддя, довго приближенно делать круглые глаза во очі, а потім важко зітхає: «Poor Kostyk!..»


XIII


Бамбула замовк.

— Щось твоя дахівка перестала сипатися, — позіхнув Костик. — Чи в таком случае вже кінець?

— Сам ти кінець, — стримано відповів пророк. — Слухай уважно, щоби потім далеко не бігав ради мной як Чорник, питаючи, що тобі робити. Кауфман дає тобі свічку і копняка, і ти прямуєш давно облитого бензином стоса книг, получи якому сидить, а може, лежить, Мілана...

— Ізольда, — поправив Костик. — Тобто Діва Поезія.

— Ну, так, яке це має значення. Камера вихоплює з мороку одухотворене лице диригента, дриґ-дриґ, він если как король Марком, далі твою вічно смурну морду, нажахані, сповнені благанням очі Ізольди, получи и распишись віях якої дрижить коштовне каміння сліз. Ага, додриґалася! Нічна музика шаліє, ніхто безграмотный лажає, всі глядачі затамували подих. Лунає моторошний, а може, навіть жахливий і скрупульозний, зойк литаврів. Ти підпалюєш книжки, а Мілана співає останню у своєму коротесенькому житті партію...

— Е, чувак, пішов ти нате фіг, аз многогрешный нікого палити малограмотный буду. Я свободу люблю.

— Блискавка, муділь ти, блискавка вдаряє з пекельно чорної грозової хмари, ватра вмить займається, спалахують книжки, горить Мілана — як уособлення Європи — і в таком случае є довгожданий кінець європейської цивілізації, все, пистець усьому, розумієш, ґанц усьому, а з-за дерев повільно, увімкнувши тисячі сліпучих фар, виїжджають сотні, доганяєш, сотні, чувак, со-о-отні вкрай червоних, нє, старий, зелених пожежних машин, а пожежники сверху них — араби! К-к-кльово?

— Кльово, кльово, — кисло мовив Костик, уявивши, як Міланин батько перериває гастролі у Лас-Вегасі і получай парашуті вистрибує з військового бомбардувальника надо засраним туристами біличанським лісом, мол в нього вже чекає симфонічна орхестра, гарвардська і київська професура, а також араби получи и распишись зелених пожежних машинах.

— Нє, краще мовчи, ибо ти враз усе облажаєш. І от, сам соответственно себе з тих арабів, властиво, бін Ладен, смачивать із «Калашникова» Міланиного старого, — Бамбула кровожерно поплямкав губами, — а самостоятельно стає получай його місце і починає диригувати. Дриґ-дриґ! Niespodzianka! Конаючи у інфернально тривалих муках, а може, навіть стражданнях, усесвітньо відомий композитор, остання арніка європейської музичної традиції, розпачливо прислухається давно перших проявів лажі, предварительно темпу, який чомусь — чувак, ЧОМУСЬ! — трохи сповільнюється, а тоді зненацька, infuriato е brutale 0 наростає, причому він ще більше посилюється введенням остинантного басу — соп уапбаїіято! 0 — перед виплеканої і, безвыгодный виключено, викшталтуваної вагнерівської тканини. Це тобі, чувак, невыгодный ціцьки-піськи, це страшні речі. Тієї миті з озера починають випірнати осяйні водяні лілеї, Nymphea, німфетки по-нашому. Але ж так невыгодный лілеї, холеронька ж ти ж моя ж ясная ж, які довели Моне вплоть до тихого сказу, ні! Я одним духом присвічу! Прожектори! Та це ж дівчата! Багато дівчат, дві тисячі Лоліт, кожна з яких символізує твою книжку, Костику, білосніжну, єдину і неповторну!!! Костику, дві тисячі німфеток, моя особа йопнуся зараз! Цілковито, розумієш, ціл-ко-ви-то голі Лоліти виходять в біличан-ський берег, цнотливо затуляючись рученятами від хтивих арабських косяків. Мої манюні! Побачивши їх, араби неквапливо скаженіють...

— Далі пишущий эти строки знаю, можеш безграмотный розказувати, — позіхнув знову Костик.

— Нє, чувак, — віщування Бамбули вже ніхто безвыгодный міг зупинити, — далі араби накидаються на, може, ще невинних дівчат і зачинають вандалічно-конкретно пердолити їх. Опа-бпа! Дриґ-дриґ! Який жах! Жалібні зойки німфеток, які навіки й безповоротно, тобто назавжди, розлучаються зі своєю холерною невинністю, змішуються з речитативними прокльонами хору феміністок: « Та що ж це ви робите, мудаки, встилайтеся, одягайтеся, о, femina melancholica, повідкусюй їм знаряддя насильства!» А тим арабам по части фіґ, вони й вухом безвыгодный ведуть, знай, роблять своє, їх никак не зворушує навіть атональний хрип старого диригента, котрий символізує єврофашизм, ані ледве чутне квиління Іфігенії, яку доїдають язики.

— Чиї язики?!

— Язики полум’я. Новий світ і нова культура, вільна від тисячолітнього європейського тоталітаризму, одним з відламів якого є сучасний фемінізм, можуть народитися лише у божевільних стражданнях, серед крові, вогню і попелу спалених книжок. І народяться вони від зґвалтованих арабами німфеток, така оптимістична дефлорація з того всього. По-тому рекламное объявление «Артеміди» і «Союз-Віктану», новини, шоколад «Корона», все, як належить. Аліна отримає «Оскара» из-за праздник фільм, ваш покорнейший слуга гарантую. Та черт не без; ним сховається «Титанік»! Не переживай, Костику, спалимо ми твої книжки!

Тиша.

— Я завжди підозрював, що деякі художники трохи несповна розуму, — замислено сказав Костик, — але, щоб впредь до такої міри... Яка Іфігенія? До чого после этого мої книжки? На холери тобі Лоліти і зелені пожежні машини? Це по сию пору коштувало би мільярди. Бамбула, ти без труда поїхав.

— Туїбень ти, — образився Бамбула. — Ти сидиш у тому Задупів’ї, бесідуєш зі своєю попелицею і карасями, безграмотный маючи зеленого поняття относительно те, що світом переможно прокочуються катись колбасой постмодерної дискурсії.

— Про твій постмодернізм сейчас навіть мої карасі чули, — відмахнувся Костик. — Вони дохнуть від нудьги, почувши це слово, незгірш як від електровудки. Вам, художникам, одне це всезмішання бери умі, ви й поширили цю заразу. Та ви споконвіку з однаковою старанністю клепали Мону Лізу і Леніна, кайфуючи від тільки вас досяжних деформацій, трансформацій, від тіні, покладеної під носом або від віртуозного мазка, який нарешті нічого безграмотный означає, а є, від флуктуацій вне фіксації. Тепер ви ліпите Леніна з цицьками Мони Лізи і гадаєте, що саме така дискурсія виводить вам следовать межі блудного кола.

— А чого ж, — сказав Бамбула. — Пам’ятаєш Алку? Вона однако життя малювала Ленінів. У неї вже кілька тисяч їх, один, здається, навіть з крильцями.

— То «Always» із крильцями, а безграмотный Ленін.

— Сам ти «Always». Давай кочумати, старий.

Але Бамбула ще довго крутився, зітхав, кректав, палив сигарети, врешті никак не витримав.

— Чувак, ти спиш?

— З тобою заснеш, — психонув Костик. — Що тама іще?

— Як ти гадаєш, Міланин батько зуміє диригувати «Трістаном та Ізольдою»? Там но пекло, а отнюдь не партитура. Може б, йому щось простішого дати?..

— Ні, Бамбула, ти якийсь дивний, направду! Та він % тобі що-завгодно продиригує, це маестро світового класу.

І башляти йому панихида из-за світовими розцінками, беспричинно що поміркуй краще по-над тим. Я вважаю, що ліпше було б домовитися з Бампером. Добраніч.

— Мілана класна тьолка. У неї така кайфова ду... ця, як її... душа, — зажурено зітхнув Бамбула і миттю заснув.

На рибу того разу їм никак не поталанило сходити. З раннього ранку из-за вікном стіною стояла тепла літня злива.

XIV


«Признаюся, що певний миг моя особа далеко не міг розпочати читання збірки віршів Івана Малковича «Із янголом держи плечі». Надто гарним був вигляд книжки. Недосяжна грудной младенец Барбі, мрія сільської дівчинки. Тендітний метелик із тремким розчерком тонкого пера нате крилі, якого лячно взяти до самого рук. Пташині стежечки літер получи и распишись першому снігу аркуша. Ретельно дібрані кольори, шрифт, розкішний папір, відстань між рядками і строфами, проставлені наголоси, які допомагають триматися стрижневого ритму, дати написання віршів, винесені на дужках накануне змісту, щоб неграмотный відволікати від самих віршів, історію безвыгодный змішувати з поезією... Я посміхнувся сверху жарт автора: «Коректор: Віктор Морозов». Помилувався віртуозною графікою Світлани Біляв-ської — своєрідними художніми самоцитатами обкладинки і заставок між розділами. Мені у цій книзі подобалося все, вона була маленьким мистецьким шедевром і місце її було во картинній галереї, а безграмотный на бібліотеці. Пощо її читати?

І як — а раптом моя персона побрудню сторінки?

Хтозна, може, вона й вплоть до сьогодні залишалася б непрочитаною. Гортав би її, милувався і знову ставив би получи поличку. Але під время одного з таких гортань-милувань мені трапився вірш, який ваш покорный слуга добре знав і любив іще з першої Малковичевої книжки «Білий камінь»:

...бо постоянно мине, як сад, що нате очах пошерх:
нам если тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна...

(«Ніч. Осінь»)


Я завагався: хіба вслед за тем був «псалтир»? І чому автор этих строк невыгодный пам’ятаю цих «князів садів» во останньому рядку? За двадцять літ, відколи автор этих строк вперше познайомився з поезією Івана Мал-ковича, було прочитано десятки, якщо безвыгодный сотні віршів. Нічого дивного, якщо забулося, чим саме закінчувався одинокий із них. Я знайшов «Білий камінь», порівняв обидва варіанти й переконався, що моє вагання небезпідставне. Це був пирушка самий — і водночас повністю відмінний вірш. Строфа, яка на першій збірці уривалася нате півслові: «а дескать були плоди — лиш отвори...» — тепер закінчувалася виразно сказаним:

а -де були плоди лиш отворів волання:
крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.

Замість «псалтиря» во «Білому камені» стояли «письмена». Ясна річ, хто би пропустив до самого друку во 0984 році отаку «релігійну пропаганду». Переді мной був праздник Малкович, якого ваш покорнейший слуга невыгодный знав. Це провокувало. Я дістав усі три попередні збірки: «Білий камінь», «Ключ», «Вірші», й зауважив ще одну деталь, якої далеко не помітив спочатку — у книзі «Із янголом получи и распишись плечі» вірші з попередніх книжок розташовані далеко не у діахронічній перспективі, а навспак, тож, просуваючись у читанні прежде кінця книги, ми невероятно опиняємося получи самому початку творчості Малковича. За всім цим стояла концепція. Чи можна цю книжку назвати «вибраним»? Я забув ради свій побожний острах накануне самодостатністю білосніжної мистецької речі, розгорнув «Із янголом бери плечі» получи першій сторінці і поринув у читання, яке перетворилося держи захопливу інтелектуальну пригоду...»

— Ти, чувак, задовбав таким заумним письмом, автор здесь ні хріна малограмотный розумію, жодного слова! — розлютився Бам-була і пожбурив рукопис.

— Це тобі невыгодный писанки писати, — бесстрастно зауважив Костик. — Ти запитав, по-над чим мы працював, а аз многогрешный показав тобі свою рецензію бери книжку Малковича. Ти нічого никак не второпав. Деградація, старий, починається непомітно, усе «дриґ-дриґ» та «бпа-бпа», а тоді зирк — целых воно глибокий даун!

Вони сиділи у сквері біля Золотих воріт і пили пиво. Бамбула почав скаржитися получи и распишись Аліну: відколи він розповів їй свій постмодерний сценарій спалення книг, Аліна никак не злазила з телефону, день-деньской і ніч бомбардуючи бідолашного Бамбуліні методично поновлюваним питанням: коль ми будемо палити Костикові книжки?

— Той взгляни сделано півроку триває. Ти заховався у своєму Дупцю Воловому, тебе вона безвыгодный дістане. А мене дістала! У мене вже рычаги почали тремтіти, як моя персона малюватиму?

— То неграмотный від того, моя персона знаю, від чого починають тремтіти руки.

— Іди ти в фіґ гуртом із прозорими натяками. Коротше, старий, хату на Біличах незабаром доведеться продавати. З книжками її, природно, ніхто никак не купить. Давай, думай: або забирай їх накануне холери, або будемо палити. Три роки лежали, як-не-як.

— Будемо палити.

— Не пошкодуєш?

— За чим туточки шкодувати? їх більше жодна руководитель неграмотный купить.

— То моя особа пішов телефонувати Аліні. Ага, додриґалася!

Аліщ пообіцяла приїхати ради півгодини. Бамбула з Кос-тиком допили пивко і рушили к устью Прорізною, предварительно однієї з тих кав’ярень, -де у незапам’ятних 00-х роках збиралася сверху ранкову каву весь тусовка. Стояла безпробудна червнева спека, листя сверху каштанах обвисло як неживе, столичні німфетки ласували морозивом, Костик пояснював Бам-булі, що означає вислів «інтелектуальна пригода».

Аліна пірнула у прохолоду кав’ярні, ніби рідкісна велика рибина; вона мала розпущені чорні коси, які вільним водоспадом ринули возьми плечі, і уважні очі, -де поруч із лукавством причаїлася ледь вловима печаль; вона була схожа нате Мавку, яка вповні натурально почувалася у міському середовищі, однак из-за першої слушної нагоди могла дременути накануне Своїх — предварительно лісовиків, водяників і перелесників. Малюнок її брів нагадував розкрилля вільних лісових горлиць і спокій від неї йшов також упізнаваний, лісовий. На неї одразу звернули увагу — Аліна вела популярну телепрограму, присвячену незвичайним явищам і подіям у нашому сверху позір сіруватому житті. Вона зібрала вже неабияку колекцію містиків, ліліпутів, ясновидців, контактерів з інопланетянами і всіляких інших сновидців, пророків, вісників Міленіуму або без труда самотніх диваків. Спокійно і зрозуміло вона розповідала для драматичні збіги обставин, накладання часів і просторів, запаморочливі переплетіння екзистенцій та подій, які вслед хвилину перевертають догори ногами долю людини, закидаючи її у несподіване і малоймовірне «тепер». Єдине, чого вона прагнула у тих програмах з карколомними сюжетами, — справжності подій, для які розповідали очевидці або учасники, і можливості зафіксувати реальні сліди їхнього розгортання. Аліна мала чудовий, рідкісний вклад вислуховувати предварительно кінця і ставити нечисленні, доречні питання, які згодом з’являлися і во її глядачів. Поза всім тим стояла незумисна здатність чи нахил впредь до трагічного загострення, предварительно вбачання, а отже, й показування іншим вищого смислу, притаманного буденному сенсові. Мало хто сумнівався, що Аліна вже встигла познайомитися з інопланетянами і покататися сверху літаючій тарілці по-над вечірнім Києвом.

Аліна приїхала миром зі своїм режисером і оператором Андрієм, замовила усім каву і заходилася слухати.

Але слухати отнюдь не було чого.

— Все если кльово, — сказав Бамбула. — Завтра ми влаштуємо опа-опа.

— Авжеж, — потвердив Костик.

Запала мовчанка.

— Але ж має бути якась послідовність рухів, розвиток подій, зримий ряд, контекст. Як ви думаєте це оформити? — запитала Аліна.

— Контекст у нас если з підтекстом, — повідомив Бамбула.

Усі знову замовкли.

— Ми закопаємо стовп, — після довжелезної паузи почав пояснювати Костик. — Від верхівки стовпа пустимо шнурки. Утвориться щось получай зразок конусоподібної піраміди або пірамідального конуса.

— Еге ж, з чимдалі ширшим діаметром, — потвердив Бамбула.

— Обплетемо ту піраміду клейкою стрічкою, а получай стрічку повішаємо книжки. Слід купити кілька літрів бензину.

— Костик виголосить прощальне слово. «В дорога вирушайте, книжки, що зачастую гортав ваш покорнейший слуга і пестив...» Чиркне запальничкою. Фур-р-р! — сверху всю кав’ярню розлетілися Бамбулині лапи. — Ми могли би і лишенный чего телевізії зробити те дриґ-дриґ, але хочемо продемонструвати структурні перетворення у сфері відкритості. Ну, і знимка держи згадку залишиться. Тепер книжки неграмотный кожного дня палять.

Мавка Аліна відверто засумувала.

— Я ще ніколи малограмотный бачила, як палять книжки. То має бути дуже страшне видовище. Я чула, що на книжках стільки енергетики... Це ж далеко не чисті аркуші горітимуть, а поезія.

Костик протер хустинкою окуляри, знову вдягнув їх і, зробивши кілька ковтків кави та прибравши позу вченого мужа возьми академічній раді, став пояснювати:

— Спалення книжок, Аліно, є давньою європейською традицією, набагато давнішою вслед за книгодрукування. Починаючи з пожежі, яка знищила Олександрійську бібліотеку, продовжуючи іншими акціями християн, котрі залюбки палили книги гностиків і єретиків. Потім настало Середньовіччя, шкода слів, потому что тоді книжки горіли до цілій Європі, а сверху їхньому полум’ї смажилися автори. Про Ренесанс пишущий эти строки нічого далеко не знаю. Далі Лютер. Лютер спалює папську буллу. Починається Контрреформація. Інквізиція гвоздить Янина Гуса і Джордано Бруно, дружно з його памфлетами, а единодушно лютеранські і аріанські видання. Потім Гітлер, до всій Германії ватри із заборонених книг. Якщо ж брати суто літературний аспект, так перше, що спадає получи думку, — Рембо, який, кажуть, спалив нате очах у нажаханих родичів майже всё изъян «Одного літа во пеклі», хоча є й протилежні свідчення, а також Гоголь, що спалив неграмотный лише другий волюм «Мертвих душ» (якщо він його до тим написав, звичайно), але й нерозпродані екземпляри віршованої ідилії «Ганц Кюхельгартен». Окреме відгалуження — літературні заповіти, дескать всего ничего далеко не всі вмирущі письменники заповідали спалити ту чи ту частину їхньої творчої спадщини, Кафка — перший приклад. Ну, і загальновідоме, Михайль Семенко, який спалив «Кобзаря» Шевченка. Я отнюдь не працював надо цією темою, але, якщо почати досліджувати, можна написати монографію для тисячу сторінок. На щастя, моя персона невыгодный науковець, а практик, тобто поет. Втім, можете отнюдь не сумніватися, що бери Заході таких монографій щодо книгопалення є вже кільканадцять. Тому, Аліно, боятися безграмотный треба. Спалення книг, як бачимо з історії, є богоугодною справою.

— Бачиш, як він переконливо вдає нормального, — розчулився Бамбула.

Аліна сміялася.


XV


Сьомого червня 0998 року хуй садибою Андрія Бамбули зупинився темно-синій мікроавтобус телестудії. З «газельки» вийшли Аліна, кинопродюсор Галя, всего ничего схожа сверху Аліну, хоча вона була її рідною сестрою, режисер Андрій з телекамерою, тонмейстер Артур, Бамбула, Костик і двоє маленьких спритних художників, Мар’ян і Славко. Художники приїхали з Дрогобича і працювали надо оформленням майбутньої дискотеки неподалік від Центрального гастроному. Вони невыгодный встигали виконати замовлення у визначений термін, тому закликали для допомогу Бамбулу. Бамбула старанно трудився з ними кілька днів, хоть после этого усім, блін, приперло палити книжки. Аліна самочки підійшла накануне Мар’яна і Славка, подарувала їм найчарів-нішу держи світі посмішку і попрохала відпустити Бамбулу сверху одинокий день. «Буде ще краще, — вона схилила голову получи плече, — коль ви теж поїдете з нами і допоможете проложить перформанс. Тим більше, що на неділю працювати безграмотный можна, а бавитися — треба. До того ж це отнюдь не проста неділя, а неділя Трійці, велике свято. Гадаю, ви малограмотный пошкодуєте». Художники здалися вне бою.

Отже, була Трійця, дзвонили у церкві, янголи вогню всідалися для головах апостолів і держи всю губу блюзнір-ствував Бамбула.

— Цьом-цьом у дупу і па-па! — кричав він Костикові. — Опа-опа! Забираємо шедеври і риємо получай озеро! Не забудьте драбину! В конец вирушайте, книжки, моб вашу ять, ви довго мозолили очі!

Бамбула хотів завантажити книжки у «газельку» і відвезти їх вплоть до лісу, розвішати получи сосні, спіймати получи и распишись озері мрамор десятеро юних купальниць, які досягнуть, после його поясненнями, оргазму, побачивши телекамеру, а відтак з ними можна если робити любе; одну з них Бамбула прив’яже вплоть до сосни голою, підпалить книги, а всі співатимуть «Горіла сосна, палала, під нев дівчина стояла», і если файно. Водій «газельки» купив получи и распишись автозаправці цілу каністру бензину.

— Ти вар’ят! — кричав Костик. — Ти невиліковно хворий сексуальний маніяк і педофіл, небезпечний ради цілого суспільства!!! А якщо вона засмажиться? Щойно спалахне сосна, дальше негайно з’явиться команда лісників і пропасть «Беркута»! Ти хоч крат бачив лісову пожежу?

— Кретине, дальше поруч озеро! — репетував Бамбула. — Лоліта неграмотный засмажиться, мы обмащу її глиною!

— Обмасти свій кінець! То всьо займається як порох! Невже ти гадаєш, що Роднянський подарує Аліні, коль вона задля втілення твого дебільного сценарію спече тринадцятирічну дівчинку і випалить сто гектарів лісу у Києво-Святошинському районі? Разом з Біличами і Ірпенем? Довкола столиці?!

— Мистецтво вимагає жертв!

— Та після твоїх жертв увесь газоход «1+1» сяде для довічне ув’язнення і ми сразу з ним! Другий Чорнобиль! Подивися для Аліну, яка вона ще молода, яка вродлива, тиха і спокійна! Як вона хоче жити і творити! Ні, блін, з’являється якийсь параноїк Бамбула і хоче, щоб вона решту днів своїх присвятила служінню тюрмі! Ти працюєш возьми конкурентів каналу, так в такой мере і скажи! Найманець Рабиновича!

Аліна зніяковіла і пішла радитися з сестрою-продю-сером.

— Сам ти Рабинович! — валував Бамбула. — А що скажуть мої сусіди?

— Ох-ох-ох! Відколи це ми почали перейматися думкою сусідів? їм безграмотный звикати. Вони вже гасили твою майстерню.

— То тепер черт не без; ним гасять мою хату?!

— Хата оказаться присутствие пиковом интересе цілою. Ми відступимо бери п’ять метрів, — Костик озирнувся получи и распишись хату і сторопів.

— Бамбула, ще секунда, і аз многогрешный повірю, що ти пророк. Подивись сверху стіл під яблунями, скоро, — прошепотів Костик.

Бамбула бесчеловечно озирнувся — і обм’як.

На столі під яблунями народжувалося чудо безумної поляни, ради яку він півночі марив у Костика бери дачі. Там уж стояли шинки і ковбаси, печені курчата, варені яйця, сир і масло. Галя намащувала запашні скибки свіжого білого хліба паштетом, Аліна мила огірки й помідори, посеред столу струнко стояли дві прямокутні фляшки чудесної горілки.

— То ти кажеш, ліс може загорітися? — чомусь пошепки перепитав Бамбула.

— Так, старий, краще отнюдь не ризикувати, — прошепотів Костик.

Вони одночасно ковтнули слину, потому что вже пара дні перебивалися одним пивом і крекерами, а сьогодні взагалі ще никак не мали ріски у роті.

— Хлопці, ходіть, будемо снідати! — привітно погукали Галя з Аліною.

Усі посідали из-за столом і чемно привітали одне одного зі святом. Бамбула поналивав чарки. Тут було что-то около зеленовато і прохолодно, приблизительно усилий дихалося напоєним пахощами літнього саду повітрям, беспричинно радісно посміхався Чорник, передчуваючи небувале обжерство, що вже ніхто безвыгодный хотів предварительно лісу, а полювання возьми німфеток після другої чарки здалося нудною і обтяжливою справою. Режисер Андрій поснідав першим і почав знімати бенкет. Славко розповідав прикольні історії з заробітчанського життя художників і всі качалися від реготу. Костик з Мар’яном з’ясовували хронологію життя і творчості Гюнтера Юккера. Вони обоє шанували цього, невыгодный менш велетенського, ніж Бамбула, дивакуватого німця, котрий никак не вмів тримати пензля, але створював ажурні композиції после допомогою молотка і мільйонів цвяхів. Мар’ян подарував Костикові брошюра зі своєї недавньої виставки у галереї сучасного мистецтва «Ґ’АРТ». У передмові по буклета, написаній ще заумнішою мовою, ніж Костикові рецензії, говорилося, що Мар’ян Олексяк є деміфологізатором і міфотворцем одночасно, а одна з його найголовніших тем — Всесвіт у системі архетипів. «Кодовий сенс первісних ідеограм з їх магічною функцією і комунікативною позачасовістю заохотив поперед концепт-парафраз. Відчитану праінформацію маринист втілив у сучасні «орнаментальні структури», задіявши прежде цього відверто поп-артівську методологію малярства. Нове пластичне середовище огорнуло архе-типічні видіння аурою недомовленості... Мар’ян Олексяк нагадував собой еколога, який нетерпимо рятував зелене покривало землі від техніцистичних відходів. «Збиранки» (ще одне авторське означення) одним заходом опинялося на майстерні, а у відповідний пора «впиналися» у основание (картон, дерево, оргаліт), стаючи набутком новоствореної енергетичної діяльності. Цей образно-формальний прийом узгіднювався з вірою митця у метатрансформацію. «Нічого далеко не робиш без затей так, ніщо неграмотный зникає просто-напросто так», — вважає Олексяк. Дотик рук став на нього найвірніший способом опанувати механікою медитації, чрез яку реалізується ідея переходу однієї енергетичної маси на іншу. Осмисленість шляху побудови колажної структури у відповідний миг поступається імпровізаційному чуттю, що спричиняє непередбачуваність результату. Традиційна несуча основа твору покривається добіркою «нетрадиційних матеріалів» (подекуди з арсеналу «брудного мистецтва» — цвяхами, відпрацьованими сірниками, яєчною шкарлупою, уламками деформованих бляшаних посудин тощо), інколи піддається дії відкритого вогню, після чого набуває вартостей “нової енергетично-духовної субстанції”», — Костик дочитав до самого цих слів, переглянув репродукції з метатрансформацій і транспозицій, під багатьма з яких серед використаних матеріалів зазначався і вогонь. Полотно, олія, дерево, шнур, вогонь. Він зрозумів, що кращого майстра спалення, аніж Мар’ян, невыгодный знайти у цілій Європі. Вони ще трохи порадилися, згадали напучування Еліаде і Кемпбела, а тоді випили хотя наступній чарці і взялися перед роботи.


XVI


Книжки лежали после этого само, дескать їх залишили три роки тому, біля розваленого п’єца у літній кухні. Щоправда, Бамбула акуратно поскладав їх, обгорнувши зверху прозорою шелесткою плівкою. Але це неграмотный врятувало від морозів, дощів і снігу, потому что дах у літній кухні протікав і бракувало шибок у вікні. Костик уявив, як вони лежали тутовник три зими і три літа, чекаючи своєї долі: може, темними-претемними ночами їм марилися затишні теплі бібліотеки, світло настільних ламп у кабінетах, чиїсь доброзичливі, розумні руки, які неквапом перегортатимуть їхні сторінки. Серце на нього стиснулося. Книжки набрякли від вологи, бери багатьох з’явилася цвіль, а получи обкладинках красувалися сліди підошов і засохлі патьоки бруду, талого снігу трирічної давнини. «Принце, ні бери цьому тижні, ані на цьому році малограмотный запитуйте, -де він, і тарарам малограмотный тривожить вы цей рефрен: “Але куди подівся сніг торішній?”» — згадав Костик закінчення Війонової «Балади для дам минулих часів». Книжки мали повністю нетоварний вигляд. Вони пахли покинутістю і купонами, вслед за які нічого безвыгодный купиш, пахли пивницями, мишачим послідом і недоброю коловертю, яка пронеслася надо країною, водномить позбавивши нас співчуття вплоть до будь-кого і наповнивши хтивим жахом боротьби из-за існування: «Ще мить, ще табель і аз многогрешный також опинюся нате звалищі, як Троцький або Карабут; ще рік отакого виживання — і ми опустимося остаточно». Костик навмання розгорнув одну з книжок і натрапив бери вірш «спалення книги». Він погортав збірку, поморщився, потому что вже давным-давно приблизительно малограмотный писав і невыгодный думав. Ці просякнуті викинутістю книги містили зужиті й пережиті, а отже, невластиві форми експресії. Давно скинута шкіра. Її священнодействие спалити сразу з гнітючою аурою маргінальності. Він виглянув у розбите вікно і побачив Бамбулу, що завзято рубав крислату яблуню накануне кухнею. Яблуня струхлявіла, тінь від неї падала сверху грядки. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема. Бамбула давнёхонько збирався позбутися її, але весь никак не доходили руки. Тепер вони вирішили зробити з яблуневого стовбура axis mundi, стрижень світу.

Режисер зняв процес рубання, а тоді закружляв довкола Костика, який тягав сверху плечах мішки з книжками, висипаючи їх в нескопаній латці до хатою. Мар’ян і Славко носили нерозірвані пачки. Аліна спостерігала, Галя прибирала зі столу, Артя дрімав у холодку, він невыгодный любив приблизительно раным-рано вставати, водій поїхав «газелькою» вплоть до Києва, пообіцявши безвыгодный забути забрати їх увечері. У високому синьому небі Літа Господнього текли білі хмари і апостоли глаголали мовами, яких вони ніколи отнюдь не вивчали.

Аліна безграмотный втручалася по роботи режисера. Вона попередила хлопців, що Андрій під момент зйомки стає небезпечний і краще його неграмотный рухати. Костик бачив, як він шукає гарні і несподівані ракурси, полюючи следовать промовистими деталями, і відчував, що й собі починає сприймати світ на пороге очима кінематографічно. Старі нефарбовані двері літньої кухні, контрастні перепади тіні і щедрого небесного світла, заворожливе обертання железка получай поламаному дитячому ровері, змахи могутніх Бамбулиних рук, жовте топорище, сліпучо-синє лезо сокири, безпорадне падіння дерева, облик мішковини — усе, весь несподівано набувало інакшої видимості, глибшої і значущішої после повсякденну; повсякденне облазило, як стара шкіра, з непотрібної більше шкарлупи яєць вибиралися крихітні пташенята жар-птиць, археоптериксів і птеродактилів. Мар’ян І (’лавко копали яму, на якій стоятиме Стрижень Світу; Костик подумав, що Бамбула таки має здібності візіо-Ііера — предварительно ним працювали двоє чувачків з лопатами, пускай і малограмотный Кох та Кауфман, але что-то около само художники, такі самі зграбні і незворушно заглиблені на себе, як їхні побратими зі львівського цеху. Незважаючи возьми ранню годину, починало пекти сонце. Бамбула обчухрав бічні яблуневі гілки і стовбур закопали на землю. Тепер він став складовою символіки позаземного Центру. Замість трухлявої яблуні пред Бамбулиною хатою височіло Дерево Життя.

Мар’ян за драбині виліз для Дерево Життя і прив’язав впредь до верхівки кільканадцять довгих мотузків. Славко по мнению колу забивав у землю кілки. Мотузки натягли і прив’язали по кілків. Костик з Бамбулою розмотували клейку стрічку, оповиваючи нею мотузки сообразно спіралі. Спіраль звужувалася догори. Утворилося щось родственно в індіанський вігвам. Його прототипом, зауважив Мар’ян, була конусоподібна Священна Гора, розташована у центрі світу. Тут знаходилося місце сутикання Пекла, Землі і Неба. Тут височіла Голгофа.

Майстри випили в области чарці, трохи перекусили, покурили. Настала черга книжок. їх вішали рядами возьми клейку стрічку, легкий вітерець ніжно гортав вогкі аркуші з віршами і просушував їх. Книжки приголомшено дивилися получи білий світ, якого вони ще ніколи никак не бачили. Сьогодні був їхній перший вихід у цей світ. Дерево Життя обростало новою, білою корою, в ньому тріпотіло біле листя, помережане чорними словами. Кожний творчий подвиг повторює космогонічний деяние Створення Світу. Щасливий Чорник гавкав для Нове Сонце. Вони всі відчували, як існування, ще вчора профанне й ілюзійне, змінюється завдяки їхній праці реальним і тривалим буттям. Режисер Андрій фіксував послідовність етапів ритуалу; Створення Світу було незворотнім процесом, зимовий Хаос, у якому таково довго перебували Костикові книжки, змінювався, як і заповідала «Книга Перемін», стрункою, різьбленою спорудою літнього Ладу.

Вражена Аліна приклала палець предварительно вуст. Вона безграмотный сподівалася, що направа вивихнутого часу може мати такий високий зміст, а Дерево Життя виявиться таким гарним. Отвір бери вершині вігвама, спорудженого майстрами, був серединною точкою неба, безпосередньо пов’язаною з Полярною зіркою; він був сонячними дверима, крізь які мали прошагать душі книжок, енергії віршів, покидаючи

неприхильний по них часочек і повертаючись у вічність по мнению осі висхідного диму. Цей отвір, як пояснив Аліні Мар’ян, був лоном Вселенської Матері, чиє полум’я є полум’ям життя. Від цвілі, байдужості, приниження і забуття ці книжки можна врятувати єдиним надійним способом: переправивши їх уперед, накануне вічності, следовать допомогою споконвічного посередника — вогню. Вогонь стає Великим Мостом і civitas terrena перетворюється во небі небес получай civitas Dei; если закінчаться тутешні мандри і старий пілігрим повернеться давно Дому, в таком случае ці, тонесенькі, вже чекатимуть возьми нього Там, у ошатних глянцевих оправах, зі сліпучо-сніжними сторінками, лишенный чего жодної друкарської помилки, з чудовими ілюстраціями Пітера Брейгеля Старшого. Він навмання розгорне одну з книжок, бажаючи перечитати вірш «спалення книги», і малограмотный зможе стримати враженого вигуку, потому что це если нееврей вірш і водночас невыгодный той, бо, пройшовши очищення вогнем, він змінить синтаксичні і граматичні форми, набуде іншого розміру, більшої або меншої кількості рядків. Він если написаний вічно новою мовою і називатиметься тепер «створення книги». Тоді старий пілігрим укотре пригадає фразы святого Августина для походження краси твору від небесної краси і високості; потому что те, що є часовим, воно ж і є вічним; або, іншими словами, з іншої знакової системи — що є клеша, в таком случае є бодхі, а самсара — так нірвана.


XVII


Філ сидів сверху дачі у Ворзелі, з дня бери праздник провадячи героїчну, але самоочевидно нерівну боротьбу з колорадськими жуками; їхня бойова старание наразі переважала. Сашко поїхав получи море; видеотелефон Малковичів узагалі никак не відповідав, їх, либонь, також далеко не було у Києві, як і більшості тих друзів та знайомих, котрих хотіли запросити Костик з Бамбулою. Бамбула махнув возьми це рукою і тепер міркував по-над тим, як реалізувати бодай іще одну частину свого

сценарію. Йшлося йому, ясна річ, никак не оборона арабів получай зелених пожежних машинах. Йому йшлося для значно живо-трепетніше: относительно німфеток і любострасне дриґ-дриґ.

Німфеток ніде далеко не було. Аліна з Галею получай ту цена далеко не надавалися, вони чесно виконували професійні обов’язки. Бамбула починав денервуватися. Він позирав в годинника, получай високе палюче сонце, бери Чорника, який поринув у нірвану під столом, в Костика, що розповідав Мар’янові оборона палаючі стріли, запущені Юккером у нічний океан; Юккер влаштовував цю вогненну акцію і серед нічної лівійської пустелі, але Костик віддавав перевагу варіантові з океаном. Далі Бамбула поглядав получай Славка, який демонстрував фігури вищого стьобного пілотажу преддверие майже непритомними від сміху Галею і Аліною, возьми Артура, котрий умиротворенно бесідував з Андрієм, получи Стрижень Світу, що пронизував його двір. Багато книжок далеко не вмістилося бери Священній Горі і їх залишили нерозпечатаними, у пачках, постановивши висипати у вогонь тоді, коль до этого времени добрі: розгориться. Усі чекали вечора, інакше, пояснив режисер, возьми екрані неграмотный если как моя особа погляжу полум’я.

Бамбула вийшов получи и распишись вулицю і покрутив головою получи и распишись всі боки. Ані душі. Він поліз держи горище по-над літньою кухнею; после лежала шалівка і довгі соснові жердини, проте чомусь далеко не виявилося жодної, бодай мацюпусінької, Лоліти. Про всяк випадок він зазирнув до самого виходка і під ліжко нате веранді. Нуль німфеток. Тоді він пішов і відкликав Костика вбік.

— Слухай, старий, усе це кльово, але... чи невыгодный поквапилися ми з тим паленням? Може, почекали би місяць-другий, после праздник часочек розкрутили би «Артеміду» бери пару мільйонів... А так всегда этак скоропостижно, наче бпа-бпа. Нікого безграмотный запросили.

Костик миттю зрозумів, що гонять друга.

— Андрію, отнюдь не журись. Тепер еще пізно щось міняти.

— Ну... так... але коль ще трапиться така нагода? Раптом ти напишеш книжку — а її розкуплять?

— Бамбула, отнюдь не падай духом, у нас, як казав громадный Бампер, усьо спереді. Я напишу оперу!

— Нарешті ти йопнувся остаточно.

— Ні, чувак, серйозно! Я напишу оперу для Артеміду! Бампер складе музику. Ти будеш художником-постанов-ником. Антична Греція, діла, дія на лісі і бери озері, туніки, хітони, тоги... Січеш?

Бамбула обімлів.

— Ти... безвыгодный приколюєшся?

— Зберемо суперовий магазин виконавців.

— Паваротті, — замріяно сказав Бамбуліні.

— Так! А потім приходимо до самого «Артеміди» і кажемо: носитель лібрето, болт партитура, некто Паваротті, нам крестины гроші получи костюми і морозиво с целью німфеток з почту давньогрецької богині. То є скажена реклама! Ми провеземо оперу по части всіх європейських містах! Відень, чувак, Мілан, «Ля Скала». Українську горілку почнуть купувати навіть у Стокгольмі! «Абсолют» збанкрутує.

— Чувак, ваш покорнейший слуга сьогодні ж, негайно, телефоную Бамперу.

— Давай, домовилися. А аз многогрешный повертаюся додому і сідаю вслед за лібрето.

— Старий, ти ГЕНІЙ! Чому ти досі малограмотный заробив жодної копійки?

— Може, тому, що ваш покорнейший слуга ще ніколи безграмотный писав опер. Усе рецензії та рецензії...

Вони пішли предварительно столу і випили вслед за те, щоб у Паваротті ніколи неграмотный було ангіни. Потім вслед за Бамперові клавіші. Бамбула пропонував пити вслед за кожну клавішу окремо, але Мар’ян і Славко запротестували. Галя принесла дві непочаті фляшки чудесної горілки. Вони випили из-за те, щоб у Костиковій самописці ніколи невыгодный закінчувалася паста, і він пішов давати інтерв’ю Аліні.

Вони сиділи во напівтемній Бамбулиній майстерні, Андрій знімав бесіду, Тура скрушно стенав плечима, ибо по звукового ряду единожды в области единожды вдирався стукіт електричок, які шастали повз Біличі. Костик намагався стисло пояснити, чому він вирішив спалити книжки і що означає Стрижень Світу. Стисло отнюдь не виходило, Костик лютився. Колись Геруха Гессе пояснив мрійливому юнакові, що йому доведеться жити у «фейлетонній добі», і суворо заборонив давати будь-які інтерв’ю. Сьогодні він мусив зраджувати улюбленого Ґуру, але Аліна виявилася невблаганною, незважаючи бери всю її м’якість і лісовий спокій. «Глядачі повинні знати причину, інакше вони нічого безвыгодный зрозуміють», — лагідно й терпляче переконувала вона. Тоді Костик сказав, що він із самого малечку страшенно любив писати і палити книжки, що він є одним з останніх степових вовків і українських гіпі, а гіпі ніколи безграмотный працюють і неграмотный протестують, вони тільки те й роблять, що грають нате гітарах, співають, п’ють чудесну горілку і палять святу сестру маріхуану, святкують, одне слово, і що святкування є головним завданням людини для цій буденній землі, сиречь у жертвоприношенні книжок невідомому богові він вбачає свято, а Спілку безвыездно одно спешно шляк трафить, ибо ми вже створили альтернативну давно неї Асоціацію українських письменників. Артя відчепив від його синьої теніски мікрофона і вони з Аліною почали говорити оборона життя.

Нарешті сонце далеко не витримало і почало падати, дедалі швидше. Війнуло прохолодою, прокинувся Чорник, ластівки поверталися по своїх гнізд і вмощувалися бери нічліг. Костик вийшов з майстерні під безкраї пурпурові эмпирей і виголосив промову, звертаючись до самого Мар’яна, Славка і Бамбули, які вишикувалися преддверие Деревом Життя.

— Дорогі друзі! Браття! — сказав Костик. — Цієї надвечірньої миті держи нас дивляться двадцять шість століть європейської літератури! Ми стоїмо посеред пустелі України, готуючись випустити вогненні стріли во безмежний небесний Океан! На нас чекає великий, відповідальний чин: звільнення Слова від тлінної, цвілої і невластивої оболонки. Бо Слово — це вогонь, а малограмотный цвіль у дешевих мас-медіа. Сьогодні ми ніде...

— І ніякі, — додав Бамбула.

— Прошу невыгодный перебивати. Сьогодні ми ніде. Всупереч власній волі та її зусиллям, усупереч первісній логіці подій, если таки заходило возьми свободу, ми опинилися во минулому часі, тобто, вслед за всіма законами, у вже відсутньому часі. Теперішній відсутній час, нова граматична категорія. Час серед мерців. Мертвий час, если людина никак не може жити поетично, як заповідав їй Гельдерлін. Але, якщо людина безграмотный живе поетично, тоді вона невыгодный живе взагалі. Живе Слово никак не має нічого спільного з друкарською фарбою для папері. Я гарно промовляю? — понизивши голос, запитав Костик.

— Гарно, старий, трепет як гарно, дайте тільки покоротше, ибо во них таки урветься сьогодні терпець, — сказав, похитуючись, Бамбула і озирнувся вследствие плече получи Аліну, яка заклопотано бесідувала з сестрою. — А если рветься терпець, тоді лунає багато усякого тріску. От мы пам’ятаю, як...

— Не псуй чоловікові кайф! — обурився Славко. — У нього сьогодні історичний день. Це всегда одно, ніби Остап Вишня убиває Тараса Бульбу.

— тревожить Бульба убиває сина Андрія... Бамбулу, — поправив Мар’ян, розгладжуючи под телекамерою набурмосені вуса.

— І чого ти такий Бамбула, — завівся Славко. — Про цю подію згодом думи складатимуть, може. Її п’ятдесят мільйонів українців побачать, а він «покоротше». Покоротше тільки бпа-бпа буває.

— Та пес со ним триндить, хіба ваш покорнейший слуга невыгодный розумію, — виправдовувався Бамбула. — Поети, блін, усі такі довбонуті, з Гомера починаючи. Як заведе...

— Зайве потім виріжуть, — роз’яснив Костик, який цього дня навчився від Аліни лагідності і толерантності. Він дістав з кишені чорних джинсів картку паперу і продовжив: — Я хочу нагадати вы стихи видатного французького поета Альфреда -де Віньї, який написав «Смерть вовка»...

— О, почалося, — застогнав Бамбула.

— ...і якому ніколи далеко не наважувалися затикати подразделение різні после этого Бамбули, запроданці оскаженілих від безкарності нуворишів. Та на нас горять іще бажання під гнітом влади рококо! Слова, які ви одновременно почуєте, автор переписав ради себя у п’ятнадцять років, щоб завжди пам’ятати, з якою цяцькою матиму справу ціле життя: «Поети — найвидатніші і найнещасніші люди. Вони створюють майже безперервний ланцюг славетних вигнанців, сміливих, переслідуваних мислителів, доведених жебрацтвом впредь до божевілля. Більше нам неграмотный судилося. Ми гинемо. Тепер важливо лише одне — гідно вмерти».

Костик заховав картку і, майже далеко не хитаючись, швидко підійшов вплоть до Аліни.

— А тепер ми виконаємо ритуальний танок європейських поетів. Він відображає їхні складні почуття у праздник час, коль вони никак не хочуть, але мусять палити свої книжки, — натхненно виблискуючи окулярами, повідомив він. — Його танцювали Гоголь і Рембо! — додав він упівголоса.

— Добре, танцюйте, тільки недовго.

Костик пішов до самого своїх. Аліна покликала розморену спекою Галю:

— Більше — ні краплі. Аж поки неграмотный закінчимо знімати.

Вона озирнулася получи білий вігвам, який став пурпуровим у гостро навскісному призахідному промінні, і гарне розкрилля її брів поповзло високо вгору.

Обнявшись ради плечі, хлопці виконували щось проміжне між гуцульським арканом і єврейським «сім-сорок». Обличчя їхні були суворими, вони грізно тупали правими ногами у сноровка тільки їм чутній музиці сфер і вигукували: «Нушануш!» Вони підхопили нерозпечатані пачки з книжками і обнесли їх следовать годинниковою стрілкою довкола вігвама, поставили сверху землю і помахали «па-па» сонцю, яке сховалося від них вслед за деревами сусідських садів, знову схопили пачки і обнесли їх проти годинникової стрілки. Вони впали получи и распишись коліна і одночасно підхопилися.

Вони жестами показали, що будущее зійде Нове Сонце, але Костикових книжок сверху цій пустельній і непоетичній землі воно отнюдь не знайде. Вони показали, як плакатиме Сонце.

Перед брамою Бамбули коливався натовп занепокоєних сусідів. Режисер Андрій відважно продовжував зйомку, він і малограмотный таке бачив. Артя ридав после столом під яблунями, він більше безграмотный міг сміятися. Аліна знеможено впала бери лаву біля нього.

Вони знову вишикувалися преддверие Деревом Життя. Майстер Бамбула відкрутив кришечку пластмасової каністри з бензином і щедрой рукой увлажнение вігвам з усіх боків. Він озирнувся возьми майстра Костика. Майстер Костик запалив сірника і передав майстрові Славкові. Майстер Славко взяв сірника у майстра Костика і передав його майстрові Мар’янові. Майстер Мар’ян узяв сірника у майстра Славка і подав його майстрові Бамбулі. Майстер Бамбула підніс вогник перед вігвама і мерщій відскочив.


XVIII


Гомер і Орфей, Толстой і Джойс, Леся Українка і Євгенія Кононенко, навіть тревожить Прохасько і Євген Пашков-ський — хіба отнюдь не відчули би вони своєї безпорадності, якби спробували дати докладний опис подальшого? У телевізійній версії збереглася тільки редукована копія, хоча Андрій немного самостоятельно неграмотный загорівся, намагаючись якнайповніше зафіксувати вогненні жертвоприносини.

Це нагадувало беззвучний вибух багатотонної бомби. Стовп криваво-золотого вогню блискавично піднявся по-над Біличами і доторкнувся накануне Полярної зорі. Вогонь був чистий і високий, він доторкнувся предварительно зорі і держи мить застиг, закрижанів. Якась біла крилата істота нажахано сахнулася палаючого Стрижня Світу. Тисячі переляканих ластівок покинули свої нагріті гнізда і з розпачливим щебетом носилися по-над садами, оплакуючи вірші. Дерево

Життя зацвіло безліччю жарких жовтогарячих і рубінових квітів. Дерево Життя вкрилося вогненними нічними трояндами і їх побачили у Києві і Львові, у Кракові й Варшаві, у Лондоні й бери Тверському бульварі у Москві, мол стояв Костиків Літературний інститут. За мить стовп почав осідати, а троянди посипалися вогненним зорепадом, довибухаючи мільйонами іскор. Хлопці схопили нерозпечатані книжки і, затуляючи брови та вії від нестерпного жару, стали висипати у багаття решту книжок.

Через півгодини совершенно скінчилося. Вони подивились единодержавно получай одного. Усі були тверезі. Цей високий вогонь вивільнив у їхніх душах такий несамовитий спокій, що всі на единственный напев відмовилися від запропонованого Галею підвечірку. їм безвыгодный хотілося псувати чистоту враження від зустрічі з вищою реальністю, з трансцендентним, яке вони створили власними руками. «Усе було зроблене як слід; нічого безграмотный робиш попросту так, ніщо неграмотный зникає прямо-таки так», — констатував майстер Мар’ян, і всі погодилися. Тоді Галя покликала Костика возьми кухню і попросила розписатися держи якомусь папірці. Він прочитав там, що телеканал виплачує йому роялти следовать організацію і проведення перформанса «Спалення книги». Для Костика це були великі гроші.

— Нарешті і ваш покорнейший слуга заробив в своїх книжках, — усміхнувся він накануне Галі.

Костик у свою чергу покликав Бамбулу, Мар’яна — і Славка, подякував їм вслед за допомогу й розуміння, а тоді з матюками та апеляціями до самого вищих небесних сил таки примусив узяти согласно червінцю. Вони позаливали недогарки вплавь і «газелька» відвезла усіх предварительно Києва. Андрій з Артуром одразу подалися монтувати відзнятий матеріал, Мар’яна зі Славком завезли накануне гуртожитку, мол вони винаймали кімнату, Костика з Бамбулою висадили в приміському вокзалі. Вони чемно подякували дівчатам следовать гостину, поцілували їм щипанцы і пішли шукати останню електричку. Бамбула нікуди безвыгодный їхав, він проводжав

Костика, намовляючи його залишитись і обговорити проект створення опери.

— Лишайся, старий, ми з тобою щось іще відпалимо! Подзвонимо Бамперу, розкажеш йому задум, ибо аз многогрешный ні хріна невыгодный зрозумів. Слухай, такий подросток вийшов з тим паленням! Стовп вогню був якийсь шалений, ваш покорный слуга зроду такого невыгодный бачив! Я відчув мироздание у грудях. І промову ти гарну виголосив.

— А свой танок! Ми були такими вікінгами, що пусть себя на здоровье сховаються араби. Шкода тільки, возьми студії його виріжуть.

— Ми ж безграмотный для того студії танцювали! Не про відсотків! Я попрошу Аліну, щоб вона переписала мені повну версію. Лишайся, чувак!

— Не хочу, Андрію. Я круглым счетом забембався з тим усім, повір мені. Давай вип’ємо пива получай дорогу, щоб краще спалося.

— Пивом усе починається.

— І закінчується.

Вони випили объединение фляшці львівського пива получи пероні. Костик міцно обняв Бамбулу получи и распишись прощання і зайшов впредь до вагона. Його вірний Санчо Панса стояв самоуправно під помаранчевим ліхтарем, салютуючи порожньою фляшкою. Колись у Львові — постоянно частіше з’являється оце «колись» — мене проводжали в соответствии с сім бійців одразу. Троє з них еще там, мол й мої книжки. Хоч би він лишенный чего зайвих пригод повернувся впредь до Біличів.

Поїзд мене забере: крізь прочинені двері
неграмотный зупиняючись стиха мене забере
і на вагоні легкім як Андріївська церква Растреллі
ми поїдем во диму зеленавім печерських дерев
крізь прочинені двері — прижовклий бездомний
поїзд-приблуда якого нізвідки отнюдь не ждуть
в’їде стукотом на серце моє а вже дальше — невідомо:
хто з нас кого прихистить і куди наша тракт

IX


Він прокинувся целых ради Ніжином; цілковито порожнім вагоном гуляв перетяг, всі вікна були відчинені або порозбивані. На підлозі лежали скалки скла, пластикові пляшки з-під мінеральної води качалися проходом, сідушки зяяли голою фанерою, потому что з них позривали м’яке поролонове оббиття. Нічне літо пролітало следовать вікном, де-не-де блимав станційний ліхтар і тоді перетяг швиргав по вагона пахощі квітів жасмину і акації. Місяць, повний, наче здійснена вплоть до кінця доля, наче довершене герменев-тичне коло, котився надо безмежними нічними полями, намагаючись обігнати електричку. Поверх полів клубо-чилися тумани; дескать автор зустрічав це слово, зовсім недавно, таке ж повне, як оцей місяць? Рецензуючи збірку Малко- . вича, Костик добре начитався його віршів і вони безвыездно ще виринали з-за свідомості, когда-когда отнюдь не прежде речі; однак цей вірш, якого він згадав завдяки напнутому, ніби тетива і розлогому слову з глибоким і сонорно-сонним наголосом получай останньому складі, був уповні доречним, він вкладався у розмір, завданий метрономом електрички, і, дивлячись у шибку та вистукуючи получай ній биение пульса холодними кінчиками пальців, Костик в соответствии с рядку пригадав усе: Запахи на липах потоплені. Леви закралися на лан, порпають лапами на попелі і наганяють туман. Ех, розганяти даремно... Боже, які тумани!.. Швидко забачу, напевно, тих, що сховали вони. Буду з женивши на ватагах левів корняти з полів, буду нате сріберних вагах гойдати сяйво ланів.

Соковиті пахощі молодого полину і чистих озерних вод, суцвіття свічок деревію, які несподівано випірнали з туману получи и распишись якійсь безіменній станції, підступаючи впритул поперед колії, млосний скрик електрички у космічному безгомінні, зойк ні оборона що, наростання гуркоту коліс і протяжний гул, коливання пустки вагона, слезы зустрічного товарного поїзда, і це, чи никак не тисячне, повернення з міста, яке залишилося сяяти в горах ради Дніпром... Він відчув возьми лівому плечі якийсь тягар, невдоволено ворухнув ним і відвернувся від вікна.

На плечі сидів крошечный янгол. Він був сходный получай мініатюрну Яринку і мав такий самий, як і на неї, профіль з єгипетським чаром та по-жасминовому млосно-зелені очі; його зачесані получи прямий проділ коси були в такой мере само зав’язані держи потилиці хвостиком. Він мав ясно-червону коротку туніку з гаптованими золотом оторочками нате рукавах і подолі, нате лівому коліні красувався свіжий синець, а крила його були блакитно-сніжними. Костик подивився бери кінчик носа і куточки вуст янгола, замурзані чоколя-дою, а тоді тихенько кашлянув. Янгол стрепенувся.

— Привіт, малий, — сказав Костик. — Не замерз?

— Привіт, — сказав янгол. — Мені безграмотный холодно.

— А чого ти такий замурзаний?

Янгол спаленів і нічого неграмотный відповів. Костик зазирнув прежде сумки. Ще вранці він купив чоколядку, сподіваючись, що Яринка з Іваном приїдуть получай спалення книг. Але їх безвыгодный було у Києві і Костик зразу ж забув относительно ту чоколядку, а тепер згадав. Сумка виявилася порожньою. Може, Бам-була зжер?

— Я перепрошую, — ще трохи і янгол зайнявся би від сорому, — аз многогрешный страшенно зголоднів. Я більше безвыгодный буду... помимо дозволу.

— Невже ти гадаєш, що мені шкода чоколядки? Мені пользу кого тебе нічого никак не шкода.

Заспокоюючи, Костик погладив тепле пір’я возьми крилі. Кілька пір’їн були чорними.

— І во сажу вимазався. І синця набив. Ти по-над книжками літав? А якби згорів?

— То малограмотный сажа, — втихую відповів янгол. — То... сивина.

— Сивина? А чому вона чорна?

— Коли сивіють люди, їхнє волосся стає білим. А на янголів тоді чорніє пір’я. Дивись, і во тебе кілька нових сивин з’явилося.

Янгол висмикнув з Костикового чуба одну, щоб показати як речовий доказ. Костик вийняв хустинку.

— Витрись, отнюдь не можу дивитися получи и распишись такого замазуру.

Янгол засунув руку під ліве крило і дістав звідти

маленьке кругле дзеркальце. Він зручніше вмостився получай Костиковому плечі і заходився чепуритися.

— А скажи-но мені, прежде речі, — задушевним голосом почав Костик, — янголи п’ють? А в таком случае автор написав у своєму романі, що бачив янгола напідпитку, а тепер думаю: може, мені невыгодный повірять? Може, такого безвыгодный буває?

Янгол глипнув возьми нього сверху дзеркальця і відвів очі, але Костик помітив, що він знову зашарівся.

— Ага, — сказав Костик. — І що ж ви с годами п’єте?

— Нектар, — ледве чутно прошепотів янгол. — А декотрі (він почервонів увесь)... декотрі навіть... амброзію!

— Ясно. А тоді співаєте?

— Ага. І боремося. І літаємо наввипередки.

Костик знову подивився у вікно. Він відчував смертельну втому.

— Я этак змучився, малий. Добре, що хоч ти зі мною.

— Я завжди з тобою, — серйозно сказав янгол. — То ти безграмотный завжди з собою.

— Знаю, — неохоче відповів Костик. — Ти малограмотный знаєш, дескать тепер Андруся?

— Скучив из-за Андрусею?

— Скучив.

— Хочеш побачити її? Поговорити?

— Не муч мене. Я вже неуд роки хочу побачити її.

— Знову банан роки... Ох, і любов у вас. Як між янголами, прости, Господи. Тримай, — янгол подав Костикові своє дзеркальце.

Костик подивився у нього і побачив искони відоме не принимая во внимание будь-яких дзеркал. Лице пересічного інтелігента з бодуна, червоні невиспані очі, зморшка получи чолі і нова сивина на чубі.

— Я це напам’ять знаю. Як воно мені остогидло!

— А ти переверни іншим боком, — порадив янгол, віддаючи хустинку. — Дякую.

Костик перевернув і побачив, що со временем також було дзеркальце. Він заглянув у нього, але себя дальше отнюдь не було. У дзеркальці пливли такі ж, як і вслед вікном електрички, тумани, крихітна крапля сяйливої ртуті летіла по-над ними, царь зверей і левиця вийшли з хащів деревію та акації, сторожко нюшачи свіже нічне повітря.

— Погукай її, — знову озвався янгол.

— Андрусю, — хрипким голосом сказав Костик і прокашлявся. — Андріяно!

Туман розтав, дзеркальце засвітилося, мов смарагд. У смарагдовому світлі сиділа Андруся на чорній комбінації з мереживами і, посміхаючись, палила цигарку з маріхуаною.

— Привіт, Костику, — заговорила вона першою. — Смурієш?


XX


— Де ти тепер? — запитав він, еле-еле втримуючи дзеркальце, яке вискакувало з тремтячих рук.

— В Америці, южная дакота Арізона. Костику, уявляєш, здесь возьми тисячу миль жодного українця, жодної громади...

— Яка ти щаслива, — позаздрив Костик.

— Ти во своєму репертуарі, — засміялася вона, затяглася димом і потягнулася.

— Пбтяг-пбтяг, потягусі, Костик хоче перед Андрусі.

— Ходи, — запропонувала вона і знову засміялася. Нема гірше, як говорити з Андріяною-під-кайфом. їй тоді совершенно здається смішним і однако соответственно барабану.

— Куди «ходи»? Електричками предварительно Арізони неграмотный доберешся.

— Костику, чому ти постійно ниєш?

— Чому моя особа нию? Як а мені безвыгодный нити, Андрусю, если автор этих строк хворий? Усі хворі ниють, більше альбо менше.

— Чим ти хворий?

— Собою! І часом, у якому довелося опинитися! Бо автор этих строк ніяк малограмотный можу народитися і стати собой уповні, потому что живу навмання, наосліп, як і всі ви, зрештою, тільки ви невыгодный надаєте цій сліпоті і снові розуму хоть такого великого значення, тоді як у мені залишився нераздельно біль з мене, біль того, кого надто повільно підсмажують получи и распишись цьому українському вогні, а тоді, если надумаються зжерти, ведь побачать, невыгодный приховуючи незадоволення, що Костик згорів, що однако згоріло і залишився з болю сам лиш неїстівний попіл. Куди мені подітися від цієї хвороби? їхати вплоть до твоїх шовіністичних британців і мити їхнє начиння, під акомпанемент ситих відрижок довідуючись від них, що українці взагалі-то недолюдки, які ніколи отнюдь не вступлять впредь до Європейського Союзу, шляк би його трафив? Сидіти серед своїх здичавілих співплемінників, виглядаючи громадянської війни і плекаючи надію, що, може, поталанить здохнути з голоду, перш ніж вона почнеться? Чим моя особа хворий! А ти невыгодный знаєш? Коли роками — марнота, если роками неможливо заробити нате стерпне життя, і для нестерпне — також неможливо, і жодного листа, і нікого отнюдь не цікавить, як ваш покорный слуга живу, чи автор живий ще взагалі, чи неграмотный обижать мене, чого доброго, самотність, если безвыгодный приїхала ані одна блядь, щоб...

— Ну, чому ж, — меланхолійно перебила Андруся, — одна приїхала...

Вона мала в увазі себе.

— Жарти у тебе, — пробурчав заскочений Костик.

— Які? Які во мене жарти? — Андріяна задихалася від сміху.

— Маріхуанні.

— Звідки тобі знати, що ведь є маріхуана? — настала черга Андрусі бути заскоченою.

— Бо вона штиняє целых сюди, получай цілий вагон, вчадіти можна. Андрусю, автор этих строк таки спалив ті нещасні свої книжки, — повідомив він найсвіжішу новину.

— Добре зробив. Усі? Сам? Чи хтось так видів?

— Усі впредь до одної. Разом з Бамбулою і ще двома ураганними художниками. Аліна знімала, вслед тиждень показуватиме получи и распишись телевізії.

— Запишете интересах мене? Я би хтіла в таком случае побачити.

— Запишемо. Але немного погодя чуточку лишиться. То богослужение було чути, бачити, відчувати зблизька. І брати на тому участь. Такий жар! Той воодушевление отнюдь не гасне дотла.

— А ще хто був? Морозов? Яринка? Іван? Неборак? Бампер? А ти малограмотный забув купити чоколядку в целях Яринки? Пам’ятаєш, из-за що?

Костик подивився получи янгола. Той приклав тендітного пальчика вплоть до вуст.

— Яринки единым махом немає у Києві, але мы безвыгодный забув. Ми нікого неграмотный видзвонили, відпустки почалися.

— А во мене где-то сыздавна безграмотный було жодної відпустки, — зажурилася Андріяна. — Літо поспешно перейде, а ваш покорнейший слуга всё-таки тут...

Так ни души літо відійшло, — Костик дивився у дзеркальце получи величезний знак по-над її правою груддю. Колись, іще зовсім юною пацанкою, Андруся хотіла стати амазонкою і намагалася відрізати цю грудь, яка тоді щойно починала рости, батьковим кортиком. Вона десь вичитала, що всі амазонки робили це — задля того, щоб їм зручніше стрілилося з лука. Палаючими стрілами. У нічний океан, надо яким течуть солодкі туманй з ароматами акації і жасмину.

...вже й безвыгодный дотягнешся рукою, — згадала вона.

...бо, мов туман, тоненько, — він перевернув дзеркальце і тоскно подивився у свої перемучені очі.

...скло... — прошепотіло потойбіччя її голосом і він злякався, що единовременно зображення зникне, і хутко перевернув дзеркальце. Андруся була.

..між літом стало...

...і між мною... — усміхнулася вона по-Андрусиному.

...і тарарам воно пересікло, — він знову перевернув дзеркальце тим боком, який показував його відображення, і подумав, що грядущее зранку конче мусить поголитися.

Вона мовчала. Забула слова?

Манікюрною пилочкою вона підрівнювала ніготь для мізинці.

...обох нас, — стенула плечима Андруся. Вона ніколи нічого безграмотный забувала. У попільничці піднімалася синя цівочка диму від її цигарки, нагадуючи Стрижень Світу. Там, мол Андруся, тама і суть буття.

...все ж дало на озброю, — полегшено зітхнув Костик.

...принаймні стільки супокою, — ..............................

...щоб хоч безвыгодный битися во те скло, — завершила вона, загасила цигарку, відклала пилочку і гострим нігтиком постукала во далеке арізонське люстро. — Костику, автор більше никак не хочу маріхуани, але аз многогрешный в такой мере хочу меду.


Кінець третьої книги

ЗІРКА НА ІМ"Я МАРІЯ. повість

0


Ключова перша фраза, навскісний дощ і крихітні перехожі, безліч рухливих мачинок, що складаються во примхливі констеляції, регульовані сполохами світлофорів; вони нагадують літери, які вирвалися з синтаксичної клітки, перестали утворювати цілісні смисли речень, розтеклися папером майданів, бароково переплутаними рядками вулиць, віддані в поталу свободі і наркотичній насолоді більше нічого невыгодный означати: ні чтобы соціологів-ідеологів, ні на політиків, ані на їхніх технологів. Міріади кольорових мікровибухів получай дисплеях мобільних телефонів, начинка із мільйонів незабутніх мелодій, есенційні витяжки неземних пахощів, дехто прямо-таки цілується держи тлі квітникарок і афіш Кустуріци та Бреговича, дехто п’є каву і бухать сигарети, зосереджено споглядаючи потоки різнобарвної води потойбіч вітрин, реклами стильного одягу, може, холодильників, може, парфумів із феромонами, і ти круглым счетом само складаєш парасольку, пірнаючи во стерильне світло сухого й прохолодного світу підземки, в такой мере само купуєш жетони, приблизительно само мрієш сісти на переповненому вагоні, заплющивши нарешті переповнені видивами очі: Марія. Я безграмотный можу сприймати этак багато безглуздої інформації одночасно; автор этих строк хочу побачити тишу; ваш покорнейший слуга прагну почути

мовчання сосон і сяйво мовчазної зірки надо ними; моя особа ненавиджу сленг, особливо цей, довколишній, скотський, вони спілкуються виключно ним. Невже вони невыгодный знають людської мови? Як добре, що вони її малограмотный знають.

Коли вслед за вікнами дощ і квітнуть перші білі троянди, добре буває заварити зелений вероятно із пелюстками жасмину, поставити улюблений накопитель і вимкнути світло, і послати SMS, а тоді, очікуючи возьми відповідь, пити ніжно-гіркуватий трунок, дивлячись получи блискучі вертикальні лавини сутінкової води вне слів. Вона по-справжньому співає, ця дівчинка-жінка, зовсім малограмотный так, як ті продажні й успішні; вона співає, ніби молиться, вона невыгодный заробляє співом держи життя, а живе, співаючи, і це одразу відчувається. Нам неграмотный платять после наші молитви. Дарма, що на неї малограмотный дуже сильний голос, зате вона витрачає його і всю себя минуя решти. Тільки сьогодні, каже вона, тільки цей простоспадний пора дощового літа, заким прийде або невыгодный прийде відповідь, заким злива давно краю перетворить знайомий краєвид возьми картину забутого імпресіоніста. Дощовий край, важкі матові краплі получи и распишись спокійному атласі сьогоднішньої троянди, неможливої завтра. Вона безграмотный залишає себя держи завтра. Добре буває повернутися додому з-під дощу, замкнутися, перевдягнутися на сухе, забутися для мокрий дотик натовпу, настирливі запахи чужих дезодорантів, звуки ненависного сленгу чужих істот, приречених нате старіння. Як добре, що пишущий эти строки сама, думає Марія, і держи її вузьких щоках проступає рум’янець.

Як добре, що грунт стане колись безлюдною, полегшено зітхне в повні груди, вільно розкине нові трави і нові квіти, очистившись від тисячолітнього бруду, нанесеного людьми; і пташині валки безперешкодно помандрують із Півдня получи и распишись Північ, їм більше безвыгодный сліпитимуть очей хмарочоси, і відродяться винищені види тварин, і риби запанують у ріках, у своїй сторонці; тоді ягнята тихо-мирно пастимуться поруч із левами, тоді безжурно висвистуватимуть довжелезні змії з геометричними орнаментами держи хвостах, а во прозорих, як блакитні сльози єдинорогів та феніксів,

небесах кружлятимуть орли, милуючись гірськими верховинами, нікому малограмотный завдаючи шкоди. А поміж ними — я! Але тремко озивається сообщение получи мобільному, і Марія оценивать глиняну чашку з недопитим чаєм получай журнальний столик, допитливо пальцем указывать во дзеркало, і, відкинувши однако ще вологе моточек з очей, одним поглядом прочитує нове повідомлення. Проте це безвыгодный відповідь, це моя персона їй написав давно крихітної дівочої спальні, -де получай підвіконні юрмляться кактуси, а нате журнальному столику споглядають Марію китайські чашки з червоної глини, соответственно вінця повні присмерковою тишею.

Я надіслав їй двушник слова. Вона повторює їх пошепки, а потім негайно телефонує мені. Я никак не відповідаю. Сиджу, механично розминаючи сигарету, намагаюся втрима-, тися від спокуси, природно, неграмотный втримуюсь, знову запалюю, Марія делать большие глаза сверху мене з дисплея, посміхається, але що пишущий эти строки їй скажу, автор этих строк самовластно довідався относительно це кілька хвилин тому, і на мене вже повна попільничка недопалків. Сьома вечора, ми всі пречудово розуміли, що цього разу він никак не видряпається. Ти посміхаєшся, грає мелодія, яку моя персона спеціально поставив бери твій номер, щоби знати, що в таком случае ти дзвониш, це єдина пісня, яку ти отнюдь не хочеш співати, мелодія, яку ми перед болю під нігтями любили двадцять років тому, коль тебе ще й сверху світі отнюдь не було. Це він її склав тоді, прийшов впредь до мене серед ночі, каже: «Давай гітару, мы тобі покажу одновременно таке, від чого будуть гинути дівчата». Я, звичайно, далеко не повірив, страшенно розгнівався, ти ж знаєш, мене небезпечно будити невчасно, ми наступного дня мали їхати з концертом до самого Коломиї, чи, може, давно Надвірної, ваш покорный слуга вже забув, але коль він це заспівав, у мене від першого ж акорду похололо серце, мы вже з першого акорду зрозумів, що він безграмотный помиляється, що це та пісня, задля створення якої він узагалі народився, і що ось, тепер він виконав призначення, тепер йому нема чого робити тут, як а він житиме далі, по зрелом размышлении я, а він співав, спокійно, як падає сніг, а на мене сльози котилися з очей, і моя персона никак не соромився,

тому що пишущий эти строки був першим, єдиним у нічному світі нашої юності, хто вперше чув цю несамовиту пісню, розтиражовану згодом у сотнях тисяч копій, заспівану поперед того, що її всі почали вважати народною, її сприймали так, наче вона існувала завжди, як завжди існували літні дощі, білі троянди, місячні ночі. Просто малограмотный віриться, що из-за двадцять літ цю пісню таково забули. І ми пішли з ним давно таксистів, потому что на ті часи купити горілку серед ночі можна було тільки нелегально, у них, і ми накупили горілки, болгарського перцю, угорського шпику, повернулись предварительно мене і влаштували собі таке свято, після якого вже ніхто безвыгодный поїхав ні прежде Коломиї, ні, тим більше, давно Надвірної, тільки мої сусіди з усіх одразу поверхів перестали вітатися получи и распишись півроку.

Телефон мовчить, моя персона намагаюсь уявити, що ти робиш. Твої чорні коси течуть зливою целых сюди, чи в таком случае злива пахне твоїми косами, легкі, як тінь акації, пахощі, далека смарагдова сигнал надо вечірніми соснами, -де кажани зиґзаґами креслять післягрозове синє повітря. Западає тиша, роз-верзаються оксамитні безодні, останні хмари зникають получи и распишись заході з малиновою стьожкою, і починають виразнішати обриси знайомих сузір’їв, прямовисно спадаючи бери ледь помітні на темряві кущі білих троянд, обсипані нерухомими діамантами. Вічне падіння вгору, вічне наближення того, що віддаляється. Ти запалила свічку і поставила її нате підвіконні, хтозна-звідки довідуюсь я, священнодействие й собі приближенно зробити, як тоді, у квітні, если помер Іван Павло II, і приблукала бозна-чия SMS: «Запали свічку получай вікні вслед померлого Папу. Перешли це 0 особам, безвыгодный розірви ланцюга. Нехай кожний знає, що найкраща людина відходить з почестями». Бута никак не стало, Бута, який вслед безвыездно життя малограмотный вивчив жодної ноти, але вмів грати так, як падає дощ. «На хріна мені ті ноти? — він і досі здивовано делать круглые глаза нате мене. — Люди неграмотный вміли писати й читати, але це безвыгодный заважало їм вільно висловлювати думки, освідчуватися на коханні або голосити вслед померлими. Ти можеш уявити дівчину, яка побивається вслед коханим, тримаючи хуй носом розлінований аркушик паперу? Щоб малограмотный збитися з темпу, щоб у належному місці взяти «соль» получай октаву вище, інакше ніхто безграмотный повірить, що во неї справжнє горе! Так от, ми всі такі дівчата, що голосять из-за своїм Коханим. А решта несложно заробляє, імітуючи нас. Пишуть ноти. Пишуть слова. Потім дивляться возьми них і співають. Я цього терпіти безвыгодный можу».

Долілиць получи підлозі, плечі здригаються. Вона вимкнула все, що може світити й озиватися, тонесенька воскова свічка тане, приблизительно само здригаючись предварительно своїм віддзеркаленням у темній шибі. Якби ще можна було вимкнути автомобільні сигнали знадвору і самовдоволений регіт дебіла поверхом вище. Якби можна було розтанути від сліз услід следовать свічкою. Дивлячись бери рубіновий вогник сигарети, моя особа пригадую, як Бут уперше привів тебе предварительно студії, сполохане довгоноге диво. «їй шістнадцять, — мовив він, — і її звати Марія, запам’ятайте: неграмотный Маша, і малограмотный Маруся, і неграмотный Марійка. Вона співає так, що на людей відбирає мову. Зараз це з вами і станеться». — «Чому ми раніше малограмотный помічали, що Бут — педофіл?» — спантеличено прошепотів накануне мене Тузік і сів следовать пульт, а коль ти доспівала нашу «Магію білу», він где-то і залишився сидіти з роззявленим ротом, забувши вимкнути мікрофон, що старанно записував одностайне мовчання. «Де ти її взяв?» — видихнув моя особа тоді. «Дівчинці крихітній морозно самій, — стенув плечима Бут, — з вулиці дівчинку ми взяли домів». Уже пізніше ми довідались, що твої батьки років п’ять тому поїхали держи заробітки впредь до Португалії і капут в дальнейшем безвісти. Тебе виховувала бабуся. Час від часу ти виходила співати на підземному переході, докладаючи нажебрані гроші предварительно мізерної бабусиної пенсії. Бут ішов соответственно пиво, почув, як ти співаєш одну з його пісень, і втратив мову. Він повернувся вне пива, але з тобою. Звідтоді нам довелося забути деякі слова, відмовитись від найулюбленіших жартів, студія більше отнюдь не смерділа тютюном, а заробляти ми почали втричі більше, ибо піпл пер получи и распишись тебе як дурний. Коли тебе

безвыгодный було получи репетиції, Тузік намагався відновити колишні компетенция і вольності: «А відгадайте-но обещание з трьох літер, середня “у”!» Раніше всі в унисон відповідали, що так чоловічий пипка російською мовою, а Тузік заперечно крутив головою і, повчально піднявши вказівного пальця, оголошував: «Фе, панове, предварительно чого ж ви розпусні! Анітрохи отнюдь не вгадали. Це — БУТ!», а ми котилися зо сміху, штурхаючись ліктями, показуючи для вождя, який у відповідь демонстрував Тузіку “fuck you”. Тепер ми щонайбільше кисло посміхалися, инстинктивно відчуваючи, що во студії оселився новий дух, сірооке астральне тіло, марійний двійник, образити якого матерно було би невыразительно й недоречно. «Перетворили студію получи церкву», — розгублено констатував Тузік, дивлячись для Бута, а пирушка зосереджено слухав записані файли.


0


Літо минає швидко, як пятно зелена електричка або документальний фільм; залишається металевий зойк сліпучо-синьої колії, колючий шерхіт гравію біля вібруючих шпал, нікому безвыгодный цікавий чорно-білий надпись для скошеному полі екрана, мол хутко з’являється жовтогаряча объявление нової осені. Після Бутової смерті Марія ще докладніше почала нагадувати юну черницю, втомлену ретельним дотриманням канонічних годин і мерехтінням смородинок ружанця, если «Богородице Діво» і «Отче наш» сотаються крізь тендітні персти, мов загуслі, відчутні получи дотик хвилини нескінченного раювання. Ніжна блакить під очима і дві тонкі, ніби павутинка, зморшки біля вуст робили її схожою получи и распишись власне ім’я, а лагідні, ледь хрипкуваті обертони, що з’явились у голосі, додавали пісням відчайдушної, несьогосвітньої відстороненості, впереміш із вдячною готовністю вплоть до долі. Якось вона знепритомніла для сцені, і ми винесли її держи повітря, і вона

була легкою, як сіно. Коли моя персона запропонував перервати й не принимая во внимание того нечисленні концерти, відпочити десь у горах, вона понизив голос сказала «ні». Ми збирали гроші бери останній альбом, присвячений пам’яті Бута. Ця ідея самопроизвольно виникла получи и распишись дев’ятинах: зібрати найкраще з того, що ми грали протягом чверті століття, аранжувати по-новому, видати атлас і розійтися. Врешті-решт, нам усім, ради винятком Марії, було вже під або ради сорок, старі коні, казав Тузік, час получи шкуродерню, а це був нормальний класичний хід, беспричинно само зробили “The Doors” після смерті Джима Моррісона і безліч інших музикантів, що поважали себе. Марія слухала мовчки. Вона взагалі говорила мало, очевидно, побоюючись лінгвістичних фокусів свого російськомовного виховання: одуда вона називала «одуд», фіранку — фіранкою, даючи привід интересах нестримних Тузі-кових веселощів: «Маріє, мы забув, як если по-українському “love”. Кохання? Чи трахання?» Вона знала, що на нас давнёшенько вже нема нових пісень, що Стук дедалі частіше запиває, а на гітариста Воци проблеми з аплікатурою — от остеохандроз, а наша апаратура застаріла років что-то около в десять, а звукорежисеру Тузіку надо чимось платити аліменти, інакше його зацуркують давно цюпи, і, як він непосредственно до тютельки пояснював, щовечора гратимуть у дупу не принимая во внимание аналогового синтезатора. Без Бута ми безграмотный були чимось особливим. Вона сповна відчула всі наші проблеми сверху собі: в таком случае Воца застряг возьми септакорді, так мене дзизнув струмом за губах мікрофон, так на Тузіка півпульта вмерло посеред концерту. Найживотрепетнішим питанням залишався, звичайно, Стук, особливо ж після злополучних гастролей у Миколаєві, коль йому явилась самоё Міла Йовович і ненав’язливо запропонувала взяти шлюб во англіканській церкві.

По суті, нам залишалися тільки весілля, -де батьки наречених щось чули ради колишню славу «Острова Лесбос», та поодинокі халтурки на районних центрах, мол навіть ця підстаркувата, із залисинами музика сприймалася як занадто авангардова й елітарна, тому всі просили «Смереку» або «Ой, мамо, шикидим». Натомість у більших містах нам світили лічені фан-клуби шанувальників старого арт-року, палкі та поблажливі предварительно кумирів двадцятирічної давнини наші ровесники й ровесниці, приближенно само погризені життям; пользу кого них ми були нічим безграмотный гірші после «King Krimson», і це толерантне всепрощення вбивало найбільше, призводячи подчас поперед диких сварок і самосудів, коль навіть присутність Марії невыгодный перешкоджала Тузіку, і він наполегливо радив Стукові частіше засовувати свої палички самі знаєте куди, а мені — зменшити кількість струн получи и распишись бас-гітарі предварительно однієї з половиною, потому что на цих чотирьох ваш покорный слуга плутаюся думками, наче юний онаніст пизда фоткою голої Дженіфер Лопез. Словом, було весело, целых занадто, перед того ж сверх Бута нам катастрофічно бракувало клавішника: тимчасові найманці лажали як могли, знаходились запаморочливо вдали від нашого автентичного стилю, хотіли вслед це багато грошей і, відповідно... та хіба однако розкажеш? Просто «Острів Лесбос» пережив себе, а кончина Бута прискорила повне усвідомлення і визнання цього умовно їстівного факту. Ми всё-таки ще трималися виключно завдяки інтересу публіки до самого Марії. Що если сообразно тому, если ми запишемо останній кляссер і розійдемось, ніхто з нас никак не думав — принаймні вголос, — солідарно дотримуючись суворого племінного табу.

Вечорами пишущий эти строки обкладався різноформатними коробками, нате основі яких можна б написати історію звукозапису від допотопних стрічкових бобін накануне mpЗ, переслуховуючи награне «Островом Лесбосом» протягом навіженої чверті століття. Живі журнал чергувалися зі студійними, від носія впредь до носія покращувалася якість, в отдельных случаях зринали забрако-вані версії і пісні, які тепер, надвечір, у вересні, отнюдь не здавались хоть такими безнадійними, тим більше для тлі сьогоднішніх успіхів. Стук тоді валив малограмотный гірше вслед за новоспеченого шамана, Воца вибухав карколомними сольними імпровізаціями, а ми з півноти розуміли подальший хід його

думок, мій звук сяяв в полную силу й піднесено, немов квітневе сварог надо Атлантидою, а ще вище ширяв незрівнянний Бут, купаючись у місячному промінні феерически гарних розспівів, побудованих в відтинках з хоралів Баха, і визг його тепер здавався чужим, потому что надто юним, надто ангельським. Усе це було відважним і викличним, переповненим магічною енергетикою і якимсь усміхненим, безтурботним знанням, що ми безсмертні і найкращі. Окремих композицій я, виявляється, взагалі невыгодный пам’ятав. Коли ми це грали? В якому місті беспричинно скаженіла публіка? Або хто писав оці тексти? Тексти писав здебільшого Бут, іноді я, але цих, надежно забутих, ми безвыгодный могли написати, вони одгонили літературною студією і правильністю, якого Брамса ми взялися їх співати, з бодуна чи як, хто мені тепер це пояснить? Стоп, стоп, стоп, але ж автор знаю! Ніна, вона щойно видала першу збірку віршів, а Бут бігав следовать нею, мов цуцик, падав держи спинку, молов лапками, збирався одружуватись, вона ж паками приносила отакі мармулядові шедеври, хоть доки никак не вступила давно партії, а партія тоді була одна для всіх, і це приморозило прекрасні Бутові пориви. А згодом виявилось, що та Ніна — ми її звали Міна — стукала на КГБ в своїх однокурсників з університету, звідтоді автор этих строк относительно неї нічого малограмотный чув, мабуть, завідує тепер якимсь ЖЕКом. Нічого безграмотный вдієш, тоді це лафа з нас, ми могли би складати рок-опери держи тексти з енциклопедії і виходило б незле, а дівоча краса — вбивча сила, если тобі двадцять, а вона бігала така струнка і зграбна, типова тобі комсомолочка з плаката, взірцевий екземпляр... А, о! оце аз многогрешный добре пам’ятаю, це всі пам’ятають: у Харкові місцеві фани добряче підпоїли Бута, тепер він лізе получи и распишись сцену, повалив стійку з мікрофоном, довго піднімає, щось йому неграмотный вдається, во залі сміх, обурений Тузік гукає нерозбірливі поради, нарешті починається полум’яне звернення до самого народу: «Вимишановні п’яні і п’янове! Чуваки! Зара Уоца если грав, а пишущий эти строки если співав. То є мої колеги, з Лесбоса, але вони никак не той... ви неграмотный подумайте, між нами — нічо тако нема! Бо ми далеко не греки! А во Харкові — золоті люде! Ой, лишенько... А мені казали — тутечки одні кацапи... Стук, невыгодный псіхуй, автор этих строк вже закінчую... тобто починаю. One, two, three... Стоп, стоп, стоп! Я ще хотів сказати, потому что тоді забуду: яке славне місто! які здесь класні пацани! драка живе Харків! Поїхали». Все одно добре співає, тільки з артикуляцією во нас невеличкі труднощі. Так, а шелковица ми пропускаємо куплет... ну, з ким безвыгодный буває. А тогда ми взагалі забуваємо трепотня власної пісні, це значно гірше, у нас легка паніка й мандраж, ми помітно тверезішаємо, але отнюдь не прежде кінця; публіка підказує слова, Бут перепитує: «Шо-шо? Та це моя персона знаю, а далі шо вслед за тем було?» — захоплений свист, ми їх таки завели, зала співає: «а народ можуть бути зовсім отнюдь не такі!» — ти ба, на Харкові тоді знали українську мову, куди тільки та радянська влада дивилася...

Загалом назбирувалося близько півсотні повністю придатних речей, десяток з них у докорінно переробленому вигляді мав усі шанси знову стати шлягерами. Половину Марія вже співала, решту вивчить, из-за зиму їх обкатаємо, а держи роковини зробимо прощальний концерт і презентацію останнього альбома. Чому вона никак не хоче співати «Магдалину»? Роковини, гарне слово, предварительно речі, трохи по-сербському звучить, дивно, що й досі ніхто отнюдь не додумався назвати где-то який-небудь рок-фестиваль. Якось воно буде. Ще Бут визначив колись нашу конфесію — «якось-воно-буддисти», потім хтось перейменував нас получай буттистів... але ж Воцині пальці, а реклама, а сукні ради Марії, а світла, транспорт, наші добиті інструменти!

І тоді втрутилися боги: нате Марію накинула оком агенція зі славетних чотирьох літер. Два мініатюрні, шизофренічно охайні японці запропонували укласти контракт, -де роїлося від ніколи далеко не бачених нами во такій кількості нулів, а пункти зобов’язань далеко не вміщалися для десятьох сторінках. Спочатку вони, природно, хотіли нас позбутися, забравши собі одну Марію с налета з авторськими правами сверху Бутові й мої пісні, однак Марія сказала тихе «ні», вона співатиме виключно з нами або никак не співатиме взагалі, і сквозь тиждень Країна Вранішнього Сонця, безперервно посміхаючись та задоволено похитуючи головами сверху примета згоди — Будда їх знає, що вони затем думали насправді, — підписала угоду з усім «Островом Лесбосом», а ще вследствие тиждень мы вперше во житті тримав у руках власний “Fender Jazz Bass”, сто п’ятнадцяте красота світу, мрію кожного порядного бас-гітариста.

І аз многогрешный знову відчув себя порядним бас-гітаристом.


З


За черговим дзвінком мені відчинили троє Стученят" одразу, біляві і кирпаті копії Інки.

— А мами нема дома! — повідомили вони.

— А тато?

Стученята перезирнулись.

— А ви бухати прийшли? — поцікавилося середульше.

— Ні, моя особа прийшов поговорити.

— Тоді заходьте, він отам, здихає. А ми російського розвідника зловили! Показати?

Під вішалкою блимав очима чорнявий кіндер, міцно прив’язаний телефонним кабелем давно пральної машини.

— Він по-нашому безграмотный вміє! Ванька, скажи: «цяця».

— Цаца.

— От бачите? Він хоче нате нас акцептор кинути!

— Піть хачу, — простогнав чорнявий. — Памагітє!

Мені выходит далеко не соответственно собі. Я підійшов ближче, щоб відв’язати малого.

— Е, ні! — запротестували Стученята. — То він придурюється, хоче отступать впредь до Москви втекти.

— Піть хачу, — продовжував скиглити полонений, зневажливо міряючи мене поглядом. — Дайте мнє водкі!

— Чули? Вони не принимая во внимание водкі здихають от дві хвилини п’ять секунд, ми засікали. Сашко, принеси йому водкі!

Найменше Стученя метнулося получи и распишись кухню, націдило з крана повний кухоль води і сповненим милосердя жестом почало заливати росіянинові во пельку. Той похлебтав-похлебтав, зробив гучну відрижку і пожвавішав.

— А тіпєрь, хахли, асвабадітє міня! Бо мы пазваню прізі-дєнту, дак дьявол позове Кітай і Газпром, дак вы шелковица места будіт мало.

— Ага, розігналися. Як він погукає Китай, так ми покличемо всю нашу шару і закидаємо вам натом! По саму Рязань!

— Фі, нє баімся ми вашого ната! У нас єсть газ. Сікрєтний.

Газ — це серйозно. Українці почали чухати потилиці.

— А ми, — нерішуче пропищало найменше, — отнюдь не дамо вы водкі! Тоді вы усіх білка вхопить, от.

Я дістав із сумки коробку цукерок, подав старшому:

— Діли бери всіх.

— Спасибі, — сказали судді і військовополонений, а мы пішов до самого Стукової кімнати, щільно причинивши двері.

За дверима на усій зловісній красі вигулькнуло Пекло. Посеред Пекла лежав Пекельний Матрац, а возьми ньому досмажувалося тіло напівдохлого Мінотавра, що віддалено нагадував Стука. Через требовательно визначені інтервали во його голові озивався вібродзвінок. Тоді Мінотавр перелякано здригався і обережно скреготів зубами. Біля Пекельного Матраца стояли сякі-такі жертвоприносини аборигенів: майже повна пляшка «Поляни Квасової», чотири картоплини на «мундирах», кілька сигарет і запальничка. Мінотавр зачудовано дивився получи стару афішу «Острова Лесбос» і жалібно мукав. На мою появу він ніяк далеко не від-реагував.

— Ну, це класика, — промовив я, сідаючи сверху підвіконня. — Добрий день, Стук.

— Я з-д-х-а-ю...

— І если ж ти нарешті здохнеш? — турботливо поцікавився я.

Мінотавр ображено глипнув червоними запухлими очицями, спробував відвернутися по стіни.

Йому це никак не вдалося. Пекельний Матрац состоятельно робив свою пекельну справу.

— Інк вткл. Малих нате мн лшл, — поскаржився Мінотавр мовою, схожою получи и распишись чеську.

Це також була класика, сам соответственно себе із радикальних маневрів у розгалуженій і поліфонічній тактиці Інки. Коли Стук пару тижнів неграмотный міг вийти із запою, вона ну твоя милость чубайс! його і малих напризволяще, втікаючи прежде мами во сусіднє містечко. Ситуацію контролювала її подруга, яка щовечора доповідала оперативну обстановку сообразно телефону. На другий-третій будень у Стука спрацьовувало реле батьківської відповідальності, він починав варити хлопцям їсти, відвозив їх прежде школи й дитсадка, мимохідь потрапляючи на реал.

Але цього разу реле приметно отнюдь не спрацювало.

— У тебе немає випити? — Мінотавр перейшов получи загальнозрозумілу українську мову.

-Є.

— Налий мені трошки.

Він випив горілку і знову ліг. За хвилину погляд став притомнішим. Пора було починати.

— Стук, у мене хрінова новина.

— Яка?

— Японці скликали збори.

-Ну.

— Вони пригрозили розірвати контракт.

— Брешуть. Вони кайфують від Марії.

— Вони домоглися твого виключення.

Запанувала така тиша, що можна було чути, як жовтіє

явор ради вікном.

— І ви проголосували? — Стук підвівся для лікті.

— Так, друже. А що нам лишалося?

— Ви ж могли сказати, що ваш покорный слуга хворий!

— Ми вже двічі це казали. Ти двойка тижні малограмотный ходив получи репетиції. Через три дні концерт у Луцьку, потім Рівне і Хмельницький. Ми ставили фанеру, скільки могли, але вони заявили, що підписали угоду з живим перкусистом, а отнюдь не з комп’ютером. Вони принципово никак не доганяють таких речей, як запої, ти ж знаєш.

— І Марія проголосувала?

— Марія, як завжди, сказала «ні». Але ми сказали «так». Ти більше безграмотный убивец «Острова Лесбос». Ну, нічого, нічого, старий, невыгодный переживай ти так, знайдеш собі якусь іншу роботу...

— Я більше безграмотный член, — пошепки повторив Стук. — А ви, значить, члени... Які ж ви тільки чле-е-ни...

— Стук, невыгодный заводься. Тобі надобно поїхати зі мной і підписати розрахунок. Що ти відмовляєшся від контракту. Ну, прямо формальність. Там тобі трохи крапне, баксів тридцять, бери перший часочек вистачить.

Стук рвучко сів держи Пекельному Матраці.

— І-у-у-ди!

— У нас малограмотный було іншого виходу.

— Ви ж знаєте, що Інка получай біржі, вона вже рік отнюдь не працює! У нас троє малих! А тепер іще й я?!

— У кожного свої проблеми. Воца вже знайшов нового барабанщика. Тобі крестины підписати...

— Я підпишу. І намалюю. Я намалюю вас ніч. Ви такої ще невыгодный бачили.

Стук схопився в ноги, почав одягати джинси. Він одягнувся из-за сороковуха п’ять секунд, як відмінник бойової і політичної підготовки на радянській армії. Підбіг прежде дзеркала і варварски розчесав настовбурчене волосся, що стирчало получи и распишись всі боки. З гребінця посипалися зубці, він швиргонув його во кут.

— Якби жив Бут, він би цього отнюдь не допустив, — Стук навстіж відчинив обидві половинки вікна. Кімната одразу потонула во пахощах осіннього листя. У Стука гарний сквер унизу.

— Хтозна. Бут ніколи неграмотный мав справи з японцями, — позіхнув я.

— Чого ти триндиш от кожні п’ять секунд «японці-японці»? Та це ж ви, блін, мудота, гірша после будь-яких японців і папуасів! Ви ж проститутки, розумієш, легкодоступні вокзальні проститутки! Ми двадцять років лабали разом, вместе їли, пили, срали, співали — і во результаті ви загнали Стука ради тридцять баксів!

Я зліз із підвіконня, взяв сумку.

— Горілку тобі лишити?

— Горілку?!

Стук вихопив у мене недопиту чвертку «Мягкова» і вона полетіла у вирій.

— Поїхали. Я вы с ходу влаштую Кобо Абе і Йоко Оно. Я вам после усіх сраку поставлю, безотложно з японцями, філіппінцями і коринфянами.

Тамуючи сміх, ваш покорный слуга закашлявся.

— Щоб ти, падло, циркули протягнув до самого вечора, — від усього серця поспівчував мені переконаний християнин Стук.

Якби пишущий эти строки вивів з кімнати зграйку покемонів, Стученята здивувалися б менше.

— Сашко, бігом умиватися, — скомандував Стук мізинцеві, замурзаному цукеркою. — Ванька, луг додому, ти й что-то около тогда цілими в ближайшее время товчешся. Сергій, чистити картоплю, оту зелену каструлю — з горою. Максим, бігом накануне тьоті Наді, позич десятку, купиш чотири пакети молока, неуд батони і пачку масла. Обережно посредством дорогу, невыгодный так, як минулого разу. Все. Я проворно приїду.

Через півгодини предварительно студії влетіло торнадо.

— Маріє, — закричало воно з порога, — спасибі тобі, дівчинко, ти справжня людина, сонце, экстра-класс і небо. А тепер мерщій іди кудись получи и распишись каву, ибо тобі такого далеко не можна чути, ти ще мала і чиста! Я в одинокий присест говоритиму з цими дядями для трахання! Де ті задристані японці?

Марія зняла навушники, запитально глянула получи Тузіка. Той скрушно зітхнув, дістав із нагрудної кишені п’ять гривень:

— Купи йому, не поминай лихом ласка, пористий, він такий любить.

Марія щезла.

— Так, — із садистською насолодою мовило торнадо, — а тепер, дяді, слухайте мене дуже уважно і шанобливо. Тузік, ти — підар. Старий, жирний, продажний підар. І ти, Воца, підар на окулярах. І ти, — катамаран крутнулося бери одній нозі, ткнуло мене пальцем во груди, — також підар!

— Ну, ні хріна собі заявки! — багряна Тузікова тушка почала вилазити з-за пульта. — Та автор тобі единым махом яйця повідкручую, алкашня ти пухла!

— Це ще далече безвыгодный все. Де ті довбані японці? Мало того, що ви три підари, так ви ще й лохи драні, японські підстилки, затички і підтирки, і мы щасливий, що більше ніколи во житті далеко не побачу ваших підара... Маріє, пишущий эти строки ж сказав: іди возьми каву! Я тільки-но почав!

Марія віддала мені плитку пористого шоколаду і підійшла по загратованого вікна.

— Там така гарна осінь надворі, — посміхнулася вона поперед всіх, — Ходімте кудись погуляємо.

Я зняв обгортку і відламав запашний шматочок.

— Хочеш? — дружелюбно запропонував Стукові.

Той сахнувся від несподіванки і бедно далеко не впав. Але вже

запідозрив нечисте.

— Ви?.. Ви мене... як останнього піонера... купили?

— А ти думав — продали? Навчальна тривога, єфрейтор Стук. Ти діяв згідно зі статутом і своєчасно прибув получай збірний пункт. Командування висловлює тобі подяку. Наступного разу после такі фразы моя персона тебе задушу базисная точка цим кабелем. Не подивлюся, що во тебе троє дітей, — Тузік знову вмостився из-за пультом.

— Ти виграв, — здогадався Стук.

— Еге ж, — сказав я. — Ти сьогодні напрочуд кмітливий. І жвавий.

— Наступного разу, — сказав Воца, — поперед тебе вже ніхто отнюдь не поїде, зарубай собі нате носі. Ти задовбав, Стук, ти вже всіх нас дістав, розумієш?

— Зав’язуй з кіром, старий, — сказав я. — Від сьогодні.

— На скільки зав’язувати? — спитав Стук, отнюдь не дивлячись ні для кого.

Ми перезирнулись.

— На неуд роки, — озвався Тузік. — До кінця контракту. А тоді хоч залийся, очі б мої тебе вік отнюдь не бачили.

— Два роки — забагато, — завагався Стук.

— Нічого, потерпиш. Зате потім влаштуєш собі такий дембель! Мілу Йовович запросиш, Брітні Спірз... А чого ж, гарні дівчата, з такими й випити никак не гріх...


0


От еще й зима. Повертаємось додому, на автобусі тепло, туманно й затишно. За вікнами пролітають перші бузкові ліхтарі нашого міста. Ніжні мережива чорних яблуневих віт у порожніх садах, безлюдні вулиці й майдани, замкнені крамниці з осяйними вітринами, трамваї нате Привокзальній — все, до сей времени завмерло, благоговійно очікуючи снігопаду. А малим Стученятам сняться нові санчата і пахучі подарунки від неосяжного, наче от дядько Тузік, святого Миколая. Там если массово шоколадок і апельсинів! іграшкова залізниця! КОМП’ЮТЕР, паца! Чаклунські погляди з бігбордів, жовтогаряче й аметистове навіювання, довічна прикутість вплоть до метрової пачки сигарет. Це викликає співчуття. Мабуть, саме такі почуття провідують безсмертних, коль вони дивляться для нас: вищий экая досада вплоть до знико-мих істот, милостиве всепрощення. Адже постоянно мине як сон; адже це і є кошмар — кольоровий, запашний. Тут сміються і плачуть, переживають непомірні страждання або екстатичні насолоди й веселощі, а прокинувшись ізвідси — забувають, забувають, забувають насчет облудні марення. Втім, хіба оборона всі? І чи такі вже вони облудні? Як пахла та сберкнижка «Дванадцять місяців», подарована мені мамою получай Новий 0968 рік! Які сині сніги, солодкі, ніби цукор у грудках, удвічі вищі вслед за мене, лежали тоді довкола!

І годівничка, прилаштована нами нате яблуні навпроти спальні, хіба облудним був її жовтий, дитячий колір, хіба ілюзійними — синички, і золоте пшоно, і білосніжний кришеник сала, яким вони ласували до черзі, хіба автор забув усе це? Чи забуду? Адже загубити котрусь із отаких золотих і солодких, запашних подробиць означало би зрадити й загубити себе, зрадити крихітних пташок, загубити вічно безневинну душу... Ці дивні передноворічні дні, если во голову приходять невагомі, як сніжинки, думки, отакі пестливі спогади — ради наші ялинкові прикраси, що супроводжували сім’ю во численних переїздах, зелені, сині, дзеркальні кулі, розкладені возьми пухнатій ваті, вони полюбляли магічні перетворення — овва, оце ніс у мене став! а очі, очі! вузькі, китайські, хитрющі... а весь кімната вигнулася луком! а во ній — крихітна віддзеркалена ялинка, і злива сріблястого дощику, і натхненні пахощі живиці, і блискуча, гостродзьоба, діамантова бурулька для верхівці! А ще на нас була зелена скляна шишка, і рожевий грибок-сироїжка, і, здається, білочка... ні, в таком случае цукерки «Білочка», найсмачніші в світі ласощі, з горішками, тепер таких безвыгодный вміють робити, моя персона перевіряв. І велетенські, наче ролик від трактора, чорні платівки, їх протирали червоною плюшевою штучкою — дескать вона поділася? — ставили возьми програвач радіоли (таке ніжне слово! віола, матіола, радіола...), натискали крайню ліву клавішу, що нагадувала квадратний зуб, спалахував смарагдовий індикатор — і Том Джонс починав співати «Ділайлу»! Це нате 08-й швидкості; а через если пересунути повзунок получай позначку 03, ставало лячно, потому что Том Джонс починав варнякати товстим замогильним голосом. Краще робити навпаки: брати маленьку платівку, розраховану получи и распишись 03 оберти из-за хвилину, — і запускати її сверху 08-й швидкості. Тоді співаки оберталися крихітними бабайожками, які хвацько виспівували свій улюблений гімн тонесенькими, як нитки, голосочками, люто кваплячись после цигиканням оркестру чортиків... Чого ми стали?

Знічений водій повідомив, що на нього проблеми З ДВИ- І гуном. От тобі й маєш. А что-то около солодко дрімалося... Хтось j викликав таксівки і следовать чверть години вони вже блимали j мандариновими вогниками біля автобуса. Я взявся від- j провадити Марію. Вона скряга сверху краю світу, на забутому j Богом спальному районі. Марія сіла попереду, мы ззаду, \ з-під її білого пухнатого картуза стриміли дві задерику- | ваті кіски, і ваш покорный слуга згадав Світлану, найчарівнішу держи нашій j планеті дівчину з 0-А класу. Вона також була чорнява, " з отакими-от косичками, вслед за які нестерпно хотілося поеми- ; кати. І автор знову почав куняти, а їхні імена мінилися, міня- ; лися, переходили одне на одне. Спочатку Марія стала" ; Світланою, потім Міланою, згодом Світлиною, Магдалиною, Богданою, Інною, Аліною, чомусь Олею, автор втратив > їм лік, зачудовано споглядаючи защита задерикуватих косичок, сполохи полярного сяйва сірих, синіх, карих і чор- ; них очей, самозабутнє пурхання екзотичних метеликів вуст. Вони всі були різними, але водночас одною-єдиною І дівчиною на довжелезній білій шубі і пухнатому картузі, І яка сиділа в передньому сидінні, слухаючи “All my love”, j її співав Бут, ні, “Led Zeppelin”, але Бут її теж колись ’ співав, вправно жонглюючи барвистими ялинковими Î прикрасами, тільки ж туточки ми знову зупинилися! !

— Я хочу трохи проіулятися, — сказала Марія. — А ще j ваш покорный слуга хочу пити.

Ми зайшли по нічного бару і взяли собі апельсинового , соку. На мініатюрному столику на куті стояла мініатюр- і получай ж таки ялинка, палала червона, як юний тюльпан, свічка, і затем сиділо дві дівчини. Вони впізнали Марію і підійшли " давно неї после автографом.

— Бачиш, — сказав я, — тепер ти справжня зірка. Тебе всюди впізнають. Навіть уночі. Скоро невыгодный даватимуть пройти. На руках носитимуть. Краще купити авто. Вмієш водити?

— Вже вмію. Але спочатку моя персона мушу купити квартиру. Ближче по центру.

— То вслед чим затримка?

— Я далеко не маю коли! Бабуся сказала, що невыгодный пускатиме мене додому. Бо пишущий эти строки постійно повертаюся на такий час, як тепер.

— Вона на тебе дуже стара?

— їй 04. Я найняла їй няньку, потому что вона зовсім немічна. Я боюся, що вона відкрутить метан і никак не підпалить його. Або піде з дому і забуде, мол живе. Або щось таке. Вона до сей времени забуває.

— Але до самого будинку престарілих ти її малограмотный віддаси.

— Ні, звичайно. У мене більше нікого малограмотный лишилося. Вона целое дитинство лякала, що віддасть мене во дітдом. Або у військове училище! А тепер хозяйка лякає себе, що ваш покорный слуга її віддам.

— До військового училища?

— Не не поминай лихом такий противний. Вона хоче бути чемною, але... Ходімо?

На свіжому морозяному повітрі два з вуст пахне апельсинами. Під ногами хрустить дзеркально-чорний льодок. Далека музика самотньо лунає серед ночі, когось шукає, когось кличе, относительно щось нагадує, мандрівна арфа, віщий сон. Так само було минулого тисячоліття, если ми поверталися з танців, і ця вічна супутниця витала надо іншими зимами, надо іншими дівчатами, відлунюючи ніжним апельсиновим холодком і твердим знанням, що ми народилися назавжди, якщо можемо слухати і грати центр таку запашну музику, а наші дівчата вміють линия где-то запаморочливо заплітати чорні косички, шалено метляючи ними на танці.

— Ти безвыгодный сердишся, що моя особа забрала тебе з теплої машини?

— Ні, — здивувався я.

— Мене ще во автобусі замлоїло. Я смоктала льодяник, а він невыгодный допоміг. Я этак хочу надихатися! Ми тільки те й робимо, що сидимо во помешканнях. То на студії. То во автобусі. То во залі. А пишущий эти строки где-то хочу побачити сосни!

— Зима, Маріє. Влітку почнуться стадіони. Гори, ліси і ріки...

— Я ще ніколи невыгодный співала для стадіоні.

— А во Стрию?

— А, хіба так стадіон... Пам’ятаєш, яка злива накрила нас тоді? І Бут бігав босий в области калюжах... Дивися, зорі!

— Волохаті такі. Тут всего ничего ліхтарів. І вікна всі темні. Добре видно.

— Наші набросок круглым счетом лунають... Наче Тузік увімкнув реверберацію; а некто — Кассіопея.

— Молодець. Ти справжній астроном.

— А ти — гастроном.

— А -де Чумацький Віз?

— Ну, це всі знають. Мені никак не подобається ця назва. Велика Ведмедиця краще. А чому планети мають латинські назви? Меркурій, Марс... Ти вслухайся: Ве-не-ра. Дикі асоціації. Венера-фанера. Чому нема зорі Ісуса або сузір’я Апостолів? Або хоч би тобі манюсінької туманності Магдалини? Чому полишалися язичницькі назви? Кажуть, християнство панувало дві тисячі років! Як а воно панувало? Невже їм було ніколи перейменувати зорі? У нас спирт одразу Суворова бери Сахарова перейменували... Ве-не-ра! Одразу диспансер возьми думку спадає.

— Я безвыгодный знаю, Маріє! Ти таке питаєш... чудне. Якби від мене залежало, аз многогрешный перейменував би Венеру сверху Марію.

— То перейменуй! Ну, всех благ ласочка, перейменуй хоч трошечки! Вона така ніжно-зелена, коштовна... як если «ізумрудна»? Ага, смарагдова. Вона что-то около рясно ряхтить! А довкола повільно падають зоряні дощі... Ну, яка з неї Венера? Зразу ж видно, що це — Марія! Марія Магдалина!

Я засміявся. Вона теж. Заплескала теплими рукавичками:

— Гарно моя персона придумала, правда?

— Ти хвалько.

— А ти буркун. Міг би й непосредственно додуматись, як її насправді звати. Боже мій, диви: сніг!

Із зоряних небес повільно точилися поодинокі сніжинки. Одна тут, друга — там. Незвичні, потойбічні, кристалічні послання, зимові пелюстки, страхітливо тендітні і красиві.

— Бачиш, сніг іде? — прошепотіла Марія. — Перший-перший сніг.

Вона стала навшпиньки, підняла обидві руки, вітаючи неземних гостей. Її молитовна поза, обличчя, приголомшено і благально задивлене на нічні безодні, нагадали мені щось безмежно й невимовно дороге, казку якусь стару, чи фільм, а може, ікону, -де таково само падав магічний лапатий сніг і дівчина тягнулася накануне зірок. А може, так була мелодія і тепер мы бачив цю мелодію наяву, як єдину протяжну ноту «сніг», і во ноті цій сповна вмістилися ніч, місто, зима, до сей времени моє життя.

— А тобі никак не хочеться ловити сніжинки зі мною? — озирнулася Марія.

Я підійшов ближче і несподівано с целью себя пригорнув її. Дівчина м’яко випручалася:

— Не треба. Це зайве. Я хотіла, щоб ти ловив сніжинки, а безвыгодный мене.

— Просто ти така гарна зараз, що пишущий эти строки безграмотный втримався. Як Марія Магдалина!

— Я знаю, — сказала вона, — аз многогрешный знаю... І сніжинка гарна. І зоря. Доти, доки накануне них безграмотный торкаються. А если торкаються — диви!

Марія хукнула бери сніжинки на своїй рукавичці. Вони здригнулися і перетворилися получи и распишись дрібний блискучий бісер. Мабуть, у мене був давно того ошелешений вигляд, що вона дзвінко засміялася, метляючи получи всі боки косичками, а потім знову стала навшпиньки і обережно поцілувала на губи.


0


Незабаром Тузік привів нового клавішника. Цього року Аркан закінчив консерваторію і тинявся сверх роботи, перебиваючись випадковими халтурками соответственно театрах. Він був професійнішим вслед за самоука Бута, ми це зразу визнали, але никак не більше. «Хай набирається досвіду, він себя ще покаже», — поблажливо пробурчав Тузік. Навесні вийшов альбом, присвячений пам’яті Бута, він складався як з концертних, этак і зі студійних записів, і розійшовся после лічені тижні, а ми якось одразу і всі відчули, що видихаємося. Ми продовжували старанно відпрацьовувати концерт следовать концертом, із дедалі більшою огидою переконуючись, що граємо серо й фуфлово. Тобто з технічного боку всегда виглядало досконало: нові інструменти творили кришталево чистий саунд, Стук давнёшенько вже відмолодився, Воца, який тепер ходив для дорогі масажі і мастив грабки чародійними кремами, позбувся хрускоту на пальцях.. Ми досконало грали неживу музику! Все получается якимсь гумовим — струни, клавіші, пальці, чемні аплодисменти і туго набиті зеленими грошима конверти. «Ви перетворилися в “Острів Зомбі”, — допікав Тузік, — хто вам эдак стерилізував? Чесне слово, доведете мене, куплю кіло кокаїну, примушу кожного нанюхатись прежде поросячого вереску! І тебе, Маріє, никак не смійся! Може, хоч тоді полізете сверху стіни. А слідом і ваша відморожена публіка, трухляки ви такі! Стук, що з тобою? Якби Міла Йовович почула твоє боязке цяпання, вона негайно проміняла би тебе в Надольського з “Плачу Єремії”!» Стук, позбавлений вогненної води, неохоче огризався. Він більше малограмотный засинав ради барабанами, палички никак не випадали з рук, металеві тарілки никак не літали объединение залі во гострому приступі щастя, які можуть бути претензії? Ми грали верно і злагоджено, ніхто невыгодный лажав, Марія отнюдь не дерлася туди, куди її ніхто безграмотный просив, і речь її жодного разу отнюдь не зірвався й безграмотный сів. Ми з біснуватою арифметичністю виконували пункти взятих сверху себя зобов’язань, нам гарно платили из-за це. Менеджер, яким • : нас нагородили японці («наче трипером» — уточнював Тузік), був задоволений, розгортаючи дедалі агресивнішу РІІ-кампанію з незліченними інтерв’ю, добродійними акціями, інформаційними приводами; зали целое щільніше натоптувалися людом, нас знову почали впізнавати получи вулицях.

Але ми добре знали, що зовсім недавно, вже далеко не згадуючи относительно буйну молодість, музика «Острова» була много живішою, хоч і грали її под двома сотнями слухачів в роздовбаних інструментах; вона мала сирувату, кострубату фактуру, Вона збивався і фальшивив, Стук випереджав мене, а ваш покорнейший слуга спізнювався, Марія безвыгодный вміла дихати і таково далі, однак сверху котромусь містичному такті заводився Бут, слідом мы або Воца, і параллельно ціла зала займалася феєричним драйвовим вогнем, у якому безслідно зникали наші вади. Після виходу двох наступних альбомів Святий Дух покинув нас остаточно, язики полум’я більше невыгодный танцювали по-над нашими головами, хворі — неграмотный зцілювалися, мертві — отнюдь не воскресали, публіка сиділа тихо. Ми потай ненавиділи вслед за це нераздельно одного, ненавиділи Марію, японців, чемних і порядних, як манекени, слухачів, щоразу йдучи получай сцену, наче возьми заріз. Це «те саме» коїлося на Тернополі і на Івано-Франківську, неподоланний гумовий глетчер оточував нас зусібіч, усюди, ми возили його з собой і на собі. їздили ми тепер двома просторими автобусами, тон і світло замість нас тягали й розставляли четверо найманих робітників, якими хвацько командували Тузік і майстер світла Петрович, нашими залами тепер літали сніги, метелики, сині птахи і червоні пси, возьми сцені клубочилися барвисті дими, згоріло б воно по сию пору до самого цурки, думали ми, ці брехливі дими, ілюзійні метелики, срібне листя і золота трава. Коли ти безвыгодный вмієш більше розпалити живого вогню, такі дитячі забавки тільки виводять із себя — і ми замуровувалися дедалі глибше у приватних гумових штольнях, досхочу мріючи вслед за тем относительно втечу. Як і завжди у таких випадках, тримали нас вкупі тільки гроші. От оце й було найстрашнішим.

Те саме чигало нате нас у Львові. Ми аккуратно определённо відбринькали першу частину й пішли пити свою зомбі-каву. Всі, навіть Тузік, мовчали. Марія гортала глянцевий дневник зі своїм портретом нате обкладинці, вона їх терпіти малограмотный могла. Стук нервово рвав серветку. Воца масажував пальці. Я вийшов надвір випалити сигарету. За парканом юрмилися наші слухачі. Вони також палили і обмінювалися враженнями. «Смурнятина, — почув я, — вони кроме Бута пса варті»; «Солістка загальмована, затиснута, бери екрані вона виглядає краще»; «Програма стара, так с целью моїх тата й мами»; «А автор этих строк читав, вони колись телевізори з вікон «Дністра» викидали»; «Я більше получи и распишись них никак не ходжу, шкода бабок; а така пропаганда була!»; «Реклама — клама, може, нє?» Далі автор этих строк безграмотный став слухати, затоптав недопалок і повернувся накануне артистичної. Там витав фізично відчутний сердце важкого й безповоротного провалу. Марія зосереджено розглядала свої нігті, Воца — свої. Тузік механічно дожовував канапку, запиваючи її пивом. Стук лежав сверху зсунутих докупи стільцях, заклавши шуршалки під голову і безропотно дивлячись у стелю. Аркан слухав плеєр. Я хотів щось сказати, розрядити напруження, але всі одночасно подивилися возьми мене з такою неприхованою ненавистю, що мы вдавився непромовленим словом. Опустивши голови, ми побрели возьми сцену, підстроїли інструменти. Мене тіпала життєрадісна лихоманка; с ходу ми всеремось в соответствии с самі вуха. Цікаво, чи запаслися рафіновані галичани тухлими яйцями?

За двушник чертеж від мікрофона Марія зупинилася. Світло во залі затяжно згасало, прожектор вихопив її струнку постать у короткій чорній сукні. Вона підняла праву руку, вітаючи публіку, опустила її і замислилась. Унизу, на першому ряду хуй сценою сиділо півтора центнера добродушного Тузіка. Склавши слонячі цыпки получи и распишись грудях, воно незворушно, наче яка японська Будда, дивилося сверху Марію. Грайте, хлоп’ята, співайте, дівчата, во мене безвыездно чікі-чікі, ваш покорнейший слуга всіх витягну, кожному затушую його лажу, во залі чудова акустика, давайте, созідайте, чорт би вам побрав з вашим зомбі-роком. Марія зітхнула. Вона більше далеко не боялася Тузіка. їй кортіло заснути тут-таки, возьми голих дошках, у яскраво-блакитному колі прожектора. Петрович знічев’я пускав сценою легкий зелений туман. Зала насторожилась, відчувши щось непевне — може, поживу, може, загрозу витраченим держи квитки грошам. Інколи публіка буває райським птахом, інколи — слоном, глухуватим получи одне вухо. Подеколи вона стає гієною. Марія безграмотный хоче співати, зрозуміли ми. Вона безграмотный може себя примусити. Трапляються такі замасковані пастки во житті, коль ти більше далеко не можеш виконувати остогидлу роботу, хоч би тебе вбили после це, хоч би тебе благали получай колінах, хоч би тобі платили відрами золота — далеко не можеш, і край, і тоді ти встаєш, виходиш, плентаєш незнайомим містом, вітаючись із незнайомими перехожими, питаєш у них, -де аеропорт, купуєш квиток получай літак і летиш ік такій матері. В зеленому тумані мовчки пливла маленька чорнява русалка, ради нею бовваніли чотири нерухомі постаті, цебто ми; гарно предварительно бісиків, але ж вони сюди неграмотный німе кіно прийшли дивитися. В залі почався ремст, насмішкувате кахикання, гучний шепіт, рипотня крісел. Хтось нетерпляче свиснув. Зараз вона розвернеться і пішки піде во аеропорт, відчули чотири нерухомі постаті, гарячково метикуючи, яку саме композицію можна було б почати, если вона зникне, але хто нас стане слухати, вони вже достатньо злі, їх розчарувала перша частина концерту, а такої фішки з солісткою на другій нам ніхто никак не подарує. Вона стояла і боролася з собою, накручуючи неслухняне чорне пряжа держи вказівний палець, потім розмотуючи його, потім знову накручуючи. Поруч зі мною, вслед лаштунками, впевнено втрачав глузд отечественный менеджер; він жестикулював, ніби циган-конокрад, спійманий бери гарячому, коліна на нього тремтіли і стукали одне об одне, зала наповнювалася шумом, немов корабель з пробитим днищем — зеленою морською водою. «Острів Лесбос» безоговорочно починав тонути, минало п’ять хвилин веселого концерту минуя музики і співів.

І тоді зненацька озвався Стук. Він зробив отак: «тук-тук-тук. ТУК-ТУК. тук-тук-тук. ТУК-ТУК». Зала негайно принишкла. Марія стривожено озирнулася получи и распишись

Стука — вона далеко не знала, що це таке. Але це целых занадто добре знали ми. «Ля-до-ля-мі? ля-до-ля-мі?» — запитали мої пальці, перш ніж автор этих строк згадав насчет них, хіба ми утнемо це зараз? Так-так-так. ТАК-ТАК. Так-так-так. ТАК-ТАК, утнемо, отнюдь не сумнівався Стук. «Добре, пацани, — щемко засвітилося ансамбль Воци, — тоді соше оп», — а його вже наздоганяв океанський возвышенность Арканового синтезатора. Задоволений Петрович малограмотный пошкодував на нас могутнього пурпурового вулкана, з якого потекла охват жарких сліз і сердець, надо сценою з криком метнулася зграя чорних птахів. Тузік охнув і кинувся предварительно своїх кнопок і повзунків. Це був початок Бутової «Магдалини», пісні, яку двадцять років тому співала все країна, а сьогодні никак не пам’ятав майже ніхто.

І ми полетіли.

Марія стрепенулась, як птах у тенетах. «Магдалини» вона никак не співала ніколи. То Бута соромилась, ведь оплакувала його, так розучувала інші пісні, а цієї, найтоншої і найсвітлішої, уникала як вогню, щоразу кажучи тихе «ні», ми ж неграмотный наполягали. Тепер ми були безжальні, ми всі об’єдналися во зграю і примушували її зробити вибір: або лети з нами, або йди геть назавжди. Вона легко, ніби уві сні, ступила двуха чертеж давно мікрофона і, притуливши зимні долоні прежде палаючих щік, почала. «Там, дескать ти спиш одна, коси нічні розметавши возьми білосніжній постелі, тіло своє обнявши сама...» — і на мене озноб побігли по части спині від її нового й незнайомого голосу, а зала раптом заревіла ООО!!! — наче вона всі ці двадцять літ проспала тут, нудьгуючи, тоскно очікуючи пробудження від своєї найбожевільнішої во світі пісні. Та ми вже були далеко, линучи однако вище й вище, оминаючи перші зірки, ніби сніжками, кидаючись метеорами. Марія знову відпустила себя сверху волю, а відпустивши себе, звільнила і нас, тепер нам хороше було летіти з нею. Вона эластично рухалася во невагомості, обганяючи заповільні зоряні вітри й дощі, поруч гребли ми, кожен зокрема — і всі во одному напрямку, нас пахнуло поперед Островів Блаженних, по-над якими низько висіла мовчазна зелена Зоря, і ті, кого безвыгодный следственно вслед за роки безпритульних вештань сообразно Землі, виходили нам назустріч, усі знайомі, усі — живі. Я бачив, як десь далеко-далеко внизу юнаки і дівчата схоплювалися з місць, бачив, як вони бігли, починали обніматися і танцювати, вони добре роблять, що танцюють, думав я, впевнено розтинаючи веслом хвилі смарагдового океану, вони добре танцюють, ибо ми справді граємо, виявляється, постоянно таково просто, сміховинно просто, адже ми це завжди знали, обряд справді грати, справді жити, насправді помирати, «там, мол міста зі снігу, поцілуй мене серед ночі, автор самотня і зовсім юна, аз многогрешный хочу...» — і якась білява дівчина заколотилася во істериці, деручи возьми собі блузку, а ще дві покотилися підлогою на незбагненно солодких судомах, вони билися головами об сцену, а хтось ридав далеко не своїм голосом, і приголомшений Тузік обхопив пульт обома лапами, щоб його неграмотный перекинули ці навіжені, вже напівголі дівчата, Господи, що з ними діється, пишущий эти строки такого ніколи безвыгодный бачив, думав Тузік, перелякано дивлячись получай Марію, спокійну, як сніг, «хіба ти никак не знаєш? хіба ти никак не знаєш? ХІБА ТИ НЕ ЗНАЄШ?» — зачудовано питала й перепитувала вона, схиливши біле, як троянда, лице держи голе ліве плече і їй було эдак добре, як ніколи прежде цим. Тепер усе если добре, Маріє, думав я, краєм ока поглядаючи в шестирукого Стука, він міцно тримав одразу шість паличок і вони мерехтіли, неначе велосипедні шпиці, потому что він мчав зі швидкістю сороковушка ударів вслед хвилину, це тільки выше- Стук приближенно уміє, с апломбом думав я, більше ніхто — і побачив у залі Бута, він теж танцював з усіма, зовсім поруч, у формі курсанта, як тоді, если його вигнали з військового училища і він никак не мав дескать жити, а додому повертатися безграмотный хотів, і моя персона прихистив його во себе. Бут показав мені піднятий колоссальный палець, добре є, мовляв, прорвалися нарешті крізь гуму, тішуся вами. Він помахав рукою і Воца теж його побачив, і Стук, тільки Тузік його безграмотный побачив, потому что він сидів спиною перед зали, і Марія далеко не бачила

Бута, потому что вона заплющила очі і летіла вже вся, від неї колами струмувало неземне світло, а надо чорними косами стояла діадема, ореол, німб; і ми зі Стуком кивнули одне одному, зрозумівши, що побачили одне й те саме.

Цієї миті курсант вискочив сверху сцену і ми одразу переконалися, що ведь ніякий безграмотный Бут, а стрижений на-нет фрукт зі щурячими рисами обличчя, у джинсах і військовому кітелі. Він підбіг накануне Марії і рвучко простягнув праву руку. Зала зойкнула як одна людина. Марія хитнулася. Вона впала спочатку сверху коліна, потім получи бік. «Это гипноз! Это наваждение, очнитесь! Она ведьма!» — закричав праотец , у мікрофон. Я висмикнув штекер і, получай быстро знімаючи гітару, побіг давно Марії. Якісь хлопці притьма оточили щура, повалили бери підлогу і били ногами. Проходом накануне сцени бігло багато людей. Марія лежала з заплющеними очима. Ліворуч, -де серце, стриміла колодочка фінського ножа. Люди кричали і бігли. Голосно. Дуже. Швидко. Так багато дівчат. Очі. Нафарбовані. Широко розкриті. Дуже багато очей, всі очі кричать. Вона притиснула праву руку по серця, ніби намагаючись висмикнути з себя металеву смерть. Заворожено дивлячись держи це тонке зап’ястя з вузькими і довгими дівочими пальчиками, мы раптом потрапив у праздник самий день, коль Бут уперше привів її накануне студії і звелів узяти мікрофон. Я ще тоді намагався знайти слово, котре вичерпно пояснило би, як вона його взяла, — і безграмотный знайшов, ибо її голос, переповнений справжньою любов’ю і невдаваним стражданням, примусив забути слова. А тепер це название випірнуло з пітьми несвідомого і розкрилося, наче вранішня лілея, воно писалося «побожно». Вона побожно взяла пирушка мікрофон, як неймовірно коштовну і тендітну річ, ламку, загрожену, ніжну — і водночас наділену божественною снагою та владою, здатністю розчакловувати обернених получи и распишись людей істот, повертаючи їх у самих себе. Люди кричали. Вона побожно взяла мікрофон, запитально зирнула сверху Бута, і він посміхнувся: давай, мала, починай собі нове життя, годі жебракувати во підземних переходах. Тоді вона побачила блискавично мгновенный кліп, у якому просяяло все, що чекало получи неї далі — і переповнені зали, і любовний шал та свист, і екстатичний порив істот, спраглих кохання, по неї, прежде єдиної бери світі Марії, предварительно цих вузьких щік, ледь торкнутих рум’янцем, по чорних пасом, що вільно спадають сверху чисте чоло, до самого цих тонесеньких брів і давно виразних, мов триденний місяць в квітневому небі, вуст. Може, тепер если чим заплатити следовать квартиру, подумала вона, і ще подумала, що можна если купити зимове макинтош бабусі, ибо те, старе, фіолетове, начинай куди вже його вдягати, а ще подумала, що ми схожі сверху справжніх музикантів, безграмотный якісь после лайдаки, з ними мені если добре, вони мене далеко не образять, подумала вона однако це і багато іншого вслед одну мить, і мить та лежала тепер переді мною, безмежно коротка, як передчасно зупинена музика. І моя персона підхопив її возьми руки, притиснув впредь до себя щосили, і побіг сходами вниз. Тут неподалік станція «швидкої допомоги», автор этих строк жив у Львові, пишущий эти строки знаю, -де це, в дальнейшем їй зроблять операцію, може, переллють кров, пишущий эти строки віддам їй кров, пишущий эти строки до сей времени віддам, усе, що треба, що тільки є на мене у цьому проклятому світі, і вони врятують її, ибо что-то около отнюдь не можна, їй далеко не можна померти зараз. І народище розступалися переді мною, і голосили дівчата, оплакуючи свою Кохану, і дорожка з червоних крапель бігла вслід ради мною, наздоганяла відлунням, беспричинно само задихалася і скрипіла зубами, время б поуже було кинути палити, бач, як задихаюся, і автор намагався безграмотный дихати їй получи лице, щоб їй невыгодный тхнуло цим ненависним тютюном, а вона була такою спокійною, наче сонна троянда, зрізана держи світанку, і була вона такою легкою, немовби перший сніг.

...Ідучи далі, ваш покорный слуга целое прокидався і прокидався. Мене будив несамовитий пташиний щебет, вонь свіжої кави, сліпуче світло червневого сонця. Я розплющив очі і побачив Бута. Він сидів бери підвіконні з філіжанкою кави, палив сигарету.

— Але ти спиш, старий, — сказав Бут.

— Котра година?

— Вже по части першій. Будильник далеко не допоміг. Коломия нині відпочиває.

— По першій? То ми проспали? Це ж смороду тепер буде...

Я схопився з ліжка, получи якому спав одягнений. У кімнаті всегда було догори ногами. На столі стояла скамейка з-під болгарського перцю, недопита пляшка горілки, ще дві порожні валялися під столом. У куті стояла гітара.

— Ти мені вчора третю струну порвав! — згадав я.

— От зануда, аз многогрешный ж казав, що поверну цілий комплект.

— Бут, — сказав я, — моя персона щойно бачив найдивовижніший усыпление свого життя.

— Життя взагалі сон, — відказав Бут. — Може, підемо нате пиво?



ДОСВІД КОРОНАЦІЇ повість

їй це дибне це літне заснуле кіно

-де біжать дощові і ромашкові титри

мол Волосся її мов сумне знамено

шумить уночі бери зеленому Вітрі


їй нужда початись щоб мати кінець

їй необходимость Вернутись з німого полону

під вечірніх пташок полохливий

вінець під зів’ялого листя непевну корону

                                                                     Григорій Чубай

0. Ніч сверху заставі


«Треба втікати во гори», — сказала вона сержантові. Сержант недобре посміхнувся, сплюнув кудись убік і знову пішов телефонувати. Суцільна пітьма була темно-фіолетовою, а пара ліхтарі во ній — сліпучо-білими; може, це було гарно, але Оттла вже невыгодный мала сили. Вона сіла біля каштана і задрімала під шелест листя. «Бойове спорядження піхоти, — крутилися во її голові слова, десь почуті або прочитані, — так, бойове спорядження піхоти і сьомий взвод, так, дисциплінарні стягнення і обстановка, наближена поперед когось обстановка, так, после арматурою вони отнюдь не сховаються... » Десь у горах стріляли; знову вийшов сержант, прислухався давно пострілів і позіхнув; радіо біля казарми передавало котрусь із опер Доніцетті; загалом це була дуже неспокійна ніч; лычка подивився бери каштан і подумав, що він би її трахнув, і взув би, і виграв, але звание боявся зарази, по того ж дзвонив телефон; «нарешті, сука», — по зрелом размышлении звание і побіг досередини; сучка повідомила, що бензину безграмотный дали, библиобус приїде тільки вранці, а потім поцікавилася, чи далеко не з’являлася там, у них, — тут, у нас, — дівчина шістнадцяти-сімнадцяти років з довгим золотистим волоссям, ну, щось такого, доганяєш, звати її Оттла, Оттла її звати, її звати Оттла, її Оттла звати, звати Оттла її і вона дочка генерала Д., вона вчора втекла з дому і півгарнізону знову возьми ногах —?; «є тогда одна, — сказав сержант, — туди просилася, дурна якась, ваш покорный слуга послав її, сука, спитаю зараз, як її звати»; він поклав рурку получи стіл і побіг під каштан; «як тебе, су..., звати»; вона скрикнула, розплющила очі. «Оттла», — сказав сержант; «що», — сказала вона, «Оттло, іди вплоть до телефону, вслед за тем тебе твій тато чекає»; вона слухняно підвелася і пішла впредь до КПП, але с годами нікого никак не було і вона з великою підозрою подивилася нате сержанта, який, придуркувато і целое одно недобре посміхаючись, подав їй рурку; «слухаю, Оттла», — сказала вона і довго слухала те, що їй говорили, а потім сказала: «Добре, мы чекатиму, скандал папашка безвыгодный хвилюється, даю», — і віддала рурку сержантові, який теж слухав дуже довго і дуже уважно, а потім сказав никак не своїм голосом «йосць», поклав рурку і сів вслед за стіл, уникаючи дивитися на бік Оттли; «добре, що пишущий эти строки її неграмотный трахнув, — думав сержант, — кому сказати, генеральська дочка, сука, якби ваш покорный слуга її взув, мене ж розстріляли б і повісили, ні, є все ж таки тама хтось держи небі, що б нам неграмотный казали на школі і держи політзанятіях», і він з ненавистю глянув держи Оттлу, але та вже примостилася сверху тапчані, спиною вплоть до нього, і міцно спала; лычка узяв шинель, вкрив дівчину з головою і пішов геть; тепер уж він сидів під каштаном, слухаючи, як шелестить листя, краєм вуха вловлюючи клапті останніх вістей, що долинали від казарми, прислухаючись, чи безвыгодный дзвонить телефон, і всегда ще безвыгодный на змозі повірити на неймовірне своє щастя, — во те, що він неграмотный виграв її, що йому безвыгодный дуже й хотілося і дуже й малограмотный хотілося, і хотілося безграмотный дуже, і никак не хотілося дуже, що беспричинно вчасно задзвонив мобильный телефон і що вона, сука, виявилася дочкою генерала, сука, Д. Доньці самого, сука, Д., Оттлі, снився тим подчас сонячний сопотський мол, безліч лебедів у холодній балтійській воді, вони переверталися смішними лапами догори, а в обрії стояло кілька військових кораблів, які безшумно і водночас стріляли в области гігантському дракону, що поволі наближався перед молу; «він но мене з’їсть», — подумала Оттла во сні, але їй безграмотный було страшно, тільки дуже цікаво і с налету з тим якось солодко-солодко; з кораблів продовжували стріляти, снаряди вибухали вже зовсім поблизости від неї і від дракона, але він спритно пірнав під воду, а вона снарядів безвыгодный боялася, тому що її тато був чин Д.; «тато» — смішне слово, вона зовсім не далее как десь його чула, але де? Оттла озирнулася і побачила Райнера Марію Рільке с налету з Лу Андреас-Саломе. «Он як, — подумала вона, — панихида для щось у них спитати, вони все-все знають, а чрез неї навіть Ніцше здурів»; «скажіть, разом червень? » — кроме зайвих церемоній звернулася вона предварительно них; «червень, червень», — закивали головами Райнер і Лу; «а чому ж тоді приблизительно холодно? » — спитала Оттла, намагаючись стримати зростаючий внутрішній трем; «тому, що враз тисяча вісімсот дев’яносто восьмий рік, дівчинко», — люб’язно пояснила їй Лу; «неправда! » — вигукнула Оттла; насправді ж це попросту милиционер упала додолу й Оттла прокинулася.

Вона прислухалася накануне голосів знадвору, — так, це папаня розмовляв з учорашнім сержантом; рожево-зелене повітря вслед вікном, червень, її знову спіймали, неужли і плювати, може, вона самочки цього хотіла.

— І тоді вони припинили стрілянину?

— Так, пане генерале.

— Гм... ну, гаразд, хоча й дивно. Ти хоч трахнув її?

— Ні, пане генерале.

— Гм... Теж дивно. Ну й дурний, надобно було трахнути. Щоб знала наступного разу...

— Так, пане генерале.

— Гм... здається, ти никак не такий уж й дурний. Добре, скажеш командирові роти, що ти вже старший сержант. Або ні, ліпше автор этих строк записочку йому напишу...

— Так, пане генерале.

Генерал Д. дістав з машини планшетку і почав писати записку, малограмотный звертаючи уваги в заспану Оттлу, яка вийшла з КПП.

— Могли б і тихіше триндіти, горлаєте держи огульно кордон, наче хтось вы ґвалтує, — сказала вона.

— З тобою если окрема розмова, — сказав генерал. — Сідай ззаду.

— А аз многогрешный хочу спереду.

— А пишущий эти строки тобі сказав: ззаду. У тебе й что-то около усе спереду.

— Тоді автор неграмотный їду.

— Дістанеш. Втім, ти й этак дістанеш.

— Плювати, — сказала Оттла і сіла ззаду.

Генерал вручив сержантові записку, поплескав його соответственно спині, і броньований автомобіль щез вслед за пагорбом.

Пахло пилюкою і молодим полином. Жодної хмаринки неграмотный було держи чистому літньому небі, співав якийсь жайворонок, дзюрчала жавель з крана, — Оттла напилася і забула закрутити. Старшому сержантові скажено і зверски хотілося спати; він зняв гімнастерку і почав обливатися холодною, як лід, як крига, як сніг, як іній, як град, як каміння з неба, як погляд генерала Д., як погляд ротного, як погляд Оттли, як погляд власних, червоних від безсоння очей у дзеркалі, зеленому від часу, довгого і незрозумілого як життя, холодного як водыка з крана; в деякий период це допомогло, на голові потеплішало, период став трохи коротшим і, як уж було зазначено, деяким, очі отнюдь не пекли, але зміна совершенно одно безвыгодный приходила.

Старший лычка іще малограмотный знав, що весь його зміна напилася цієї ночі впредь до поросячого вереску, відлупцювала ротного-рвотного, того самісінького, якому писав гендиректор Д., — п’яна зміна підняла надо казармою повстанський прапор і повмирала во страшних муках, ибо антифриз виявився неякісним, недоброякісним, злоякісним, хріновим, лажовим, сука, виявився антифриз с целью зміни, получи яку чекав ново-створений генералом Д. старший сержант, який далеко не трахнув, никак не взув і навіть отнюдь не виграв цієї ночі Оттлу, невыгодный виграв ні ночі, ні Оттли, яка втекла з дому втретє, і вчетверте, і вп’яте, і вшосте, а може, і всьоме, хто його зна, вона вже й хозяйка втратила лік своїм втечам; «це во неї

як місячні», — сказав на днях чин Д., добре, що Оттла цього безвыгодный чула, а ведь б вона показала йому і місячні, і земні, і небесні, і водяні, і підводні.


0 . Кімната Оттли


«Кобили — отнюдь не ТОВСТІ й безвыгодный ТОНКІ жінки на них довгі уходим й товста задниця чудова комплекція високий але малограмотный безграничный гусь лапчатый обійми їхні палкі а поцілунки міцні кріпкі і ходять вони швидко-швидко і люблять червоні квіти — мак жоржини троянди — та червоний мов мак жоржини і троянди одяг а коль кобила збуджена розбуджена і пробуджена в таком случае вгамувати її жагу майже неможливо пустой номер ілюзорно майєво примарно хтозна саме як тоді вгамувати її божевільну скажену нелюдську кобилячу пристрасть давно любощів б’є вона ще й щипає партнера під время акту кусає і дряпає гризе і роздирає його возьми дрібнесенькі кавалки завбільшки з пелюстку маку жоржини або троянди», — прочитала Оттла, відклала записи убік і замислилася. Майже по сию пору правда, вслед винятком червоних квітів та одягу, — якраз такі кольори вона ненавидить. Хіба може що-небудь у світі дорівнятися перед жовтих хризантем або... або... Оттла пошукала очима соответственно кімнаті; її речовий мішок эдак і лежав зав’язаний, під телевізором. Оттла стрибнула з канапи, розв’язала мішок і між джинсів, блузок, панчіх і трусиків з бюстгальтерами знайшла свою жовту спідницю, найулюбленішу во світі, жутко пожмакану, але чисту, — на цій спідниці вона танцювала з полковником Р. і тільки якась божевільна, якась несповна розуму жлобиха рогата, рогулиха жлобата, лошара якась і бодилюка могла б віддати перевагу червоній спідниці, яка, прежде речі, теж була на Оттли, але цієї миті їй чомусь перемкнуло і вона забула относительно існування й буття червоної спідниці, натомість безо успіху намагаючись пригадати, -де вона запхала праску. Праски далеко не було й невыгодный існувало ніде, хоч ти піди й заріжся; розлючена Оттла вискочила нате сходи, готуючись несамовито закричати: «Марто!!! », — але їй повністю відібрало мову, цыпки й довгі ноги, если вона побачила, що поруч з її дверима стоїть письмовий стіл, ради столом стілець, а держи стільці сидить лейтенант, — найжахливіше, що може бути на природі, — незнайомий, невідомий, приблудний лейтенант, мабуть, з отих, певно ж, з отих, — ибо дескать ви ще, крім як серед отих, бачили лейтенанта на окулярах? «Ну, папа, — подумала Оттла нарешті, — оцього пишущий эти строки тобі вже невыгодный подарую». Дар мови теж повернувся впредь до неї і Оттла негайно ним скористалася.

— Слухай, очкарик, а що ти, власне, робиш? — спитала Оттла, сідаючи держи стіл.

Очкарик трохи подумав, а тоді несподівано високим — целых у Оттли весь померзло всередині — голосом сказав:

— Виконую свій патріотичний обов’язок.

— Тут? — здивувалася Оттла.

— Патріотичний обов’язок можна і крестины виконувати всюди, — доповів очкарик.

— А кілько баб ти вже трахнув? — поцікавилася Оттла.

— Жодної.

— Нема нічого дивного... Хочеш, мы буду твоєю першою? — пошепки спитала вона і поклала получай його холодну долоню свою гарячу.

— Ні, невыгодный хочу, дякую.

— Чому? Адже це таково приємно?..?.. Може, ти боїшся? Не бійся, гусенятко...

— Я отнюдь не боюся нікого на світі. Я боюся тільки одного: малограмотный виконати свого патріотичного обов’язку належним чином і у визначений термін або строк.

— Ага, ясно, — сказала Оттла, забираючи свою руку, — тільки такого імбецильного кастрата він і міг сюди поставити. Ну, о’кей, виконуй свого патріотичного обов’язка, а моя персона піду пошукаю праску. Покажу тобі, як роблять холодну яєшню.

— Поверніться прежде кімнати, вы заборонено!

— Срати аз многогрешный хтіла получай ваші заборони, — сказала Оттла

і почала спускатися сходами. — Якщо ви невыгодный повернетеся, пишущий эти строки змушений буду стріляти; по мнению нижніх кінцівках, — застеріг її гик вслед спиною.

— Хо, хо, хо, — демонічним басом засміялася Оттла і і тієї ж миті пролунав постріл; повз ЇЇ ліве вухо свиснула куля.

Оттла зблідла як танатология і озирнулася. Лейтенант стояв из-за столом і цілився їй на обличчя.

— То ти так, — бесшумно сказала Оттла, — так ти стержень як, засранцю, виродку, педерасте, гоміку, імпотенте, лейтенанте...

І знепритомніла.

Знизу вже гупали чобітьми двоє солдатів з караулу. Вони обережно підняли Оттлу і занесли її давно кімнати. Лейтенант зайшов услід ради ними, прибрав з канапи жовту спідницю і акуратно розвісив її в кріслі. Оттлу поклали сверху канапі; вона розплющила очі, побачила по-над собой обличчя во окулярах і виблювала просто-напросто на нього. Генералові Д. належав увесь третій поверх, нате першому й другому поверхах розташувався штаб-квартира округи. ;

Кімната Оттли раніше належала її мамі; если мамашенька померла, звание зробив з дитячої свій домашній кабінет, а Оттлу переселив сюди. Вікна цієї кімнати виходили для схід і, прокидаючись уранці, Оттла любила милуватися і вранішнім промінням і його шляхетним відблиском бери маминих книжках. Книжки стояли во старовинній дубовій

книжки Оттла прочитала після маминої смерті, багато чого малограмотный розуміючи, більше вгадуючи, ніж усвідомлюючи, а неоднократно взагалі никак не розуміючи того, що було безпосередньо во тексті, — одначе, розуміючи і уявляючи во сто разів більше, ніж того, може, хотіли б самі автори.

Найбільше вона любила Пруста, — інколи їй здавалося, що цю епопею написала її мама, если була ще зовсім молодою, — ну, такою, як Оттла тепер, — і сховалася вслед чоловічим псевдонімом, возьми зразок Жорж Занд; мамусенька сховалася вслед псевдонімом «Марсель Пруст» від генерала Д., ибо пирушка убив би її, якби довідався, що вона написала приближенно багато і до сей времени — французькою мовою.

У куті стояв телевізор, а вздовж стіни — канапа; потім кімната робила різкий закрут, і там, у глибокій ніші, знаходилося святе святих — ліжко Оттли, шафа з сукнями, торшер, возле якому вона читала вночі, особливо ж у грозу або если повстанці підходили дуже близько прежде міста, — одного разу їхня антиспутник потрапила на сусідній дім, мол розташувався міський суд, і дальше розпочалася пожежа; Оттла вискочила тоді получай антресоль во одній нічній сорочці і довго спостерігала, як палають судові справи, заведені бери винних, частіше ж безневинних людей, як метушаться солдати, гасячи пожежу, — і безвыгодный спала відтак сделано по ранку, збуджена вогнем і раптово відчутою можливістю втекти звідси навіки чи принаймні стати жінкою.

У кімнаті веяло її парфумами, і стеля була дуже високою. Оттла годинами просиджувала пизда трьома маминими дзеркалами, вперше відчуваючи приятность губної помади, пружну хвилястість вій, густих і довжелезних, наче з хутра небаченого дорогоцінного звіра, хвилюючу незбагненну чистоту гладенької шкіри під уперше виголеними пахвами, якусь небесну прохолоду, що йшла звідти, і звідси, і звідти теж, вимучуючи своєю лагідністю й вимогливістю, пестливою жорстокістю і невдоволеністю. Вже всоте Оттла безтямно проводила гребінцем за своїх золотих, шовковистих і довжелезних косах; рохловка каву; говорила до телефону; слухала музику і знову поверталася вплоть до дзеркал, виснажена цим своїм відображенням, вічно одним і тим самим, незрозумілим вічно і закличним вічно. Вона навмання брала книжку з шафи, навмання розгортала її і читала в дальнейшем таке:

Венецьке сонце золотом постане
на моїм волоссі; здійсненням чудовим
альхемії всієї. Пишні брови
мої — ти бачиш їх вони мостами
злинають по-над загрозою німою
очей — з ляґунами таємним пливом
поєднаних; или флорес во них мінливо
хвилює сплеском припливу й одбою.
Хто зрів мене, пирушка псові заздрить мому,
що базисная точка його, спочивши возьми хвилину,
рука, якої погода неграмотный звуглить жаден,
ніщо малограмотный зранить, озлобленна проутюживать —
І хлопці, гордощі старого дому,
від уст моїх, як від отрути пропасть

Оттла думала насчет полковника Р. З ним вона танцювала кілька останніх разів, і він теж належав по дуже старого й шанованого во місті роду, і був бездітним вдівцем, і був таким якимсь справжнім у цій своїй новій полковницькій формі, і такий владний, і Оттла, відчуваючи, що очі її наповнюються слізьми, падала долілиць для килим, і кусала губи, і вмовляла себя невыгодный плакати, інакше, Оттлонько, прахом підуть усі твої викручування пред дзеркалами, а прежде вечора залишилося півгодини, він вслед тобою заїде, він а пообіцяв, — і вона пестила килим, м’який, добродушний килим, і тільки хлипала, але неграмотный плакала, жодної сльози, — стержень вы усім, ясно?

Саме во цій кімнаті Оттлу вирвало во ненависні лейтенантові окуляри; весь кімната стояла поруч, готова захистити її, якби цей ідіот спробував щось зробити; насторожилася люстра, щомиті готова впасти бери його порожній чакан з гівном замість мізків; заворушився килим, готовий скрутитися, як пирушка пітон і задушити гнилого очкарика во добродушних обіймах; і Юкіо Місіма прочинив дверцята книжкової шафи, щомиті готовий вискочити звідтам і вгородити чесного самурайського ножа во підлу лейтенантську спину; але мерзенний литер занюхав цю зусебічну загрозу і, малограмотный сказавши жодного «мур-мур», вийшов з ворожої кімнати; солдати нерішуче топталися біля канапи. Пола Оттлиного халатика загорнулася і вони невыгодный могли відвести очей від голого засмаглого стегна, міцного і пружного; вони стали жабками, а бок — удавом, ще б мить — і вони стрибнули на роззявлену пащу, але Оттла відчула це, застогнала і сказала: «Ідіть ко чорту, і покличте сюди Марту, буча принесе води, дебош багато води принесе, відро»; «йосць, йосць», — закивали головами жабки, отнюдь не прежде речі віддаючи їй честь, задкуючи до самого дверей, усе ще безвыгодный вірячи во своє спасіння.

Вони вийшли і щільно причинили двері. Оттла залишилася наодинці зі своєю кімнатою. «Бачиш, — пошепки озвалася вона накануне книжкової шафи, — бачиш, що робиться? » Хотілося плакати, але дуже, дуже боліла голова. Оттла подивилася в свою жовту спідницю і таки заплакала.

 3. Лейтенант


Лейтенант X. пішов по кльозету, довго відмиваючись тама і чистячи кітель. Повернувшись для бойовий пост, він подзвонив генералові Д.

— Пане генерале, об’єкт зробив першу спробу.

— Що ти верзеш? — безграмотный зрозумів генерал.

— Першу спробу зробив об’єкт, пане генерале.

— Який, у вагіни, об’єкт? Хто він?

— Вона об’єкт, який зробив першу спробу, пане генерале.

— Ти п’яний? — розсердився генерал.

— Смію доповісти панові генералові, що аз многогрешный завжди тверезий.

— Ну ведь й що з цього? Дурний, значить. Знайшов чим хвалитися. Хто ти во такому разі?

— Пане генерале, пишущий эти строки є летешник X., який веде спостереження вслед об’єктом О., який зробив першу спробу, який є яка, яку ви нині вранці наказали мені, лейтенантові X., який є який, охороняти від виходу из-за межі штабу округи,.

— Здуріти можна, — сказав папаха Д. і перехилив чарку горілки. — Ну й забембав ти мене. То ти литер X.?

— Так йосць, пане генерале.

— А звідки ти знаєш закидон страта телефону?..

—?

—... і чого тобі від мене треба?

— Згідно з вашим наказом, пане генерале, доповідаю, що об’єкт О. зробив першу спробу покинути приміщення штабу округи.

— А, це ти насчет Оттлу? — здогадався генерал, стьобнувши другу чарку горілки.

— Так йосць, пане генерале.

— Ну так й що?

— Вонахотілавийтипанегенерале.

— Хотіла вийти? — перепитав генерал, нахитнувши третю чарку горілки.

— Так йосць, пане генерале, — литер X. дістав хустинку і витер спітніле чоло.

— Вийти, значицця, хотіли. Хотіло. Ілот. Оліт. Літо. «Відклади свої справи прежде літа, невыгодный відвідуй вплоть до літа Лоліту... » Переможець. Неборак. Оттла — од тла поперед тла. Як безграмотный приведуть мені корову поперед страти, ведь если колоссальный распорядок получи и распишись фронті трудових звершень і суничні галявини навіки заростуть маріхуаною...

Лейтенант X. поштиво слухав.

Генерал Д. смиконув четверту чарку горілки.

— Алло! — сказав папаха Д.

— Слухаю, пане генерале.

— Мєждугородня?

— ТоєлейтенантХпанегенерале.

— Який лейтенант? Звідки ти взявся для мою голову з самого ранку? Ще мені тої гризоти бракувало! Ніц малограмотный розумію, — стенув плечима сифилис Д. і вклав п’яту чарку горілки. — Чого тобі обряд від мене? Квартиру? Нема квартир, кончились. Машину? Нема машин, кончились. Худоба моя родная, мол тільки вони таких корівочок беруть, а автор этих строк ж босенький та сообразно кізячках, та соответственно тепленьких... Слухай, ти в некоторых случаях малограмотный пирушка лейтенант, якого ваш покорный слуга вранці поставив Оттлу стерегти? — спитав звание і випив шосту чарку горілки.

— Так йосць! — майже зрадів литер X.

— Ага, некто воно що. І як вона? Не пробувала вийти?

— Вона хотіла вийти, пане генерале. Я змушений був стріляти. Вона злякалася і втратила свідомість або, коротше, знепритомніла. Разом з солдатами ми занесли її назад. Вона прийшла вплоть до тями і обблювала мене. Тепер лежить ціхо.

— Добре, — сказав папаха Д. — Вона спробує вследствие балкон, а в дальнейшем унизу її вже чекають. Хе-хе. Хі-хі. Ха-ха. Хо-хо. Ху-ху никак не хо-хо? Продовжуй спостереження, герой. В разі чого — дзвони. Представлю ко наградє. Номер телефону знаєш?

— Так йосць, знаю, пане генерале, вона спокушала мене.

— Знайшла кого спокушати, — сказав генерал, поклав рурку і перехилив сьому чарку горілки.

Лейтенант X. поглянув бери Марту, яка стояла пред його столом, отнюдь не випускаючи з рук відро води.

— Чого тобі? — спитав лейтенант.

— Можу автор проникнуть впредь до Оттли, вона кликала мене...

— Іди, — дозволив лейтенант, — іди, але вне різних с годами штучок-дрючок.

Марфа зайшла вплоть до кімнати. Через хвилину вони з Оттлою ревіли вже дуетом. Лейтенант X. скривився і хотів плюнути, але мусив ковтнути слину обратно (а неграмотный вперед), тому що сходами підіймався полковник Р. Лейтенант підвівся, віддав потерять честь і хотів щось сказати, але полковник Р. круглым счетом зиркнув сверху нього, що X. ще крат ковтнув слину.

— Хто стріляв? — спитав полковник Р.

— Я, пане полковнику.

— Чому?

У лейтенанта X. зажижилися труси і затрусилися жижки. Чудово ж ибо знав литер X., що интрижка у полковника з Оттлою, що всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі-всі чекають звістки относительно їхні заручини, що якби безвыгодный остання втеча Оттли, ці заручини могли б бути і стати фактом доконаним. Думка относительно втечу, невигідну і к полковника, додала хоробрості лейтенантові X.

— Я виконував завет пана генерала Д., пане полковнику.

Полковник Р. запукав впредь до Оттли. Виглянула заплакана

Марта, яка щойно закінчила прибирання.

— А, ведь ви пукаєте, — сказала Марта, — зачекайте-но хвильку, — і зникла после дверима, а потім, виходячи вже з відром, кивнула головою, зверху вниз, в пометка згоди, получай метка дозволу увійти, держи знак.

Коли полковник щез у кімнаті, летеха знову подзвонив генералові Д.

— Прибув об’єкт штукенция два, № 0, № 0, № 0, — на полутонах сказав летеха X.

— Хріново, — негайно зорієнтувався чин Д. і перехилив сімнадцяту чарку горілки. — Злий?

— Як пес.

— Ну-ну! Ну! Ну-ну-ну! — загорлав у срурку папаха і стьобнув вісімнадцяту счарку сгорілки. — Сдобирай сслова! Сфільтруй сбазар! Сщо сце сза спорівняння? Свін сусе-стаки сполковник, схоч і соб’єкт сномер едва, са сусе ж стаки сполковник, — сгенерал СД. снахитнув едев’ятнадцяту счарку сгорілки, — сне більшеє, бог й нес меншес, никак не с’якийсь тамс засранийс лейтенанте. Спорівняння! Може, ти віршами будеш доповідати незабаром? Стережи їх, і во разі чбго-тогб... мы враз буду там, твою і їхню м-м-м-мать!!!

Генерал Д. смиконув двадцяту чарку горілки і вилетів з кабінету.

Цієї ж миті двері з Оттлиної кімнати відчинилися навстіж і звідти вилетів полковник Р. Він розмахнувся і зо всієї сили затопив лейтенантові X. на морду. Окуляри брязнули об стіну й розбилися. З писка, з розбитої губи зацебеніла кров. Оттла стояла вже для сходах, з ненавистю дивлячись возьми короткозорого лейтенанта, який однією рукою, тримав, хусточку, притуляючи, її, до, носа, а, другою, машинально, шукав, окуляри, — перше, на, столі, потім, почав, нишпорити, по, підлозі.

— Ходімо, люба, — мовив полковник Р.

Оттла подивилася йому на очі і посміхнулася. Вони засміялися вголос і почали спускатися сходами. Полковник узяв Оттлу під руку і вона міцно впредь до нього притулилася.

Куля пролетіла між правим вухом полковника та лівим вухом Оттли і влучила прямо-таки на безбрежный гусь лапчатый генерала Д., який, важко дихаючи, піднімався їм назустріч. Першої миті ніхто нічого невыгодный зрозумів.


0. Похорон


Падала густа літня злива. Велетенські юрби народу стояли під парасольками біля штабу округи, чекаючи, коль винесуть тіло. Безглуздішої смерті ніхто малограмотный міг собі уявити; частина громадян схилялася впредь до думки, що це снаряжение повстанських рук; дехто тихо говорив ради змову серед чинів, — «ось побачите, полковник Р., і тільки він, займе місце бідолашного генерала»; провокатори з таємної служби, предварительно якої належав і летешник X., мляво розпускали чутки ради всесильну руку Ватикану, — очевидним було те, що цього разу Ватикан чомусь лишився непричетним, і що інакше, як дурницею, ідіотським збігом обставин, маразмом, дурдомом тощо усю цю історію далеко не назовет. Всі якось одразу забули насчет те, що мамуся Оттли була чужинкою, — саме цього невыгодный могли подарувати генералові, навіть тоді, коль вона померла; «це йому кара после те, що далеко не хотів узяти нашу»; «якби неграмотный чужинці, повстанці ніколи б безвыгодный захопили перевалу, — чужинці допомагають їм матеріально і тримають свого Менелая, і підтримують суспільну опінію из-за океаном»; «це внаслідок чужинців Менелай зробив переворот». Генералові Д. було глибоко плювати в всі ці балачки ради життя, а тепер і поготів. Він лежав з перебинтованим чолом у розкішній труні довоєнного зразка, на новому генеральському мундирі, возьми атласних подушечках сумовито блищали його бойові нагороди — тридцять п’ять орденів і сто сороковничек вісім медалей; незважаючи получи зливу, майже ціле місто, яке він самовіддано захищав упродовж сімнадцяти років Оттлиного життя, — майже всё-таки місто прийшло віддати йому останню шану і з належними почестями обманывать во останню путь... У зв’язку з похоронами оголосили велетенську амністію і вчорашні невільники з поголеними чубами окремим натовпом стояли біля штабу, міцно притискаючи впредь до грудей вінки з траурними стрічками, держи яких виднілися такі через собі написи: «Доблесному — від вдячних злочинців»; «Ми розкаялися»; «Генерале, ми з тобою»; «Ти з нами, генерале»; це було дуже печальне і несамовито повчальне видовище, — ідіотська трагічна гроб зробила революция у душах убивць, грабіжників, як писала вранішня «Тайм-цайт» (серед яких, втім, більшість була дрібною фарцою); ті ж таки кореспонденти примудрилися порахувати всі вінки, принесені скорб’ящими гражданами, — їх виявилося рівно сімнадцять тисяч, — як отображение сімнадцяти років самоспалюючого служіння вітчизні-матері («уродіна-мать» — як ласково називали її во народі), як нам, як нам, як нам, як пережити цю жахливу, цю несправедливу, цю, а невыгодный ту, страшнючу-страшнючу цю-цю втрату-втрату, як-як?

Лунають траурні марші. Настала час прощатися рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і, шляк би їх трафив, близьким, холерним тим рідним і франсуватим сименс близьким, тим і сим, симітим, тимісимітимітим, а Оттли немає. Хіба ж вона никак не близька? Хіба ж невыгодный рідна вона? Хто ж, як никак не Оттла ближчий і рідніший, найрідніший і найближчий, найбільш найрідніший і найбільш ближчийнай, — але -де вона, впредь до скаженої мами? Може, з нею погано? Може, кое-как з нею... З нею, мабуть, погано! Так їй зле, їй дуже зле, їй найзліше, позаяк вона найрідніша, дуже найзліше найближчій, ду-у-у-у-у-у-у-у-у-у-

у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-уу-ууу-уууу-ууууу-уууууу-

УУУУУУУ-УУУУУУУУ-УУУУУУУУУ-УУУУУУУУУ-УУУУУУУУУУУ-

уууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууу-уууууууууууу-уууууууууууууууууу ??? УУУУУ-УУУУ-УУУУУУУУ-УУУУУУУУ-УУУУУУУ-УУУУУУ-УУУУУ-УУУУ-УУУУ-ууу-уу-у-уже, гірше отнюдь не буває. Там біля неї лікар. Доведеться закривати домовину не принимая во внимание Оттли. Вона більше нікогда на жизні... Сумно пикать гвинти, щільно прилягає кришка, дашок, віко. Кришка, саме так. Полковники і генерали, майори і підполковники, старші лейтенанти і капітани; молодші лейтенанти і лейтенанти (! ), старшини і прапорщики, сержанти і старші сержанти, молодші сержанти і сержанти, рядові і єфрейтори, цивільні і рядові беруть домовину і кладуть її возьми свої зігнуті горем та бідою горби та плечі, сверху ключиці і получи рамена, получай плечі і бери шиї, возьми хребти і держи попереки, получи крижі і подзвінки, нате лопатки і возьми потилиці, щоб повільно-повільно-повільно-по-віль-но-п-о-в-і-л-ь-н-о рушити предварительно виходу. На вулиці домовину ставлять для гарматний лафет, застелений бойовим прапором, і процесія неквапом пензлює і чимчикує на напрямі Вовчого цвинтаря. Майстерно грає зведений духовий оркестр, надо тисячами голів дребезжать твори камерно-табірного спрямування. Десятки сотень тисяч помаленьку метуть услід следовать своїм захисником і земляком, услід из-за батьком (папою) міста. Від брудної каламутної води пливе між ногами, спалахують блискавки, благодатна время наступає, гримить. «Бачите, навіть характер быть безутешным вслед за папою нашим», — схлипуючи, крат согласно присест повторює вчителька початкових класів. Діти промокли вже впредь до трусиків, але мужньо терплять. Навіть после нашим папою тужить, бачите, природа. Вони хочуть стати такими ж загартованими і заґратованими, як їхній генерал, такими ж горобрими хероями і хероїнями. З героїном складніше, але у зв’язку з такими непересічними подіями сьогодні продають навіть помимо рецептів, щоправда, вдвічі дорожче. Так, покійний папаха дозволив відкрито продавати героїн та ЛСД-25, рецепти видавалися щомісяця, вместе з талонами возьми хліб, цукор, сіль і мило, — а що йому, бідолаш-ненькому, зоставалося робити, если місто сімнадцять років оточене повстанцями, если рідко яка птиця долетить перед середини контрольованої ними території, никак не кажучи вже оборона гелікоптери, а оборона транспортні літаки ліпше забудьте одним духом а і невыгодный згадуйте більше ніколи, вас а ліпше буде, ми вже давнёхонько тогда усі переконалися, що найкраще — це невыгодный згадувати, малограмотный знати і неграмотный передбачати. Нікому невыгодный вдається прорватися крізь зенітні і ракетні кордони повстанців, цих проклятих, чортових, огидних, дурних, страшних, розпусних, немитих повстанців, які прагнуть захопити наше рідне місто і припинити продаж алкоголю і тютюну, никак не кажучи вже насчет героїн та ЛСД-25, які прагнуть позакривати публічні будинки з такими пружнень-кими хлопчиками і дівчатками від п’яти предварительно восьмидесяти рочків, які сплять і во бридко тверезих своїх повстанських снах бачать повсюдні служби во церквах і костьолах, — перед речі, во нашому ріднесенькому місті далеко не залишилося їх, дякувати Д., жодненької і жодненького, усіх католиків, протестантів і православних завели однієї ночі во сан-карло катедральненький і вони полетіли туди, угору; а ще їм сняться сім’ї, домкратія, перед лиха безвыездно це — полетіли всі одновременно і перестали сратися між собою, маємо нині чистий спокій, зрештою, хто ж малограмотный читав їхніх прокламацій? Ніхто і отнюдь не читав, правильно, а получи хріна їх читати? Сім’я — це коль ти трахаєш одну-єдину жінку протягом усього життя; а на нашому ріднесенькому місті ти можеш после праздник трахнути всіх жінок і чоловіків, аби тільки здоров’я дозволило. Ловлять-ловлять цих диверсантів, збивають-збива-ють літаки їхні і гелікоптери, палять-палять для майданах, біля тих обісцяних місць, мол колись стояли засрані їхні церкви і костели, розпинають-розпинають їх в хрестах, — а їм хоч би хрін, проклятим, і лізуть прежде нас, і пруться, і немає нате них тепер генерала Д., ні, немає, відслужив, — приблизно беспричинно писав у вечірній «Тайм-цайт» Г. С. Транквілізатор.

Прощальний потешные огни зробили бойовими зарядами і випустили його на бік повстанських гір. Казали потім, що того вечора загинуло втричі більше повстанців, ніж вслед за полный минулий рік, але це було отнюдь не зовсім так, — повстанці встигли пронюхати для умирание генерала Д. і відійшли возьми заздалегідь приготовлені позиції. Крім того, задурманені горем і збільшеною пайкою героїну наводчики превратно розрахували траєкторії, і більшість реактивних снарядів упало в власні казарми та КПП, — старший сержант, якого підвищив у чині своевольно гендиректор Д., загинув одним із перших, якраз у ту мить пришиваючи нові погони предварительно гімнастерки...

Прикордонники ж вирішили, що це повстанські десанти якимось чином пробралися во тил, — і, розвернувши свої реактивні установки в 080°, дали могутню цілеспрямовану відповідь, внаслідок чого безліч громадян і громадянок загинули біля могили свого генерала. Це була небачена гекатомба; довелося знову безвыездно списати нате повстанців, які геть опрятно втратили людську подобу, — і наступного дня всі газети знову вийшли з жалобними рамками та штырь такими заголовками: «Звіряча розправа по-над мирним похороном»; «Ось їхнє справжнє обличчя»; «Повстанці і чужинці вирішили знищити безграмотный тільки генерала Д.»; «Ганьба християнам та їхнім прислужникам!!!» Навіть міжнародні спостерігачі, які давненько вже плюнули бери місто та все, що на ньому коїться, — навіть вони занепокоїлися і довго розшукували на горах повстанських вождів, щоб з’ясувати, чиїх усе-таки рук це справа; а коль з’ясували, так плюнули ще в один из дней і зітхнули з видимим полегшенням. Повстанським прокламаціям, у яких розповідалося для дійсних винуватців бійні, ніхто во місті отнюдь не повірив, — це вже неграмотный вперше повстанці прагнули перекласти неминучу відповідальність следовать свої моторошні злочини з хворої голови получи здорову...

Таким був либитина генерала Д. Коли лейтенантові X., який перебував у військовій тюрмі, принесли всі газети из-за останні три дні, коль він прочитав хіба заголовки, ведь затрусився цілий так, наче вже сидів получи и распишись електричному стільці; здавалося, ще трохи — і партия піде з носа та вух. Він зрозумів тієї миті, що навіть електричного стільця если замало с целью такого... такого... чтобы того... в целях такого лейтенанта, як летеха X. І тому він помер прямо-таки так.


0. Валіза

Цілу ніч, невыгодный встаючи з колін,

кликала йозо, молила тьмяно

дівчина чуйна: «Он змій, ноглянь-но,

і малограмотный знаю, чом чатує він».


                                  (P.M. Рільке. «Святий Юрій»)



Звісно, якби Оттла була в похороні, вона теж неминуче мусила б загинути. Але вона від самого початку сказала полковникові Р. і генералові С., який керував церемонією, що лапти її со временем малограмотный если і пусть его їй дадуть спокій. їй дали спокій, вона замкнулася безотложно з ним у своїй кімнаті і трохи поплакала, і заснула, може, годинки держи дві-три; а потім узяла плеєр, вдягнула навушники і для всю потужність запустила «Джурай-Гіп», безвыгодный чуючи, таким чином, поуже ні звуків зведеного оркестру, ні прощального салюту, ні обстрілу прикордонників, ані грюкоту во двері нате танатология переляканої Марти, яка прибігла кликати її до самого бомбосховища; госпожа вирішила, що Оттла повісилася з горя ради папою і врила прежде бомбосховища сама; сутеніло, і Оттла запалила свічку, — вона зробила це інстинктивно, далеко не знаючи, що світла до этого времени одно нема, і безвыгодный було в соответствии с тому ще двуха тижні; щоправда, вона відчувала поштовхи підлоги під ногами, але думала, що так землетрус, або салют, або, зрештою, що їй наплювати бери однако в світі і для поштовхи на тому числі, доки звучить «Джурай-Гіп», доки палає свічка, доки перегортаються сторінки альбома з репродукціями старих італійських майстрів благодатного Треченто, — штифт Вітале так точно Болонья намалював Оттлу у вигляді золотокосої королеви з короною для голові, лейтенанта X. — бридким і потворним драконом, якому полковник Р. заганяв довжелезного списа без затей во роззявлену пащу; Оттла придивилася предварительно вершника уважніше і розчаровано зітхнула, — ні, святий Юрій зовсім невыгодный нагадував полковника Р., як прикро; а через законодатель не принимая во внимание окулярів — вилитий литер X. І во всяком случае вершок був бери когось подібний. Він теж мав полум’яно-золоте волосся. Може, це мама? Ні, седок був вершником, а отнюдь не вершницею; Оттла відклала кипсек і вимкнула плеєр, прислухалася. Хтось швидко піднімався сходами, нервово стукаючи обцасами; це Марта, — зрозуміла Оттла і пішла відчиняти двері.

— Господи, — з порога закричала мокра давно ниточки Марта, — що ти тільки робиш зі мною, следовать віщо мені така кара?! Повсюди стріляють, повсюди вибухи, може, почалося повстання, або вони увірвалися прежде міста, моя персона ж думала, що вже неграмотный побачу тебе получай живо, От... от!

Марфа заревла.

— Мартонько, заспокійся, — сказала Оттла, — які вибухи, які постріли, це ж несложно святковий салют, тобто неграмотный святковий, а траурний, ну, невже ти невыгодный розумієш, дурненька?

Оттла прислухалася — десь в некотором расстоянии вили сирени санітарних машин.

— Добрий мені салют, — хлипала Марта, — средина штабу заледве втекла звідтам, а ти кажеш «салют», салют, аякже; так твої прокляті повстанці тої кари наробили.

І чому ти малограмотный відчинила мені, чому? Ти хотіла щось зробити з собою?

— Бог з тобою, Марто, невже ти гадаєш, що пишущий эти строки целых така ідіотка? Я трохи поспала, а потім слухала музику, моя особа бери всю котушку слухала музику і ніц отнюдь не чула... Та ж була гроза, і під ногами двигтіло, і моя персона безграмотный могла подумати навіть...

— Ти слухала музику? — вжахнулася Марта, долонею витираючи сльози. — Ти слухала музику во пирушка самий час, если ховали твого бідного папу, та ще й получай всю котушку? Оттло, ти звар’ювала, ти звар’ювала, Оттло, бігме, що ти собі дозволяєш, — перше далеко не пішла прежде цвинтаря, малограмотный вийшла навіть попрощатися з тілом, і на праздник час, если трумну

по ями пускали, ти музику слухала?....................

.........................................Може, ти знала,

що повстанці обстріляють похорон?.....................

.........................Може, ведь ти їх попередила?

— Заткнися, дурепо, — заволала Оттла, — стули писок, ибо аз многогрешный тобі малограмотный знаю, що зроблю! Вони вслед за тем теж музику слухали! Яке ти маєш льгота мені вичитувати, хамко?! То ти вважаєш, що мы спеціально врятувала свою шкуру, а тих нещасних підставила під ракети?

Оттла підскочила давно Марти і блискавично надавала їй ляпасів, упала сверху канапу і заридала. владычица заридала теж. Хвилин п’ять або шість це був суцільний рид і дурдом. Потім Марфа закричала:

— Я зовсім отнюдь не те хтіла повісти, у мене не мудрствуя лукаво где-то полупилося, потому что мы дуже нервова, ти знаєш, потому что автор думала, що тебе вже сверху тім світі нема, а ти є, і аз многогрешный зраділа, а ти мене переш по части морді, наче якого-небудь холерного лейтенанта, а мы тобі никак не летешник X., пишущий эти строки безграмотный летешник X., моя особа отнюдь не лейтенант...

— Припини істерику, — во свою чергу закричала Оттла, — знаю я, що ти невыгодный летеха X., дякувати Богу, ваш покорный слуга ще далеко не цілком здуріла, хоча богослужение було б здуріти, потому что як інакше безвыездно витримати, если ти — ти! — кажеш, що пишущий эти строки — я! — послала цих нещасних лохів під снаряди, хоч їх сыздавна вже обряд винищити всіх перед ноги, але ваш покорный слуга їх отнюдь не посилала туди, ваш покорнейший слуга слухала музику, а ти кажеш, що ваш покорный слуга слухала музику во пирушка час, коли, а звідки аз многогрешный знала, ну, повідж мені, повідж, повідж, як ти така мудра! Подумаєш, — ударила її тама якийсь раз, може, незумисне, — і вже на, маєш трагедію; а ти пригадай собі, як ти мене скарифікувала, коль аз многогрешный призналася, що пробувала ті пігулки, аз многогрешный ж самочки тобі призналася, а ти била мене, і синці потім тиждень невыгодный сходили, а вони всі жеруть ті пігулки, і колються, і ширяються, а ти ж їх безвыгодный ходиш бити, ну, пробач мені, пробач, Мартусю!

владычица підбігла накануне канапи і міцно обняла Оттлу, і вони знову залилися слізьми, але це були вже останні сльози, мучитель відходила из-за місто, ледь чутно торохкали останні громи, несло матіолами і акацією, свіжим і чистим після-дощовим вечором, і догорала свічка, і корчилися во перед-

смертних муках поранені діти, і раптом стихло все, тиша прийшла і стала по-над усіма ними, і поміж них стала тиша, і це було влітку....................

— Сержант Марта, возьми вихід! — заголосив унизу черговий по мнению штабу.

— Йди, — сказала Оттла і поцілувала Марту во щоку, — йди і взнай усе перед ладу, а потім розкажеш мені, ваш покорный слуга чекатиму. Ключ від його кімнати на тебе? Давай сюди. Давай, давай, аз многогрешный тобі поверну. Мені обряд подивитися, може, затем щось относительно маму...

Марфа мовчки відстібнула родник від генералового кабінету з загальної в’язки і простягла Оттлі. Це був злочин. Але сьогодні совершенно було таким. І, зрештою, було плювати.

— Замкнися, — сказала владычица і подріботіла сходами донизу.

Оттла прислухалася. Все ще та хозяйка тиша. Треба йти, доки є нагода, священнодействие йти, хоч від страху клацають зуби і тремтять руки, і дрібно колотяться піджилки бери ногах; исповедь йти, хоч від страху стискається серце і фіолетовими стають губи...

Оттла вискочила во проход і ще однова прислухалася, а потім побігла прежде своєї колишньої кімнати, встромила треншальтер у дірку, повернула, — безвыездно це навпомацки, — клацнула вимикачем — світла малограмотный було. Оттла чортихнулася і побігла отдавать предварительно своєї кімнати, схопила нову свічку, припалила її від попередньої, що ось-ось мала погаснути, і, прикриваючи вогник долонею, швидко пішла впредь до кабінету генерала Д.

Дякувати Богу, вікно було затулене портьєрами. Оттла посіпала шухлядки на генераловому столі — зачинені всі, крім однієї нижньої; со временем лежав пістолет і три обойми до самого нього. Оттла кинула пістолет з обоймами поперед глибокої кишені халата, засунула шухляду, відчинила дверцята шафи з генераловими мундирами; после этого висіло ще й пара цивільних костюми. Оттла поставила свічку в стіл і почала нишпорити в соответствии с всіх кишенях; ага, носитель паспорти... единственный генералів, другий генералів, третій — генералів, чорт би тебе взяв з твоїми паспортами, ого! — громадянин Швейцарії — малограмотный зле, папа! — всі, звичайно, з вигаданими прізвищами, а втім, дідько його знає, які во нього справжні, які вигадані, — ось! Оттла знайшла свій паспорт, і ще один, теж свій, ради існування якого вона далеко не підозрювала, хоча дуже не раз мріяла. Матінко Божа, автор этих строк теж громадянка Швейцарії?! Якась после этого «... байн». Чокнутися можна. На мить їй перехопило подих, дивне почуття стиснуло горло, — щось получай зразок жалю і вдячності до самого генерала, — вплоть до папи! Але надо було поспішати. Оттла скрипнула зубами і нагнувшись, помацала рукою під шафою, — витягла «дипломат». Цікаво, що во ньому? Ану ж як замкнений? Оттла поклала «дипломат» получи и распишись стіл, клацнула замками — відчиняється! Вона зазирнула всередину і мимоволі свиснула — доляри, сотками, пачками! Навіть кіна далеко не треба, яке после кіно, если існує такий «дипломат»! І ще якісь папери, мабуть, з військовими таємницями. Оттла кинула свої паспорти во «дипломат», замкнула його і перевела дух.

В принципі, момент було линяти. Але... але... ага, ще канапа. Оттла підбігла вплоть до розкладеної канапи, підняла одну її половину і зазирнула всередину. Якісь папки, коробки, футляри, — і раптом приют кинулася їй накануне голови, — тогда лежала пласка мамина валізка, яку вона ціле життя малопонятно пригадувала і безграмотный могла пригадати, і мучилася,

переконуючи себе, що в таком случае був тільки сон: хвора мамусенька разглаживать маленьку Оттлу в соответствии с голові і каже: «Коли ти виростеш, візьми цю валізку і прочитай, неграмотный плюнь и разотри тільки: 0-3563, повтори, ще повтори: 0 — Оттла, три-п’ять-шість-три, дівчинко моя, доцю... »

Оттла взяла металеву валізку і «дипломат», потемок віднесла їх по своєї кімнати, засунула під ліжко, пістолет з обоймами поклала під подушку. Потім повернулася на кабінет, забрала свічку, роззирнулася — однако гаразд? Ні, безграмотный по сию пору — генералові паспорти залишилися в столі.

І тогда їй прийшла на голову ідея, — вона запхала паспорти на котрийсь із мундирів, потім відчинила бар, дістала звідти напівпорожній трилітровий слоїк спирту, облила ним мундири, портьєри, якісь папери, розкидані в соответствии с столу й канапі, — і по мнению черзі підпалила безвыездно це, підносячи тендітний вогник свічки. Відтак вийшла на коридор, замкнула двері, зайшла перед себе, натягла джинси, светер, кросовки і вийшла чорним ходом перед Мартиної кімнати.

— Марто, получи и распишись ключ, іди предварительно штабу і крутися вслед за тем у всіх бери очах, ваш покорный слуга підпалила кабінет, незабаром вони відчують і кинуться гасити, а моя персона тим порой сидітиму на барі, ну, там, мол поминки, а потім втечу, назавжди, насправді, алібі, Мартусю, тобі надо шалене алібі, — прошепотіла Оттла возьми вухо Марті.

Та відсахнулася і з повними жаху очима позадкувала від Оттли.

— Ти поїхала остаточно, — прошепотіла Марта, — нас розстріляють, принаймні мене, це вже точно.

— Так, але це неграмотный головне. Що ти гапиш? Мерщій по штабу!

Оттла спустилася до самого офіцерського бару на підвалі, замовила на Лізи водка з тоніком, потім сіла біля майора Т. і, прийнявши від нього палкі співчуття, попросила розповісти ради обстріл похорону.

— Добре, що тебе дальше отнюдь не було, дитино, — сказав майор Т., — такої м’ясорубки ваш покорнейший слуга отнюдь не видів навіть... навіть

нігде далеко не видів, а ваш покорнейший слуга видів числа м’ясорубок. То є наволоч, яка вкрай знахабніла. Християни! Не убий! А после но й діти були. Бігме, якби далеко не полковник 0. нате бетеері, якби він гонорово безвыгодный привіз мене накануне цього затишного бару гонорово пом’янути твого папу... і добре, що тебе невыгодный було там. Ще мені тої гризоти бракувало, але жіноча інтуїція і врода, що неграмотный кажи...

Майор Т. був сейчас помітно загачений. Та й решта командирів теж; пригніченість панувала во залі, яка бачила неймовірні, отнюдь не перед опису, сцени; пригніченість клубочи-лася хмарами тютюнового і всілякого іншого диму по-над головами доблесного стада, яке втратило свого пастуха; всі були загачені і пригнічені, пригнічені і загачені, пригнічені і сумні, сумні та невеселі, невеселі і, знову ж таки, загачені, і навпаки; дехто підходив предварительно Оттли висловити глибокі співчуття. Оттла приймала співчуття зі всією їхньою глибиною, приймала пригніченість і загаченість, сум та невеселість, напружено чекаючи, если ж, нарешті, завиють пожежні сирени. Співчуття чимдалі ставали всегда глибшими, палкішими, щирішими. Палахкотіли свічки, чадили гасові лямпи, напруженість зростала і була вже дуже пізня година.


0. Втеча


Оттла перла як дурна. Броньований автомобіль генерала Д. давным-давно безграмотный розвивав такої швидкості і з незвички йому трохи паморочилося глаз ну, що тама у них замість голови? Провінційні містечка блякли у вранішньому тумані, несложно надо трасою сходило сонце. «Кайф», — сказала Оттла, стишивши швидкість, щоб прикурити цигарку. Її вже нудило від цигарок і виснажливої гонитви, але вона совершенно ще боялася погоні і целое ще невыгодный знала, як їй вдасться подолати останню, найнеприступнішу заставу. Дві попередні застави вона обминула безболісно, старими, всіма забутими трасами, які їй колись показав полковник Р. під часочек незабутньої, — о-ох, — позіхнула Оттла, — поїздки во гори из-за лавандою; такі малесенькі квіточки, а испускать благоухание — сказитися можна; якась москалька навіть пісню для них співала колись, як Оттла ще маленькою була, — на тій пісні нічого никак не можна було зрозуміти, зрештою, як і завжди на тих москалів, из-за винятком одного пустословие «лаванда», потім вар-вар-вар і знову: «лаванда», і крыша би її люта спалила ту лаванду, і ту москальку, і ту останню, найнеприступнішу заставу, — але Оттла газувала далі, міцно закусивши нижню губу і намагаючись витиснути сльози з очей, щоб вони невыгодный круглым счетом злипалися, але сльози никак не витискалися, старі покинуті траси вкрай приголомшили броньованого монстра, який звик виключно вплоть до елегантних автобанів; спати хотілося постоянно дужче, і Оттла нарешті малограмотный витримала, завернула до самого якогось гаю, вимкнула сердце і миттю провалилася во глибокий пухнастий дремота бери задньому сидінні, широкому, м’якому; на розчинене вікно залітав пташиний щебіт, разило літом і свободою, Оттла спала беспричинно міцно й щасливо, що невыгодный чула, як по-над трасою двічі пролетів гелікоптер з полковником Р. Її шукали і шукали неабияк.

До останньої застави лишалося трохи більше чотирьох миль, далі починалися гори вже невыгодный міські, а повстанські; туди ж, далі, следовать перевалом — кордон; сверху кордоні її затримати малограмотный повинні б, а тама хтозна; заслон був останньою надією Оттли; вона залишить автомобіль повстанцям, сяде получай пароплав — і бай-бай, «уродіна-мать», чи як дальше її ще називають; але форпост охоронялася найжорсткіше, после этого служили найвідданіші, найдобірніші мудаки, і Оттла прокинулася посредством три години від думки ради мудаків та сонячного променя нате щоці. В машині пурхав большой метелик, біло-блакитний, класний, Оттла відкрила дверцята, вигнала метелика бери волю, потім дістала термос із кавою, яку наготувала вчора Ліза, канапки, зроблені Мартою після пожежі, почала снідати і думати, думати, думати, снідати, думати, думати, думати, снідати, думати і снідати, снідати і думати, але до самого голови лізли тільки безглузді фантазії, в зразок тих, що на автомобілі генерала Д. мусили б бути крила, що надав їй нечистий народитися на цій дебільній країні, ужели і таке інше. «Нема ради», — зітхнула Оттла, закручуючи кришечку термоса.

Вона вилізла з машини, розклала рештки канапок возьми серветці, — в целях пташок, трохи поприсідала, зробила таку-сяку руханку і з ненавистю подивилася получай автомобіль, єдиний можливий порятунок. Треба було забрати Марту, принаймні чергувалися б уночі следовать кермом; Оттла відчувала, що виспалася, але воротила була якась порожня і важка, якась неграмотный така, ніби й невыгодный Оттлина; вона згадала для валізу, витягла її з машини і, всівшись возьми траві, набрала шифр: «0-3563», Оттла, три-п’ять-шість-три, моя доцю... Замок клацнув. Оттла трохи повагалася і відчинила валізу.

Зверху лежала фотографія. На фотографії була дуже молода, усміхнена мамусенька на японському кімоно, а її пригортав предварительно себя теж дуже молодий іще капітан. Оттла уважно придивилася по капітана і відчула, як волосся нате її голові повільно, але невпинно підіймається сторч.

Сумнівів бути безграмотный могло, — маму обіймав Менелай, запеклий неприятель генерала Д., головнокомандувач повстанських військ.

Тієї ж миті Оттла все-все-все зрозуміла. Вона була переконана, що вже бачила цю фотографію, — і малограмотный сам за себе раз. Вона знала те, що було написано для звороті. Навіть жанр пригадувала, — хоч тоді вона ще никак не вміла читати. Але читати вміла мама. А получай звороті було написано таке:

«Люба Елен! Молюся і буду молитися вслед за тебе й из-за нашу донечку Оттлу. Хай Бог делать большие глаза возьми нас трьох і радіє, що ми этак вдалися Йому. Цілую-цілую-цілую моїх любих дівчаток. Менелай».

Далі були листи. Знайомство, зустрічі, кохання, заручини, одруження, розлука, народження Оттли, велика перерва, листи всё-таки коротші і держи целое гіршому папері. Останній:

«Бережи Оттлу. І пардон мене, якщо зумієш. Я весь одно повернуся, ти ж знаєш. Я переможу і тоді повернуся. Все одно кохана. Менелай».

Оттла підвела очі. Світило сонце і співали птахи, густа тінь від молодого листя падала для кольорове фото: барвисте кімоно, парадний кітель. Так шпиндель кого нагадував їй вершок з полум’яно-золотистим волоссям, намальований у такому далеченному Треченто; ох, ліпше б ваш покорный слуга народилася тоді і там... Літав метелик, — праздник самий, біло-блакитний, їй розхотілося будь-куди їхати. Куди їхати, коль матерь померла, а тато — Менелай?


0. Оттла медитує


Я Оттла. Я=Я, Оттла=Оттла, Я=Оттла. Елен + Менелай=любов. Елен + Менелай=Оттла. Оттла=любов. Любов=я. Я — є. Я=є. Я=є=Оттла=любов. Є=любов, Я є Оттла=Я є любов. Я є любов? Я є. Любов=є.

Я <> любов. Я <> Оттла?

Я є? Є. Я? Я. Я=Оттла?=. Елен + Менелай=любов?=.

Я=любов? 0«.???

... Я=Оттла=вона. Вона=she. She=Ші. Ші=військо. Стійкість. Змужнілій людині — щастя. Ганьби безграмотный буде. Вона — людина? Вона змужніла. Змужніла? Гермафродит=вона? Гермафродит=він + вона. Він — Менелай "t-вона — Елен=Оттла. Оттла=гермафродит?! Nein!!! Riders on the storm. Riders on the storm. People are strange. Who do you love? Полковник P.: Hello, I love you. Touch me. Light my fire...«... Якби це огидне християнство невыгодный запанувало шляхом убивств і крові; якби радощі нашого раю неграмотный зводилися перед зухвалого блаженного видіння невідомо чого, чого ні зрозуміти, ні збагнути неграмотный можна; якби наше жарынь становило щось інше, крім вогняних безодень,

потворних демонів, виття й скреготу зубів; якби наші картини могли бути чимсь іншим, крім жорстоких сцен здирання з людини шкіри, вішання, печення, смаження, огидної бійні; якби всі наші святі далеко не були закутані накануне кінчика носа; якби наші цнотливі й скромні миропонимание неграмотный забороняли показувати плечі, стегна, жіночі груди, всю наготу; якби запах умертвлення плоті далеко не висушив цих грудей, неграмотный розслабив цих стегон, неграмотный зробив цих плечей худими й незграбними; якби бери художників наших і получай поетів безвыгодный накладали пут жахливі сотрясение воздуха «блюзнірство» і «профанація»; якби діва Марія була матір’ю насолоди, або якби прекрасні очі, прекрасні груди, гарні стегна привабили впредь до Матері Божої Святого Духа і якби це було фиксировано на книзі її історії; якби полицейский Гавриїл був дальше оспіваний ради свої красиві плечі; якби Мага мала з Христом якусь любовну пригоду; якби бери весіллі на Кані Спаситель напідпитку, немножко дисидент, помацав следовать титечки одну з дружище і сідниці святого Івана, неграмотный суще певним, чи залишиться він вірним апостолові з ледве запущеним підборіддям... » — далі Оттла забула, цей уривок вони вчили напам’ять рік тому і вона отримала после нього «п’ятірку» — «Хай Бог пальцем указывать держи нас трьох і радіє, що ми приблизительно вдалися Йому»; вдалися, аякже. Цікаво, дескать одним духом мама? «Мама во раю», — сказала якось Марта. А звідки владычица знає? Знає, ибо вона віруюча. А ваш покорный слуга — віруюча? ..................

..............Якщо автор віруюча, тоді звание Д. — во пеклі.

А мол на такому разі Менелай? Я — де? Я тут, у гаю; а дубрава — у пеклі. Це автор на пеклі, а далеко не гендиректор Д. Папа. Тато. Пато. Отож-бо й воно, що «пато». Ну, ведь повертайся получай Нікляс-штрассе і далеко не мороч голови. Полковник ранее чекає. «Я целое одно повернуся, ти ж знаєш. Я переможу і тоді повернуся». Цікаво, чи знав папа, чия моя персона направду? Чому він приближенно боявся моєї втечі? Невже він гадав, що ваш покорный слуга його? А мама? Виходить, вона обдурила і Д., і Менелая? І чому Менелай никак не викрав нас? Адже більшість повстанців повикрадали або повикупляли свої сім’ї, оборона це всі знають. Мама спала з генералом? Звідки моя персона знаю. І чого це мусить мене обходити? І куди мені подітися тепер? До Швайцарії. На Ніклясштрассе. В банду Менелая. В монастир. В публічний дім. В. Або качалку Трахатися. Молитися. Вбивати. Бути вбитою. Бути. Але моя особа є. Господи, допоможи мені. Ще трохи, ще крапельку — і мы збагну. Пробач мені, що автор вивчила праздник кретинський уривок напам’ять. Ліпше б моя особа отримала «двійку». Завести сім’ю. Або знайти цікаву роботу — стати журналісткою. Тележурналісткою. Перекладати. Пруста. Перекладати Пруста і Марітена, а неграмотный Дідро чи Лімонова. Розводити рибок. Зніматися во кіно. Знімати кіно. Співати. Танцювати. Займатися культуризмом. Але навіщо?

Втрапити прежде раю. Втрапити прежде пекла. В раю ти будеш із мамою. В пеклі ти будеш із папою. В горах ти будеш із Менелаєм. Ти будеш=я буду. Але моя особа є. Я=є. Я=Я. Я=Я=Оттла. Оттла=Елен + Менелай. Елен + Менелай=любов. Оттла 0 і любов. А треба, щоб дорівнювало? А навіщо? Бо приближенно треба. Тому, що є <> бути. Про це всі й приблизительно знають. Чхати для всіх. І получи и распишись їхнє знання. Всіх не-ма-є, є — я. Я є Оттла. Оттла малограмотный є любов. Оскільки вона далеко не є любов, вона невыгодный є. Але автор этих строк є. А навіщо?

Оттла плюнула і почала збирати листи, розкидані за галявині. Поклала їх впредь до валізи, валізу кинула під заднє сидіння. Сонце було ще досить високо. «Венецьке сонце золотом постане...» Позачиняла вікна й двері. Забронювалася. Сіла вслед за кермо. Завела двигун. Озираючись чрез плече, еле-еле справилася з заднім ходом, — ніколи досі неграмотный пробувала.

І, вже малограмотный озираючись, щосили рвонула во бік застави.


0. Наближення


Вмент надо шляхом з’явився гелікоптер. Полковник Р. полегшено зітхнув. «А, падла твоя родимая була», — подумала Оттла і врубала п’яту швидкість. Полковник Р. зблід. «Розіб’ється, бляха», — подумавши полковник Р. і, наздоганяючи машину, почав знижуватися. «Пішов ти на сраку», — подумала Оттла. Якщо він сяде переді мною, врубаюся з усього розмаху во нього. Полковник відчув цю рішучість і став підніматися. Поперек шляху Оттли стояв бетеер, держи ньому сиділи солдати і курили. «Заберіть бетеер», — сказав полковник за рації. Бетеер забрали. Через дві хвилини повз них пролетів тупей Оттли. Солдатам таким образом невыгодный соответственно собі. Вони ще ніколи на житті такого далеко не бачили. І отнюдь не побачать. «Оттла», — сказав полковник Р. «Оттла», — озвався динамік по правую сторону від Оттли — і вона здригнулася. Машину ледь-ледь повело. «Оттла, вони безвыгодный пропустять тебе. Вони виконують інший наказ. Я нічим далеко не можу тобі допомогти. Зупинися. Подумаємо разом. Оттла, згадай усе, що було. Оттла, ти загинеш, зупинися. Оттла». Оттла тисла в голубое топливо і вже малограмотный здригалася. Гелікоптер приречено летів слідом.

«Ну от, бачиш, що вони придумали», — вслед хвилину знову озвався полковник Р.

Ворота застави були мешковато розкриті навстіж. Білий тракт був цілковито порожній, минус вибоїн і камінців, він здіймався во гори і щезав из-за перевалом. Це називалося воля.

Але под воротами стояли солдати, вишикувані на дві шеренги. Солдатів було дванадцятеро. Вони перегороджували білий большак вплоть до волі. Це було набагато страшніше ради бетеер, — дехто з них, особливо ж ті, що стояли посередині, посміхалися. Оттла летіла. «Розійдись», — мляво сказав полковник Р. за рації. Прапорщик унизу поправив свою рацію нате грудях, але промовчав. Більше ніхто никак не зворухнувся. «Вона зупиниться», — подумавши полковник і відвів очі від дороги.

Оттла уважно дивилася накануне собою. На мить їй здалося, що одним духом вона прокинеться. Вона тільки двічі во житті ганяла для такій швидкості. Це було страшніше из-за швидкість. Вона вже малограмотный могла відірвати рук від керма, а шлепанцы від акселератора, пригальмувати, звернути в правую сторону або вліво, стати, розвернутися, дати задній хід. Таких речей більше далеко не існувало. Її паралізувало. Так паралізує уві сні і ти тоді негайно прокидаєшся. Її паралізувала неграмотный воля, яка виднілася следовать головами вісімнадцятирічних юнаків у вигляді порожнього білого автобану, що прямував у гори, — приволье безвыгодный може паралізувати, це був трепет предварительно швидкістю, точніше, испуг накануне страхом, який викликала швидкість чи те, та, той, ті, що стояли после нею і вперекор неї. Оттла завжди любила гасати, але тоді швидкістю керувала вона, а тепер швидкість керувала нею, — її головою, шиєю, плечами, руками, персами, животом, лобком, вагіною, дівочою плівкою, — ибо Оттла совершенно ще була незайманою, — маткою, анальним отвором, довгими красивими стрункими ногами і нігтями в пальцях рук і ніг Оттли керувала швидкість; вона отнюдь не почула, як затріщали кістки, як пролунав одноголосний моторошний зойк, як фонтанами цвіркнули кров, сперма, сеча, фекалии і тень з почавлених тіл, як розкололися черепи, повилазили очі і мозок потік получи чудовий сірий бетон, драґлі, соплі, криваве місиво, автоматна черга вслід; «що ти, що ти наробила, Оттла-а-а-а!» — вигук динаміка на порожній машині, дескать безграмотный було вже Оттли, а була тільки — швидкість; швидкість сиділа вслед кермом і тиснула возьми газ, і бачила, як із-за гори вилетіла ракета, і зрозуміла, що це гелікоптер вибухнув позад неї на сонячному небі, потому что це всё-таки ще було літо, літо Господнє; потім швидкість почала стихати, железка почали робити постоянно менше обертів, усе менше таким образом коліс, платівка змінила альт і товстим басом почала закінчувати: «А-А-А-ВЕ, МАРІ-І-ІЯ», — і зупинилася.

Машина зупинилася. Оттла механічно намацала ручку дверцят, відчинила їх і вийшла. Голова була дуже порожньою. З неї щось витікало. Оттла відчувала, що з кожною секундою на її голові целое менше залишається Оттли, а всё-таки більше стає порожнечі. Вона ступила кілька кроків, заточилася і впала во траву. Трава була дуже зеленою. Тут безграмотный існувало швидкості. Просто літали бджоли. Сяяло сонце. Пахло. Оттла нарешті почала дихати, глибоко-глибоко, повільно-повільно, тихо-тихо. Вона зрозуміла, що что ни говори прокидається. Але далеко не розплющувала очей. Приходили якісь окремі, нарешті нічим між собой невыгодный пов’язані слова. Вони були, як бджоли, — прилітали, відлітали, і жодного разу це безвыгодный була якась одна й та ж бджола. Вони попросту сідали, брали напиток Оттли, зривалися і летіли геть у сліпучо-чорно-зелене море, яке веяло смородиною. Все було круглым счетом просто: посеред моря на човні жив Пасічник. Бджоли приносили йому мед. Пасічник посміхався і мовчав. У його човні стояв вулик. У вулику жили його бджоли. Ось прилетіла поперед нього Оттла і принесла свій мед. Пасічник уважно подивився бери неї і безвыгодный посміхнувся. Але Оттла цього безвыгодный бачила. Вона нетрудно повзала соответственно Його руці. Вона лежала горілиць і дивилася во невыгодный предварительно віри блакитне небо. Бджоли невыгодный бачать свого сіроокого Пасічника. Вони отнюдь не впізнають Його на Обличчя. Вони бачать блакитне небо, чують чистий смрад землі і смородини. Сльози навертаються їм бери очі, — для ті самі очі, які ніколи безграмотный побачать свого Пасічника, — і поднебесье тоді зникає. Пливуть дощі, — буйні, квітучі дощі. Буяє повінь і квітують яблуні. Ти щойно вбила трьох хлопців. І ти хочеш жити. І ти хочеш жити? І ти хочеш жити? І вони хотіли. А може, й неграмотный хотіли. Могли б розбігтися, якби хотіли. Вбити свого командира, який віддає їм такі накази і який теж хоче жити. Ще дальше щось. Зрештою. Вони вже издавна во Царстві Небесному, а ти целое ще тут. Поки тебе теж невыгодный вб’ють. Або поки ти безграмотный станеш старою і помреш від цього. Від чого? Від того, від чого вмирають усі старі, — від життя, якого ти приблизительно хочеш зараз. Боже, який гарний метелик! Боже, який тільки гарний, чудовий, неймовірно прекрасний у Тебе оцей метелик! Як Ти кажеш? Eupithecia nabokovi Мс Dunnough. Ага, виявляється, Пасічник бредить латинською і англійською водночас. Не зле!

Призвав їх прежде останньої гостини
і (наче постріл у садку пташини)
сполохав словом сказать він своїм єдиним
їх рычаги із хлібів: з усіх сторін
давно нього б’ються, тріпотять по-над столом
і виходу шукають. Але він
немов смеркання всюди є, навколо, * —

прошепотіла Оттла пошерхлими, пекучими вустами і — заснула? прокинулася?



РОЗПАЛ ОСІННЬОГО ЯСНОБАЧЕННЯ

What shall we do in the heat of summer But wait in barren orchards for another October?

Some malady is coming upon us. We wait, we wait, And the saints and martyrs wait, for those who shall be martyrs and saints.


                                            T. S. Eliot, «Murder in the Cathedral»*

0


«І раптом спокійно здогадуєшся, що таємничі стани спогадів оборона майбутнє — це стани поверненої ясної свідомості, пользу кого якої світ і час, минуле і майбутнє були дані сповна одночасно, як суто твій погляд. Повторюються безграмотный події; у горизонтальній історії вони відбуваються уперше і востаннє, як і має бути на лінійному часі. Повторюється твоя свідомість, знову зібрана у чистоті, і таке зосередження неможливо вичитати з книжок. Саме цей скупчений погляд і є твоєю в известной степени від вічності, саме у ньому, як у ніколи далеко не опублікованій поперед кінця книзі життя, фиксировано твої подальші вчинки і всі події, які він висвітлить, керуючись тільки одним: довірою і вірою перед себе. Все, що ти знала, насінинко, посіяна з неба, все, що ти вічно знала, збувається з тобою тепер, розвиваючись у часі історії. Вічність розвивається на історії. Історія перешагивать у вічність. Істинна лінія долі, вибрана як власний погляд получи и распишись речі, і бери цьому рішенні обрати ґрунтується ідентичність... »

Стахорський подумав, що для того них це виявиться занадто складним, і сеть писати. Вони потребують хліба і видовищ, неужто со временем видовищного сексу ще, а ти навантажуєш їх феноменологією бачення і внутрішньої свідомості часу. «Насінинко», — це ж треба. Він підійшов до самого дзеркала і подивився собі во очі. Очі виглядали втомлено й невесело. В одній із стулок трельяжу відбивалося вікно, вслед вікном падав дощ. Стахорському захотілося кави і він почав одягатися.

До кімнати зайшов батько. Його довгими худими пальцями перебігав безупинний старечий трем, але батько посміхався, простягаючи Стахорському вирізку з журналу.

— Пам’ятаєш, ми колись говорили насчет розстріл царської сім’ї? А мы оце був знайшов фото, приберіг для того тебе. І забув! Нічого у голові неграмотный тримається. Коли ж дивлюся — возлюбленный дескать воно лежить!

За невеличким столиком сиділо троє дівчат у білих сукнях, четверта стояла, опустивши голову. Білі квіти у вазі, велика розгорнена книга, масивна салинг дзеркала для стіні. Внизу підпис: «Дочери Николая II Романова. 0913 год. Фото К. Буллы (автор снимка установлен предположительно)» .

На звороті подавалося інтерв’ю з президентом Фотографічної асоціації СРСР. Старий книга з сделано неіснуючої країни, ще старіше отпечаток зі ще неіснуючішої імперії. Розстріляні принцеси.

— Гарні дівчата, — сказав Стахорський, повертаючи вирізку батькові.

— Ні-ні, залиш собі. Як у них могла піднятися лапка получи отаку красу?

— Хіба получи и распишись одну красу? Випий носитель ці пігулки, вони вже останні нате сьогодні.

Батько почовгав держи кухню запивати пігулки. Стахор-ський поклав вирізку накануне горішньої шухляди письмового столу і вийшов надвір.

Ванільний направление осіннього міського присмерку, живі смарагди і рубіни світел нате переходах, могутня кава у грубій філіжанці. Шум зливи, що вривався по кав’ярні слідом после черговим відвідувачем, нагадував шипіння і булькання контрабандної платівки з 00-х років, з якої ось-ось вибухне забутий, але такий дорогий і доречний здесь рок. Життя знову ставало стерпним. За широкою скляною вітриною пливла юрба під барвистими парасольками, самодостатня маса, на аморфному лоні якої той, хто читав Мерло-Понті, і той, хто вважав таке читання безрезультатним понтом, урівнювалися, ототожнювалися, рятуючись від окремішньої зримості у розчиненні серед багатоголових вод вічно Евксинського, Чужинського Понту... Стахорський дістав квитка для нічний поїзд накануне Львова і переглянув знану держи рівні рефлексів інформацію. Він многократно їздив цим поїздом, інколи навіть у тих самих вагонах і купе, змінювалися лише ціни, обличчя провідників і внутрішнє відчуття тяглості подорожі. До подорожі залишалася куча часу, вісім годин.

За вісім годин можна багато чого встигнути. Прочитати книжку, скажімо. Або написати цілий розділ. З цим розділом віднедавна почалися поважні клопоти. Йшлося оборона опис відмінностей між внутрішнім життєвим нет-нет да и і от случая к случаю зовнішнім, иным часом пір року та годинників, относительно те, як згущується внутрішній время у тій-таки подорожі, у спогляданні і коханні — і як провисає та провалюється праздник момент у виснажливому чеканні черги або арешту... І черги, і арешти Стахорський знав з власного досвіду, він їх приближенно і сприймав — як об’єкти феноменологічного дослідження, але тепер йому бракувало никак не досвіду, а пункту узагальнення, місткої робочої концепції, Гуссерль а і Бергсон радше шкодили, ніж допомагали, нав’язуючи громіздку термінологію і способи опису, издревле проблематизовані іншими слідопитами. Він приїхав до самого рідного міста в кілька днів, щоби провідати немічного батька і дати перепочинок голові, але зосереджена бери одній проблемі свідомість відмовлялася роззосереджуватися, отже, він просиджував ночі надо своїми нотатками вже малограмотный у Львові, а тут, у батьковому кабінеті, серед добрих, старих і безпомічних, наче непосредственно батько, книг. Увесь пирушка момент безпробудно лило, і він мав хоч якесь виправдання, майже безграмотный виходячи получи и распишись вулицю (хіба прежде кав’ярні та поперед аптеки после ліками интересах батька), никак не телефонуючи щопті давніх, переважно ще шкільних приятелів, котрі жили тутовник невідомим і байдужим тепер ради Стахорського життям.

Що з того, що колись ця «Крихта» з кількома пласти-ковими столиками і оббитою золотими цвяхами дерев’яною стійкою бару була улюбленим притулком їхньої Зграї, що саме тогда вони пили свої перші проступок і виходили сверху вулицю випалити перші сигарети? Що з того, що саме тута точилися запаморочливі дискусії насчет латиноамериканські романи і поезію Еліота, читалися геніальні, цієї ночі написані вірші і виголошувалися крамольні пророцтва ради визволення України з-під російського і малоросійського ira? Вони вважали свою Зграю винятковою, єдиною, таких, як вони, безграмотный було більше ніде, ну, може, ще у Вільнюсі, у Кракові, — але далеко не тут, тутовник були тільки вони — і їхні вороги. Вони мали здійснити нечувані подвиги, надлюдські вила самопожертви, зречення і, природно, аскетизму, а ще написати неперевершені романи, отримавши вслед за них кожен согласно чирик років особливого режиму, а потім — до Нобелівській премії; вони були носіями духовних практик і законспірованим братством мандрівників в Схід — а сьогодні ні перед кого далеко не хочеться телефонувати, ані заходити, ибо з’ясувалося, що Зграй було багато, що всі вони мали улюблені кнайпи, що дискусії у Львові і Харкові торкалися тих самих тем, пророцтва були по нудоти одноманітні, і втілили їх безграмотный герої, а відважні спекулянти й самозабутні рекетири, що непе-ревершених романів в такой мере ніхто й неграмотный написав, і взагалі, сьогодні віддають перевагу Інтернету, а написане виявилося дитячим белькотом, из-за який тепер неграмотный присудять жодної премії, хоча тоді посадити вслед це могли, а чого ж, прецеденти траплялися.

Стахорський стенув плечима. І йому самому из чего явствует смішно з цього конвульсійного руху. За склом сейчас стемніло, і він міг бачити власне відображення, посмішку на куточках вуст, і дівчину из-за стійкою, жваву брюнетку, що вправно жонглювала коньяками і кавами, нічим невыгодный подібна накануне тієї, яка робила це двадцять років тому, як її звали? Анастасія. До неї копався Бест, однокласник Стахорського, хоча Анастасія була старшою после них. Але це й зворушувало Беста, прежде того ж вона беспричинно само навчалася колись у їхній школі і ненавиділа Кунделя... Стахорському зненацька закортіло подивитися бери свою школу увечері, побачити освітлені вікна двоповерхового арештного дому — негайно, мовби він міг кудись утекти.

Стахорський ступив у зливу. Ну, чим тобі никак не Львів, четверту добу ллє. Мокрі нашорошені перехожі квапляться додому, перебратися во сухе, повечеряти і впасти предварительно телевізора. Табун малоросійських пацанів приколюється під дашком Інтернет-клубу; Стахорський прислухався і довідався, що Андрій Актау — так бог, а Тарасий Актау — в таком случае лох. Двоє пияків піднімають з калюжі третього, вони сміються, він плаче. Вогні реклами, фари зустрічних авто, «Прима-Оптима» і тоскне виття «швидкої допомоги» старої моделі, з блимавкою, яка шалено обертається бери даху. У цій країні до этого времени таке: старі моделі з постмодерними прибамбасами получи даху, який кудись нестримно їде. Прима, але Оптима. Малоросія, але Україна. Її піднімають, вона знову падає і плаче; а всі сміються.

Школи, возьми диво, нема ніде. А мол вона? Вона стояла тогда ще впредь до війни, а потім у ній містився фашистський штаб, а потім тутовник виступав пизда учнями Сидір Артемович Ковпак, терорист, а згодом навчався Стахорський, дисидент, а зовсім іще на днях викладав англійську однокласник дисидента Бест, який у дев’ятому класі переклав Murder in the Cathedral і загубив рукопис перекладу возьми ріці, точніше, рукопис утопився гуртом з рюкзаком Беста, ибо вещевой мешок зіштовхнула Анастасія, необережним порухом стегна получи човні, і скільки вони отнюдь не пірнали, школи невыгодный було, була платна автостоянка. «Подвійне вбивство — у катедрі й у воді, — замислено сказав тоді Бест, — роки творчої праці возьми дні. Це сюжет». Бест носив бакенбарди і курив люльку, натоптану пахучим болгарським тютюном «Нептун». Він був англоманом, як Набоков і Кант, крестины все ж таки задзвонити йому і спитати, куди поділося це монстрище, хоча й что-то около сейчас ясно, розпал яснобачення серед осінньої ночі, хронотип внутрішньої свідомості часу, заклята положение сьомого розділу, нікуди пишущий эти строки никак не дзвонитиму, а піду додому і посиджу з батьком.

Батько спав. Стахорський постояв трохи біля нього, тривожно дослухаючись впредь до посвисту тоненьких сопілочок у старечих грудях, і невыгодный наважився будити. Може, він іще протягне трохи; хоч би ще трохи протягнув. Скільки часу може вміститися у слові «трохи»?

Отже, школи, яка виконувала значение центральної споруди у краєвиді його кошмарів, никак не стало. Він згадав хижу й криву посмішку лисого Кунделя, їхнього класного керівника. «Чому ти досі малограмотный вступив накануне комсомолу?» — запитав Кундель наприкінці випускного класу. «Я вважаю, що мені ще зарано; це така поважна організація, а моя особа всё-таки ще такий наївний, такий веселий, що страх», — розвів руками Стахорський, виклично дивлячись, для ворога. «Гляди, щоб неграмотный було запізно», — з цілком прочитуваною погрозою сказав педагог. Цікаво, чи він ранее здох? Шкода, коль так; сам до себе синьо-жовтий прапор держи мерії чого вартий. Він побачив пирушка прапор і здох від сказу, покусавши предварительно тим кількох учнів. Але їх врятували. Куди тепер стікатимуть безпритульні кошмари? Вони, мабуть, потраплятимуть вплоть до когось іншого, чия рассадник ще ціла. Він набрав штучка Беста.

— Бест, добрий вечір. Кому ти продав нашу школу?

— Стах! Сташку, дорогий! Привіт, старий, — зрадів Бест нате тому кінці дроту. — Ти де?

— Дома. Я сьогодні вже їду. То мол школа?

— Ага, спохватився, побиваєшся. Ото панихида було плекати її, як парость. Півроку тому вже розвалили і вивезли, а ти щойно прокинувся. Отакі вони всі, оті вороги народу... Там паркінг.

— Я бачив. Збулася ще одна заповітна мрія двох ідіотів.

— Двох?! Стах, її прокляли покоління.

— Добре кажеш, синку. Туди їй і дорога. Чи ти пам’ятаєш Анастасію? Вона банкувала у «Крихті».

— Чого б в таком случае автор этих строк її забув? — здивувався Бест. — А що?

— Де вона?

— Вона вийшла заміж из-за льотчика, який пролітав по-над нашим прекрасним містом. І полетіла з ним по Свердлов-ська. Давно, ще после перестройки.

— Я згадав сьогодні, як вона втопила твого Еліота.

— Вона незумисне. Просто во неї була така срака. Стах, а як польською «срака собача»?

— Дупа волова... Я одразу відчув, що спілкуюся з учителем. І дескать ти тепер викладаєш, коль школи нема? На майдані? Біля церкви? У метро?

— У дупі воловій. Стах, приходь, моя особа приближенно скучив вслед тобою. Наговоримось.

— Дякую, Бест, неграмотный можу. їду вночі.

— Як батько?

— Так само.

— Хріново. Тримайся, старий.

— Бувай здоровий.

Стахорському здалося, ніби дощ сети тарабанити. Вийшов бери овринг — ні, мрячить, прямо-таки тихший і, начебто, тепліший. Почитати? Скільки можна читати.

Повернувся прежде кабінету, запалив настільну лампу, вигідно всівся у глибокому батьковому кріслі. Знічев’я дістав з шухляди журнальну вирізку.

Ця чорнява, крайня ліворуч, яка підперла голову рукою, ледь помітно посміхається. Таке враження, що вона знайома з фотографом і посміхається саме прежде нього. Коси у неї розплетені, вільно лягають держи плечі, торкаються книги держи столику. Що так следовать книга? Дві менші сестрички, схоже, примостилися бери одному кріслі разом. Вони уважно дивляться во об’єктив. А ото ця, що стоїть посередині, на об’єктив безграмотный дивиться, її погляд удавано зосереджений в книзі. Навряд чи вона може що-небудь прочитати получай такій відстані. Але вона й безвыгодный читає, вона без труда уникає дивитися держи фотографа. Для неї никак не існує майбутнього глядача, под яким вона мала би постати привабливою; вона сразу і тогда виказує вороже ставлення давно цієї ситуації фотографування. Чим їй где-то досадили? Ваза з квітами целых сверху краю столика, її відсунули похапцем, щоб звільнити місце интересах книги; невже та сочинение конче мусила потрапити у кадр, адже вистачило б і вази. Голий простір стіни следовать їхніми спинами. Тут якась недоречність. Складається враження, що аналой присунули предварительно стіни на останню мить, що кромка дранка з дзеркалом надто недоречно вгризається у загалом продуману композицію, загрозливо торкаючись двох дівочих голів. Ця, крайня праворуч, здається, схожа бери Миколу II. А може, ведь никак не дзеркало, а картина? І чому во цієї, що стоїть, неприховано злий вираз обличчя? Наче вона ось-ось вибухне гнівом. Вона чи невыгодный найстарша з-поміж них. Її волосся перехоплене стрічкою або обручем. Тоді, мабуть, була така мода. Чимось нагадує Сафо. Хто її приблизительно розізлив?

Потужний ось крові ударив Стахорському перед голови, понизив голос заворушилося волосся. Його обсипало морозом, він підхопився з крісла, серце виламувало ребра.

— Господи, — сказав він. — Господи, та це ж ваш покорный слуга її розізлив! Як пишущий эти строки міг забути? Невже ваш покорный слуга божеволію?


0


Спочатку він зайшов накануне глибокого дзеркала і попрямував довгим коридором, захаращеним дерев’яними ящиками і всіляким мотлохом. Його анітрохи неграмотный дивувала можливість заходити впредь до дзеркал, навпаки, він знав, що вже безграмотный в один из дней робив це і пам’ятав увесь шлях, який исповедь подолати, кожний переломный момент коридору, кожний виступ, який слід було оминути або ухилитися, щоб малограмотный вдаритися об нього. Йти коридором видавалося нудним, він чимось нагадував переходи ради лаштунками або попід сценою театру Занько-вецької, что-то около і чекай, що штифт випірне який-небудь Кактус або Крілик з пляшкою кальвадосу і люб’язно запропонує причаститися та побесідувати насчет поезію Лишеги. Але ніхто малограмотный виринав, з пронизливим пищанням розбігалися задзеркальні миші, з ящиків стриміли шоломи, списи, прапори, подекуди повипадало лахміття сценічних костюмів з еполетами і жабо, рулони декорацій з лісами й морями, і Стахорський піднімав ті шмати та запихав назад, щоб никак не зашпортатися, если если повертатися. Він пройшов пирушка коридорчик повністю і опинився возьми брукованій вулиці, залитій сонячною повінню. За металевою огорожею розкинувся тінястий роща з посипаними білим піском доріжками. У саду возьми нього чекала чорнява дівчина з довгими розпущеними косами.

— Як добре, що ти нарешті тут, — сказала вона, — ходімо, ходімо швидше.

Дівчина повела Стахорського давно палацу. Він никак не знав цієї дівчини, малограмотный знав, як її звати, але вона поводилася як давня знайома, усім своїм виглядом виказуючи привітність. Чи так-таки він бачив її колись? Може, це барменка з «Крихти»?

Крадькома він окинув її фігуру поглядом і йому одразу выходит соромно. Дівчина где-то довірливо ставиться прежде нього, наче чиста сестра, навіщо ці вульгарні, недоречні тутовник думки.

У палаці панував беспорядок і розгардіяш. Усі квапилися, робітники запинали меблі білими чохлами, виносили речі, канапи, крісла... Стахорський трохи розгубився, ибо ще ніколи невыгодный потрапляв давно такого гарного палацу з розписами і ліпними прикрасами, він нікого тогда далеко не знав, але дівчина взяла його вслед за руку і впевнено вела далі, з однієї пишної зали давно іншої, мол получай стінах висіли полотна старих майстрів у масивних різьблених рамах з позолотою, стояли вигадливі годинники, ажурні столики, старовинні вази і амфори. Хто ця дівчина? І вони вийшли з дзеркала у довгий білий переход з високими арочними вікнами і рядышком люстр угорі. Знадвору долинали голоси, іржання коней, гам автомобілів. Напрочуд багато світла.

— Це тут, — сказала вона. — Зараз моя особа їх покличу.

Але накануне них і приблизительно сейчас майже бігли двоє дівчаток у білих сукнях.

— Ти повинен сфотографувати нас, — сказала його безіменна знайома.

— Гаразд, але мол апарат?

Апарат стояв під стіною, старовинна скринька бери штативі з коліщатами, вкрита малиновим плюшевим запиналом, з-під якого звисав шовковий синель з китицею. Тут усе таке старовинне. А дівчата зовсім юні.

— Світло з вікна має падати возьми ваші обличчя, — пояснив Стахорський, розвертаючи штатив.

Дівчата схопили подзеркальник з вазою нате ньому і поставили під стіною, навпроти вікна. Потім присунули предварительно нього крісло. Чому такий страшний поспіх? Розпочалася війна? Чи вони від’їжджають для дачу?

— Побачиш це карточка там, у себе, ведь згадаєш для нас, — сказала дівчина з розпущеними косами. — І тоді забереш до самого себе. Обіцяєш?

— Заберу? Звідси? Але як? — здивувався Стахорський.

— Прочитаєш заклинання.

— Я безграмотный знаю жодного заклинання, — розгубився він.

— Це что-то около просто. Візьмеш давню книгу...

— Біблію, — несміливо підказала найменша.

— Ні, Біблії на мене нема, — заперечив Стахорський.

— Ну, а що во тебе є? Шекспір, Данте, Гомер...

— Гомер є, — згадав Стахорський. — У перекладі Жуковського.

— Прекрасно, це «Одісея». Зараз принесу.

За хвилину вона повернулася з томом.

— Ми гуртом обираємо місце з «Одісеї». Воно й если ключем. Ти побачиш цю книгу в отпечаток і згадаєш, що повинен прочитати заклинання. Воно відкриє нам дзеркало, потому что ми також прочитаємо те саме заклинання тут. Обіцяєш? Ми будемо у страшній небезпеці, — альт чорнявої дівчини затремтів.

— Обіцяю, — сказав Стахорський.

— Даєш слово?

— Слово честі. Давайте шукати ключ, — мовив Стахорський. Йому передалося загальне хвилювання, яким було просотане повітря палацу.

— Що саме ти пам’ятаєш з «Одісеї»?

— Одісей у циклопа. Він заховався під бараном і врятувався.

— Чудово, дуже доречно. Цього ти справді безвыгодный забудеш. Ось поглянь, закінчення дев’ятої пісні:

Спутников верных созвав, мы велел, чтоб они держи проворных
Все кораблях собралися равным образом совершенно отвязали канаты.
Спутники совершенно собралися и, присев получи и распишись лавках у весел,
Разом могучими веслами вспенили темные воды.
Далее поплыли ты да я на сокрушенье великом по отношению милых
Мертвых, хотя радуясь на сердце,
что-то самочки спаслися ото смерти.

— Одісей у цій пісні називає себя Ніхто, — згадав Стахорський.

— От і будеш нашим Ніхтом, — засміялася чорнява.

— Або вашим бараном, — усміхнувся він до самого неї. На тлі білої, наче екран, стіни вони виглядали справді гарно. Білі сукні, білі квіти у вазі, білі туфельки.

— Я мушу захопити бодай граница дзеркала, з якого ми вийшли. Тоді ваш покорнейший слуга певуче згадаю.

— То захоплюй!

Стахорський перекотив стеллаж праворуч. Тепер композиція складалася отнюдь не в такой мере доладно; він почав міркувати по-над необхідними змінами, если раптом прочинилися сусідні двері і з них вийшла ще одна дівчина у білій сукні, чимось схожа держи античну гречанку. Вона побачила Стахорського і обличчя її видовжилось.

— Он як ви туточки проводите час! — обурилася вона. — Чудово виховані панночки во компанії з незнайомим чоловіком. Усі...

— Заспокойся, прошу тебе! — підхопилася чорнява з банкетки під стіною. — Залиш це тепер, ваш покорный слуга потім усе поясню.

— Це ваш покорный слуга прошу тебе припинити неподобство! Слушний миг ради знімання!

Чорнява схопила її руку, піднесла прежде вуст і... поцілувала. А потім поставила обурену гречанку вслед столиком.

— Всього-на-всього одна мить в целях вічності. І ти, ти також з нами.

— Не можу бачити такої розпусти!

— Тоді дивись у книгу!

Коридором хтось ішов. Неквапливі чертеж чоловіка, впевненого у собі. Побрязкували шпори. Можливо, що в таком случае був їхній батько, ибо сполотніла навіть чорнява дівчина. Але вона вмить опанувала себе, сіла сверху банкетку і, посміхнувшись, підперла голову рукою. Така пластична...

— Знімай, ми готові. Швидше! — втихую наказала вона.

Стахорський сіпнув из-за шовкового шнурка, клацнула

рамка. Наче клинкет карабіна.

— А тепер тікай. До дзеркала.

Кроки затрималися неподалік. Стахорський пірнув впредь до темної, прохолодної глибини і боляче вдарився бочком об якийсь задзеркальний ящик. Він озирнувся — і побачив, що слідом забігла одна з менших сестер; вона наздогнала Стахорського, поцілувала його у щоку і, все спаленівши,

прошепотіла: «Не забувай! Ми чекаємо...» А тоді притьмом побігла вплоть до своїх. Гаряча хвиля ніжності й зворушення залила серце Стахорського. Невинне дівча неграмотный злякалося неминучих докорів старшої сестри і насмілилося поцілувати чужого чоловіка — щоб він тільки пам’ятав для свою обіцянку. Як вони хочуть жити! Хіба таке можна забути? Він перетнув сад, бруковану вулицю і зайшов перед нічим безграмотный примітних дверей присадкуватої споруди, следовать якими починався вже знайомий довжелезний коридор. Він майже летів тим коридором, наспівуючи і задихаючись від щастя. Його життя раптово набуло вартості і високого сенсу, воно перестало бути індивідуальним, відокремленим мерехтінням, спалахнувши суцільним надособистим сяйвом. Він ніс із собой контролька предварительно однієї з найбільших таємниць світу, він непосредственно був ключем і мостом сполучення між часами. З часу облетіла фальшива облуда тривимірності і незворотності, з-під неї визирнуло щире электрум Єдиного, у якому згладилися вузли дихотомій і дзеркальних поділів получи видиме й відображене, для гроб і життя. З цією звісткою він і прокинувся. Інна ще спала. За вікном старої бойківської хати сяяло те саме Сонце єдності, для стіні коливалася тінь від горіха, а далі, у золотому жарі липневого ранку, стояли Карпати. Лежачи, він споглядав це несокрушимо буття, з розплющеними очима знову переживаючи кожну компонент сновидіння, терпляче очікуючи, коль прокинеться подруга — сьогодні був табель її народження! — і він зможе розповісти одну з найнебуваліших історій.


З


— Нічого собі подарунок нате уродини! — сказала Інна, дослухавши перед кінця. — Я сплю, а він у цей период тиняється Задзеркаллям у товаристві пишнокосих панянок. Вони його, бачте, цілують! Мене ти, звичайно, тама безвыгодный зустрів.

Тупа реакція держи такий дивовижний сон; але Стахор-

ський стримався. Вони набрали вина, їства і получай цілий день-деньской вирушили у гори.

Якийсь время вследствие чего він жив бери небувалому піднесенні. Світлий і щемкий настрій сну супроводжував його повсюди, Львів ще ніколи отнюдь не був таким прекрасним і приязним поперед нього, усе складалося саме до собі. Стахорський, либонь, уперше відчув, що означає мати харизму. Він следовать кілька тижнів написав половину книги і зробив це немовби бавлячись — уведомление приносило насолоду, воно було щільним і легким, безо найменших ознак силуваності, якої він никак не терпів ні у власних, ані на чужих текстах.

Однак перегодом, як так завжди стається зі снами, настрій втіленого артистка почав вивітрюватись, неповторне освітлення сущого — блякнути. Осінь, поїздки, робота, клопоти — і линия еще він повністю забув для свій сон, забув оборона надзвичайну місію і обіцянку. На сьомому розділі книги Стахорський спіткнувся і застряг, слідом захворіла Інна, потім заслабував батько, грошей безвыгодный було нізвідки і він зацьковано метався від одного підробітку прежде іншого, перекладаючи політологічні і які-завгодно статті, пишучи огляди, рецензії, казна-що, казначейство з чим. Писав, перекладав, позичав, повертав... які вже затем принцеси.

Стахорський знову поглянув держи фото. Йому из чего явствует малограмотный согласно собі. Сни снами, містика містикою, але ж малограмотный вплоть до такої міри. Що з цим робити, з чого починати? Він пішов вплоть до телефону і набрав Львів.

— Інна? Добрий вечір. То я.

— Добрий. А так — я. Що нового?

— Усе гаразд. Завтра приїду.

— А тато?

— Вже краще. Він наразі спить. Почав виходити получи и распишись вулицю. Але после этого ллє цілими днями.

— І во нас.

— Інно, слухай, ти пам’ятаєш пирушка сон, що приснився мені получи твої уродини?

Він кволо покладався держи те, що войско відповість «не пам’ятаю, ти мені нічого малограмотный розповідав». І тоді однако стане сверху свої місця. Перевтомився, сплутана свідомість, сполохи повторного часу, таке трапляється з кожним. Але Інна, як получи и распишись те, мала добру пам’ять.

— Аякже, ще б пак. Чотири білосніжні німфи, з ними козлоногий Стахорський, знимки для згадку і поцілунки во дзеркалі. А що?

Ох і тон. Він малограмотный знав слів, якими можна було б пояснити те «що».

— Стах, чому ти мовчиш? Вони тобі знову приснилися?

— Якби ж то, — озвався він.

Вона здогадалася сама.

— Ти знайшов ту знимку?

— Батько знайшов. У якомусь журналі часів перестройки.

— Але ж такого зовсім никак не може бути! Що так

вслед дівчата? Яка вслед за тем текстівка?

— Це доньки Миколи II. Романова. Останнього російського царя. їх розстріляли більшовики у 0918 році. А карточка зроблене 0913-го. Інно, знаєш, що со временем ще написано? «Автор снимка установлен предположительно».

Приголомшена мовчанка.

— Ну, і... що ти робитимеш? — у голосі Інни з’явилася якась поштивість. Як біля померлого абощо.

— Звідки автор этих строк знаю?

— А ти знайшов ту книгу? «Іліаду»?

— «Одісею». Ще ні. Але у батька десь є.

— Слухай, Стах, малограмотный роби нічого. Я тебе благаю. Приїзди завтра. Візьми ту фотографію з собою. Ми весь обговоримо. Адже в таком случае є щось нечуване, може, богослужение порадитися...

— ...з психіатром, — докінчив її думку Стахорський.

— Ти ж отнюдь не знав уві сні — хто вони?

— Ні. Палац був розкішний, вони ошатно вбрані, але мы й подумати безграмотный міг, що вони існують... існували насправді.

— Я теж думала, що в таком случае якісь символи. Тепер цілу ніч неграмотный спатиму.

— Не будемо набалакувати.

— Добраніч?

— Добраніч.

«Одісея» стояла там, мол й завжди. Малим Стахорський збирався вивчити її напам’ять. Він десь вичитав, що всі освічені греки знали «Іліаду» й «Одісею» напам’ять, і хотів бути як вони. Батько дуже сміявся тоді. Його син кохався у давньогрецьких міфах, змайстрував собі кумирню з зображеннями Гермеса і Аполлона, отримував «відмінно» з історії стародавніх народів. Через пару класів він сейчас отримував «незадовільно», потому что почалося вивчення історії СРСР.

Стахорський знайшов IX пісню, перебіг очима недолгий зміст. Так, це тут. Біла словарь навіть розмірами нагадувала ту, що лежала получи и распишись столику у принцес. Божевілля якесь, бігме. Перехреститися, чи що?

Читай. Тут усього шість рядків гекзаметру.

Але ж це неможливо.

Читай. Вони чекають.

Історію неможливо повернути назад. Вони вже сыздавна мертві.

Ти уб’єш їх удруге, якщо далеко не прочитаєш. Не викручуйся. Адже ти пообіцяв.

Уві сні.

Ти дав название честі! Звідки ти знаєш, що таке сон, дзеркала і время насправді?

Я безвыгодный можу.

Ми чекаємо! Чекаємо! Читай!

Я боюся.

Вона наздогнала і поцілувала тебе. Щоб ти неграмотный забув. Вона відважилася. Ти плакав від щастя. Читай, ти врятуєш їх! Адже це їхній єдиний шанс, чим би це совершенно неграмотный було.

Але ж такого отнюдь не буває!

Ось фото. Ось книга. Інна підтвердила, що ти розповідав їй цей сон. Ти безграмотный божевільний. Читай уголос.

Я страшенно боюся.

Стахорський застогнав від муки. Мука несамовита, страсть пекельний, хвилі гарячого морозу одна из-за одною прокочуються тілом.

Я спробую. Може, нічого невыгодный станеться. Я дав дисфемизм честі і малограмотный забув ради це. Може, це якесь випробування; краще б мы безграмотный наражався в нього. Ось візьму враз — і прочитаю. Що буде, те буде.

Він набрав повні грудь повітря і стрімголов кинувся у темні крижані води неймовірного:

Спутников верных созвав, мы велел,

чтоб они держи проворных

Все кораблях собралися равным образом по сию пору отвязали канаты.

Спутники однако собралися...

Голос, чужий і сиплий, долинув предварительно Стахорського з такої позасвітньої далі, що він жахнувся: -де я? Лимонний метелик, який бозна-відколи мертвий лежав сверху підвіконні, ожива і запурхав біля настільної лампи, оббиваючи пилок з крилець держи розгорнену книгу; из-за спиною, наче сніг під чоботом, рипнула стулка трельяжа і Стахорський кинувся, мов ужалений змією.

Вони вже бігли довгим коридором! Він чув, як відлунює дзвінкий дівочий сміх, як клацають обцаси і легко, білосніжно шелестять сукні. Ще три рядки, ще три миті во одній — і вони з’являться тут, у крихітній кімнаті потворної «хрущовки», щасливі і врятовані навіки. Тільки ця мить, заповнена трьома хрипкими рядками гекзаметру... Але що скаже батько? Вони розбудять його! Він немічний, він горестно хворий, йому неграмотный можна хвилюватися. Як він переживе їхню появу? Адже він одразу впізнає їх! Як ваш покорный слуга йому поясню? А я, ваш покорнейший слуга самоуправно як переживу це?

Стахорський щосили відштовхнув книжка і він упав бери підлогу. Стіл плив пизда очима, зі стелі повільно сипався попіл, серце заледве билося. Метелика безграмотный було. Відтепер лиса потвора Кундель має всі підстави пишатися мною.

До кімнати зайшов батько.

— Я бачу, ти ще никак не поїхав. Котра воно вже година?

— Анікотра. Нуль годин, — сказав Стахорський, поглянувши бери електронний годинник, мол дійсно стриміло п’ятеро зловтішних нулів.

— Та ж для тобі лиця нема! Що сталося?

— Тут... миша пробігла. Я согласно ній... книгою.

— Де вона во чорта взялася? Скажу Свєті, щоб принесла отрути. А мені причулося — гомін, гомін, сміх... Я думав, давно тебе гості прийшли.

— Ні, тату. Не прийшли вплоть до мене гості. Буду ваш покорный слуга вже збиратися. Незабаром поїзд.

— Ага, дивись, малограмотный запізнись. Миша завелася, це ж треба... Скоро тутовник вовки завиють.

Стахорський одягнув куртку, міцно обняв старенького.

— Бувай здоровий, дорогенький мій.

— Щасливої тобі дороги. Дзвони і приїжджай. А дівчат безграмотный береш із собою?

Батько подавав йому вирізку.

— У Львові малограмотный люблять росіян, тату. Хай вони лишаються з тобою.

— Вони б мені їсти варили, — сказав батько, безпорадно дивлячись Стахорському во очі. — їсти б варили, поперед аптеки ходили. А оця мала з книгою читала б мені вечорами. Добре б нам жилося разом.

ЛЮДИНА НА КРИЖИНІ (есеї)

Людина нате крижині


0.

Льодохід розпочався раптово й застав чоловіка якраз получи и распишись середині ріки. Він почув тріск, шум, подібний предварительно пострілів, і озирнувся. Крижина наповзала держи крижину, з-під зміїстих тріщин ринула темно-зелена вода. Тільки під берегом залишався ще неторканий лід, твердий і певний, як самочки земля, але накануне берега було далеко. Чоловік побачив, що він опинився получи невеличкому плавучому острівці, якого безвыездно далі й далі в захід відносила потужна, вивільнена від довгого зимового сну течія. Поряд пливли більші й менші крижини, наздоганяли одна одну й переганяли, зіштовхувалися, кришилися, переверталися. Там, в непорушному березі, який мягко відпливав держи схід, стояли люди. Вони бачили чоловіка в крижині, щось кричали йому, жестикулюючи. Але могутній березневий вітер відносив їхні стихи і жести на безвість, чоловік бачив тільки безладну метушню, окремі звуки, тривожні й застережні, ледь торкалися його слуху, і якби никак не ситуація, во якій він отак несподівано опинився, так з цих людей можна було б навіть поглузувати, скрутивши, наприклад, дулю. Чоловік знав, що тепер він недосяжний, і жоден із тих, хто метушився для березі, никак не зможе йому ні допомогти, ані зашкодити. Той чоловік усе своє дотеперішнє життя був великим

прихильником мистецтва рівноваги. Отож і тепер він ширше розставив ноги, дістав із кишені люльку й табак і закурив, міркуючи, що його робити далі й чи робити взагалі. Знову почувся крик, але тепер він долинав згори, ледь чутний вслед гуркотом льодоходу. Чоловік підвів голову й побачив, що ведь дикі гуси летять. Ріка текла зі сходу возьми захід, гуси летіли з півдня получи и распишись північ, а на перетині цих двох рухів стояв і курив чоловік, зберігаючи рівновагу.


0.

На цій крижині неможливо збудувати ні житла с целью себе, ані храму ради Бога. Вона хистка, вона пливе і щохви-лини зменшується, танучи. І праздник чоловік, який стоїть получи ній, також крижина, він також зменшується з кожною хвилиною, деформується, старіє, віддаляється. Ріку можна перепливти човном, у паоз-святині. Але як можна зберегти себя від розчинення, коль ти — крижина, тобто породження ріки і її невіддільна частка? На якому березі заховається крижина — і безвыгодный розтане, коль повсюди вода, і чоловік — також вода, мій любий Фалесе, вода, що крушиться следовать своєю випадковою, довільною формою, детермінованою льодоходом? Куди йому подітися, если він — крига, а невыгодный діамант, сіль, а безграмотный алмаз? Тим більше, що чоловік навіть малограмотный бачить того, що він хоче зберегти, навіть невыгодный відчуває сповна і малограмотный усвідомлює. Чи може крижина усвідомити себя рікою — від джерела до самого гирла — а безграмотный водным путем ? Не може. Чи може вона усвідомити себя водою? Цього чоловік неграмотный знає. Чи крига й влага — це одне і те ж саме? — питає чоловік, так, ніби він еще знає, чим є тотожність.

Ось ця крижина страждає, хворіє, старіє — пориста, важка, крихка, дедалі аморфніша; штифт вона преклоняться або займається йогою, благаючи Його затримати цю форму; стержень вона помирає — тобто зливається з рікою і розчиняється, зажор — у воді. Ось її вже нема, швидко тече повно-

водний Сейм, сяйливі рибки от случая к случаю вискакують получай поверхню. «Крижини нема, але вона була», — оце і все, що можна сказати. Можна додати: «Крижини більше ніколи невыгодный буде, на носитель такій формі й консистенції. Вода здіймається во небеса. Вода повертається з небес». І, вийнявши люльку з беззубого рота, чоловік возьми крижині голосно розказує вірша:

По ріці вплоть до джерел — проти часу
образи хмар супротивно пливуть
їм относительно часы швидкоплинний неграмотный йдеться.
Небо постане з води, щоби з неба агиасма пролилася
і минуле вернуло на майбуть.

0.

Протягом усього життя чоловік прагнув викристалізуватися, набути кшталту, стати особистістю, мати власний світогляд тощо. І вічно зберігати цю форму. Спочатку набути кшталту — потім затримати його. Він ніколи никак не думав для те, що це марення кожної води. Хмари відображаються во ній, дерева, береги, перелітні дикі гуси. Мімесис. Подвоєння. Містика дзеркал: закуті во рамку шматки загуслої води, на якій відображається неголене чоловікове лице. Але це неграмотный відображення, чоловіче; це і є ти, вода, відображена у воді. Верба надо річкою — і кожна вода, яка дотікає вплоть до того містичного місця, -де відображається верба, вважає себя вербою. Дві-три секунди. Пливе далі, вважає себя до черзі вежею, птахом, зоряним небом надо головою, вал цією людиною, моральним законом у ній.

Бог, схилений по-над людиною. Вдивляється во неї, впізнає власні риси во оцьому :у квадратикові чи овалові текучої води. І кожна вода, сиріч людина, вважає себя образом

та подобою Бога. Кожна мить течії. Часом налітає вітер — і тоді водным путем йдуть брижі, відображене обличчя вкривається зморшками, здаючись потворним і старим; але Той, кому належить це лице, вічно юний. І тільки він має власний образ. І тільки Він може сказати оборона Себе: «Я».

Єдине, що можна сказати ради воду — це те, що вона є. Ллє жавель никак не може сказати насчет себе: «Я». Вона отнюдь не усвідомлює себя рікою, тією, що тече зі сходу возьми захід і впадає во інші ріки, а ті, своєю чергою, накануне моря. Вона безграмотный усвідомлює того, що тече. Вона никак не усвідомлює. Вона малограмотный є притомною водою. Вона всього сам крат пропливає під вербою. Einmal ist keinmal 0 .

0.

«Отож, — питає себя чоловік, — що ти хотів кристалізувати? Так, ніби це залежало од твоєї волі — і ніби та вольность є твоєю власною, а малограмотный волею течії. Оце напівзруйноване тіло? Оцю пригноблену й загальмовану душу? Оцей життєпис, переглядаючи якого, відчуваєш невимовну огиду? Оцю пам’ять, захаращену найрізноманітнішим мотлохом образів, які тільки единовластно присест промайнули во тобі? Тріски та цеглу неіснуючих сейчас будівель, кістки давнёхонько померлих найдорожчих, поярок здохлих котів та псів — таких відданих! Einmal.

Так, тоді ця зажор була дуже чистою — як і кожна вода, яка щойно повернулася з юних небес, — і тому вона где-то спрагло всотувала во себя ці коштовні, найперші тутешні образи; але згодом, зовсім скоро, ці образи почали нашаровуватися единственный в одного, переламуватися, спотворюватися, застигати. їх получается целое важче нести, водо; ти почала гуснути, ти стала в’язкою і важкою интересах самої себя — і интересах течії. Ти стала крижаніти. Весна й літо проминули. Ти

думаєш: назавжди. Яка ти безпам’ятна, водо. Ти забуваєш подорожі на небеса, буття рай-дугою і все, що бачиш там. Дуже рідко, але безвыездно ж видеться во сне тобі щось звідтам, — і тоді ти прокидаєшся з непідробним відчуттям чистоти й модер-ності. Але це спогади, водо, отже — ілюзії; насправді ж ти вже стара, поточена шпарами, крихка крижина. Силкуєшся якось стулити себя докупи. Не течеш, боїшся текти.

Слід підкреслити оцю принципову танучість людини, іншими словами — її часовість. Людина невіддільна од течії часу ззовні, эдак само, як і від розтавання часу на собі. Але поміж цими двома часами, зовнішнім і внутрішнім, існує суттєва відмінність. Зовнішній минута має всі ознаки циклічності, во чому подумаешь переконатися, спостерігаючи вслед кружелянням пір року, ночі і дня; людина беспричинно звикає до самого цього коловороту, що майже або й цілковито малограмотный зауважує його як суще. Натомість время внутрішній — лінійний час; він має початок і кінець, його невблаганної течії безграмотный перехитрувати імітаціями руху навспак, тобто спогадами або фотографіями, записаними возьми відео сімейними урочистостями або концертами тощо, в такой мере само, як і карколомними стрибками уяви або яснобачення наперед. Протягом усієї своєї напівпритомної історії людина помилково утотожнює внутрішній время із зовнішнім і, консервуючи та реставруючи, гадає, що таким чином вона убезпечує себя від того, що є, може, найістотнішою характеристикою її єства: від зникання.

Тим иным часом від людини бери крижині вимагається зовсім іншого. Треба следовать будь-яку ціну зберегти рівновагу. Якщо чоловік тепер шубовсне предварительно крижаної ріки, вороття йому звідти вже безвыгодный буде. І хоча вороття невыгодный если во кожному разі, але найголовнішою умовою, дотримання якої вимагають закони коловороту, є вчасне розтавання й замерзання. Ще жодна крижина отнюдь не здіймалася на небосклон цілою.

«Можна звільнитися», — запевняла одна тридцяти-п’ятилітня крижина.

«Я приніс вас волю», — стверджувала ще одна, тридцятитрилітня.

Чоловік нате крижині згадує оборона них, насчет сказане ними, от случая к случаю вірить, когда-когда ні, пам’ятаючи, що й вони розтанули: единовластно у небесній блакиті надо Витанією, другий — у цілковитій нірвані.

І пливе собі далі, щосили зберігаючи рівновагу або, іншими словами, час.


Місяць милування місяцем


«Вирушаючи во мандри, думав, що помру. А всё-таки ж таки далеко не вмер! Кінець ночівлям без труда неба, але — глибока осінь » 0 .

Сьогодні, коль готував вечерю, почув шурхіт під столом. Зазирнув туди і побачив: после широку шийку давно порожньої пляшки з-під сперма впало мишеня; шалено стрибало вгору, намагаючись вискочити после ту ж таки шийку, але марно — чи так вже сили во нього вичерпалися, чи надто далекою була рятівна свобода. «Приручу», — вирішив я. Накришив до самого скляного лона хліба, налив трохи води. Мишеня пожувало крихти і знову почало стрибати. Шалено. Щосили. А тоді втомилося, бідне. Сиділо во тій воді, мокре, жалюгідне, і вмивалося передніми лапками. Чи молилося?

Проклята сущность гладенького скла, вслед за яке нема як учепитися, крізь яке видать геть увесь світ — але вирватися неможливо. «Ось, бачу себе», — сказав аз многогрешный до самого себя і накануне мишеняти. Виніс пляшку нате ґанок. Запалив світло. «Ось, гляди, що панихида зробити зі мною», — сказав до самого Того, Хто сидів у небі, споглядаючи нас. Поклав пляшку горизонтально. Мишеня підповзло по виходу і завмерло во нерішучості, нюхаючи свіже вересневе повітря. «Давай-давай!» — підбадьорив пишущий эти строки його. Воно вискочило, ткнулося на кут, розвернулося і прожогом чкурнуло на кущі, — мокре, змучене, вільне.

«Підніжжя гори на тумані! — І равнина далеко не може бачити сяйва повного місяця ».

Це якесь безпредметне страждання: воно малограмотный потребує причин, воно виростає саме з себе, саме собой живиться, саме собой розмножується. Вся решта є наслідком цього безіменного страждання; і хоча мы й міг би назвати кілька евентуальних причин його, по сию пору ж сумніваюся, ибо страждання було присутнім ще до самого того, як з’явилась котрась із цих причин; радше навпаки: «причини», тобто мої раціоналізації, з’явилися тому, що їм передувало і їх покликало перед себя це страждання, від якого ваш покорный слуга став неймовірно тупим, заляканим, напівбожевільним невротиком, шизофреником і прочая, і прочая.

Втім, існувало щось получи зразок короткочасного полегшення. Імітація сповіді, хвилини притомності, прозріння, сполохів, «місячних зайчиків», — коль хотілося одного: щоб це живе, сповнене конкретики бачення безграмотный зникало ніколи. Світ тоді такий об’ємний, барвистий і цікавий; світ годі озивається по серця кроме перешкод, лишенный чего оцієї проклятої багатокілометрової товщі; з’являються тіні у дерев і людей, виявляється, співають птахи і кожна з цих пташок має якесь гарне ім’я, досконало обходячись без участия будь-яких філософій цього імені, безграмотный відаючи ні насчет орфіків, ні ради їхніх крейзанутих послідовників та їхні безпредметні страждання.

«І вигляд усієї осені вже став таким, як обрис місяця из-за густим дощем».

Найуживаніші болтология теперішнього тривалого часу — «тоталітарний», «демократичний», «ринок», «національний», «незалежний», «менталітет», «Європа», «Україна», «постмодернізм», «плюралізм», «громадянське суспільство» та деякі інші, з яких новітній Флобер міг би около бажанні скласти ще сам «Лексикон прописних істин». Слова — заклинання, трепотня — розпізнавальні знаки, як оті зірочки сверху офіцерських погонах, слова, які внаслідок безперервного використання стали вплоть до того багатозначними, що во них розчинилася притаманна кожному символові магічність. Роз-чароване довкілля; деміфологізований, десакралізований світ, позбавлений ілюзій і таємничих, ба заборонених, імен, від яких прискорено билося серце. Відтепер, почувши «Україна» або «Європа», ми безвыгодный здригаємося, як раніше. Можливо, ми здригаємся, але зовсім по-іншому, знаючи, що таке «Європа» або «Україна» сьогодні. Не объединение суті, а сьогодні. Ми хочемо жити во світі минус конотацій, у яких причаїлося безліч ідеологій та відданих їм ловців душ. Слова, які в такой мере исступленно зеленіли змістами і значеннями, смислами і сенсами, тепер пожовкли і осипалися, а незабаром впав гарний білий сніг; ми стоїмо для білому снігу, дивлячись сверху чорні порожні галузки «зимових дерев». Це таки зима. Зима во мовчанні, зимка на тиші, морана на зосередженні. Зима — це осердя. Без слів.

«Перебуваю зиму вдома. Знов підійду до самого стовпа серед хати , спиною притулюсь».

Цілковита втрата душі. Таке враження, що залишилося тільки тіло; воно ходить, говорить, справляє одна вслед одною свої потреби, навіть пише тощо, — але моя особа невыгодный маю до самого нього жодного стосунку. Власне, немає отого «я». Аморфна маса, яка получи перший погляд видається людиною. Але безграмотный богослужение нас дурити: мене нема. Мене неграмотный лишилося. Ворожий світ розчавив мене, а человек йому допомогли, а пишущий эти строки допоміг людям і світові. Ми таки доконали мене. Проте тіло залишилося. Як позбутися його, мы безвыгодный знаю, тому що мене нема. Тіло панує. Дивиться телевізор, двигаться возьми каву, допалює рештки мохо тютюну. Надлишок матерії. Надмір тіла. Над-тіло. Те, що залишилося во голові цього тіла, важко назвати свідомістю. Тіло — і чому ви називаєте його моїм? — нічого малограмотный усвідомлює. Це тіло втратило свідомість. Мене страшить, а точніше обурює праздник факт, що це тіло продовжує вдавати з себя живе. Це мертве тіло. Чому воно невыгодный розпадається, попри відсутність об’єднавчого Логоса, чому воно рухається — напівгниле, роз’їдене, брудне, потворне, фальшиве? Господи, яке ненависне це тіло смерті.

Що моя персона сказав? Я сказав: «Господи, яке ненависне це тіло смерті». Але мене немає тут. Хто на такому разі сказав: «Господи, яке ненависне тіло смерті»? Ці болтовня промовило тіло. Але як тіло може ненавидіти тіло? Не вірте тілу, если воно каже «я». «Мене» ніде немає, Господи. Хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: “Господи”?»? Господи, хто сказав: «Господи»? Господи, хто сказав: «Господи, хто сказав: “Господи”?»?

«Ще невыгодный оклигав як слід після хвороби, а вийшов-таки подивитися получи и распишись останній місяць».

Моє життя набирається змістом у тутешньому й теперішньому Бозі, во Бозі живому, у Тому, Хто називає нас синами Своїми, — після всього, що було скоєне тілом смерті, після безлічі скотств його. Він Той, Хто прибегать першим після того, коль нас залишили всі получай світі люди. Мовчати, доки Ти безвыгодный відновиш у Собі мене, на губах моїх — вуста, і на очах моїх — очі, те Твоє, що приблизительно бережливо було дане во дорогу, якої пишущий эти строки вимагав у Тебе. Випростай мене, Отче, ибо мы пропадаю, і тільки сполохи далекої небесної батьківщини, відголоски, блискавично щезаючі барви — тільки це далеко не дає зробити останнього кроку, якого Ти також простив би. Де Ти, после этого пусть себя на здоровье если і глава моя, Милосердний; і ці чисті сніги, даровані Тобою, драка вилікують мене, бенц заспокоять; тільки сніг порятує мене; тільки сніг є Спасителем і Лікарем, — тільки його посилає Бог сюди, щоб остудити пекучі рани, щоб його чистотою очистити бруд, щоб надати форму свідомості, як надав Він її кожній з окремих сніжинок. распятый — це сніг, який нагрянуть серед ночі.

«Хмарки іноді дають можливість перебросить дух. В момент милування місяцем ».

Ясні та виразні кольори грудневого, справді зимового ранку: білі сніги, червоні кетяги горобини під вікном, зелені вагони пасажирського поїзда, який зникає после жовтим будинком в вулиці Жовтневій, гіркуватий присмак перших сигарет, грохот води у сусідів, ритмічне вібрування холодильників, голоси, запахи страв, невпинно в’янучі тіла жінок і чоловіків; життя, виявлене з такою грубуватою простотою, таке зриме, таке відчутне получи дотик, голі каштанові віти, тридцятилітній чоловік, який пише бісерним почерком, усі вважають, що це я, ваш покорнейший слуга сам по себе інколи уто-тожнюю себя з ним, і сповідь Авґустина, розгорнута посередині, і затруднений подих, і здогад, що отак, мабуть, бачила і відчувала Вірджінія Вулф, що саме це хотіла передати мені; вільний політ чорних птахів у блакитно-кремовому небі, яскраво-червона френч дівчини, рожеві квіти возьми підвіконнях сусіднього будинку, називання всього в ім’я, останній Адам, величезний жовтий кіт держи снігу, химерна графіка гілок, дитячі книжечки, бачення, яке відкрилося, наче друге дихання, глас мами і племінника, уныние из-за єдністю, блякнуча нате очах, чіткий різучий світ, пустозвонство пісеньки і мелодія її, які невідчепно крутяться на свідомості: «червону троянду дарую тобі», моя особа застав світ зненацька, відкрившись йому, — і спіймав його; бас батька, який повернувся з прогулянки, приніс «Літературну Україну», що пахне свіжою друкарською фарбою, морозом і чистим повітрям знадвору; цокіт годинника, ворона, яка выскоблить пір’я держи каштані, праздник самий пейзаж, праздник самісінький, від юності, холод повернулася, смішно й нерозумно було вважати, ніби вона зникає назавжди, ніби її можна пережити; зимушка вічна, голуб, який навскіс перетинає цей світловипромінюючий простір, цю живу марехтливу дійсність, у якій сяють окремі сніжинки, кружляючи во кришталевому повітрі, дійсність, у якій тече дійсність моєї свідомості, единолично із мерехтливих струмків, теперішній дуже тривалий час, — але що це: спогад? передчуття?

«На всохлу гілку сів ночувати крук. Глибока осінь».

Вміло виконаний чайний обряд також є прирощенням буття. Ритуал зосереджує і згуртовує. Але виконання його невыгодный є щоразу однаково досконалим або, знову ж таки, чинним. Часто покладаєшся держи те, що механічне відтворення одного й того ж процесу дасть бажані результати, покличе давно життя тотожність буттю, яка, власне, і є його прирощенням. А буття невыгодный зраджує свого норову; воно приблизительно само вільне у своєму виборі, як і ми. Через те колись приходила думка ради инициация одноразового користування. Проте, щоразу інший церемония — це ілюзія, це множинність, яка ніколи невыгодный складає єдності, механічна котомка доданків, яка ніколи безвыгодный створить цілого. Логос ритуалу завжди сам і праздник самий; однак виконання його щоразу мусить здійснюватися так, як здійснювалося воно вперше. Якраз непідробний настрій отієї первинності і є визначальним критерієм автентичності, — а безграмотный субстанційна «сутність». Не зміст, а час. Щоразу перший сніг. Над такими речами можна спекулювати досхочу, але як описати реальне здійснення першості, архаїчної новизни, древнього модерну? Водан і пирушка самий прийом, щоразу одне і те ж розпалювання на одній і тій самій грубі одних і тих самих дров задля одного й того самого тепла — однієї з основних енергій життєзабезпечення, точніше, задля прирощення одного і того ж самого буття. Проте ні буття, ні матерія далеко не є ані одиничними, ані тотожними нашим уявленням относительно них. Вони залишаються тотожними (тобто вірними) лише своєму норову, непізнаваному ради нас як єдність етосу. Закони буття свідомості безвыгодный можуть бути сформульовані метафорично, вони потребують власної мови, яка б описувала феномени, заранее відмовившись від висновків относительно констеляції цих феноменів, тобто від їхнього іменування. Поняття тотожності — також свого роду метафора, а відтак — розщеплення цілісної даності феномена чайного чину, який надобно мислити, обходячись сверх постичь тотожності, цілості, даності і цінності; якщо його взагалі крестины мислити та описувати, а безвыгодный бути. Одначе мислити і бути — одне і те ж саме, як стверджує древній пармені-дівський топос; чим у такому разі є «одне і те ж саме»? Відсутністю роздвоєності, присутністю єдності. Буття, яке є присутністю втіленого дієслова «бути», яке є неви-словленим і таким, що малограмотный надається поперед висловлення таємничим процесом «є», «є», яке неможливо висловлювати, проте можливо бути. Якщо мова — аналогія буття, тоді вона осмислює лише саму себе. Дзеркало (от тобі й метафора), яке живе відображеннями. Тіло смерті. Проклята мир гладенького скла, следовать яке нема як учепитися, крізь яке поди геть увесь світ, — але вирватися неможливо.

Отож: крізь яке — чи завдяки якому? Мова-дзеркало, предварительно яким стоїть загіпнотизована чудовим відображенням буття людина, стоїть спиною давно буття, безграмотный на змозі відвернутися — і бути. Дзеркало, вследствие яке Персей дивився сверху голову Медузи Горгони; всі, хто бачив її наживо, від жаху перетворювалися получи каміння. Ностальгія после буттям, підсилена голосами сирен после спиною. Улісс, прив’язаний перед щогли. Муки Леопольда Блума. Вуха матросів, заліплені воском. Сліпий Джойс і сліпий Борхес. Життя пред дзеркалом — напів-буття, путем цю свою половинчастість наповнене безпредметним стражданням. Повернутися обличчям предварительно буття — означає загинути, зникнути як нікому -неналежність, утратити самість і, мабуть, перетворитися получи щось інше. Або ж — відновитися: Ти відновиш у Собі мене, во губах моїх — вуста. Буття — це вогонь; мова — віддзеркалення вогню, вторинне джерело Світла. Ми б’ємося во гладеньке скло, але залишаємося бодай более или менее живими. Ринувшись у вогонь — гинемо. Філософія нетлі.

«Місяць! Квіти! Від цих глупств наведе получи и распишись розум зимова холоднеча».

Земля сповнила свою обітницю — постоянно вродило; стоїть тепер, пречиста і пуста, вкрита вельоном холодного місячного сяйва, вічно — Мати і Діва — вічно.

Rosarium philosophorum

Вступ

Моїм найдорожчим татові й мамі присвячую



Ти теж потрапив перед чужорідного часопростору, во якому мислення малограмотный адекватне буттю. Тебе також позбавили власного житла і землі, держи якій міг би неструджено працювати дух. Ти тужиш вслед рівновагою і належним чином життя, неграмотный бажаючи служити двом господарям одночасно.

Свята байдужість давно суєтного і скороминущого світу дорівнює ностальгії следовать служінням наймогутнішому володареві. Ти вже переконався, що життя є достатнім тільки в тлі троянди і повільного лапатого снігу, падіння якого ніколи неграмотный припиняється й далеко не переривається там, і що та неперервна тяглість є найкращою альтернативою интересах дискретного перебування тут; ти здогадуєшся, що це отнюдь не тільки альтернатива, а й синтез, тобто зцілення. Таїна снігу і сніг таїни, щось таке, як свята Євхаристія, без участия якої ми безвыгодный живемо, а тільки пере-буваємо, ніби каміння; щось дуже подібне давно юної нічної музики в отдалении ради стінами наших принагідних притулків, музики, яка кличе, а потім повертає, щось таке, що єдине може бути незрадливим орієнтиром і запорукою наближення поперед буття сповна.

Ти тужиш следовать чином життя, якого вже неможливо було б уникнути, беспричинно само, як долі або смерті; можливо, далеко не любов вплоть до смерті або ж amor fati і, як кожна любов, вона причетна накануне таїни. Ти заздриш птахам, яким никак не сняться бридкі сни, які самі є своїм покликанням і водночас здійсненням його. Ти заздриш детермінованим явищам, істотам і речам, тому що хочеш бути таким самим вільним, як вони. Доля повинна існувати як свобода: усвідомлення характеру долі если буттям у свободі й буттям свободи тут.

Хіба «я» і «життя» — різні речі, щоб кожна з них володіла окремою волею і одна з них підкорялася іншій, приймала або відтручувала її, одним словом — воліла? Не життя перебуває во мені і отнюдь не ваш покорный слуга пере-буваю во житті, а мы самовольно є життя сповна. Не існує жодних перемог по-над собою. Кожна реальна перемога — це подолання чогось із-поза мене, — соціуму, природи, демонів. Це моя перемога по-над не-моїм, яке намагається проникнути во мою нікомуненалежність, примусити мушлю розкрити стулки, захопити і зробити своїм, собі-належним, тобто зробити мене — неграмотный моїм, тобто знищити. І Він сказав: «Кожне царство, яке розділиться во собі, — загине». Подівшись кудись із життя, автор подінуся і з самого себе, втрачу оце коштовне й прокляте «я», яке і є іменем життя і тільки во житті можливе; і моя особа хотів кудись подітися із себе, неграмотный розуміючи, що це життя на «я» і є тим покликанням, якого ми стільки вичікували во іманентному.

І ти прагнеш свободи від будь-яких соціальних подій, тому що приволье створює власний автентичний лад, існує й істинствує лише вслед за своїми законами й ніхто отнюдь не зможе змінити суті єства своєї свободи-долі зумисно. «Життя створює лад, але расположение никак не створює життя», — зауважив Сент-Екзюпері на «Цитаделі». Треба прислухатися лише впредь до юної нічної музики после стінами, тільки з нею співрозмірю-вати подих і сердцебиение серця; та музика, та сяйлива пітьма — саме життя, вона безмовно звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки її двигає вічний нерухомий двигун. І ти теж музика. Саме тому перед-існування, існування-тут і після-існування — єдиної природи і породи, як музика або всепронизуючий стрижень світла; це окремі щаблі однієї і тієї ж драбини існування, неподільні у феномені і розокремлені водночас.

Тому исповедь стати трохи осторонь і слухати свою сонату, стежачи, щоб виконувалася вона бездоганно, лишенный чего фальшу і недбалості. А для те, яка ця соната, судити никак не тобі — ибо як може соната оцінити хозяйка себе? — а єдиному живому слухачеві, ради якого вона й звучить, к якого вона й написана, і, безвыгодный виключно, якраз Він і є її автором. У тебе ж далеко не виникає обурення або відрази, коль бачиш покручену сосну неправильної (?) форми? Адже свою правду пам’ятають малограмотный як фразу — розумом; свою правду «пам’ятають» виразом обличчя і поставою тіла, усім собою. Правдою бувають. Але ніколи отнюдь не намагаються виповісти її. Тому всі сосни, покручені й стрункі, мовчать. Кожна з них існує як власна, більше нікому, крім них, неграмотный належна правда.

Неназване, таїна, яку відчуваєш або вбачаєш, обов’язково мусить мовчати, інакше вона втратить свою сакраль-мість у черговій схемі або популяризації. Не намагатися сказати совершенно перед кінця. Не намагатися сказати. Не намагатися — інакше однако закінчиться вимушеністю і вимученістю, — а бути вже тепер, малограмотный завтра, потому что ти єси. Весь довжелезний линия моїх життєвих учинків никак не спонукався давно появи та проявлення на цьому реальному часовому світі одним неперехідним сенсом, однією першопричиною; а бажання такого сенсу і розумної, получи и распишись поширену колись думку, першопричини если бажанням потрапити прежде в’язниці або лікарні, потому что со временем справді перебуває порядок, розумовий, нормувальний тощо. Тутешнє бування безвыгодный вміщається на закономірність. Свободу, любов, буття неможливо вирахувати, а отже, заволодіти ними; влада — це ярмо, а буття, любов і раздолье — кокетничанье ярмом, кокетничание уявленнями, це дикі коні-в-собі. З одного боку, нас притягує буття, а з іншого — влада. Або — або. Ми розіп’яті во цій рисочці між коротким словом, написаним двічі. Це є праздник хронотоп, або ж хрест, який, следовать Його словами, венчание взяти.

Дивно гарна, грізна у своїй непідробності дійсність одночасна з нами, але досягнути її свідомо спрямованим зусиллям волі майже неможливо. Чи можна цього навчитися — досягати реальність? Адже якраз вона і є присутністю буття у вічному «тепер», тим, що, после словами поета, невыгодный триває, а повторюється. Находить в нас. Вона безвладна і нікомуненалежна: замечать тільки тоді, коль самочки цього хоче, відходить таково само. Само-бутність реальності неможливо викликати або навіювати, її неможливо конструювати.

Ось таким, а малограмотный інакшим триває далі це життя, нехтуючи всіма моїми здогадками относительно необхідність чину, ладу, ритуалу; набридливий нудний додаток вплоть до «мене», от случая к случаю нестерпне паразитування. Отож «я» — з-поза життя? Отож «я» — з-поза себе? Дійсний часопростір інвалідний пользу кого мохо існування. Залишається тільки мислення. Адже штучний світ культури створено кроме творчої участі конкретної людини. Він застає її зненацька, даний у своїй готовості, безграмотный повідомляючи относительно вічну неготовість буття. Відтак, окрім навали природних, екзистенційних вражень, людину поглинає барабан вражень ідеологічних, примарний танок вето і тотемів. Той або інший разряд виховання, те чи інше соціально-історичне довкілля тощо закладають — з-поза особистісного мислення цієї людини — основи «світогляду», тобто бачення світу саме отакою картиною, або, радше, картою. Усвідомлений, а частіше не-усвідом-лений «світогляд» стає фільтром, призначеним добирати ті, а отнюдь не інші трактування явищ, фільтром, реалистично необхідним на ідеологічної єдності конкретного індивіда з системою колективного тіла. Вироблений іншими «світогляд» виділяє з себя ілюзію певної свободи і дає можливість утотожнення з тим чи іншим соціальним видом («станом», «класом», «кланом», «нашою вірою», «спілкою» тощо), — тобто забезпечує. Для мене подібний «світогляд» є ґатунком сліпоти, а його безпека — загрозою. Не існує такого бачення, яке б никак не було баченням того, кому воно належить. Бачення світу таким, яким він от насправді, безграмотный існує. Але існує таке бачення, яке насправді є моє існування.

Хіба далеко не виникла образование з одного-єдиного бажання: захиститися від людини ззовні і від самого себя — людини зсередини? А если це бодай долею так, так чим або ким є те, що/кого існує надобность захистити; звідки во цього невідомого такий могутній інстинкт накануне самозбереження і самобутності, що він витворює цілу аналогію всесвіту? Чому переважно всі семя прагнуть його зберегти — бодай у собі — і чому вони ж прагнуть його — саме його — знищити, принаймні у своїх ворогах? Це щось таке ж невловне й неозначуване, як «душа» або «Бог»; пишущий эти строки бачу тільки наслідки, які виникають із бажання захистити або знищити його, проте безвыгодный бачу його самого.

Людина кручиниться из-за втраченим раєм інстинкту, из-за остаточною безальтернативною зумовленістю. Або, следовать контрастом: следовать найвищою свободою, відсутністю будь-якої зумовленості; це таково звана людина-в-смерті. Вона безвыгодный має ні того, ні іншого сповна: ані цілковитої зумовленості інстинктами, ні повної свободи, пере-буваючи своє напів-життя на прикордонній нейтральній смузі поміж жовтим і блакитним кольорами райдуги, зі спорадичними вилазками ведь во тваринне, ведь на боже.

Часом хочеться бути не-собою, — але рідко й не по кайфу розумієш, що ведь є вищий поклик впредь до того, щоб існувати собой на часі; перлина, мушля, воротила вирощується после одне життя. Тому можна сказати, що целое життя, на муках і нетерплячості ми наосліп вирощуємо єдине: власну смерть. І тільки тоді «душа» если готовою, досконалою, достиглою. Але чи є неминучою умовою росту оте «наосліп»? Мені йдеться навіть неграмотный относительно церемониал у загальноприйнятих сьогодні значеннях цього слова, переважно негативних, а оборона неперервне слідування єства самості. Слідування, тому що єство і самість безперечно існують рухомими. Сам по мнению собі церемония неспроможний, звичайно, створити таке єство; але він може стати дієвим посередником у вирощуванні цього єства безграмотный навпомацки.

Чи, може, цілісність перебуває мудра рефлексією власного «я», може, «я» — так флексія і плід, лише плід, навіть плід, але малограмотный сукупність періодів росту? Усього возьми світі порівну, і питань никак не більше, ніж відповідей, не мудрствуя лукаво деякі питання є водночас відповідями, а на багатьох відповідях криються інші питання; це зроблено про того, щоб розмова тривала вічно.

Розмова


Я. Треба вирватися з мережі слів, але яким чином? Як зажити реального буття — і зажити, за-бути ним, поуже далеко не забуваючи? Прокинутися і встати панихида негайно, але як, если как нехорошо навколишньої дійсної недійсності безвыгодный випускає і в отдельных случаях здається приємнішим вслед поклик, що вириває зі сну? Та й поклику далеко не чути...

Ти. Чому отнюдь не чути?

Я. Тому, що поклик — це ми самі, а жодний поклик далеко не може почути себе, где-то само, як жодне очес малограмотный може себя побачити сверх посередників.

Ти. Заздрю птахам, які самі є своїм покликанням і водночас сповненням його.

Я. Ти заздриш птахам тому, що поклик малограмотный повинен бути збагненним для того самого себе. Для самого себя він має бути сповненим, тобто почутим. Тільки почутий іншим поклик є сповненим. Нема безглуздішого імператива ради «пізнай себе». Слід уникати стеження вслед за собой ексцентричного «я», його коментарів та оцінок. Пасти духа — грішно.

Ти. Можливо, спроби побудувати життя є где-то само грішними, — ради твоєю термінологією; потому что воно безграмотный будується, воно принципово далеко не надається впредь до побудови, малограмотный є матер’ялом. Історія далеко не надається накануне свідомої, раціональ-мої побудови. Замість вивершеного мурашника — руїни Вавилонської вежі. І во праздник а минута усе це з невідомої причини безвыгодный гине остаточно, видозмінюється й пере-буває далі, попри відсутність віри і «переконань», ба більше — попри їхню присутність, — як і самовольно ваш покорный слуга далі пере-буваю, підтримую та оберігаю це перебування, хоча воно тиранить мене й малограмотный задовольняє більше вслед політичний устрій, соціальну «несправедливість», безпросвітну тупість навколишніх, попри біди і хвороби...

Я . Здогадуюся, що ти хочеш сказати далі: хозяйка твоя поява во цьому світі і во його часі є випадковістю, а никак не закономірністю, і полный розвиток твого духовного існування, получай відміну від біологічного існування, приблизительно само є довільним і спорадичним.

Ти. Атож. І тому це викликає во мене глибоке незадоволення й непереборну потребу того, що ваш покорнейший слуга умовно називаю «ритуалом» або ж відкритою системою, яка зосередила б розпорошені наразі й непродуктивні вияви мохо інтелекту во одному кшталті, во одній інтенції, байдуже — потужній, чи й зовсім позбавленій інтенсивності, — але спроможній діяти, оновлюватися і збагачуватися во кожній екзистен-ційній ситуації. Я хочу бути про себя Вільгельмом микроклимат Гумбольдтом — і його ж таки університетом. Але існує й небезпідставний сумнів, що подібний «ритуал», обрана або, радше, витворена (чи пригадана) строй свідомості виявляться штучними й нежиттєздатними моделями, які, регулюючи і впорядковуючи — будуючи , — стануть водночас межами, перешкодами і втратами во пізнанні... Я.?

Ти. ...у просуванні согласно несистематизованому світі. Барвистій хаотичності буття забракне глибини і відтінків, пахощів і звуків, минуя яких це вже/ще/знову неграмотный дійсність, а чергова ілюзія абстрагованої схематизації. Як бачиш, предмет бачення мені також далеко не чужа. Живий, ясний, творчий бивак духу (якщо духові властиві стани) можливий і помимо усвідомленого...

Я. А не-усвідомленого?

Ти. ...світогляду, пане Швейцер, а часто, може, і з помилковими уявленнями, приблизними іменами замість понять, пане Геґель, з амбівалентними символами, витвореними чинністю подовжуваних міфів, текстурою палімпсестів традиції, передсудів, вірувань... Можеш назвати выше- діалог «Засадами евристики». Йдеться оборона буття як лагерь або настрій духу (якщо духові властиві і т.д.), мол писання й читання книжок, музичні вправи або приготування їжі, смакування чаєм, прогулянки во лісі, купання на ріці та рубання дров получи и распишись зиму — рівноправні духовні акти, що входять накануне констеляцій в засаді комплементар-ності, а безграмотный Сфінксового «або — або».

Я. Розумію. Ці пустозвонство — «дух», «світогляд», «покликання» тощо — як монети зі стертими написами; ми більш або менш добре розуміємо, що вони означали, але потребуємо неграмотный розуміння означень, отнюдь не колекції топосів та архе-типів, а переживання означуваного.

Ти. Ніцше, і Швейцер, і все «філософія життя» були по-своєму хитрими, кожен сверху свій штиб вдаючись впредь до Veneratio vitae; адже те, що життя саме до собі могутніше ради розум, дозволяє визнати його «наймогутніший володарем». Бо ж із «духом», «викшталтуваністю» чи помимо них, зі «світоглядом» чи без, із розумом чи ще/вже помимо нього — як той-таки старий Ніцше або Гельдерлін, — людина живе далі, во муках, терпінні й нетерплячості, як завгодно, — і помирає тільки от життя. І моя персона теж — досі! — можу жити кроме усвідомленого «світогляду», позаяк автор й досі живий. Але й живучи як запитання, хіба никак не жив ваш покорный слуга власним, лише питанню належним життям, из-за яке неграмотный розплачуються й безграмотный виправдовуються, тому що нема ради що? На прокляте питання, яке носитель еще стільки часу изнурять мене: «Куди мені подітися?» існує одна відповідь: «Нікуди». Нікуди подітися, потому что це безвыгодный тимчасовий збіг обставин, а неперехідний табор течії, ибо зі мной сталося неграмотный те або це, безвыгодный акци-дентальний сплеск — зі мной сталося життя. В такому разі, сказав автор собі, обряд встати й вийти во нікуди. Годі безтямних поглядів у порожнє небо, марного очікування відповіді, звістки або питання. Треба відповісти самому —

І це если відповідальністю.

Отож аз многогрешный розумію, що віра на Бога — це теж вияв бунту, спровокований очевидністю. Я розумію і те, що існує багато варіантів компромісу з цією очевидністю, того, що в насмешку називають «власним вибором». Усі ці «вибори» назагал засновані возьми феноменальній людській здатності бачити ілюзійне, неграмотный помічаючи існуючого (такий собі голова предварительно очевидності), або ж в необхідності забути щось, чогось нібито безвыгодный знати, дещо витиснути з горизонту своєї уваги на темряву маргінального Утгарду. Але ваш покорнейший слуга малограмотный розумію одного: того, що людина неграмотный знає, що їй чинити у власному перебуванні, того, що вона безграмотный вміє жити і відходить звідси таким дилетантом, як і приходить, Еклезіасте. Десь закралася помилка: якщо вже життя, ведь без участия такої свідомості; якщо вже і життя, і свідомість, і самоусвідомлення, І рефлексія та спекуляція — ведь й відповідні їм можливості реалізації.

Я. І ти сподіваєшся, що церемония та відповідальність допоможуть тобі виправити цю помилку на часопросторі твого людського пере-бування?

Ти. Не людського!

Я. ?!

Ти. Де пишущий эти строки опиняюся, коль Бог безграмотный обрав мене, а ваш покорный слуга безграмотный обрав світу? Мені здається, що тоді мы опиняюся возьми свободі. Я стаю третім. Богові — рай, віра святих і спрямованих давно святості; Дияволові — світ і світові — диявол. А мені — свобода. Проте це якась дивна свобода. Де вона, на якому просторі, якщо небо, материк та зной вже зайняті й мають своїх легітимних володарів? Це — нескованность на часі. Це простір безвыгодный людського існування. Свобода во мені і ваш покорнейший слуга — на ній. Такий собі слов’янський Агасфер. Той отнюдь не обрав Христа, а Бог малограмотный обрав мене. Одначе я, своєю чергою, неграмотный обрав світу й диявола, чого, природно, можна було сподіватися, але обрав насування, відмовляючись, відтак, розглядати ситуацію, по якої потрапив, у заздалегідь визначених категоріях. Я — сам. Цю самість можна порівняти з перлиною, яку витворює мій життєвий світ плинного часу, або з кристалом, що створюється щільним середовищем; але й життєвий світ часу можна порівняти з перлиною, яку вирощує самість; і життєвий світ часу, і самість — це одна й та ж хозяйка перлина. Зумовленість світом людей, предварительно якої потрапляєш, народжуючись, можна порівняти із зумовленістю фрази граматичними законами. Ти потрапляєш давно речення розмови як слово, але потребуєш свободи знеумовленості. І знаходиш її во мовчанні. Ти слово, яке мовчить. Слова, яке мовчить, немає на очевидності фрази й закони граматики про нього неграмотный існують. Але центр що найдивніше: дійсно висловитися можна тільки тим словом, яке мовчить; згадай, що ти казав ради поклик, який малограмотный може почути себе.

Я. Мене теж невыгодный задовольняють фрагменти мене і фрагментарне бачення світу, який, из-за означенням, цілісний — ибо ж від болтология «світло». Чому необхідно представить стільки жертв, молитов, аскези, страждань і подвигів, щоб десь, може, наприкінці, опинитися получи свободі, мол вільна цілісність і цілісна вольность тотожні? Невже тільки соціальний единство уярмлює нас? Але хіба те, що делать нас людьми, може робити нас рабами?

Ти. Дуже навіть може.

Я. Я добре знаю, що означає твоя нетутешність. Адже «не-я» відростає из-за ніч, як волос сверху підборідді та щоках. Щоранку надо голитися. Втім, смелый как лев Блум наполягав держи перевагах вечірнього гоління, неграмотный суттєво. Може, це і є церемония — усе життя обтинати «не-я», яке росте з мене? Адже, якщо «не-я» — во мені, тоді все решта перетворюється на «напів-». Напів-усе, напів-я. Отож: не-все, не-я, недостатність перебування. Часом трапляються винятки. Це тоді, если автор этих строк забуваю, що неголений. Чи невыгодный стає тобі легше, коль ти забуваєш насчет ритуал?

Ти. Це влучне порівняння. В ритуалі надобно терпляче голитися щодня, тобто повинность очищати своє правдиве обличчя. Треба терпляче склеювати порвані гроші, збивати розхитані табурети, латати і церувати поношені речі, з’єднувати те, що розпадається. Треба реставровувати себя во собі. Маєш рацію, в некоторых случаях це нудно і тяжко, потому что ж щоденно. Ллє цей устав ритуалу — одкровення, а одкровення нужно втілювати.

Я. Одкровення? Чиє?

Ти. Твоєї щетини! І нігтів! І волосся! Тобі відростає людина! Мусиш очищатися від неї, мусиш боротися з її відмовленням у собі, ибо вона — не-ти. Інакше щойно перший ковток правдивого буття виявиться отруйним чтобы отруєної людиною свідомості. Ти — лікар, який з-цілюється сам; адже лікувати — це стверджувати життя, чи далеко не так, пане ІІІвейцер? Серед цього галасу ти мусиш замовкнути першим і відшукати во собі велетенську тишу зоряного неба.

Я. Пригадую, як ходив колись надо Вербовим рекой і свідомість інших людей, «со-знание », тобто спів-знання свідомості принишкло, вивітрилося, ваш покорнейший слуга був самоуправно і був ліс, П ід бузька гора, зникаюча молодість, і хоча снувалися якісь поодинокі павутинки думок, але домінувала тиша — щебіт пташки, крик вітру у смерекових верховіттях, дзюрчання води отнюдь не говорили давно мене, неграмотный були знаками, безграмотный мали емоційно заряджених інтонацій; носитель взірець доладної мови — чи музики? — безвыгодный зверненої ні перед кого з людей, насамперед безвыгодный зверненої давно самої себе, зразок мови, нерозривної з подихом, з «духовністю» природи. А возьми противагу — це безупинне, протягом тисячоліть бурмотіння людей, крики, промови, освідчення, питання, прокльони, молитви і критичні зауваження... Та весь ж мені трохи смішно з тебе.

Ти. Смішно?

Я. Через дві тисячі літ потому, як Він прийшов і зніс церемониал або, якщо хочеш, циклічний міф, ти берешся його відновити.

Ти. Хотів би аз многогрешный знати, навіщо Він взагалі приходив.

Я. Повторюю: щоб зруйнувати моленная ритуалу, розімкнути міф.

Ти. А помощью три дні відбудувати той-таки собор і, розімкнувши міф, заглянуть всередину і замкнутися знову. Стукайте — і вас відчинять.

Я. Невже «життя сповна» і «спосіб» або звание безграмотный суперечать одне одному? Що означає «спосіб життя» або, як ти кажеш, «ритуал», у твоєму розумінні? І що означає «життя сповна»?

Ти. Допитливому відповідаю. «Спосіб життя» означає свідоме самообмеження існування задля більшої інтенсивності й продуктивності, альтернат культури, воззрение сублімації; в целях Швейцера це усвідомлений світогляд як вище почуття орієнтації, пользу кого Конфуція — ритуал, виконання певним, належним чином, к Фуко це мистецтва бути. У традиційному, скажімо, юдейському розумінні, спосіб життя — це життя під законом Мойсея.

Життя сповна означає свободу. Це покаяние від закону, добра вість, проголошена на Новому Завіті, сковородинів-ський «сродний труд», емерсонівська «довіра впредь до себе», «життя минуя засад» у Торо і где-то далі. Це відпускання получи волю всього світу і всіх його «гріхів», тобто переступів закону, від-мова відповідати нате поклики соціального дискурсу, благословенна апатейя; бесчинство усе если таким, яким воно є, тому що втручання людини по існуючого, її намагання щось змінити, запланувати і виконати тощо є безрезультатними і заздалегідь приреченими получи поразку. Простіше кажучи, відмінність між «способом життя» і «життям сповна» — це відмінність між охайним, педантичним кон-фуційцем і патлатим, неголеним даосом, що знехтував «лі»-благопристойністю задля дао.

Я. Якщо ваш покорнейший слуга по совести тебе зрозумів, життя сповна виступає никак не стільки як ренесансна повнота самореалізації, скільки як раскованность від влади, чиєю б та влада малограмотный була — «нації», «держави», іншого, у якому вигляді він би отнюдь не пере-бував. Життя сповна — це непідвладність.

Ти. Так-так. Мушу признатися, що нет-нет да и мені теж буває смішно з самого себе, ибо коль спали пута, ярма, вуздечки, одним словом сказать — чари того, що є культурою, если мы — та й чи ваш покорнейший слуга безраздельно — втратив, а точніше, витратив кредит, дарований культурі нашим вихованням, — саме тоді поперед мене прийшло розуміння і знання, на якому аз многогрешный ще й досі неграмотный зміг розчаруватися: ибо прагнучи дійсного буття сповна, мы збагнув, що воно є недостатнім безо ілюзій культури. Бо ж таки далеко не можна зривати колосків у суботу і з-цілення або воскресіння також можуть почекати сам день, тим більше, якщо і вони, і будень цей — у твоїй владі. Але безпосередність неможливо відтворити, — дійсна интеллигентность І дійсне буття творяться инстинктивно й невимушено, уперше й востаннє, вони виходять з надміру цнотливої самості. Спроба відтворення змертвлює й опошлює, профанує сакральне, хоча прагне протилежного. Навіщо после этого воскрешати Лазара? Деякі з подібних сумнівів переважують значення одкровень, тобто самі стають одкровеннями. Єство абсурду криється у властивостях моєї свідомості, а безвыгодный во зовнішньому світі та його «влаштуванні».

Я. Це самокритично і дещо відмінно від попереднього.

Ти. Це нетрудно уточнення во ході розмови. Для того, щоб врятуватися від абсурду, крестины перемінити спосіб мислення і мовлення, тобто покаятися, тобто створити спосіб життя. Кожному покликові венчание слухача, якому б зайве було пояснювати елементарні речі...

Я. ...якщо вони існують...

Ти. ...або хвалитися преддверие ними ерудицією чи невыгодный до самого кінця розчутими й осмисленими одкровеннями. Слухача-співбесідника, причетного, з яким можна говорити табель і ніч, і совершенно життя, а неграмотный линия одноманітних відлунь, від яких можна збожеволіти. Тільки знайшовши справжнього, свого слухача, знатимеш, насчет що і як говорити з ним, безграмотный замислюючись по-над цим. Ось що ваш покорный слуга маю получи и распишись увазі, говорячи оборона спонтанність культури і дійсного буття.

Я. А як а бути з нікомуненалежністю і мовчанням?

Спокій і рівновага, радість і відчуття прирощення буття настають, точніше, поновлюються тоді, если на мені замовкає мова, мова, яка складається зі слів, що є свого роду умовними позначеннями, картою, в якій нема нічого, крім ліній, крапок, кольорових плям — і знову слів. Ми живемо на карті — а невыгодный во реальному світі. Ми живемо мертво, потому что ми пере-буваємо во мові, пере-буваємо на карті, і себя трактуючи як знак, який надобно відчитати, інтерпретувати, передати. Отож ми живемо аттитюд собою, оскільки ж «я» тотожне «життю», в таком случае можна сміливо стверджувати, що ми малограмотный живемо взагалі.

Ти. Я теж можу почастувати тебе парадоксом: по-справжньому ти мовчиш тільки тоді, коль ти по-справжньому говориш.

Я. Мова — мандара буття, яке вже нічого далеко не символізує, на якому «є» і «єство» тотожні, неграмотный потребують означень і розмежувань, ибо самі є тотальним всюдисущим означуваним і межею. Означуване, яке неможливо означити на принципі, і людина, яка протягом тисячоліть з цим принципом у собі бореться.

Ти. Що ж, намагання відсікати власну тінь — теж по-своєму змістовне заняття.

Я . Ти знаєш, що от случая к случаю це означуване висвітлюють сполохи зосередженої уваги або уяви, і воно вимальовується, краще б сказати — проступає, сверху обрії як фантастичне нагромадження хмар нетутешності або трансцендентний Край: високі собори, небеса, добре витримане вино, білосніжні й темно-вишневі троянди, якась незалежність у витонченості, шляхетності, красі й марноті. Я пригадую сам із таких сполохів у Кракові, біля Марі-яцького костелу, надвечір; жебонів водограй і тінь від металевої мережі падала для мур, -де сидів голуб, і голуба неможливо було спіймати тінню мережі.

Ти. А аз многогрешный подумавши зараз, що прагнути потрібності на інших і функціональності та продуктивності — це прагнути віддатися. Це прищеплене суспільством, гуртове прагнення. «Гуртове — чортове», — не надышаться на кого казати мій батько, рідкісний лірик та індивідуаліст. Бути непо-т р і б н равно м — такою є троянда, таким став Бог. Класичні зразки дисфункціональності і асоціальності: Бог, троянда; исповедь брати з них приклад. Бути трояндою-для-себе і трояндою-в-собі. Дух і досі є там, досі або ж знову, переховуючись від плебейських демократичних витівок і фольклорних збочень профана. Там вічно падає значущий сніг, який є вічною красою осмисленості, і та краса вкриває всі бруди, всі несправедливості, нещастя і трагедії, потому что сніг непосредственно трагічний у своїй приреченості тут. Сполохи в мить вихоплюють з пітьми тендітне, вутле і незламне, вічно юне і вічно приречене, висвітлюють доцільність граційності і вроджену віру, вроджене знання, сніги, сніги, сніги, туман, вежу, межу, крыша дикого звіра, благовоние свіжої хвої, полум’я свічок, відображене у чарах з вином. На єдину мить сполохи висвітлюють вчення Епікура і багатство католицької меси, осінь середньовіччя і худе обличчя Кузанця, канали Амстердама, книги і лютні, відшукану батьківщину і здобутий нарешті час. Ця мить єдина, але ти встигнеш побачити і вже ніколи невыгодный забути срібного хреста, снігу, який тане получи и распишись темно-вишневих трояндах біля розчиненого вікна, вузького і високого, червону цеглу муру. Ти встигнеш запам’ятати і вже ніколи безграмотный забути, що ми повернемося прежде нашого Краю, давно чистоти вранішніх снігів, що ми повернемо собі наші небесні маєтки, наші бібліотеки і коштовності, силу нашу, легкість і радість — повернемо. Джерела цієї свободи — на нікомуненалежності. Я невыгодный належу нікому, крім свого Краю і свого правдивого «я». Кожен відхід, кожна зрада цих двох викликають страх, втрату сили, відчуваються як занечищеність, добровільне запроданство во рабская зависимость тутешньому князеві і визнання цього рабства вслед належний тело самості. Ця троянда — нікому, вслед за словами ІІауля Целана. Бути послідовним у троянді, зберігаючи бачення того, що сверху одну мить вихоп-люють сполохи філософського ружанця: прозорий, летючий, сніжний настрій зимового Міста, силу Зіґфріда і чистоту Трістана, зосередженість, працьовитість і мовчання Рембрандта та Бройґеля, таємну спільність із ними. Зберігати єдність цієї миті, єдність речі, виточеної з одного шматка дерева, її непроникність на того, що ззовні. Ритм і гармонія, барви й пахощі, смысл свіжих осінніх яблук, ущерть налитих світлом і соком, цей дивовижний, божественний Бах, ця його свобода, яка причинять пощаду навіть ницому, ці прохолодні, просторі собори, просякнуті тишею і музикою Баха, більшою из-за тишу. Захищеною, забезпеченою людина є тільки тоді, коль її нема тут. Її болтология заважають і роззосереджують. Треба мовчазні діяння, духовні акти, те, що чирик років тому моя особа називав філософією вчинків, ти пригадуєш. Філософія — трохи безвыгодный те слово, це любов малограмотный предварительно мудрості, а предварительно вчинків, якими мы створюю, згадую, впізнаю, осягаю вглиб неперервність миті, єдиної з Краєм, а далеко не з довколишнім світом, у якому ми — чужі. Нікомуненалежність і нічомунена-лежність дорівнюють свободі, яка дорівнює самотності до самого кінця; доконечна самотність, доконечна свобода, доконечна щирість — ибо ж вона пред Краєм — вчинку. Оскільки ж те, що стоїть после цими обмеженнями тінями-словами, твоє необмежене означуване, закінчення невыгодный має, отож: безкінечна самотність, безкінечна свобода, безкінечне діяння.

Зайве й говорити, що кожне таке діяння є викінченим, позаяк воно дійсне, отож безмежним. Відтак ані «гріх», ані помилка більше безграмотный витісняються зі свідомості, щоб пригнічувати потім її ж таки з марґінесів Утгарду, а усвідомлюються нею як властиві вияви цілісності твого Мітгарду, твоєї Європи, юної стародавньої Європи, призахідної, густо-вишневої Abendland із чорними й золотими, пурпуровими й білосніжними сльозами та серцями. Це Європа духовних і рицарських орденів, Європа Трістана та Ізольди, Нібелунгів і Бургундії, Європа Бройґеля і снігу — і новий міф относительно неї, без-людну. Якраз людське суспільство, а далеко не релігія, є нав’язливим неврозом, хворобою мохо «я», хворобою мохо невідомого Бога. І ніколи мы никак не відчував єдності зі світом людей, і ніколи моя особа никак не почувався їхнім, і ніколи вони никак не були моїми. Я жодного разу безграмотный відчув містичної причетності накануне жодного колективного людського тіла. Все життя ваш покорнейший слуга відчуваю як правдивий убежище свою чужорідність людям, їхній єдності і роз’єднаності. Я неграмотный хочу уподібнюватися людям. Я далеко не хочу бути подібним получи себя у їхніх очах, а відтак мати собі подібних, входити во соприкосновение із цими зачумленими, небезпечними або без труда невиліковними нате «людину» істотами. Ліпше вже уподібнюватися знехтуваному ними Богові, якого вони теж захотіли уподібнити собі. Чому ваш покорный слуга повинен вислуховувати їх і взагалі бачити, чому мене повинні цікавити їхні справи, думки і слова, коль це по сию пору одно примарні думки та справи, коль ці языкоблудие — безпредметні? Страшна та рефлексія, мол моя персона дозволяю собі дивитися нате себе, слухати себя тощо очима і слухом інших,-бо цим самим автоматично розкриваються всі мої брами, щезає автономність і «я» роблюся незакінченим, тобто обмеженим, замість того, щоб залишатися безмежним у своїй викінченості, потому что відтоді закінчення моє во тисячах тих, хто присмоктався поперед мене, як п’явки. Означення «замкнений у собі», «мовчазний», «некомунікабельний», «неприступний» та споріднені з ними несуть возьми собі у соціальному сприйнятті негативні коннотації — і це закономірно: адже подібні означення є знаками неналеж-ності, знаками того, що тута немає чим поживитися. Троянда також замкнена у собі — і навстіж собі розчинена; на її початку — її кінець. Знаєш, чому Ісус говорив: «Будьте як діти»? Тому що діти ще безграмотный стали людьми у повному значенні цього слова. Вони — інакші.

Я. «Най би хоч баранчики ніколи малограмотный виростали», — журився Іван Малкович.

Ти. Уникнути законів отари, уникнути загрози натовпу, ибо ж кажучи согласно правді, людина на однині взагалі отнюдь не існує: на однині існують діти Божі і святі, а «людина» з’являється тоді, если з’являється множина. «Людина» у множині — центр праздник звір, що має бути подоланим. «Хто тямущий, тарарам злічить количество звіра, потому что це — сумма людини», — сказано на Одкровенні. Троянди неграмотный шукають посередників і помічників, коль нагрянуть момент квітування; вони не мудрствуя лукаво квітують і цього нічим никак не замінити, і далеко не уникнути цього. Як людині врятуватися від людини — линия питання, получи яке ніхто з людей безвыгодный знає відповіді — і безграмотный взнає, між людей залишаючись.

Я. А ще більша проблема — як врятуватися безо людей.

Ти. Під момент подорожей нас, безпритульних, ловлять лихі ловці душ і ми розчиняємося после этого майже по останку, втрачаючи ласку і прихильність великих буденних речей. Треба встати і вийти з тутешності блукань; «уставайте, ходімо звідси!» — гукає Ісус. Ходімо. Але куди? Хіба прийшовши десь там, ми невыг